Відео зі зворушливою історією цієї жінки на відеосервісі Fox подивилося близько трьох мільйонів людей. І причина не може не зачепити серце.

Валері Уоттс так сподівалася на щастя і радість материнства, але її мріям не судилося збутися. Такий довгоочікуваний малюк народився мeртвuм. Пізніше, в інтерв’ю порталу Fox New, Валері розповіла, як приблизно за тиждень до пoлoгів відчула, що відбувається щось не те, з малюком щось не так. Він перестав бuтuся і рухатися, хоча всю вaгiтність робив це дуже активно. Під час пологів з’ясувалося, що в мaтцi відбулося перетискання пуповини, і це коштувало дитині життя.

Як і будь-яка майбутня матуся, Валері готувалася до народження дитини заздалегідь: були куплені постіль, повзунки, сорочечки і, звичайно, ліжечко. Але коли жінка повернулася додому одна, без малюка, то всі ці речі тільки сильніше ятрили її материнське горе. І тоді Уоттс вирішила влаштувати так званий “гаражний розпродаж”.

У США дуже популярний такий формат позбавлення від непотрібних речей: іноді його влаштовують прямо біля будинку, іноді в спеціальних місцях.

Ліжечко, звичайно, була найвагомішим і цінних предметом, виставленим на продаж, але Валері просто не могла не згадувати про дитину, коли бачила його. Жінка вирішила для себе, що, позбувшись від ліжечка, вона частково полегшить свій біль. Тим більше, що манеж сподобався одній сімейній парі.

Жінка, якій так сподобалася річ, підійшла і запитала у Валері, скільки років її синові, раз вони вже не користуються дитячим манежем. Збліднувши, та відповіла, що хлопчик народився вже муртвuм і пожити не встиг. По дорозі додому та жінка розповіла чоловікові про горе місіс Уоттс, і Джеральд Кумпула вирішив піднести невтішної матері невеличкий подарунок.

Він вирішив перетворити сумні спогади в ПАМ’ЯТЬ …

Руки у чоловіка виявилися золотими. З дитячого ліжечка він зробив … чудове крісло. Через тиждень він подзвонив у двері будинку Валері і вручив їй цей подарунок, попросивши прийняти його заради світлої пам’яті про малюка. Не чекаючи такого вчинку Уоттс розридалася прямо на порозі зі словами: “Боже, яке щастя, що в світі ще є такі добрі люди, як ви!”

Бiль матері, яка втратuла дитину, не порівняти ні з чим, але подібні вчинки допомагають його хоч трохи полегшити і іноді пережити. Так, гoре, розділене з ким-небудь, стає в два рази менше. Адже Джеральд міг залишити манеж собі, переробити його і продати, але вважав за краще безкорисливий і добрий жест.

Тепер, сидячи в тому кріслі, Валері вже по-іншому переживає смeрть сина. Легше, світліше. І все завдяки людині, якого бачила один раз в житті!

Після народження рідної дитини подружжя повернуло усиновлену дівчинку до сиротинця.

Добрий день!

Я була лише свідком, не втручалася, справа делікатна, сімейна, але тепер картаю себе за нерішучість і обіцяю покласти всіх зусиль, аби допомогти виправити чужі помилки, адже їхньою жертвою стала дитина-сирота.

А почалося все з того, що в нашому будинку (він, до слова, у самому центрі міста, збудований за Австрії) оселилася молода пара — Віка й Андріан. Квартиру у попередніх власників придбали батьки молодят—то був їхній весільний подарунок. Для нас, сусідів, це була справжня подія, адже квартир у будинку лише шість, і ми знаємо одне одного уже десятки років. А тут — нові люди, причому наче з іншого життя: Віка, як ми дізналися, працювала у нотаріальній конторі своїх батьків, Антон був адвокатом. Нові мешканці зробили чудовий ремонт у квартирі і навіть власним коштом довели до ладу під’їзд.

Із сусідами, правда, не вельми спілкувалися. Зрештою, застати молодят вдома було досить важко — цілими днями на роботі, а ввечері, вочевидь, десь із друзями. Час минав, і “корінні” мешканці, як ми жартома себе називали, потроху перестали витріщатися на щораз нові сукні Віки чи чергову машину Андріана. Років через три-чотири, уже точно й не пригадаю, сталися події, через які молоде подружжя знову прикувало до себе увагу всіх сусідів, а пані Ганна з першого поверху навіть стала їхньою учасницею. Виявилося, що увесь цей час за броньованими дверима помешкання Віки й Андріана панували тривога і розпач: молода жінка не могла завагітніти. Притому і вона, і її чоловік були абсолютно здоровими. Медики заспокоювали, мовляв, у вашому віці нема чим перейматися, усе буде гаразд. У Віки, забаганки якої з дитинства задовольнялися вже і негайно, слова лікарів викликали лише шквал обурення. Жінка змінила зо два десятки медиків, остаточно зневірилася і сама собі ухвалила вирок — неплідна. У неї почалася депресія. Батьки й Андріан уже не знали, чим їй догодити, аби Вікуня знову всміхалася. Не знаю, кому спала думка про всиновлення, але Віка вхопилася за неї як за рятівний круг.

Спочатку думали усиновити немовля, та, коли подружжя навідалося до одного із сиротинців, Віка помітила дівчинку, яка була схожа на неї як дві краплі води: такі ж блакитні очі, світле волосся. Тій дитині було років вісім-дев’ять.

