Таня любила приїжджати у рідне село в цю пору. Налиті сонцем і теплом яблука зваблювали своїм п’янким ароматом. Якесь особливе відчуття в такий час огортало дyшу жінки. А от у серці панував неспокій. Це ж скільки років минуло з того часу, як Павло біля отих пахучо-п’янких яблунь освідчився їй у коханні?!

Тоді вона була найщасливішою у цілому світі і мріяла про спільне життя з коханим, про майбутніх діточок. А Павло, мовчки пригорнувши до себе дівчину, зривав поцілунки з її ніжних губ.

Щасливішої пари від них, мабуть, не було. Бо кохання їхнє пройшло, як кажуть, крізь вогонь, воду і мідні труби.

Таня і Павло знали одне одного ще змалку – були сусідами, разом відвідували одні й ті ж дошкільні, шкільні і позашкільні навчальні заклади. А закінчивши школу, вирішили вступати до одного і того ж вишу. Але тут їх спіткала невдача, яка стала випробуванням стосунків на міцність.

Таня вступила, а от Павлові не вистачило всього декількох балів. Його батьки були невблаганними: не хотів учитися, їдь за кордон і заробляй гроші.

Розлука зробила їхнє кохання ще сильнішим – один за одним летіли листи. Здавалося, люди вже розучилися так щиро, тонко і трепетно передавати свої почуття на папері. Таня, перечитавши з десяток разів кожен лист, ніжно цілувала його.

Та одного дня вона не знайшла у поштовій скриньці листа. Вісточки від коханого не було ні наступного дня, ні через тиждень, ні через місяць.

Приїхала додому, а тут, мов грім серед ясного неба, пролунала звістка, що однокласниця Зоряна виходить заміж за її Павла. Коліна підкосилися, перед очима попливли темні кола.

Відтепер її світ кардинально змінився. Не розуміла, чому людина, яка клялася їй у коханні при місячному сяйві, людина, яку вона так безмежно любила, враз стала чужою. Таких «чому» виникало багато, а от відповідей – не знаходилось.

На зло Павлові, з яким так і не бачилась, бо вони з Зоряною, як казали односельці, одружилися і жили в іншій країні, Таня вийшла за першого-ліпшого одногрупника, який давно «підбивав до неї клинці». Відтоді рідко приїжджала додому. Тут їй все нагадувало про коханого, якого не переставала любити.

Але щороку в час, коли пахучо-п’янкий аромат яблук, що росли у її саду, розходився на всю вулицю, Таня брала відпустку і разом з чоловіком та донечкою приїжджала у село до батьків, щоб допомогти їм зібрати урожай.

Цього разу Таня зібралася додому назавжди. Чоловік, який не раз повертався з роботи напідпитку і ні за що лаяв її перед маленькою донечкою, вчора насмілився підняти руку. Це стало останньою краплею у переповненій чаші терпіння. Наступного дня вони з донечкою вже стояли на порозі батьківської хати.

У метушні, розкладанні речей минув день. Увечері, вклавши донечку спати, Таня пішла у свою кімнату. Крізь прочинене вікно вабив п’янкий запах яблук із саду. З головою поринула у спогади. Знову і знову ставила собі запитання: чому так сталося?

Таня вийшла у сад, сіла на лавочку, на якій вони часто сиділи з Павлом. З її очей котилися сльози. Крізь них жінка неподалік паркану помітила чоловічу постать. Цю постать вона впізнала б із тисячі. Серце шалено забилося, коли чоловік невпевненими кроками став наближатися до неї.

– Пробач, що не запитав у тебе, а повірив чуткам, – здалеку почав розмову Павло. – Із Зоряною не склалося – ми розлучилися. А сьогодні вона зізналася, що тоді спеціально приїхала до мене в іншу країну, хоч видала це за випадковий збіг. Там вона й наговорила мені, що ти маєш іншого. А я, замість того, щоб поговорити з тобою, скалічив життя і тобі, і собі.

– Мовчи, – перебила Таня. – Краще присядь біля мене. Наші яблуні цього року знову щедро плодоносять.

За матеріалами видання “Наш День”

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК