Діма Варварук любить хайпувати в мережі.

Український блогер з Івано-Франківська Дмитро Варварук зізнався, скільки заробляє щомісяця. За його словами, сторінка в Instagram приносить йому дуже хороший дохід.

Реклама у Варварука коштує 110 тисяч гривень. Саме завдяки рекламодавцям щомісячний заробіток блогера становить мільйон гривень. Така сума дозволяє Дмитру скуповувати нерухомість і автомобілі.

Як він розповів у програмі ЖВЛ, він придбав будинок за 300 тисяч доларів, ще за 100 тисяч доларів квартиру. Машина йому обійшлася в 60-70 тисяч доларів.

Варто відзначити, що незважаючи на комплекси, які були у Дмитра в дитинстві, він став дуже популярним блогером. У соцмережах за ним стежать понад мільйон людей.

Чим відомий Дмитро Варварук
У 2017 році Дмитро знявся в кліпі DZIDZIO “Банда-банда”, зігравши одну з головних ролей. У 2020 році випустив пародію на пісню “Валентинка” разом з блогеркою Юлією Вербою. Ще через рік він знявся у фільмі DZIDZIO “Де гроші?”

У червні 2022 року випустив пародію на пісню переможця конкурсу Євробачення – Kalush Orchestra. У ній є такі слова: “Євдокія, бабо. Бабо, Євдокія. Засіває поле, а Росія тліє”.

Саме завдяки жартівливим відео Діма став популярним в мережі.

Для росіян військове командування та представники української влади є особливою ціллю. Під прицілом російських загарбників декілька разів опинявся і голова Миколаївської ОВА.

Про це Віталій Кім розповів в інтерв’ю Дмитру Гордону, передає Центр журналістських розслідувань.

За час повномасштабного вторгнення на життя Віталія Кіма було здійснено декілька замахів. Коли голова Миколаївської ОВА їздив на передову, в його сторону не раз прилітало і доводилося ховатися.

Безпосередній замах на губернатора був здійснений у березні, коли в будівлю Херсонської ОВА прилетіла ракета. В той день загинуло багато працівників адміністрації.

«Напередодні увечері приїхали друзі-народні депутати, привезли купу всього. І ми засиділися до третьої ночі. Кажу як є. І зранку було важко вставати. Я переніс планерку на півгодини і спізнився. Якби не переніс… я вижив би, але було б зараз гірше, напевно. А може ні», – розповів Віталій Кім.

Більшість видів ракет та снарядів РСЗВ можуть нести додаткову хімічну бойову частину. Українцям розповіли, як захистити себе та близьких від можливих хіматак.

Хімічна зброя є максимально токсичною для живих організмів бойовою отрутою нервово-паралітичної або шкірно-наривної дії. Даний вид зброї найбільш небезпечний для мирного населення, оскільки звичайні люди не мають антидотів та спеціальних засобів захисту.

За словами експертів, цивільному населенню слід заздалегідь подбати про захист від можливої хіматаки. Насамперед слід розуміти, що заздалегідь попередити про розпилення ворогом бойових отрут неможливо, оскільки будь-який снаряд може виявитися начиненим хімічною складовою. З цієї причини, не варто ігнорувати попередженнями про повітряну тривозу і одразу йти в укриття.

Укриття, якщо це підвал, необхідно належним чином облаштувати. Ущільніть стики дверей поролоном, гумою або ганчірками. У сховищі обов’язково має бути радіо, налаштоване на місцеву хвилю. Якщо під час повітряної тривоги відбудеться хімічна атака, ви будете вчасно оповіщені.

У разі хіматаки з підвалу не можна виходити протягом двох діб, доки бойові отрути не втратять чинності. Заздалегідь зробіть достатній запас їжі та чистої води на дві-три доби, запакуйте його герметично та віднесіть у укриття.

Сховатись у разі хіматаки, якщо вона застала вас на вулиці, можна у найближчому бомбосховищі, станції метро, в автомобілі із зачиненими вікнами або будь-якому приміщенні із щільно зачиненими дверима. Підвали з вікнами, отдушинами та невеликі погреби як укриття під час атаки бойовими отрутами не годяться.

Вона мріяла запам’ятатися світові як акторка, але в результаті її знають лише як колишню російського “фюрера”, яка ховається від преси.

Зараз про особисте життя президента Росії практично нічого невідомо, тільки іноді з’являється інформація про його коханок, серед яких олімпійська чемпіонка Аліна Кабаєва, та позашлюбні діти, які живуть у Швейцарії. Також практично нічого невідомо і про двох законних дочок Марію та Катерину, які у нього народилися у шлюбі з Людмилою Путіною.

З єдиною дружиною Путін провів у шлюбі 31 рік, але коли точно почалися проблеми у стосунках, достеменно невідомо. Імовірно, шлюб пішов під укіс ще від 2001 року, коли Путін познайомився з Кабаєвою. Про роман зі спортсменкою почали шепотітися 2006 року, а ось 2015-го швейцарська преса розповідала, що спортсменка народила від російського президента в приватній клініці Clinicа Sant’Anna.

