Колись шоумен побудував маєток спеціально для дружини.

Зіркове подружжя Максим Галкін та Алла Пугачова знайшли покупця свого розкішного замку у селі Грязь під Москвою.

Ще у жовтні минулого року у ЗМІ ширилися чутки, що Галкін та Пугачова після виїзду з рф прийняли рішення розпрощатися зі своїм житлом. Зараз РосЗМП повідомляють, що маєток продали за 400 млн рублів (181 млн грн).

Придбав його російський бізнесмен, продюсер, екс-учасник гурту “Ленінград” Стас Барецький. Він також заявив, що з замку, який колись Галкін спеціально спроєктував для Пугачової, аби вони жили там родиною, зроблять морг:

“Це я придбав замок Алли Борисівни буквально нещодавно. Він буде призначений для нашої еліти. Також там буде крематорій та трунова майстерня. А ще я маю ідею створити на території маєтку музей історії цвинтарної справи, де можна буде дізнатися все про цвинтарі від часів Івана Грозного до наших днів!” -заявив Барецький.

Як відомо, з початком повномасштабного вторгнення рф до України Максим Галкін виступив проти війни, підтримав Україну та засудив дії путіна. Через це його визнали “іноагентом”. Згодом Галкін разом з дружиною Аллою Пугачовою та їхніми двома дітьми виїхали з росії і переїхали до Ізраїлю.

У м. Теребовля Тернопільської області чоловік зайнявся сексом з повією на території стародавнього замку.

Для того, щоб реалізувати свої плани, чоловік попросив знайомого підшукати йому жінку, яка б погодилась зайнятись з ним коханням за гроші.

Про це йдеться у вироку Теребовлянського районного суду.

За даними слідства, підсудний розшукав своєму другу повію, яка за гроші погодилась зайнятись з ним сексом. Для цього він звернувся до своєї знайомої, яка надає сексуальні послуги за гроші. Парочка зустрілась на території стародавнього Теребовлянського замку, де зайнялась сексом. За це чоловік заплатив їй 250 грн, а підозрюваному, який підшукав жінку, – 100 грн.

Чоловіка судили за ч.2 ст. 302 КК України – звідництво для розпусти, вчинене з метою наживи. Суд визнав підсудного винним та засудив до одного року іспитового терміну. Яке покарання очікує парочку – у вироку не вказано.

Законсервувати та облагородити замок Краснодвір, що у Надвірній на Прикарпатті, планують у межах проєкту “Інтерпретація спадщини замку Краснодвір: стратегія, план та візія”.
Про це повідомив директор ГО “Надвірнянський туристично-інформаційний центр” Володимир Гринішак, передає “Суспільне“.

За його словами, проєкт націлений об’єднати громаду та принести їй прибуток.

Cпадщина має приносити економічну користь громаді. Ми не маємо артефактів, щоб побудувати музей на базі замку. Вивчивши досвід ЄС, вирішили, що найкращим методом буде інтерпретація. Ми націлені, щоб ця спадщина не була тягарем для бюджету, а приносила користь, – каже Володимир Гринішак.

У межах проєкту планують зробити театралізовані екскурсії містом, які завершуватимуться у замку. До кінця серпня проведуть перші три, вони будуть безкоштовними. Далі екскурсії стануть платними.

За словами Володимира Гринішака, руїни хочуть законсервувати, а ландшафт облагородити:

Ми плануємо використати 3d mapping – це таке проєктування зображення зі звуком на руїни. Так ми зможемо поєднати спадщину та сучасні технології.

Жінка пояснювала дітям, що світ жорстокий, і суспільство може їх зіпсувати.

В Усть-Катаве Челябінської області Росії 55-річна швачка Діна Азізова 10 років тримала трьох дітей під замком, а після їхньої втечі підпалила будинок і покінчила з собою. Про це передає телеканал Дождь.

