Вночі, 14 липня, від парафіяльного храму Зарваниці до місця появи Богородиці вібулася багатотисячна хода паломників із свічками.

Про це повідомляє Галас.

Похід паломників почався від храму Зарваниці, де розташована ікона Матері Божої Зарваницької. Після вібуття літургії паломники рушили центральною вулицею села у супроводі оркестру, співаючи пісню “Із Києва міста”.

Очодив ходу Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав разом з архиєреями УГКЦ та Його Високопреосвященством Яном Граубнером, архиєпископа та митрополита Моравії (Чехія).

На чудотворному місці вдарили дзвони, а Глава УГКЦ провів Молебень до Матері Божої за заступництво, поміч і покров над українським народом у нелегкий час війни.

Пані Марія розповідає про свій заробітчанський досвід, а також свідчить про чудо, яке сталося з нею під час десятиденної пішої прощі із Самбора у Зарваницю.

«Я п’ять з половиною років була в Італії. Ми з чоловіком працювали на державних роботах, відкладених коштів не мали, бо не було з чого. Вирішили, що комусь треба подаватися на заробітки, бо діти вчилися, а старша дочка завершувала навчання у школі», – говорить жінка.

Церква в чужині

Церква для нас у чужині стала всім: і молитвою до Бога, і рідною мамою, і дорогою Україною. У церкву приходили і люди, далекі від віри, і нехрещені – вони чогось потребували, відчували поклик Святого Духа, котрий їх туди приводив. Окрім Літургії, ми дуже потребували спілкування зі священиками.

Праця з нашими людьми – це завжди вихід на контакт. Це давало нам силу, і Бог дарував нам добрих священиків. Церква в чужині – як ковток повітря, де ти чуєш свою мову, свою пісню, де ти можеш щиро помолитися.

Будучи в чужині у нашій церкві, ми забуваємо, що на чужині. Відчуваєш, що ти вдома, в Україні. Священики відкриті, і я не зустрічалася з жодним, котрий би відмовив у проханнях. Часто священик доїжджав за 200-300 км і у нього ніколи не був вимкнутий телефон. Навіть якщо ти телефонував і він в даний час був на Літургії, то віддзвонював, коли бачив пропущений дзвінок.

Праця на чужині

Поїхала в Італію в 1999 році. Працювала у Перуджі у сім’ї двох стареньких людей. Старенький мав слабкий зір, а бабуся не ходила ногами. Я на той час ще слабо знала італійську мову.

Жінка просила мене про різні послуги, я не завжди розуміла те, що вона говорить, і часто не зовсім правильно виконувала її прохання, однак за 2-3 місяці я вивчила італійську і зрозуміла, що ця родина абсолютно нічого не знає про Україну, навіть того, де вона географічно знаходиться. Вони асоціюють нас із африканцями.

Стали зрозумілими їхні дивні запитання: чи є у нас телевізор, чи вміємо користуватись телефоном тощо? Якось моїх господарів відвідав місцевий священик, запитав, звідкіль я. Коли почув, що з України, сонячно усміхнувся: – Я знав кардинала Любачівського!

У тих словах було скільки поваги до нашої Церкви і народу. Ще більше здивувалася, коли цей духівник сповістив місцевих вірян-католиків про присутність українки у їхній місцевості. Нас пізнавали і шанували по наших духовних світочах.

Особисті переживання

Згодом, коли переїхала у Рим, почала ходити у церкву Василіян. Документів не було, мене залякували карабінерами. Я не могла говорити, сповідатися, молитись на Літургії, яку дуже люблю, – увесь час плакала.

Повернення в Україну

Коли повернулась додому в Україну – відчула неприйняття. Особливо спершу вражає те зовнішнє, яке ти за час перебування там уже встиг забути: розбиті дороги, ями, сpaшні будинки. Дyша болить: чому український народ такий працьовитий і живе у такій сірості?

Також моє повернення було дуже болючим для нашої сім’ї. Коли розповідала рідним про ті заробітки, про свою роботу, їх це дуже дратувало, більше, ніж мене. Одного разу мені дочка сказала: «Мамо, може, ми зробили щось не так, як треба, але ми вже не можемо чути того вашого «заробітчанства». Це і досі продовжується. Можливо, не в такій формі, але це є. Кажу їм, що ви мене не хочете вислухати і не хочете зрозуміти. Шукаю людей, яким би розповіла і вони мене зрозуміли б, чи вони мені розповіли б, і я їх зрозуміла.

Гуртування

Ще, будучи у Римі, разом з о. Василем Поточняком, ми організовували Свята матері, куди приїжджали люди з різних куточків Італії. У Болоньї була дуже сильно розвинена парaхія, мабуть, на всю Італію. Тоді ми вирішили гуртуватися за кордоном, щоб потім гуртувалися тут, в Україні. У Івано-Франківську було організовано спільноту колишніх заробітчан «Пієта». Відтак розпочалися наші прощі.

Проща Самбір-Зарваниця

Якось, вже будучи в Україні, повертаючись додому та ідучи дорогою, відчула, що мені раптово вiдняло ногу. Не знаючи причини – звернулась одразу до лікарів.

Коли ішла перша проща, я лежала в лікарні, підтримувала телефонний зв’язок з прочанами, молилася сама і відчувала молитву паломників за мене, але було дуже тяжко. Мене виписали з лікарні з гiпoтeтичним діагнозом можливого тyбepкульозу кiсті. Я взяла ту виписку і покинула лікарню швидше визначеного терміну.

Повертаючись додому, пропустила свою зупинку і вийшла біля цілющого джерела. Занурилась по коліна у воду. Молилась. Так робила, певно, увесь травень в очікуванні наступної прощі.

З наближенням серпня на цілий тиждень швидше, «вибившись із календаря», приїхала вранці у Самбір. Дивлюсь – нікого із друзів-заробітчан немає, а також священиків, котрі мають з нами йти. Зателефонувала до товаришки. А вона: «Марусю, що з тобою?»

Ця проща мені вилікувала ноги. Я йду дев’ять днів і не відчуваю жодного бoлю. Це чудо, яке вчинив для мене Бог. Лікарі не могли вилікувати моїх ніг, а я сьогодні направду бігаю. Дякую за те все Богові!

«В Італії навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні», – п. Надія, Італія.

Причини заробітчанства

11 років працюю за кордоном в Італії, 4 роки була в Неаполі. У 2004 році переїхала у Болонью. Поїхала з метою, щоб заробити гроші і віддати борги, бо була важка матеріальна ситуація. Додому їздила дуже рідко.

Вперше повернулася через 1,5 року, коли мій син закінчував 10 клас. Треба було думати про подальше його навчання. Тоді поїхала вдруге і повернулася додому через три з половиною роки. Якби мої діти ішли без тата, я була б їх не впізнала, настільки вони змінилися.

Праця за кордоном

Працювати за кордоном не так просто, це дуже і дуже важка праця. Це добре побачити «образ», який приїжджає додому з грошима, але ніхто не розуміє, що твориться в середині в дyші цієї людини і перші запитання, коли тебе зустрічають на дорозі: «Коли ти знову їдеш? Скільки квартир купила? Скільки грошей заробила?». Ніхто не запитає, як твоє здоров’я, як ти себе почуваєш. Усі думають, що там дуже добре, але там несолодко.

Місце Церкви і священика

Велике значення для нас має Церква і парох, але парох-патріот, місіонер, який вчить і не відрікається від своєї національності, який любить людей і несе ту любов їм. Знаю багато священиків, котрі зі мною дуже ділились, але, на жаль, є і байдужість.

Ми хочемо катехизи, сповіді, науки, хочемо розуміти і знати, що таке Літургія. На жаль, наші люди часто цього не усвідомлюють. Велике значення має також патріотизм священика. Якщо він українець за духом і цього не соромиться, а одягає вишиванку і йде у ній через усе місто на зустріч – це для нас свідчення і велика підтримка.

Виїжджаючи за кордон, людина звертається до Церкви, бо у Церкві ти зустрінеш тих, з ким зможеш поговорити.

В Україні по-іншому: прийшла до Церкви – відтак побігла додому, бо є справи. А там більшу частину вихідних люди гуртуються навколо Церкви. В Італії я навчилася того, чого не пізнала в Україні: по-іншому слухаю Службу Божу, по-іншому слухаю проповіді, ніж до того часу в Україні.

Володя був незрячим з самого дитинства. Він не бачив білого світу: ні неба, ні землі, ні  батьків, ні інших речей, що його оточували з дня його народження. Мати – Ганна, як та пташка, побивалася з горя і кидалася до різних клінік, професорів. Але… діагноз був невтішний: зорові нерви настільки вражені, що їх нічим не можна уже відновити.

Але мати є мати. Вона не вірила медичним світилам, адже в деяких випадках і вони помиляються. У її серці жевріла надія на зцілення сина, вона вірила в Боже диво…

Проте дорога до цього дива була тернистою і довгою. Чоловік, дізнавшись про хворобу сина, покинув їх, не підтримавши у важку хвилину. Не сподівалася Ганна, що її Микола здатний на такий підлий вчинок. Просила не залишати в такий бoлючuй для них період. Але йому було байдуже. «Здай сина в інтернат, хай там держава про нього піклується. Навіщо тобі цей тягар, адже ти теж здоров’я не маєш?» – радив Ганні благовірний. Від таких порад їй ставало зовсім зле. «Не зречуся своєї дитини, щоб там не було. Синові потрібна моя підтримка, любов, ласка. Я ж – мати. Я маю бути завжди поряд з ним, я – його очі», – заходилася в риданнях жінка.
Ганні боляче було дивитись, як її синочок вслухається в мову перехожих, слухає спів пташок, але нічого не бачить. Різкий бiль, як струм, пронизував материнське серце від одного усвідомлення, що буде далі? Володя ріс спокійним і слухняним хлопчиком, проте не раз запитував матір: «Невже я ніколи нічого не побачу?» І дитячі сльози бриніли в очах краплинами душевного смутку. «Побачиш дитино, все побачиш, тільки ще не прийшла та пора», – з вірою в серці розраджувала мати сина. А у самої в душі – пeкло.

Хлопчині йшов уже шостий рік. Скоро його однолітки підуть до школи, а її син… «Невже так буде вічно?» – ніяк не могла заспокоїтися Ганна.

Однієї неділі пішла жінка до храму. Сповідалась не словами, а серцем, а її очі застеляли сльози. Вислухав її щиру сповідь старенький священик і мовив: «Не падай в розпач, дочко. На все воля Божа. Молися за дитину. Так буває часто, коли людина стає безсилою, то Бог їй допомагає. Пам’ятай про це. Твоя віра врятує тебе і твого сина. Поїдь у Зарваницю до цілющого джерела і думай, що Бог всесильний».

З великою вдячністю за пораду Ганна повернулася додому. І вже через кілька днів їхала з сином до Зарваниці. Саме у ті дні в цьому святому місці мала відбуватися велика проща. Людей було дуже багато з різних куточків країни. А серед них – кaліки, хвoрі, iнвалiди. І всі горнулися до Бога, просили, благали за зцілення душі і тіла.

Ганна підійшла до каплички, склала руки на грyдях, промовляючи: «Діво Маріє, поможи мені своєю ласкою. До тебе звертаюсь з останньою надією. Хай діється все під твоїм святим омoфором».

Володя стояв біля джерела, слухав, як воно шумить, як доносяться людські голоси, шум і гамір. Він набрав в долоньки цілющої водиці, обмив своє личко. У маленькому серці з’явилось дуже скромне і коротке прохання: «Боженьку, я так хочу побачити твій світ». Це дитяче прохання-сповідь Бог почув і зіслав своє милосердя на незрячoго хлопчину. І раптом – що це? Сталося Боже диво, Зарваницьке диво. Людський натовп сколихнув крик Володі: «Мамо, я бачу людей! Де ти?» Ганна, почувши крик свого сина, аж похитнулася. Впала біля нього на коліна. «Що з тобою, синку?» – ще не вірячи словам, вдивлялася в його, зволожені цілющою водою, оченята. Володя усміхнувся: «Матусю, ця водичка змила з моїх очей темряву. Я бачу тебе, моя дорогенька. Яка ти красива!» – і хлопчик лагідно пригорнувся до матері.

Люди стояли навкруги і були свідками цього дива. Бог подарував Володі зір за його тверду і непохитну віру. Це диво сталося на показ людям, що є на світі Божа сила!

Володя закінчив школу, інститут, одружився. Виховують з дружиною двох дітей. Батько водить їх до церкви і вчить різних молитов. Ганна живе разом з ними, бавить онуків. Всі щасливі, веселі і дякують Богові за його щиру благодать.

“Наш День”

15 липня У Зарваниці пройшла вже традиційна молитовна хода зі свічками. Тисячі людей із різних куточків країни приєдналися до процесії.

Люди молилися за мир і спокій в Україні та добробут у власних родинах, повідомив інформаційний ресурс УГКЦ.

Прийшовши до чудотворного джерела, прочани молилися Молебень до Пресвятої Богородиці, який очолив Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ.

Після цього зі словом до присутніх звернувся кардинал Леонардо Сандрі, префект Конгрегації для Східних Церков, який у ці дні перебуває в Україні з пастирським візитом.