Щодо самої Людмили Путіної, то про її життя відомо, зрозуміло, небагато, як і про всіх родичів російського “фюрера”. Народилася вона в 6 січня 1958 року в Калінінграді, в сім’ї робітника ремонтно-механічного заводу Олександра Шкребньова та касирки на автотранспортному підприємстві Катерини. У Калінінграді закінчила середню школу, а потім мріяла стати акторкою, тому відвідувала драмгурток при районному будинку піонерів. Працювала майбутня перша леді Росії в молодості та юності не на найпрестижніших професіях: листоношею, токаркою, санітаркою, керівницею драмгуртка і навіть стюардесою Калінінградських авіаліній. У 80-х ймовірно переїхала до Ленінграда (зараз — Санкт-Петербург), оскільки 1986-го закінчила Ленінградський державний університет за фахом філологиня-романістка. У 1990-1994 роках викладала німецьку мову у своєму ж університеті.

На початку 80-х вона познайомилася з Путіним на концерті Аркадія Райкіна. Друг організував їй та Путіну побачення наосліп. У 1983 році вони розписалися та зіграли весілля. 1985 та 1986-го у пари народилися доньки. Після приходу чоловіка до політичної влади Людмила поводилася дуже стримано, зазвичай уникала уваги, крім випадків, передбачених протоколом. Свою публічну роль вона завжди обмежувала заявами на підтримку чоловіка, хоча раніше, ще коли Путін тільки став очільником ФСБ, сказала в одному з інтерв’ю: “Це жахливо. Ми більше не зможемо спілкуватися одне з одним. Жахлива ізоляція. Не буде більше можливості подорожувати куди захочемо, не буде більше можливості говорити, що захочемо. А я тільки почала жити”, — нарікала вона, що чоловік порушив обіцянку триматися якомога далі від шпигунського світу.

Також якось Путіна розповіла про дивні стосунки пари. Вона зізналася, як народила першу дитину сама, спіймавши таксі, щоб дістатися лікарні, бо чоловік був у відрядженні. Коли Путін повернувся, він заявив, що дівчинку назвуть Машею на честь його матері, попри те, що Людмила хотіла назвати доньку Наталкою: “Я була в сльозах. Але потім зрозуміла, що вибору в цьому питанні немає, і моєю дочкою буде Маша”, — розповідала вона. Також вона нібито розповідала, що ще, коли Путін працював у КДБ, виявляв до неї насильство і мав позашлюбні зв’язки.

На розлучення пара подала 2013 року, але про те, що шлюб на грані розриву вони розповіли журналістам ніби ненароком, коли після балету “Есмеральда” в Кремлівському палаці, журналіст прокремлівського каналу “Росія 24” запитав, чому вони так рідко з’являються разом. Подружжя Путіних назвало причиною розлучення небажання Людмили більше бути публічною особистістю.

“Вся моя діяльність та робота пов’язана з публічністю, з абсолютною публічністю. Комусь це подобається, комусь — ні, але є люди, які абсолютно з цим несумісні. Ось Людмила Олександрівна відстояла цю вахту у дев’ять років. Це спільне рішення”, — прокоментував Путін майже 31 рік шлюбу.

“Це справді було нашим спільним рішенням. Наш шлюб завершено у зв’язку з тим, що ми практично не бачимося, Володимир Володимирович повністю занурений у роботу, діти наші виросли, вони живуть кожна своїм життям. Загалом так склалося, що у нас у кожного своє життя, і я справді не люблю публічності та перельоти для мене складні”, — заявила Людмила, хоча в молодості працювала бортпровідницею.

1 квітня 2014 року прессекретар Путіна Дмитро Пєсков підтвердив, що його розлучення з Людмилою завершено. Проте самотньою вже колишня дружина президента довго не ходила, і в січні 2016 року одружилася з 37-річним керівником Центру розвитку міжособистісних комунікацій та видавничим домом “Літературне навчання” Артуром Очеретним і змінила прізвище. Вони мають 20 років різниці у віці.

Відомо, що Путіна має у власності кілька квартир у Москві, Санкт-Петербурзі, Калінінграді, елітну нерухомість у Підмосков’ї. Також вона має віллу у Франції в місті Біарріц на узбережжі. Ще вона є власницею частки бізнесу з оренди смартфонів “Запросто”. Чи живе в Росії Людмила, невідомо, але багато хто припускає, що ні, оскільки з новим чоловіком її фотографували у Великій Британії в аеропорту Гітроу, а потім у Франції. Це був останній раз, коли про колишню дружину російського “фюрера” щось чули чи взагалі її бачили на публіці.

– Ми як одружилися, я її одразу виховувати став! – з гордістю говорив Ваня. – Дружина спочатку теж лаялася, що я з друзями зустрічаюся, по дому не допомагаю.

У п’ятницю, як завжди, Іван з друзями сидів у барі. Розслаблялися після важкого трудового тижня. У нього та його друзів усі трудові тижні були важкими (адже вони працюють!), тому п’ятничні посиденьки стали традицією. Майже всі сімейнв: дружини, діти, але зустріч в п’ятницю – це святе!

І якщо вони довго засиджувалися, то дружини починали дзвонити. Часто в сім’ях були скандали через їхні щотижневі “розслаблення”, тому що вони не завжди могли вчасно зупинитися і додому приходив не чоловік, а його тіло. І все, втрачені вихідні.

Тому хтось із друзів періодично “відвалювався” з їхньої компанії – вони обирали сім’ї. Таких називали “слабаками” та “підкаблучниками”. А ось найстійкішими виявилися Іван та Коля. Щоправда, Коля і одружений не був, жінки з ним довго не затримувалися.

І тільки Вані дружина ніколи не дзвонила. Він міг перебрати або навіть прийти вранці, але вона все одно не дзвонитиме. Друзі заздрили йому, що його дружина так легко відпускає і не докучає своїми дзвінками, а Ваня хвалився, що в сім’ї у них ідеальні стосунки, бо це його заслуга:

– Ми як одружилися, я її одразу виховувати став! – з гордістю говорив Ваня. – Вона спочатку теж лаялася, що я з друзями зустрічаюся, додому не дуже приходжу, по дому не допомагаю. А я що, баба чи що, щоб займатися домашніми справами?!

Я працюю, я гроші заробляю – маю право на відпочинок! Вона лаялася, а я все одно на зло робив.

Друзі слухали і захоплювалися, як він зумів у хаті порядок навести. Ось він молодець, виховав свого часу, а тепер живе з “некльованими” мізками.

А тут до організації, де працював Іван та його друзі-товариші, прийшов новий головний інженер, Віталій. Чоловік швидко знайшов з ним спільну мову, розповів про п’ятничні традиції друзів-колег і запропонував найближчої п’ятниці сходити з ними до бару. Віталій чемно відмовився, сказав, що у нього з дружиною вже є плани на п’ятницю.

У понеділок, колеги-друзі по п’ятничних посиденьках, як завжди ділилися сімейними проблемами:

– Моя знову скандал закотила через те, що пізно прийшов, – бідкався Ігор, системний адміністратор.

– А моя зі мною не розмовляла усю суботу, бо я телефон не брав. Вона, бачите, хвилювалася! – обурювався Сергій, програміст.

– А в мене, як завжди – все рівно, – посміхнувся Ваня. І, як завжди, додав: – Хоча теж спочатку психувала. А тепер ходить, усміхається. Рада, що взагалі додому прийшов. Ось що означає хороше виховання!

Ваня засміявся над своїм “дотепним” жартом. Ігор і Сергій теж гикнули в тон йому, хоча їм зовсім було не жартів. Один Віталій жарт не оцінив. Він подивився на чоловіка, як на нерозумну дитину і спитав:

– А ти знаєш, у яких випадках дружина перестає з чоловіком лаятись?

– Не-а, – сказав Ваня, запитливо дивлячись на Віталія.

– Коли дружина перестає любити чоловіка. – відповів на своє запитання Віталій. І продовжив:

– Коли дружина любить – вона ревнує, хвилюється, переживає за тебе, їй хочеться більше часу проводити з тобою, їй завжди не вистачатиме твоєї уваги. Тому і дзвонить, і лається, і ображається. А якщо жінка замовкла, значить все – немає більше кохання! Повірте мені.

Зараз у мене другий шлюб, а перший я так і втратив. Теж радів, коли дружина лаятися перестала. І теж гадав, що моя взяла. А все виявилося набагато простіше – я їй став байдужим. Так і закінчилося. А як вона мене спочатку любила… мене ніхто і ніколи потім так не любив. Тому, хлопці, подумайте, перш ніж виховувати дружину.

Усі мовчали. Кожен думав про свої стосунки у сім’ї. Посмішка спала з лиця Івана, він аналізував поведінку дружини. Невже його система виховання не спрацювала? Йому не хотілося визнавати своєї поразки у цій війні. “Та не, нісенітниця все це, куди вона від мене дінеться!” заспокоював він себе, хоч на душі вже не так легко було, як уранці.

Віталій був правий. Через місяць дружина пішла від Івана. Довгих п’ять років вона чекала, коли означатиме для нього більше, ніж його друзі, п’ятничні посиденьки і “що пожерти”. Кохання йшло по краплині. З кожною сльозою. Тепер кохання немає. І нічого спільного між ними також немає.

– Юля, у садку “ранок” скоро, а у Віки костюма немає. Ну не йти ж дитині другий рік в тому самому костюмі. Ти зарплату отримала? Дай грошей, я тут у магазині такий костюм придивилась, Віка якраз такий хотіла.

– Мамо, ти на роботу взагалі збираєшся виходити? Он, в школу техпрацівниця потрібна, у садок – нянечка. Там все поряд, і дітлахи у тебе на очах будуть, і зарплата, хай і невелика. Все ж краще, ніж сидіти вдома. Хоч тобі та Віці на одяг вистачатиме. Ну не можу я сама нас усіх прогодувати. Вам постійно щось треба, то сукні, то взуття, я вже забула, коли собі щось купувала. Я своїм дітям рідше обновки купую, ніж сестрі.

-Юль, а сенс мені на роботу йти? Я що так без грошей живу, не працюючи, що на роботу вийду, однак зарплату не побачу. Рахунки заарештовано, я і горбатитимуся на борги! Та й не хочу я технічкою йти працювати.

-А ким ти хочеш працювати, якщо в тебе ні освіти, ні досвіду немає? Та й твої борги все одно віддавати доведеться, не будеш же ти все життя ховатися!

– Я за дітьми дивлюсь, якщо що, і вдома все роблю, ти приходиш на все готове!

– На що готове, мамо? Ти подивися, на що дім перетворився! Тут же свинарник просто, і не скажеш, що жінка в хаті є. Я кожен вихідний тільки й роблю, що порядок навожу, та їжу на тиждень наперед готую. На що готове я приходжу, мамо? Те, що ти мною приготований суп у мікрохвильовій печі розігріла – це не все готове, розумієш!

А за дітьми – що за ними стежити? Вранці я Віку з Колею в садок відводжу, по дорозі Оленку до школи, а сама на роботу біжу, ти в цей час спиш ще. Оленка сама автобусом додому добирається, зустрічати її не треба, а ввечері я знову дітей сама забираю. Як ти встигаєш стежити за ними?

Тільки й чути – дай, дай, дай. Загалом, або ти шукаєш собі роботу, або їдеш до села, до свого дому. З мене досить. Я втомилася, мамо. Ти ж сама на мою шию сіла, ще й Віку посадила.

***

Наступного дня Юля зустріла подругу Марію.

– Юль, Ми в кафе збираємося, ти з нами? Пішли, хоч раз на рік відпочити треба.

-Маш, та яке кафе? Мені й одіти нічого, та мати ще сказала, що Віці костюм на ранок купити треба. Я б пішла, але грошей і так обмаль.

-Юлька, Та жени ти її на роботу! Скільки ще ти будеш сама всю сім’ю тягнути? Ти у дзеркало давно себе бачила? Від тебе скоро одна тінь і залишиться. Вона ж молода ще, чого вдома сидіти, на тебе сподіватися? І взагалі, у неї ж будинок у селі, чому вона у тебе живе?

-Так не хоче вона працювати. Вона звикла вдома сидіти та нічого не робити, навіщо їй зараз йти? З одного боку мені й простіше, хай удома сидить, за дітьми стежить, за порядком стежить. Я, скільки себе пам’ятаю, вона ніде й не працювала.

То за моєю бабкою доглядала, ми на її пенсію жили, потім з батьком Віки зустрічатися стала, він одружений був, але їй завжди допомагав, та мій батько аліменти платив. Так і жили. Потім я вийшла заміж, у нас Оленка народилася, а потім незадовго Коля. Того ж року мати Віку народила.

Ми в місто перебралися, в селі будинок свекрів продали, грошей трохи додали та свою квартиру купили, а мати в селі залишилася. А потім батько Віки пішов з життя, вона одна залишилася. Ти ж сама розумієш, що у селі без чоловіка нікуди. Будинок на очах розвалювався, роботи особливо не було.

У неї ні дров, ні вугілля на зиму не було, ось ми й покликали її до нас, перезимувати. Зиму прожила, на літо лишилась, а там і прижилася. У мене з Вадиком якраз непорозуміння починались, він загуляв, я на розлучення подала. Думаю, нехай мати живе зі мною, мені все легше, я після декрету вже працювала, а мати вдома сиділа з дітьми.

Вона ж допомагала мені, на лікарняний з Оленою та Колею ходила замість мене. Сама знаєш, не люблять у нас працівників, які на лікарняні часто ходять, а з маленькими дітьми інакше ніяк.

– Але діти виросли, Юль. Старша твоя вже в школі, а сестра та син уже не такі малі, так часто не хворіють.

– Воно то так, тільки в неї ж через кредити великий борг, всі карти заарештовані. Вона в садок тимчасово виходила працювати, так жодного разу зарплату і не отримала, одразу все списують із карти ці пристави. Вона і гроші на Віку не оформила, там доводити батьківство треба, вони ж не жили разом.

-Почекай, який кредит, якщо вона не працювала, як ти кажеш? Хто її дав?

– Та дали, там де сильно не перевіряли. Вона ж села. На радостях і хапнула їх. Та й витратила. У неї зараз загальна сума боргу більше 50 тисяч, а платити нема як. Так і вирішили, що я працюю, а вона займається домом.

-Але ж борг нікуди не дінеться, його платити все одно доведеться. А якщо з твоєю матір’ю що трапиться, то борг вам перейде, тобі і Віці. Ти відправляй її працювати, хай хоч борги гасить, нічого їй удома сидіти. Вона ж молода ще, 49 років – ще не вік.

Та розмова з подругою міцно засіла в голові у Юлі, і все частіше вона почала придивлятися до матері. Перегляд серіалів допізна, пізній підйом, різні косметичні процедури – і мама в її 49 років поруч із Юлькою виглядала максимум як старша сестра. Готуванням та прибиранням жінка не дуже обтяжувала себе, уроки з донькою робила Юля.

Мати уникала подальших розмов з донькою, наполягаючи що вона багато робить по дому і з дітьми дочці без неї не впоратись. Але одного дня Юля не витримала. Вона саме прийшла втомлена з роботи, а тут ні вечері, ні уроки з дочкою не зроблені. Вона не стрималась. На емоціях вона вказала матері на двері.

Жінка не стримувалась і сказала все що думає. Мати образилась та з принципу зібравши речі, повернулась в рідне село. Але будинок вже зовсім занепав. Його і не продати, хіба за копійки.

Коли Юля приїхала з вибаченнями до сестри та матері, вона жахнулася. В таких умовах не можливо жити, а сусіди ще й соціальні служби викликали. Знову прийшлося дочці поселити родину у себе. Тепер вона шукає нове житло для сестри з мамою. Навіть кредит готова взяти. Але чи варто?

Знаєте, іноді дивуєшся – невже так буває? А потім подивишся довкола, послухаєш, і розумієш, що ще й не так буває. Ось що це? Лінь? Егоїзм? Популярний нині пофігізм чи просте споживання?

Молода жінка, працюй, живи, радуйся, молодшу доньку виховуй, живи окремо, собі особисте життя налагодь. Чого старшій дочці заважати, ні, їй, мабуть, так зручно. І чомусь не впевнена я, що мама не житиме довго в цьому купленому маленькому будиночку. Знову щось трапиться, і повернеться вона назад до доньки.

А що б ви порадили Юлії? Як їй виплутатися з ситуації, вона не хоче псувати стосунків, бо сестра та мати – це її наближча рідня, крім дочки та сина більше нікого немає…

Рідні брати 20-річний Андрій та 24-річний Іван Фрунза померли через ускладнення від коронавірусу з інтервалом у 2 дні в квітні минулого року.

Як так сталося? Ніхто не може сказати. Обидва хлопці були у стабільному стані. Але трапилося непоправне… Їхній батько Аврел вперше за весь час погодився розповісти про пережиту сімейну трагедію у сюжеті телеканалу “Суспільне. Буковина”.

“Івана забрали до лікарні ще у вівторок. Середа, четвер, п’ятниця… У п’ятницю забрали і Андрія… Була температура. У мене першого з’явилась, пізніше і в сина Івана. А наймолодший син останнім захворів, проте, він першим і помер”, – розповів Аврел Фрунза.

За його словами, він перебував у значно гіршому стані у лікарні, ніж його обидва сини.

“Сатурація була нижчою, ніж у синів. Але Андрій виглядав здоровим. Він сам міг ходити, їсти… Ще попросив у матері, щоб принесла тапочки йому в лікарню”, – поділився чоловік.

За словами Аврела, коли мама принесла синові їжу до лікарні, то запитала: “Як ти там?”.

“Сказав – нормально. А Іван трохи слабший був. Але лікарі говорили, що ситуація стабільна. Ніби покращується”, – додав чоловік.

Проте у неділю ввечері Аврелу зателефонували з дому і сказали, що Андрій помер.

“У мене була така реакція: “Як це можливо? Цього не може бути, він же ж здоровий!”. Я з ним розмовляв у суботу ввечері, а вже в неділю ближче до вечора він помер. Як таке взагалі може бути?”, – поділився гіркими спогадами батько.

У вівторок вранці Аврелу зателефонували і сказали, що його син Іван також помер.

“Тобто, мій другий син! Вони приїхали, забрали і повезли одразу на кладовище”, – розповів чоловік.

Ритуальний автомобіль спочатку привіз на сільське кладовище в Їжівцях труну з тілом 20-річного Андрія Фрунзи. Пізніше поїхали за труною з його 24-річним братом Іваном. Через карантин труни з тілами юнаків навіть не заносили до церкви, а відразу відвезли на кладовище.

Аврел Фрунза каже, що сини були зразковими дітьми.

“Весь час вони були зі мною. Де б ми не були. Вони хороші хлопці були”, – сказав буковинець.

“Це взагалі не життя. Можна сказати, ми з дружиною просто існуємо. Все є – і нічого немає. Ось будинок, і біля будинку. І нічого, нічого не радує”, – сказав Аврел Фрунза.

В одній з областей заходу України чоловіка живцем похоронили в молі, котру силоміць змусили викопати собі самому. Проте потерпілий не загинув під землею, зумів вибратися з-під землі та звернутися до поліцейських. Зараз чоловік перебуває у реанімації.

Як інформує пресслужба правоохоронців, оперативникам і слідчим вдалося встановити зловмисників. 24 листопада двох громадян затримали, вони місцеві мешканці 23-х та 30-ти років. Правоохоронці встановили мотиви вчинення тяжкого злочину та відтворили хронологію подій.

У потерпілого виник конфлікт із місцевим мешканцем, який був винен йому гроші. Аби його “вирішити”, боржник звернувся до спільних знайомих.

Призначивши потерпілому зустріч за місцем мешкання одного із місцевих жителів, двоє громадян упродовж трьох годин його били. При цьому вони стріляли зі зброї над головою чоловіка, відібрали його телефон і автомобіль. Надалі вивезли його на кладовище. Застосовуючи фізичну силу, змусили потерпілого викопати “могилу” та закидали його ґрунтом.

Чоловіку вдалося вибратися і він звернувся за допомогою до поліцейських. Наразі у порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України затримано двох осіб. За місцем їх проживання оперативники та слідчі провели невідкладні слідчі дії та вилучили речі, які підтверджують злочинну діяльність затриманих.

Наразі затриманим уже повідомили про підозру за ч. 2 ст. 187 (розбій) та ч. 2 ст. 289 (незаконне заволодіння транспортним засобом) Кримінального кодексу України. Після проведення необхідних слідчих дій їх дії можуть бути додатково кваліфіковані.

Коли я їхала в Італію 9 років тому, гроші у мене були лише на квиток. Я й гадки не мала, яким буде моє життя за кордоном. Вдома залишила чоловіка та доньку, а сама думала зароблю хоч декілька тисяч євро.

Зараз так склалося моє життя, що я вже дев**ять років живу та працюю в Італії. Спочатку я приїхала сюди сама, думала заробити трохи грошей, бо на Батьківщині не могла знайти хорошу роботу, хоча довго шукала її. Тут щиро кажучи, на заробітках щастить далеко не всім людям з України, хоча я тоді цього не розуміла, у мене були рожеві окуляри і я думала, що зможу збагатитися працюючи за кордоном. Але мені пощастило дуже, на щастя.

Я відразу потрапила до дуже хороших та добрих людей, я по сьогоднішній день вдячна своїй долі, що вона звела мене з моєю, сеньйорою.

Я заробляла гарні гроші, не зважаючи на те, що лише приїхала в чужу країну, доглядаючи її, а вона була дуже доброю та розуміючою жінкою, ніколи ніяких клопотів мені не приносила, навіть лишній раз  води соромилася попросити, аби не завдавати мені зайвої турботи. Вона ставилася до мене, як до рідної людини, яку знала багато років, вона мене шкодувала, адже знала все про моє життя.

Добре влаштувавшись в країні я забрала свого чоловіка і свою донечку. Юрко теж влаштувався тут не погано, працював він на місцевій фабриці, а діти моєї сеньйори допомагали нам з житлом, вони підтримували нас у непрості хвилини нашого життя в їх країні, той період вони були для нас справжньою опорою та підтримкою. Іноді навіть родина  до тебе так добре, як до нас поставилася абсолютно чужі люди.

Ми жили в одній із кімнат квартири моєї господині за досить символічну плату, а потім з роками праці, і купили свою власну дякуючи, звичайно, цій хорошій сім’ї.

В Італії я добре влаштувалася, тут на доброзичливі люди. Тепер я маю дуже багато тут друзів та знайомих, дружимо сім’ями, запрошуємо одне одного гості і у мене з чоловіком є бажання залишитись тут назавжди. Тут дуже багато українців і, останніми роками я взагалі почуваю себе тут, як вдома.

А якось мені передали звістку з України, адже там у мене залишилася ненька, з нею в квартирі жила моя сестра Олеся з чоловіком. За своїми клопотами і облаштуванням свого життя, я дуже рідко телефонувала своїй мамі. Говорила декілька слів  як годиться, запитувала про самопочуття її, хоча вислуховувати матусю у мене ніколи не було часу, коротко розповідала про себе і вимикала телефон.

А на початку осені я дізналася, що моя сестра вмовила маму продати квартиру, сказала, що купить їй хату в селі, а вони з чоловіком собі маленький будинок за містом і будуть доглядати. Мама була власницю великої трикімнатної квартири в центрі міста, але через вмовляння моєї сестри її відразу продали, адже понадіялася що донька догляне її. Моя сестра Олена людина відверто кажучи з недобрим характером. Вони мамі купили зовсім стареньку хатину, а собі будинок добротний. Спочатку вони маму трохи відвідували, а потім і дорогу до неї забули. В Італії цей рік був непростим, люди всі сиділи вдома, маму свою я теж не відвідувала давно, ще й телефонувала нечасто, про що зараз дуже шкодую.

Новина про те, що сталося мене здивувала і засмутила водночас. Мама продала квартиру, все дісталося моїй сестрі Олесі, а мені зовсім нічого. Мені зателефонувала сусідка наша, сказала що вже зараз холодно, а скоро буде зима, морози, а в мами навіть дров немає, не буде чим грітися взимку, а Олеся вже приїжджати до неї не хоче.

Я покинула все, приїхала в село до мами. В цьому, що так склалося в нашому житті є і моя вина, адже я геть забула про неї, хоча добре знала, яка у мене сестра, просто навіть подумати не могла, що вона так може вчинити.

Я найшла в селі жінку, яка живе по сусідству, вона доглядатиме за моєю мамою, а я платитиму їй гроші. Бо мамі зараз майже 72 роки, вона вже старенька у мене, а їхати за кордон вона не хоче, каже, що їй в селі краще, та й з людьми вже добре ознайомилася, а тепер ще й в неї буде догляд.

А залишити там все, а в мене там і сім*я, і житло, і хороша робота у нас з чоловіком, і повернутися в Україну я теж не можу зараз, бо ми вже там добре облаштувалися, навіть не уявляю, як бути тут, там ми маємо своє житло, плануємо там поки жити, а далі, як життя покаже.

Коли я поверталася сюди, в Італію, у мене всю дорогу були вологими очі, якісь важкі домі роїлися в голові. Якось так складається важко моє життя, що я тут в Італії гарно доглядаю чужу людину, турбуюся та піклуюся про неї, щоб мати гроші і платити їх іншій чужій людині, яка доглядає на моїй Батьківщині мою стареньку неньку.

Я не бачу своєї рідної матусі роками, не бачу, як вона старіє, не знаю коли ми побачимося з нею, бо зараз намагаюся не їздити зайвий раз нікуди, не так просто виїхати в наші дні за кордон.

Але я телефоную зараз матері по декілька разів на день. Дуже люблю її і сумую за нею щодня, коли я дорослішаю, а мама старіє, мені все більше не вистачає її. Я зроблю все, щоб вона прожила свою старість гарно та гідно і ні в чому не мала потреби. Це мій обов*язок. Я радію, що можу собі дозволити забезпечити своїй мамі гідну та гарну старість, але сумно з того, що не можу бути поряд з нею весь цей час.

Бережіть своїх матерів, бо вони – найголовніші люди у вашому житті.

ФОТО ілюстроване, з вільних джерел.

Глава 1

П’ятий столик весь у крихтах, напій пролитий і сироп приклеївся до гладкої поверхні. Їжа навіть на підлозі. Я важко зітхаю і збираю зі столу брудний посуд. Катя так невчасно зламала ногу, тому доводиться взяти на себе її роботу. У неділю від відвідувачів немає відбою, що не може мене не радувати, але й водночас перетворює колись улюблену роботу на справжнє пекло.

Я ставлю тарілки в раковину, але перепочити не встигаю. На кухню забігає розлючена Сніжана, зустрічається зі мною поглядом.

— За четвертим столиком сидить нахаба, Має, у мене немає більше сил на сьогодні, — Сніжана важко зітхає і з дзвоном кладе тацю на стіл. — На вигляд пристойний чоловік, ще і красень такий, що мама дорога, але жах який зарозумілий і нечемний. Сказав, що я йому не підходжу. Не розбираюся я, бачте, у сортах кави. Бажає, щоб його обслужила ти.

Здається, цей день ніколи не закінчиться. Ноги гудуть, голова розколюється, я за крок від нервового зриву, а візит до психолога призначений тільки на середу. Дожити б.

— Іди додому, Сніжано, я впораюся сама, залишилося всього кілька відвідувачів, — туго затягую зав’язки фартуха за спиною й хапаю блокнот для запису замовлень.

— Ні-ні, я залишуся.

— У тебе сьогодні день народження і я дала тобі вихідний, — нагадую їй і намагаюся, щоб мій голос звучав суворо.

— Так, але…

— Йди додому, — уже м’якше усміхаюся їй. Мені й так незручно, що зруйнувала всі її плани, хоча насправді в усьому винен перелом ноги Каті, а не я. — Ми з Нікою впораємося.

Сніжана з вдячністю киває мені і йде до роздягальні, я ж штовхаю двері й на автоматі прямую до четвертого столика. Задумливо дивлюся під ноги, уже звична мені злість, розчарування і тривога кружляють всередині мене, і я не можу дочекатися, коли повернуся додому, заведу на ранок будильник і ляжу спати з думкою, що ще один день закінчився.

Ще один огидний день.

Зазвичай усі відвідувачі для мене не більше, ніж просто номер столика. Я особливо не звертаю уваги на людей, не розглядаю їх, не намагаюся запам’ятати. Достатньо того, що вони замовляють. Саме тому я не відразу кидаюся шукати поглядом того самого невігласа, який сидить за четвертим столиком.

А дарма.

Я переводжу на чоловіка погляд, коли знаходжуся вже за кілька кроків від нього. У ту саму мить, коли чкурнути назад або сховатися за колоною вже не варіант.

Я вражено завмираю на місці, він же дивиться на мене чіпким поглядом. Серце в грудях гуркоче, намагаючись вистрибнути. Очі розширюються від недовіри. У горлі миттєво пересихає, а руки тремтять. Здається, хтось перекрив у приміщенні кисень, тому що я починаю задихатися.

Скільки разів я уявляла собі цю зустріч. Як пройду повз нього з гордо піднятою головою. Як він буде дивитися мені вслід. Дізнається про те, як високо я піднялася. Й ось це сталося. Уперше за вісім років після розлучення ми зустрілися віч-на-віч із колишнім чоловіком.

Він — бездоганно одягнений. А я — у формі офіціантки, а не в статусі успішної жінки.

На його зап’ясті дорога марка годинника, білий поло шалено йому личить, дводенна щетина молодить, а короткий їжачок на голові виглядає незвично. Раніше в нього була зовсім інша стрижка. Мене дратував його чубчик, що вічно падав на очі, і волосся, що стирчало в різні боки. Зараз же Тимур виглядає так, немов щойно зійшов з обкладинки журналу.

І мене це злить.

Кілька миттєвостей ми витріщаємося одне на одного, розглядаючи ті зміни, що відбулися за роки після розлучення. Тимур досліджує мою фігуру й за вогником в його очах я можу зробити висновок, що побачене йому сподобалося. Але він швидко гасить це в собі, знову надягаючи маску байдужості.

Я гадаю, випадково мій колишній чоловік зайшов сюди, чи ні? Не пам’ятаю, коли востаннє чула про нього щось. Навіть не уявляю, чим він займається і як живе. Кидаю швидкий погляд на його безіменний палець. Обручки немає. Але це ж не означає, що він не міг завести сім’ю або жити в цивільному шлюбі.

— Ви вже визначилися із замовленням? Ми зачиняємося за годину, тому страви, які готуються довго, вже не зможемо подати.

Я нарешті опановую себе й говорю так, щоб мій голос звучав впевнено й рівно. Вдаю, що він усього лише незнайомець, як і всі інші відвідувачі в кав’ярні.

Тимур не відповідає. Усе так само сканує мене, невдоволено стиснувши губи в тонку лінію. Пальцями вибиває ритм по столу. Це виказує його. Він нервує. Як і я. Жахлива звичка з минулого. Він міг цілу годину ось так тарабанити по столу, розмірковуючи про черговий свій бізнес-план, не даючи мені нормально заснути. А мені на навчання рано вранці вставати потрібно було. А потім до пізньої ночі ще і працювати в кондитерці.

— Я хочу поговорити з тобою, Має. Справа важлива. Зроби мені кави, я почекаю, коли твоя зміна закінчиться.

Його голос усе такий же, як і раніше. З проникливими інтонаціями, трохи хрипкий і м’який. Він сказав лише кілька слів, а в мене вже мурашки шкірою. У голові відразу ж спалахнули спогади, коли він одним своїм голосом міг довести мене до божевілля.

— Якщо тобі потрібно розлучення, тут і говорити немає про що. Надсилай папери, я підпишу все, що потрібно, — насилу вичавлюю із себе і з силою впиваюся пальцями в блокнот, який якимось дивом ще не впустила від пережитого шоку.

Ох, варто напевно уточнити, що розлучення наше з Тимуром неформальне. За документами всі ці вісім років ми так і залишалися в шлюбі. Ніхто з нас чомусь не зважився подати документи на розлучення в минулому, а коли за кілька років я спробувала знайти чоловіка — не змогла. Він немов крізь землю провалився. І номер телефона змінив, і батьків, як виявилося, перевіз жити в інше місце. З нашими спільними друзями зв’язку не підтримував, а в соціальних мережах не з’являвся вже за кілька місяців після того, як ми розбіглися.

— Я не про розлучення прийшов розмовляти. Вірніше, про нього теж, але це не головна причина мого візиту.

Його візиту. Отже, він усе ж прийшов саме до мене.

— В такому разі: нам нема про що розмовляти. Будеш замовляти щось? — демонстративно перегортаю списані аркуші в блокноті, знаходжу чистий і дістаю з кишені ручку, готуючись прийняти замовлення.

— Кава. Чорна. Без цукру. І я буду тебе чекати, Має. Сьогодні я не поспішаю.