Зазначається, що 20-річна Дарина, її 15-річний брат і 11-річна сестра в цей час перебували в поліції. Вони не хотіли повертатися додому. Причини, з яких жінка тримала дітей вдома, точно невідомі. Її донька Дарина сказала, що мати «просто не хотіла, щоб вони виходили». За повідомленнями в ЗМІ, жінка страждала психічним захворюванням: вона боялася, що з нею або її дітьми що-небудь трапиться, якщо вони вийдуть з дому. Мати пояснювала дітям, що світ жорстокий, і суспільство може їх зіпсувати.

Діти втекли та сховалися у приятеля Дарини, з яким та познайомилася в інтернеті. За інформацією джерела в слідчих органах, чоловікові 20 років і саме він розробив план втечі. При цьому її старша сестра стверджує, що чоловіку близько 30 років, він знав про ситуацію в сім’ї протягом року і нічого не робив.

Після втечі дітей Діна Азізова написала заяву в поліцію, підпалила будинок і покінчила з собою.

У Польщі у найбільшому замку Нижньої Сілезії та третьому за величиною трагічно загинув українець.

Трагедія сталася у середу, 28 серпня, – пoвідoмляє Yavp.pl з пoсиланням на gazetawroclawska.pl

Так, 56-річний громадянин України впав з башти Замку Ксенж (м. Вальбжих) на терасу, пролетівши кільканадцять метрів униз.

Свідками трагічного інциденту були будівельники, які працювали поруч. Вони намагалися реанімувати чоловіка до приїзду “швидкої”, однак усі зусилля виявилися марними. Медики, які прибули на місце, лише констатували смерть.

Приозерне знайти не так просто. Мало того, що воно зовсім маленьке – 460 мешканців, та ще й дорога до нього така заплутана, що без топографічної мапи не розберешся.

Спробую пояснити: з Рогатина їдемо у бік Ходорова (Стрию). За селом буде поворот праворуч (вказівник чи то на Помонята, чи то на Долиняни). За залізничним переїздом (біля станції Помонята) дорога повертає праворуч, пізніше – ліворуч. Через кілька кілометрів буде поворот праворуч на Приозерне (прямо дорога йде на Беньківці та Підкамінь). Незабаром – ще один залізничний переїзд – і ви – в Приозерному. Палац буде праворуч від дороги, захований у гущі старих лип.

До закріплення на теренах Галичини совєцької влади після Другої світової війни село мало назву Псари. Відомо, що панський маєток, що належав Юзефу Яблоновському, існував тут вже у XVIII столітті. Вже пізніше, у наступному столітті маєток переходить родині Реїв – однієї з гілок роду Потоцьких.

Найстарішими з будівель парково-палацового ансамблю є зерносховище і стайні (XVIII ст.).

Пізніше, у 1822 році збудовано в’їздну браму з флігелем і вежею.

У 1970 році вежу замурували, бо планували встановити перед брамою пам’ятник Ульянову-Бланку на честь його 100-річчя. Та не судилося, слава Богу. Хоча частину родового гербу над брамою все ж таки було втрачено.

Башта також ось-ось рухне…

Палац збудували значно пізніше – наприкінці ХІХ століття. Цей необароково-ренесансний палац спроектував відомий львівський архітектор Юліан Захаревич на замовлення тодішніх власників – родини Реїв.

З усіх боків палац виглядає оригінальним і неповторним. А декоративні вежі тільки підсилюють естетичне задоволення від цього архітектурного дива.

Не дуже вдале фото південного фасаду (заважало сонце). Проте деталі роздивитися можна. Тим більш, що герб і ліпнина на цьому фасаді збереглися найкраще.

З приходом радянської влади в палаці влаштували колгоспний свинарник, а пізніше – психіатричну лікарню. У 1955 році будівлю передали Рогатинському зооветеринарному комплексу, а вже в роки Незалежності безкоштовно віддали православному жіночому монастирю. У 2004-му заповзятливий батюшка продав садибу з палацом приватному господарю.

На Тернопільщині є унікальний замок – Микулинецький. Його міцні високі мури пам’ятали ще давні набіги турків й татар. За Польщі тут жило дуже імените панство. А нині у цих історичних стінах мешкає проста жіночка. Вона отримала фортецю у спадок від графської покоївки! А тій так щедро поляки заплатили за добру службу.

Перша згадка про селище Микулинці сягає часів Володимира Мономаха. Той згадав Микулин (так тоді це давньоруське поселення називалося) у своєму «Повчанні» за 1096-й рік. Заснували його ченці-монахи, першою спорудивши церкву Миколая. Від того й пішла назва.

Пізніше селище опинилося під владою Польщі, стало називатися містом. І одна з власниць тамтешніх земель Анна з Йорданів в середині XVI століття вирішує перетворити замок на могутню кам’яну фортецю. Повз Микулинці пролягав загарбницький татарський шлях, і ворог постійно нападав на містечко. Відтоді почали давати загарбникам гідну відсіч. До кінця XVII ст. Микулинецький замок був одним з найголовніших фортів Речі Посполитої на її південно-східному порубіжжі. У стінах, що все це пережили, й мешкає нині Стефанія Болой.

Бабусю Стефу важко застати вдома, бо попри поважний вік – жінці вже восьмий десяток – постійно в русі. Тримає породистих псів. А ще вдома є квартиранти.

– То моя родина. З них грошей не беру. Веселіше, як хто у хаті є, – каже й згадує про те, як замок опинився у її володінні.

Свого часу ця фортеця належала Австрії та Росії, та потім разом із землями знову перейшла Польщі. Була вона у власності й найбагатшого магнатського польського роду Потоцьких. Останньою іменитою володаркою Микулинців стала графиня Юзефа Рей. Тоді вже замковий комплекс був перебудований у житлове приміщення на кілька «квартир». Замість вузьких бійниць у стінах були зроблені великі вікна. В одній з тих кімнат і мешкала мати пані Стефи, Анна – улюблена покоївка графині.

– Мама Анна за молодих своїх літ служила у грабіни, – згадує жінка. – Мала три класи освіти. Давала собі раду і з дітьми, і з рахунками Юзефи. Грабіна їй довіряла гроші.

Графиня взяла на виховання до себе Анну малою. Дівчинка-українка була сиротою, тож пані частково їй замінила матір. Хоч Юзефа мала й своїх дітей.

Анна виросла, настав час видавати її заміж. Графиня запропонувала наймичці з чоловіком жити разом з нею у маєтку, допоки не збудують власну хату. Виділила їм гарне місце у Микулинцях, розпорядилася завезти туди лісу й каменю. Будівництво ось-ось мало початися. Тим часом у фортеці народилися дві доньки Анни. І старшу охрестила сама Юзефа Рей. Дівчинку назвали на її честь – Юзефою.

А далі розпочалася Друга світова вiйна. Стара графиня до неї не дожила. Від важкої хвороби пoмeрла і її рідна донька. Один з синів зaгuнув на фpонті, інший виїхав в Англію.

– Тоді польських панів почали висилали на Сибір, – згадує Стефанія Болой. – Ще мій тато возив їх до поїзда. Потрапили вони в Челябінськ й звідти до нас писали. Аж потім опинилися в Англії.

Забрали совєти на фронт і чоловіка Анни. Звідти не повернувся. А сусіди розтягнули всі будівельні матеріали. Тож збудувати власний дім Анна не змогла.

Коли Микулинці захопили німці, то завели під стіни фортеці свої тaнки. Самі ж розмістилися у замкових квартирах. Коли їх «вибuли» радянські війська, організували у старовинному приміщенні ветлікарню для коней. Пізніше залишки муру та веж влада внесла у реєстр пам’яток архітектури. Поселенців – Анну з дітьми – звідти не виганяла.

– Рускі через сyд наприкінці сорокових років за нами закріпили право власності на замок, – розповідає пані Стефа. – А як була якась річниця перемоги, нам давали квартири. Сестра моя вже окремо жила. А мама тоді сказала, що не піде звідси ніде. То і я лишилася.

Бабця Стефа не так давно овдовіла. Каже, з чоловіком Романом своїх дітей не мала. Тішиться, що біля неї є хоч далека, та все ж родина. Хоч і називає їх «квартирантами». Молодь допомагає жінці по хазяйству. Газу у замку нема, доводиться палити дровами. Для старенької це важкий труд.

– До нас не раз делегації і приїжджають, – з гордістю додає жінка. – Років п’ять-шість тому приїжджала внучка чи правнучка старої пані Юзефи з Англії. Я її водила по маєтках, все показувала.

– На замок не претендувала англійська пані? – запитую.

– Ні. Ми дуже гарно побалакали, й вона поїхала.

– А що від графині вам залишилося?

– Нема нічого, – відповідає. – Від пані було багато посуди. Але все ся вибило. Щось з Тернополя з музею купили, мама продала. Фотографій – і них не маю.

Одного разу приїхали польські туристи й попросили фотокартки, аби дала їм з собою. Обіцяли перезняти і відправити назад поштою. Досі чекаю.

Запитую, чи водяться в замку привиди. Бабця Стефа у легенду, що зазвичай розповідають туристам про доньку коваля, яка народила позашлюбну дитину й батько так їй дорікав, що через ганьбу пoмeрла й тепер являється у вигляді примари, не вірить. Проте розповідає свою «страшилку»:

– Колись тут був міст підвісний – піднімався і опускався. Одного вечора я там неподалік стояла. Дивлюся, з ями, де колись німці постріляли руских солдат й закопали, виходить такий вал білий й котиться до мене. Якраз з хати вийшла мама. Я їй то показала. Ми швиденько зайшли всередину й стали молитися за тих солдат. І та «біда» пропала.

Чернелицький замок – це один зі 100 чудесних замків, фортець та палаців України. Нині це руїни замку ХVІІ ст., розташовані в селищі Чернелиця на Городенківщині.

Чернелицький замок був збудований в 1659 р. брацлавським воєводою, новим власником м. Чернелиця, володарем Клевані та Жукова, польським магнатом русинського (українського) походження Михайлом Юрієм (Міхал Єжи) Чарторийським. До наших часів в гарному стані дійшла вказана вежа та фрагменти замкового муру.

Саме ці руїни можуть стати туристичною цікавинкою того краю. Таку ідею висловив у соцмережі новий директор Дністровського ландшафтного парку Михайло Ковтун, пише “Вільне інфо”.

“Перед тим як вкотре відвідати руїни Чернелицького замку ХVІІ ст., але вже в якості директора Дністровського РЛП, завданням якого є також збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об’єктів на території парку, я ознайомився з багатьма матеріалами, крім загальнодоступної інформації на електронних ресурсах, провів зустрічі та телефонні бесіди з багатьма науковцями та фахівцями. І тепер точно знаю, як вдихнути в ці руїни життя – відкрити його для туристів”, – написав Ковтун.

Також директор парку надіється на розуміння, підтримку, сприяння та роботу всіх небайдужих, адже це нелегка і довготривала справа.

Після виконаних робіт та ввімкнення підсвітки в соціальній мережі Фейсбук оприлюднили світлини підсвічених замкових руїн.

Як раніше повідомляло Закарпаття онлайн, рішення про підсвічення замку прийняла Хустська міська рада.

Для цього попередньо було встановлено електроопори.

Ви колись бачили Свірзький замок? Ні? А старих, ще радянських «Трьох мушкетерів»? Там ця фортеця зіграла роль Бетюнського монастиря, де підступна Міледі отруїла Констанцію — наречену д’Артаньяна. На відміну від замків «Золотої підкови Львівщини» Свірж менш відомий. Але від того не менш цікавий для туристів, адже має все потрібне — зручне розташування, гарні краєвиди, середньовічні стіни, навіть власний привид є! Точніше «привидиха»…

Гастрономічна складова

З Франківська до Львова є дві дороги — через Перемишляни й Бібрку. Після того як останню капітально відремонтували, подорожувати нею приємніше. Відтепер перед екскурсією до Львова туроператори пропонують заїхати у Свірзький замок. Для цього у Бібрці треба звернути з траси праворуч і подолати близько 10 км до села Свірж. Екскурсія займе близько години, але воно того варте.

Спершу — захоплююча панорама: на березі великого ставка стоїть замок, який ніби зійшов з казкових ілюстрацій. За сільською зупинкою повертаємо ліворуч, минаємо церкву, перероблену зі старого польського костелу, та зупиняємося перед шлагбаумом. Далі починається великий парк, де за деревами ховається замок. Коли будете йти по алеї уважно дивіться під ноги, аби не роздушити виноградного равлика. Тут їх повно!

На початку ХХ століття маєтком володів граф Роберт Лямезан-Салінс

(1869-1930), який був австрійським військовим аташе у Парижі. Там він настільки засмакував страви з равликів, що після повернення додому розвів їх у власному парку. Ці істоти живуть лише в екологічно чистих місцях і дорого коштують. У Франції «тягнуть» по 20 євро за кіло, але в Україні покупців знайти важко — в нас таки більше люблять борщ і вареники.

Увагу туристів привертає напівзруйнована башта, що виглядає з чагарників. Це сторожова вежа 1484 року, яка прикривала підступи до замку. Вона теж засвітилась на великому екрані в якості «бастіону Сен-Жермен». Тут знімали фінальну сцену «Трьох мушкетерів», в якій д’Артаньян з друзями обідає під ворожими кулями і домовляється зустрітись 20 років по тому.

Від графів до трактористів

До замку веде довгий міст на опорах, що колись був підйомним. Гід зупиняє групу і розповідає історію фортеці. Наприкінці XV століття брати Мартин і Андрій Свірзькі збудували тут замок. Крім цього, шляхтичі прославились заснуванням римо-католицької парафії у 1494 році та належністю до герба «Шалава».

У 1530-му Свірзькі розбудували замок, про що свідчить кам’яний напис над брамою з боку подвір’я. Через 16 років магнати звели костел Успіння Пресвятої Богородиці. Вже за незалежності там робили ремонт і знайшли могильну плиту одного з власників — Габріеля Свірзького. Цей дядечко був вельми розумний і першим переклав польською твори Вергілія.

На початку XVIІ століття замок, разом з однойменним селом, переходить до галицького каштелянаОлександра Цетнера, який був одружений на Анні з Замойських. Їхні герби — «Пшерову» та «Еліту» — досі можна побачити обабіч внутрішньої брами. Подружжя провело масштабну реконструкцію замку, яку історики приписують творцю львівського королівського арсеналу Павлу Гродзіцькому, зважаючи на схожість обох споруд.

Невідомо, як складалася доля замку за магнатів Свірзьких, але при Цетнерах йому не щастило. Під час визвольної війни Богдана Хмельницького (1648-1654) фортецю регулярно здобували загони козаків і татар. У 1672 році її захопили і спалили турки. Власники оперативно відновили твердиню і недарма. Через три роки під її стіни знов підійшло турецьке військо. Перед тим гарнізон фортеці поповнився вояками, що втекли з сусідського Поморянського замку. Далі бігти було нікуди, тож втікачі боронились до останнього і це був ледь не єдиний випадок в історії Свіржа, коли він зумів відбитись.

Після смерті графа Ігнація Цетнера у 1821 році власники Свіржа часто міняються — Сєраковські, Старчевські, Ілясевичі, Тустановські. На їхньому тлі виділяється вже згаданий граф Лямезан-Салінс, який перетворив замок на свою резиденцію та навіз сюди купу антикваріату. На початку Першої світової російська артилерія швидко перетворила його родинне гніздо на руїну. Після війни граф, який служив генералом у польському війську, почав відбудову маєтку, активно залучаючи російських військовополонених. Останнім господарем був його зять Тадеуш Коморовський. В історії Польщі ХХ століття він відіграв не останню роль — олімпійський чемпіон 1934 року у складі команди з верхової їзди, командувач Армії Крайової (під псевдо «Бур»), керівник Варшавського повстання 1944 року, прем’єр польського уряду в екзилі.

Коморовського наслідували… трактористи. За других совітів у замку певний час працювала школа механізаторів. А потім фортеця отримала шанс, яким не змогла скористатися.

Є у реставрації початок…

Сьогодні в замку не працює ані музей, ані виставка, втім потрапити на територію можна без проблем. Там цілодобово чергує охоронець, який впускає туристів на подвір’я. Щоправда, за це треба кинути пару гривень у скриньку при вході — на реставрацію. Ця реставрація триває довго і нудно — з 1970-х років. Розповідають, що у Свірзькому замку директор Львівської картинної галереїБорис Возницький хотів розмістити Музей західного мистецтва. На заваді цьому стала Спілка архітекторів, яка планувала відкрити там свій Будинок творчості. Тут мали бути готельні номери на 80-100 місць, конференц-зал, їдальня, камінна зала, бібліотека, майданчики для тенісу, волейболу та баскетболу. Возницькому віддали руїни Олеського замку, який він швидко відбудував, перетворивши на один із найкращих музеїв СРСР. А ось шановні архітектори із завданням не впорались.

У 1979 році у Свіржі почались масштабні відновлювальні роботи, втім наступного року все завмерло — гроші пішли Олімпіаду-80. В середині вісімдесятих реставрація продовжилась, але припинилась із розвалом Союзу. Вдалося виконати 72% від запланованого — перекрили дахи, підвели комунікації, впорядкували територію. Відтоді хронічно бракує грошей.

Років десять тому у ЗМІ з’явилась інформація, що Свірзький замок хочуть передати в концесію приватній особі на 49 років. Ім’я орендаря тримали у таємниці, але подейкували, що об’єктом цікавився Микола Азаров. Чутки були настільки потужними, що той навіть публічно запевняв про свою непричетність. У підсумку замок так ніхто і не взяв — він далі належить Спілці архітекторів.

Зрада заради кохання

Незважаючи на усі катаклізми і перебудови, у замку збереглись кілька цікавих артефактів. На фасадній західній стіні є великий барельєф грифона. Достатньо одного погляду аби зрозуміти — це хлопчик. Одні дослідники кажуть, що то герб дружини одного з Цетнерів — Катерини з Лесньовських, інші — власниці замку ХІХ століття Клавдії з Чайковських.

Над парадним входом є табличка з латинським написом і римськими цифрами «MCMXVII». Там йдеться про те, що реставрація замку почалась у 1917 році.

Всередині потрапляємо у верхній двір, із великою клумбою по центру, навколо якої розверталися карети. За нею широкі сходи провадять до палацового корпусу, де мав бути конференц-зал. У правому крилі розташовані готельні номери, доволі оригінальні. Спальні місця там обладнані на антресолях, а санвузол — під сходами.

Через непомітні двері ліворуч спускаємось до нижнього подвір’я. Одразу видно, що колись тут розташовувались господарські служби, кухня, стайні. Посередині є замкова криниця, з якою пов’язана місцева легенда.

Ніби у ХVII столітті до замку підійшли українські козаки та взяли його в облогу. Поляки чинили запеклий опір і нападники несли великі втрати. Серед козаків був вродливий хлопчина, в якого закохалася дівчина з замку. Аби з’єднатись із коханим, вона пообіцяла допомогти йому здобути фортецю. Пізно ввечері дівчина підпоїла охорону та відчинила замкову браму. Козаки увірвалися всередину, вирізали весь гарнізон, а зрадницю кинули у колодязь. З тих пір замком бродить привид дівчини, який зачиняє усі двері.