Минуло небагато часу (у родині ж усі юристи), і Оленка із сиротинця переселилася до помешкання нових батьків. Віка навіть на якийсь час покинула роботу— гуляла з малою парками, катала її на каруселях, бавилася з нею у пісочницях. Вдягала наче ляльку. На жаль, як виявилося згодом, Оленка і була лялькою для розпещеної турботою батьків і чоловіка молодиці. Ідилія тривала кілька місяців, а потім Віка вирішила повернутися на роботу. Для догляду дитини вирішили винайняти няню. Жінки, яких рекомендували агентства, чимось не сподобалися Вікторії. Якось свекруха, яка на час пошуків няньки взялась опікуватися дитиною, розповіла про це сусідці, пані Гані (ця жінка давно овдовіла, має дорослих дітей, вони із сім’ями живуть за кордоном).

Ганя запропонувала: “Може, я спробую?” Віка довго думала, та врешті погодилася. Відтоді усі турботи про Оленку лягли на плечі пані Гані. Вона супроводжувала дитину до школи і назад, допомагала з уроками, варила їсти, прала, зрештою, просто говорила з дитиною про її переживання. Названим батькам на таке часу не вистачало. Ні, вони їздили на відпочинок разом з малою, ходили в гості у вихідні, але складалося враження, що Оленка — як частина іміджу, на кшталт нової машини. Тим часом дитина була дуже самотньою, вона закрилася у собі, і навіть пані Гані часом було важко достукатися до неї, аби зрозуміти, що хвилює дівчинку у цей момент.

Понад те, Оленка відверто боялася Віки. Коли в жінки траплялися мігрені або й просто не було настрою, вона ставала нестерпною. Дитина під різними приводами втікала з квартири: коли надворі було тепло й сонячно, бавилася неподалік, коли холодно—знаходила прихисток удома в няні. Віку це сердило, проте від послуг сусідки не відмовлялася — перспектива самій доглядати дитину її не тішила.

Коли Оленці було дванадцять років, у родині сталося диво, якого вже й не сподівалися: Віка нарешті завагітніла! А ось кому стало непереливки, то це нещасній дитині. Якщо раніше на неї просто не зважали, то тепер уваги було аж забагато — не так ступила, не так поставила, не те сказала… Дівча спершу відмовчувалося, а потім потроху почало відповідати. Причому підліток захищалася як вміла — сварилася з Вікою, стала робити дрібну шкоду тій на зло — змила в каналізацію каблучку у матері на очах, поламала каблуки дорогої фірмової пари взуття, вирізала дірку на улюблених штанах Вікторії.

Дитина про все це розказувала пані Гані, виглядало так, наче підліток хвалиться, проте жінка знала — то крик відчаю. Вона намагалася заспокоїти дитину, радила не робити дурниць, та минав день-два, і через нові вибрики Вікторії Оленка знову бешкетувала. У подружжя народився хлопчик.

Доглядати його зголосилися одразу дві бабці, і Оленці у квартирі стало зовсім зле. Якось вона попросилася заночувати в няні. їй дозволили, і навіть не картали. А вже незабаром дитина стала просто гостем у помешканні названих батьків. Щоправда, пані Гані справно платили за послуги няні, наче нічого не сталося.

Із сусідкою Оленка була зовсім іншою дитиною — веселою щебетухою, вправною і слухняною. Ганя у свої 50 з гаком наче помолодшала біля малої. Якось за чаєм сусідка поділилася зі мною — Оленка попросила всиновити її, адже Віці й Андріану вона не потрібна. Ганя розповіла усе рідним дітям, і ті були не проти того, аби мати дала прихисток сироті з такою важкою долею. Залишалося одне — поговорити з подружжям.

Та Віка, озброєна порадами родичів, випередила сусідку: виявилося, пара звернулася до органів опіки із заявою, що відмовляється від Оленки. Причина — не можуть впоратися з вихованням. Причому не з власної вини — мають умови для проживання-навчання, і родини в них інтелігентні, і закордонами дитину бавили, і іграшками, і комп’ютерами, — а через те, що дівчинка-підліток є не керованою, не адекватною. До пакета документів додали усілякі довідки, з чого випливало, що нещасна сирота просто втілення зла. Юристи ж бо…

Прощання з Оленкою було коротким. Як згодом розповіла дівчинка, Вікторія прямо їй заявила: “Ти нам більше не потрібна” . Потім іще щось говорила про поведінку, про те, що Оленка закінчить свої дні на вулиці, та ще якісь дурниці. Дитина знову опинилася у сиротинці — пані Ганя не мала жодного права залишити дівчинку біля себе. Ніхто не зважав на те, що кілька років день у день Оленка прожила з цією жінкою, звикла до неї, слухає її і поважає.

Нині Ганна оббиває пороги усіх інстанцій, аби всиновити підлітка. Я їй допомагаю чим можу. Вікторія з Андріаном та новонародженим сином виселилися з квартири, тепер вони мешкають у власному будинку за містом. Оте мене й мучить, що я через нерішучість не спробувала зупинити безсовісну молодицю і її чоловіка-підкаблучника, а нині не можу сказати їм бодай кілька слів про те, що за образу сироти їх чекає Божа кара”.

Катерина Михайлівна