Активісти, що зафіксували стихійний смітник та зливну трубу на березі Дністра, звернулися в обласне управління екології.

Про цей факт ідеться на сторіці ГО “Івано-Франківський риболовний клуб” у мережі.

Як стверджують активісти, свідомий громадянин надав інформацію про стихійне сміттєзвалище та приховану трубу, через яку зливають нечистоти в річку Дністер поблизу міста Галича.

“На прохання громадянина (дані якого ми не розголошуємо для конфіденційності) ми сформували з приводу фактів забруднення навколишнього середовища заявку на сайті Мінекології. Сподіваємось на реакцію з боку екологів”, – зазначають представники ГО.

Вони вважають, що в Івано-Франківській області найгірші показники з приводу реакції на звернення громадян, які стосуються екології.

Активісти на своїй сторнці у Фейсбук зазначають, що збирають інформацію про незаконні каналізаційні стоки в межах усієї області.

“Знаєте, де незаконно вивели каналізаційний стік та забруднюють річку?

Пишіть на електронну адресу: IFRK@i.ua
Як подати інформацію:
1. Зробити фото незаконно виведеної каналізації.
2. Вказати адресу будинку або скинути координати.
Надіслати дані з фото на електронку.

Увага! Дані інформатора будуть конфіденційні та не розголошуватимуться”, – обіцяють активісти.

У Петриківському районі на трасі Дніпро-Кобеляки-Решетилівка в Дніпропетровській області з автоцистерни витекла азотна кислота. Про це повідомила УНІАН. Як повідомив ресурс, за попередньою інформацією, в цистерні перевозили близько 8 тонн отруйної речовини. В результаті витоку в небо піднялася отруйна помаранчева хмара. Приїхавши на місце рятувальники зробили водну завісу для осадження парів.

Витікання кислоти було зупинено вже до 16 години дня. В даний час рятувальники планують доставити на місце події нейтралізуючу речовину.
За інформацією агентства, постраждалих немає. Найближчий населений пункт знаходиться на відстані 3 км від місця аварії.

Також ЗМІ повідомило, рідка азотна кислота і особливо її пари діють на організм людини виключно активно і викликають подразнення дихальних шляхів, набряк легенів, головний біль.
Вдихання парів азотної кислоти протягом нетривалого часу може привести до отруєння зі смертельним результатом.

У 2017 році в атмосферне повітря області потрапило 198,3 тис. т забруднюючих речовин, що на 0,8% більше, ніж роком раніше.

Головне управління статистики інформує, що основними забруднювачами повітря залишаються підприємства м.Бурштина, на які припадає 80,7% загальнообласних викидів; частка м.Калуша складає 10,1%, Надвірнянського, Долинського та Богородчанського районів – 2,4–1,1%, решти міст та районів – менше 1% кожного

Зменшення викидів в атмосферне повітря порівняно з 2016 роком відбулося у Верховинському (на 0,3%), Богородчанському (на 4,9%), Рожнятівському (на 5,7%), Снятинському (на 12,7%), Тлумацькому (на 22,8%), Рогатинському (на 32,7%) районах, містах Івано-Франківську (на 0,1%), Коломиї (на 1,1%) та Бурштині (на 5%).

У Тисменицькому, Косівському, Галицькому районах та містах Яремче і Болехові обсяги викидів забруднюючих речовин збільшено на 0,1–9,5%, у Калуському, Долинському, Городенківському районах – на 10,3–16,3%, у Коломийському, Надвірнянському районах та м.Калуші – у 1,6–1,9 раза.

Крім того, у повітряний басейн області надійшло 12 млн.т діоксиду вуглецю (на 6,2% більше, ніж у 2016 році), де 72,8% склали викиди від стаціонарних джерел забруднення підприємств м.Бурштина. У розрахунку на квадратний кілометр території області щільність викидів від стаціонарних джерел забруднення склала 14,2 т (у 2016р. – 14,1 т).

У територіальному розрізі найбільше у розрахунку на квадратний кілометр викинуто забруднюючих речовин у містах Бурштині (14,6 тис.т) та Калуші (308,4 т); у м.Івано-Франківську, м.Коломиї, Надвірнянському, Долинському, Богородчанському районах щільність викидів становила 5,3–2,7 т на квадратний кілометр, в Галицькому, Тисменицькому та Калуському районах – 2,1–1,2 т, у Рожнятівському, Рогатинському, Косівському, Снятинському, Городенківському, Коломийському, Тлумацькому районах, м.Болехові та м.Яремче – 0,9–0,1 т; у Верховинському районі у розрахунку на квадратний кілометр викинуто менше 100 кг забруднюючих речовин.

У розрахунку на одну особу в області в атмосферне повітря потрапило 143,8 кг забруднюючих речовин проти 142,4 кг у 2016р. Найбільше забруднюючих речовин у розрахунку на одну особу викинуто підприємствами міст Бурштина (10,6 т) та Калуша (300 кг); у Долинському, Надвірнянському, Галицькому та Богородчанському районах цей показник знаходився в межах від 64 до 30 кг, у Рожнятівському, Тисменицькому, Калуському та Рогатинському – від 16 до 11 кг, у решті міст та районів – склав менше 10 кг забруднюючих речовин на одну особу.

Мешканці вулиць Січинського та прилеглих нарікають на роботу консервного заводу у Коломиї.

Люди кажуть, через таке сусідство бояться пити воду з власних криниць. Звертались до керівництва заводу та місцевої влади. Вкотре зібрались на зустріч, аби вирішити проблемні питання, йдеться в сюжеті каналу “НТК”.

Місцеві мешканці кажуть, що на озері неподалік заводу раніше водилися качки, нутрії і на ньому можна було ловити рибу. Тепер все зникло. Страждають і діти, які постійно кашляють.

Сморід – наслідок кількох останніх років діяльності заводу, нарікають люди. Колись зелена зона, де вирощували городину, перетворилася на сміттєзвалище, яке приносить довкіллю чимало шкоди. Люди бачили, як сюди викидають залишки овочів та фруктів, гнилі продукти, а протерміновану продукцію утилізовують просто у скляних банках.

Причиною чергових зборів населення стала заява представників заводу. Людям запропонували заплатити гроші, аби цю територію очистили.

Бактеріологічне забруднення питної води, що подавалась централізованими водопроводами, зареєстровано на комунальних водопроводах м. Долина, селищ Войнилів Калуського району, Отинія і Гвіздець Коломийського району.
Окрім цього, фахівці зафіксували забруднення на відомчих водопроводах с. Дзвиняч філії ТзОВ “Уніплит” та Коршів Івано-Франківської дистанції Львівської залізниці, а також на сільських водопроводах сіл Турка Коломийського району і Добринів Рогатинського району

, повідомляє Івано-Франківський обласний лабораторний центр МОЗ.

Окрім цього, працівники лабораторного центру ретельно дослідили воду за санітарно-хімічними показниками. Було взято 1340 проб води з комунальних водопровідів, з них 65 не відповідали вимогам ДСанПіН 2.2.4-171-10. З сільських водопроводів взято 184 проби води, і не відповідали вимогам 13 (7,07%).

З підвищеною загальною жорсткістю подавали воду споживачам комунальні водопроводи КП “Житловик” м. Бурштин і ДП “Рогатинводоканал” м. Рогатин та сільські водопроводи сіл Задністрянськ, Лани, Маріямпіль Галицького району.

Фахівці також зазначають, що введена в експлуатацію у 2012 році станція пом’якшення води в м. Рогатині працює з перебоями, а на водопроводі КП “Житловик” питання будівництва станції пом’якшення води залишається невирішеним протягом тривалого часу.

За показниками епідемічної безпеки у комунальних водопроводах – 58 з 1784 проб води не відповідали вимогам ДСанПіН.

Окрім цього, у 2017 році були проведені моніторингові дослідження води з централізованих і локальних водопроводів на визначення радіаційних показників питомої сумарної альфа- і бета-активності. Всього відібрано і досліджено 240 проб питної води з розподільчої мережі дитячих навчальних закладів, загальноосвітніх навчальних закладів, професійних ліцеїв та ряду централізованих водопроводів області. Досліджені проби води відповідали вимогам ДСанПіН 2.2.4-171-10 “Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною”.

З децентралізованих джерел водопостачання громадського користування у 2017 році відібрано і досліджено 426 проб води за санітарно-хімічними показниками та 422 проб за показниками епідемічної безпеки.

Екстремальне радіаційне забруднення Рутенієм-106 дійсно мало місце на півдні Уралу. Це визнав Росгідрометцентр. Експерти вважають, що масштаби аварії можуть зрівнятися з Чорнобильською катастрофою.

Перші ознаки забруднення рутенієм-106 з’явилися ще на початку жовтня. Німецькі фахівці заявили про перевищення концентрації небезпечного елемента в атмосфері європейських країн – від Італії до півночі Європи. За їхніми розрахунками, джерело забруднення знаходиться в Челябінській області. Однак “Росатом” відкинув цю версію, заявивши про нормальну радіаційну обстановку на всіх його об’єктах.

Між часом 21 листопада Росгідромету все ж довелося визнати, що зафіксовано забруднення в двох пунктах спостереження – селищах Аргаяш і Нагорний Челябінської області. У цьому районі знаходиться сумнозвісне підприємство “Маяк”.

Радіаційний фон перевищений від 440 до 986 ​​разів, що відповідає рівню “екстремально високе забруднення”.

Експерти наполягають: треба якомога швидше встановити джерело зараження. “Підприємство” Маяк “відмовляється визнавати свою провину, апелюючи до того, що в його виробничому циклі вже багато років не задіяний рутеній-106. Ми нічого не знаємо про Рутеній, у нас навіть фахівців відповідних дуже мало”, – наводить видання URA.RU коментар голови правління Загальноросійської громадської організації “Зелений патруль” Андрія Нагібін.

У свою чергу президент Ліги захисту пацієнтів Олександр Саверський підкреслює: треба зрозуміти масштаб аварії, її епіцентр і точні зони ураження.

“Можливо, багато людей вже потребують евакуації і подальше лікування. Зволікати в цьому випадку не можна”, – заявив експерт. За його словами, необхідно залучати до роботи незалежних авторитетних фахівців.

Інші експерти вважають, що панікувати вже пізно.

“Якщо викид стався місяць тому, то це говорить тільки про одне – свою дозу радіації люди отримали, вода і продукти харчування були заражені. