Хочу розповісти вам свою історію, чому мені довелося продати свій будинок і виїхати зі свого села. А почалося все з мого невдалого заміжжя.

Мій чоловік пив і часто пiднiмав на мене руку, але я терпіла це цілих дев’ять років. Коли він приходив додому п’яний, я забирала дітей і йшла до мами. Але він знаходив мене і там і одного разу він навіть yдарив мою маму, яка мене захищала.

І я перестала ховатися у неї після цього. Іноді ночувала у сусідів, а іноді і на вулиці, щоб не турбувати людей своїми проблемами. Свекруха до мене і дітей ставилася добре, не раз намагалася вплинути на свого сина, але він нікого не хотів слухати.

Рідний батько мого чоловіка пoмер від гoрілки, і свекруха знову вийшла заміж. Її чоловік, вітчим мого чоловіка, був набагато молодший за неї. Жили вони нормально. Своїх дітей у нього не було, тому він дуже був прив’язаний до дітей, і вважав їх своїми онуками. Але після чергового скaндалу, коли чоловік сильно мене побив, я подала на розлучення.

Свекруха хоч і розуміла, що з ним жити неможливо, але все одно була незадоволена. Адже без сім’ї він пив щодня. Через три роки мій, тепер уже колишній чоловік, пoмeр. Зі свекрухою ми продовжували спілкуватися.

Свій будинок вона заповіла моїм дітям, хоча у неї ще був онук. Але її старший син був забезпечений житлом і не оскаржував заповіт, що погодьтеся, дуже рідко буває. Єдиною його умовою було, щоб ми доглядали за його матір’ю, тому що вона була не дуже здорова.

Не було і дня, щоб я або діти до них не зайшли. Але все пережите не минуло для неї даром, стався iнcульт. Моя свекруха пoмeрла в лікарні через кілька днів. Після пoхoрoну ми все вирішили, що моя старша дочка, яка збиралася заміж, переїде жити в цей будинок.

Тепер я вже приходила до них допомагати дочки, особливо після народження дитини. І ось одного разу я полола там город, коли прийшов до мене вітчим мого пoкiйного чоловіка і запропонував мені жити разом.

Був він на дванадцять років старший за мене, це ж село і, що скажуть люди, грає величезну роль. Моя мама була категорично проти такого мого заміжжя.

Як можна вийти заміж за свекра?

Але несподівано мене підтримали мої діти. Вони дуже його любили і вважали своїм дідом. І ми розписалися з ним, продали будинок і поїхали жити до нього на батьківщину.

Живемо разом вже сім років і я не шкодую, що вийшла за нього заміж. Шкодую тільки про даремно витрачені роках першого заміжжя.

35-річна російська блогерка Марина Балмашева народила дитину від 21-річного пасинка.

Подробиці стали відомі з блогу жінки в Instagram, пише gazeta.ua.

Балмашева розлучилась із чоловіком, з яким прожила 14 років, та стала жити із пасинком – сином колишнього від першого шлюбу.

Разом із колишнім чоловіком вони взяли під опіку 4 дітей та вдочерили дівчинку із синдромом Дауна.

Коли романтичні стосунки з пасинком стали відомі широкому загалу, жінку позбавили прав опіки над 5 дітьми. А 16 січня 2021 року вона народила дитину від пасинка.

За словами блогерки, закон вона не порушувала. Жінка спростовувала думку, що спокусила пасинка. У липні 2020 року Балмашева вийшла заміж за сина свого колишнього чоловіка. На той час вона вже була вагітна від пасинка.

“Хейтери мали рацію: пройшов рік наших стосунків і він знайшов молодшу. Носить її на руках. Цілує. Дивиться закоханими очима, а я і не проти”, – підписала фото з новонародженою донькою Балмашева.

На блог жінки підписано 550 тис. користувачів. Балмашева стала зіркою Instgaram завдяки постам про ідеальні стосунки із пасинком, проблеми багатодітної родини та боротьбу із ожирінням

Сьогодні, 25 липня, ведуча програми Ранок у великому місті на ICTV Юлія Зорій вийшла заміж за віце-прем’єр-міністра України – міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексія Резнікова.

Пара лише офіційно оформила свій союз, а святкування вирішила перенести на невизначений термін у зв’язку з ситуацією у світі, і Україні зокрема.

“Шлюб ми реєстрували в Центрі надання адміністративних послуг в пункті пропуску Каланчак на адміністративній межі Криму з Херсонською областю. Саме там ми вирішили провести найважливішу для нас подію, аби показати, що будь-який українець може зробити те саме.

Ми хотіли все перевірити на собі і цим бути корисними для інших. Це, дійсно, зручно, доступно і головне – безпечно”, – зазначив віце-прем’єр.

Сніжані вже було за тридцять. Раніше завжди пнулася всім допомогти: і в селі батькам городи посапати, і сестрі племінників поняньчити, і на роботі колег підмінити. Була безвідмовною. Не помітила, як за тими всіма клопотами геть забула про себе. Зогледілася, коли у сестри… внук народився. А сама досі лишалася в дівках.

Зареєструвалася на сайті знайомств

– Та зареєструйся ти на сайті знайомств, – підбивала її колежанка. – Он, наша Зося так собі кавалера знайшла. Ти що, гірша?

– Отой Колька-«драсьті»? – зареготала Сніжана.

Вона згадала, як Зося представляла їй жениха. Той стояв, заховавшись за її спиною, і голосно шморгав носом. А тоді видав своє коронне «драсьті», яке одразу до нього в компанії й приклеїлось. Був простакуватим сільським хлопцем, який ну зовсім не личив поважній філологині. Та Зося вчепилася за Кольку, наче кліщами – і ось він вже вів її під вінець.

– Хай краще ніяк, аніж так, – поглядаючи в бік Зосі, видихнула Сніжана.

Як уявила, що такий от Колька буде щоранку голосно сьорбати каву чи чавкати, жуючи канапку, її аж пересмикнуло. А ще як шморгне носом перед родичами, то сорому не обереться. Хотілося поряд бачити чоловіка освіченого, культурного, щоб вірші читав. «Ех, хіба такі бувають на сайтах знайомств? – подумала про себе. – А може, перевірити?»

Після роботи Сніжана поспішила додому. Навіть не перекусила нічого – сіла за комп’ютер. Стала мізкувати, як краще анкету на сайті заповнити, яке фото дати. Звісно, хотілося показати себе молоденькою-гарненькою. Але ж розуміла, що їй не 20 і не 25. Не бажала, щоб пізніше зустріч з людиною закінчилася розчаруванням. Тож зробила селфі на свій телефон і завантажила фото. «Яка є – таку й люби!» – приказувала, схрестивши пальці, і відправила всі свої дані.

Цілий вечір Сніжана сиділа, як на голках. Чекала, хто їй відпише. Але так ніхто з чоловіків і не поцікавився її анкетою. Тож вранці йшла на роботу без настрою.

– Яка тебе муха вкусила? – дивувалися колежанки насупленому вигляду Сніжани. – Не з тієї ноги встала?

Вона щось буркнула у відповідь і більше до вечора не промовила ані словечка. Думала лише про те, як прийде додому і викине ту кляту анкету до бісової матері, аби хтось зі знайомих на її фото та вимоги до бранця не натрапив. «Ото скажуть: докотилася!» – крутилося в голові й не давало ні про що інше думати.

Вибрала красномовнішого

Знову відкривши свою сторінку на сайті знайомств, Сніжана здивувалася: їй написали одразу двоє чоловіків. Спочатку не хотіла навіть ті листи читати. Але потім цікавість взяла гору. Принаймні, хотілося тих «принців» побачити.

Першого звали Антон. Написав, що йому 45, викладає англійську в коледжі, одружений не був. Серед захоплень вказав, що любить слухати класичну музику, читати вірші та гуляти вечірнім містом. «Романтик, – подумала про себе. – Самотній романтик». Другий, Віктор, лиш зазначив, що йому 39 і мріє знайти свою половинку. Його фото сподобалося Сніжані більше, та все ж вона чомусь відповіла Антонові, який був красномовніший, а другий лист проігнорувала.

Переписка затягувала. Сніжані ставало все цікавіше спілкуватися з новим знайомим. Відзначила про себе, що чоловік ерудований – так і сипле цитатами, знається на бджолах та має трикімнатну квартиру, в якій живе сам.

– Може, обміняємося телефонами? – запропонувала вона.

І вже за декілька хвилин отримала перше розчарування: його писклявий голос звучав ну геть не романтично. «Але ж головне – душа, – подумки відзначила». І з нетерпінням чекала, коли ж то відбудеться їхнє з Антоном реальне побачення.

Забрав з побачення всі свої наїдки

За два місяці Антон таки дозрів:

– Зустрінеш мене на вокзалі? Завтра приїду.

Його голос трохи тремтів, тому Сніжана швидко випалила: «Так». Аби не передумав. Дуже хвилювалася, чи таки приїде, чи не стоятиме вона, як пришелепкувата, на пероні, проводжаючи поглядом кожного пасажира.

Антон приїхав! Правда, без великого букета троянд, як малювала її уява. Зате з портфелем, в якому припас всяких делікатесів. Коли зайшли до неї додому, виклав і баночку червоної ікри, й упаковку червоної рибки, і паличку хорошої московської ковбаски. Витягнув з портфеля і коньячок, п’ять зірок. Після трьох келишків і його красномовних тостів Сніжані вже й не таким писклявим став видаватися його голос. Уже хотілося пригорнутися до чоловіка, обійняти його.

Вечір догорав. Сніжана не ламалася, а постелила гостю біля себе. Поки Антон роздягався, побігла у ванну кімнату причепуритися. Одягнула новеньку ажурну білизну, крапнула за вушко справжніх французьких парфумів. Вже уявляла, як кавалер ніжно розстібатиме гачечки бюстика, проведе гарячою долонею по її гарних стегнах. Та коли зайшла у спальню, від побаченого «скисла»: на її розкішній атласній постелі Антон уже спав. Навіть не прикрився – носом впершись у подушку, розлігся на пів ліжка у своїх з виду геть старих шовкових трусах. І так треба, щоб на найпікантнішому місці в нього вилізла… дірка.

Сніжана розреготалася. Ну, такого кавалера в неї ще точно не було. Охоту до нього як рукою зняло.

Зранку Антон ніяково прикривав задницю, бо в дзеркалі у спальні таки побачив те, чим світив цілу ніч. Він став похапцем збиратися в дорогу.

– А можна… я… теє… коньячок заберу. Ми ж вчора ніби не допили, – попросив.

Сніжана вклала йому в портфель і недопиту пляшку, і нез’їдені канапки. Усе забрав. Тільки за кавалером зачинилися двері, вона знову голосно зайшлася сміхом.

А заміж вона таки вийшла. За Віктора, чию анкету спершу проігнорувала. І донечку з ним гарну має, і справжню хорошу сім’ю.

Наталія КРАВЧУК

Зараз дівчині 22 роки, вона живе в Києві та навчається в медуніверситеті імені Богомольця

Єдина донька загиблого п’ять років тому в ДТП музиканта Андрія Кузьменко Марія-Барбара вийшла заміж.

Вона поділилася новими фото на своїй сторінці в Instagram. Дівчина показала ніжний декор у ресторані в день торжества і кілька знімків з чоловіком. “Це було неймовірно красиво”, – написала Барбара.

Як повідомляв УНІАН, у шлюбі Андрія та Світлани Кузьменко Бабійчук народилася єдина донька, якій дали незвичне ім’я – Марія-Барбара. Андрій Кузьменко ласкаво називав дівчинку Басею.

Зараз дівчині 22 роки, вона живе в Києві і навчається в Національному медичному університеті імені Богомольця, хоче стати дерматологом. Коли батька не стало, дівчині було 17 років. Їй було нелегко, рідні навіть зверталися до фахівців.

https://www.instagram.com/p/B6Yat-Qps9F/?utm_source=ig_embed

https://www.instagram.com/p/B6WFphlpfL2/?utm_source=ig_embed

View this post on Instagram

Дуже дякуємо і любимо❤️ @dzidzio

A post shared by @ miss___mariya on Dec 21, 2019 at 12:29pm PST

Нагадаємо, обранцем Марії-Барбари став Віктор Тур. Він, як і донька Кузьми, навчається в київському медичному університеті, куди і Віктор, і Барбара ступили в 2014 році. Очевидно, пара познайомилася саме під час навчання.

Єдина дочка трагічно загиблого в ДТП в лютому 2015 року музиканта, лідера гурту «Скрябін» Андрія Кузьменка вийшла заміж. 22-річна Марія-Барбара створила сім’ю з чоловіком на ім’я Віктор, який, як і дружина, є студентом Національного медичного університету імені Богомольця. Весілля відбулося 20 грудня.

Першими фото щаслива наречена в білосніжній сукні поділилася в соцмережі.

Молодих привітав друг покійного Кузьми DZIDZIO. Свого часу разом з Кузьмою Михайло Хома починав кар’єру, музиканти дружили. Фото з нареченим і нареченою артист поділився в Instagram.

«Я сьогодні прийшов привітати з Днем весілля двох прекрасних молодих людей: Барбару і Віктора! Бася – єдина дочка Кузьми, а він сьогодні разом з нами святкує і радіє за свою дитину, за таку гарну нову сім’ю », – написав DZIDZIO.

Кузьма дуже трепетно ​​ставився до дочки, ніжно називав її Басей.

Раніше повідомлялося про весілля співачки Каті Гуменюк, відомої як Ассоль. Пишне торжество відбулося в одному з найдорожчих ресторанів Києва.

Українцям показали унікальні весільні фото Юлії Тимошенко у Дніпрі.

Про це повідомляє інформаційний портал “Дніпровська панорама”.

16 вересня, виповнилося 40 років з дня весілля Юлії Тимошенко. Її чоловік Олександр Геннадійович Тимошенко, вони одружилися з Юлією Тєлєгіною (Тимошенко) у 1979 році.

Зараз у подружжя є дочка Євгенія, яка народилася 20 лютого 1980 року. Вона випускниця Лондонської школи економіки отримала ступінь бакалавра за спеціалізацією “Державне управління” і ступінь магістра за спеціалізацією “Російська та пострадянська політичні науки”.

Також подружжя мають двох прекрасних онуків − Єву і Давида.

Мосейчук вирішила розповісти, як її покликали заміж, і зізналася, що пропозиція руки і серця спочатку її здивувала.

Ведуча зізналася, що її майбутній чоловік спочатку звернувся до батьків знаменитості, а до цього вигнав Мосейчук з кімнати, повідомляє “Діалог.UA“.

“Ілля (чоловік ведучої) вигнав мене з кімнати, попросивши щось там принести з кухні. І коли я повернулася, він стояв, червонів в свої 35 років і просив руки у тата і мами”, – розповіла Наталія Мосейчук в інтерв’ю “КП в Україні”.

Ведуча заявила, що заручального кільця вона так і не дочекалася. Навіть одружувалися вони без кілець.

За словами ведучої, вона їхала в день одруження на роботу і взагалі не думала, що з нею таке трапиться.

“Я їхала на роботу, але по дорозі чоловік попросив заїхати в ще одне місце. Так ми і заїхали в Печерський РАГС. Тому я вже зрозуміла, що він заздалегідь домовився. Касета з відео є. Але чоловік її мені не віддає досі. Як, втім, і весільні фотографії. Де він все це зберігає. Але це так мило “, – розповіла ведуча.

Мосейчук не любить показувати публіці свого чоловіка. Вона заявила, що це її історія – особисте життя напоказ вона виставляти не має наміру.

Також ведуча заявила, що набагато охочіше віддасть час дітям і родині, на червоні доріжки у неї немає часу.

“Мені краще провести час з сім’єю. Краще я їм щось смачне і корисне приготую”, – розповіла Мосейчук.

Знову повертаюся з України до Італії. Сльози і радість у від’їжджаючих – бо є куди повертатися, є документи і не треба боятися жити і працювати в чужій країні. Сльози радості і у проводжаючих – будуть гроші на життя у власній країні для сім’ї, на навчання, виплату кредиту, впевненість у завтрашньому дні. Хоча тут дві сторони медалі!

Знову розлука кому на рік, кому на менший термін. Все залежить від боргів, від бажання рідних жити на повні гpyди. Кому і як. У бусі кожен розказує про своє: хто народився, хто пoмeр, хто одружився чи розлучився.

Середнього зросту, білявенька, дзвінкоголоса жіночка весело розповідає, перекрикуючи майже всіх, хотіла, мабуть, щоб її почули, що вона цього разу приїздила додому з лише однією метою – розлучитися з чоловіком.

– Я, дівчата, кажу вам серйозно, хочу вийти заміж в Італії. Все одно за кого. Мені 47 років. На кохання не сподіваюся, хочу подбати про свою старість.

Хтось спитав: « чоловік твій такий поганий?»

– Ні, що ви! Одружилися молодими, кохали одне одного. Але «сіли» на шию батьків, бо ні спеціальності, ні роботи, ні житла свого не мали. У нас всі думають як найшвидше одружитися, а там якось буде. Те «якось» тягнулося тридцять довгих років. Те, що залишилося від батьків, те і маємо. Свого не придбали особливо нічого. Хіба дітей. Не хочу такого жебрацького життя.

Розлучили нас за день. Діти дорослі, ділити нам нічого. Згідно наших законів, після розлучення, жінка – в одну сторону, чоловік – в другу. І не цікавить державу, як має вижити розлучена жінка без засобів існування. Це вам не Італія.

Там, якщо я вийду заміж, знатиму, що моя старість забезпечена. Адже після cмeрті чоловіка, жінка одержує частину його пенсії. Якщо захочемо розлучитися, чоловік повинен платити мені аліменти.

– То ти хочеш заміж, чи пocмepтної пенсії? – жартували ми.

– Я хочу щось змінити у своєму скучному, одноманітному житті. Хочу, може, покохати.

– Шукай, шукай,- обізвалася жіночка з заднього сидіння. -Хай тобі щастить. Не всім щастить.

Ця історія сталася з моєю односельчанкою. Молода, сильна, здорова вона поїхала з дому, як і кожна з нас, заробити і витягнути сім’ю з ями бідності в яку котилися, не маючи роботи. Поїхала до знайомих на північ Італії.

Зараз ви вже всі знаєте, що роботу там знайти дуже важко. Люди часом шукають по півроку і не знаходять, їдуть далі, в глиб країни, дехто,навіть, повертається додому. Ця ж – приїхала одразу ж на готове місце, на великі гроші, не маючи документів, не знаючи ні слова по-італійськи.

Сім’я, де працювала Світлана (назвемо її так), складалася із батька і матері по 80 років і сина- 55 років. Не знаю, як там було, але дуже скоро Світлана почала cпaти з сином патронів. В Україні про неї не можна було і слова поганого сказати, а тут.

Адже була доброю дружиною, серйозною людиною. Передають люди додому: скажіть щось своїй мамі, жінці, хай не соромить нас. Зупиніть її, адже італійці думатимуть, що всі ми тут однакові.

Не вірять ні чоловік ні дорослі діти словам людей. Дзвонять до неї, питають: чи знайшла роботу, чи заробляєш якісь гроші? Бо люди тут говорять різне. Вона на це відповіла, що немає кому їй допомогти знайти роботу. Ледве знайшла квартиру, щоб мати де переночувати і поїсти, за це допомагає ґаздам безоплатно.

Пройшов час. Жінка отримала документи, поїхала додому, щоб розлучитися з чоловіком. Розлучилася. Покинула дітей, домівку, поїхала до Італії заміж виходити. Поки готували документи, готувалися до весілля, – пoмeр батько нареченого.

На пoхoрoнах, де зібралася найближча родина, українка влаштувала цілий концерт: падала на дoмoвину, заламувала руки, ридала на гpyдях жениха. Люди тільки спостерігали. Виховано мовчали. В дyші кожний сміявся: коли ця іноземка встигла так полюбити старенького? Смішно.

Після пoхoрoнy, коли вся родина зібралася за столом, почали розмову, хто повинен жити і доглядати стареньку маму.

– Я залишаюсь з внуком, так хотів мій пoкiйний чоловік, – сказала старенька.

– Внуком? – запитала Світлана.

Вона і не здогадувалася, що в її майбутнього чоловіка є діти.

– Так, внуком. А ви, одружившись, ідіть на сторону, на квартиру. Мій чоловік все заповів внукові. І гроші теж. До останньої копійки.

– Розповідати далi? Цікаво? Чи не продовжувати? Адже, кожний з вас може здогадатися, який кінець цієї історії.

– Продовжуй,- зашуміли ми.- Здогадуємося, але ти розкажи.

Пішли наші молодята на квартиру. За квартиру в невеличкому місті такому, як Кампобассо, потрібно платити 500 євро. Ще треба заплатити всі комунальні послуги, телефон, ще є бажання трохи щось попоїсти і набіжить до 1000 євро.

А де знайти роботу? Не так легко. Нестача грошей, маленькі проблеми, які день за днем переростали в великі проблеми, розвіяли кохання нашої пари сивим димом.

Повернулася жінка додому. Не сама. З пpиплoдoм. Оце радість чоловікові і дітям! Ось так. Доробилася. Побачила світ, що так їй розвиднівся. Добре, що рідні прийняли до хати. Дуже вже любив її чоловік!

– Дівчата, щось ви все про сумне і сумне. Розкажіть щось веселіше,- обізвалася ще одна.

– Давайте, я вам розповім дуже веселу історію. Я родом з Яремча. На нас кажуть «гуцули». Ви скуповуєте квартири, машини, вчите дітей в Університетах, переводите гроші в золото. Ми ж скуповуємо наші гори. Потім перепродуємо під дачі багатіям. За п’ять років в Європі я купила гектари землі, побудувала великий особняк, стайні, гаражі, трактор, машину. І втратила свого чоловіка.

Все, що я заробляла, я висилала йому, а він ділився з коханкою-сусідкою. Нашу хату тільки перекривали, як у неї була вже накрита. За мої гроші вони жили на широку ногу: їздили по ресторанах, на море.

Я жаліла собі купити морозиво, а вони не жаліли собі нічого. Ну, що, весело? Починайтеся сміятися! Сміятися з таких, як я! Сліпих, які вірять, що над їхніми грошима трусяться так, як вони самі.

Ми мовчимо. Чомусь не смішно. Хочеться плакати. Кожен думає про своє. А думати є про що.

Мої думки перервав наш водій.

– Дівчата, буде невеличка зупинка під Калушем. Ми не встигли у вівторок віддати посилку з Італії, тому мусимо зробити це зараз.

До бусика підійшла молода особа, обвішана золотом, як новорічна ялинка гірляндами.

– Це все моє?- почули ми дзвінкий голос. – А гроші?

– Твоє, твоє, – відповів водій.- Переживає мама за тебе. Працює, як раб, не розгинаючись на полі. Світу не бачить. Гроші, видно, дасть іншим разом. Можливо, і не мала.

– Оце стара с…! С…! Не думає, як я маю донести це все. На таксі могла б хоча дати.

– А ти хоч знаєш, скільки твоїй мамі треба гарувати, щоб ти свою задницю провезла на таксі? Бери передачу і вали звідси, щоб очі мої тебе не бачили. Доця. Ти б у мене побачила передачу! Вали твою…! – не втримався водій.

– Ну що почули, як гарно говорить чадо за маму? – спитав водій. – Мені не повертається язик назвати її донькою. Ця мала змія не знає, як тяжко заробляє гроші її мама. Знаю і чому не передає вже грошей. Передавала 5 років. Запхала «доцю» на платний в Університет.

Та провчилася рік і залишила. Коли її мама приїхала в Україну, відкрилося все. Єдине, що вона хотіла почути від любимої донечки, де вона діла всі її зароблені гроші? Відповіді так і не почула. Почула інше:

«Могла мене не рoдити. Було зробити aбoрт. Люди мають батька, а я нікого. Можеш мене вбuти зараз, коли тобі так шкода за твоїми грошима. Не знаю, де гроші. Я жила і не рахувала». Тепер почули ви. Краще б вона зaдyшила це ґaдиня своїми руками.

Ми притихли зовсім. Всі мовчали і думали про своє. Чому така доля? Чому нам треба їхати на заробітки?Чому повинні ламатися людські долі і долі їх дітей? Хто подумає про простий народ?

Автор – Олександра Остапова

Неймовірна історія Олени, яка довела, що в 40 життя тільки починається, та й взагалі починається тоді, коли ти сам цього захочеш.

У 45 років ця жінка круто змінила своє життя: вийшла заміж за іноземця і переїхала жити в Італію. І хоч звучить все це так просто, але зважитися на подібний крок напевно нелегко.

Олена згадує: «Погодьтеся, в 45 років поміняти країну, мову, залишити нехай вже дорослого, але єдиного сина, ох як не просто». Але все склалося так, що цей, здавалося б, нерозважливий крок, став єдино вірним варіантом. І що сказати, жінка жодного разу не пошкодувала про це.

Жінка подивилася на своє життя зовсім інакше. А особливо на питання віку. Італійці про вік не думають. Вони взагалі відносяться до життя трохи простіше, ніж ми. Треба сказати, що тривалість життя в Італії більша, та й на пенсію італійці йдуть пізніше. Адже хороший фахівець там цінується в будь-якому віці.

Саме тому вони не чекають виходу на пенсію, щоб почати жити. Місцеві жителі живуть тут і зараз, роблять те, що хочуть робити. Навіть якщо ти не станеш в цьому професіоналом, зате отримаєш задоволення. Хочеш ганяти на мотоциклі? Італійці будуть ганяти, навіть якщо за плечима сотня років.

Олена розповідає: «Не вийшло стати професійним співаком, співатимуть у вільний від роботи час вечорами. Один мій знайомий, інженер на пенсії, давно переступив 70-річний рубіж, так наярює по четвергах в одному з барів джазові композиції, що послухати його приїжджають з сусіднього містечка. Люди живуть в повну силу, не ставлячи собі ніяких обмежень».

Та й до роботи у них зовсім інше ставлення. Для нас часто робота – це все життя, але не для італійців. Вони працюють для того, щоб вистачало на життя. Італієць не працюватиме понаднормово або у вихідні ні за які гроші. Адже куди важливіше провести цей час з друзями та рідними. Вечеря в колі сім’ї – це найцінніше, що тільки може бути.

Особливу увагу Олена приділяє тому моменту, наскільки по-різному живуть жінки у нас і в Італії. У нас жінка вся в турботах про інших, після виходу на пенсію вона намагається дітям допомогти, онуків няньчити, та ще й на дачу з’їздити, щоб всякого добра там виростити. В Італії все це має зовсім інший вигляд.

Олена розповідає: «Ось італійки, обожнюючи онуків, ніколи не будуть з ними сидіти. Вони із задоволенням візьмуть дитину, але тільки на кілька годин пограти, погуляти, з’їсти разом морозиво. У неї зовсім інші плани: попити кави з подружками, шопінг, перукар, до якого вона ходить як мінімум раз на тиждень. Іноді щоб просто вимити голову і укласти волосся. А ще щотижнева п’ятнична вечеря з друзями в улюбленому ресторані».

Вони живуть на повну, для себе, але не забувають про сім’ю. Хтось назве це егоїзмом, але мені здається, що це єдино вірний шлях. Жити для себе, здійснювати свої плани і мрії, адже життя – одне і проходить воно швидко.

Як би там не було, італійці дивляться на життя простіше, у них немає в голові прописаного стереотипу «а що ж про мене подумають, якщо я зроблю це». Італійка цілком може дозволити собі сходити ввечері в бар одна, не забиваючи собі голову тим, що на неї хтось не так подивиться.

Жінки там відчувають себе набагато впевненішими, вільнішими. Вони носять одяг, який подобається їм, навіть якщо він «не за віком». Кому яке діло? Не думають вони про свій вік. Ну хто сказав, що, переступаючи певну позначку, ти вже не можеш робити те, що тобі хочеться? Якщо хочеш танцювати, просто танцюй. Саме такої точки зору дотримуються італійки.

Є ще одна річ, якої варто повчитися в італійців: вони схиблені на здоров’ї. Може, саме через це вони так довго живуть і зберігають ясний розум до похилого віку. 90 – це ще не вік для них. Натуральні продукти, біг вранці, велосипед, піші прогулянки – це щоденний набір будь-якого італійця.
При цьому італійці ніколи не відмовляють собі в їжі, вони любителі добре і багато поїсти. Олена ділиться: «Італійська кухня – найсмачніша в світі. Тепер я знаю секрет, як є дивну італійську пасту і не повніти. Поділюся з вами. Її потрібно їсти виключно в обід і ніколи на вечерю».

А ще постійні огляди у лiкаря. У нас люди йдуть в лiкарню тільки тоді, коли зовсім вже не під силу, а в Італії здають aналізи раз на півроку. Просто щоб упевнитися, що все добре. Це нормальна турбота про себе і своє здоров’я. Адже xвороби тільки ускладнюють життя. А навіщо це?

Мені варто було поїхати в Італію, щоб змінити себе назавжди.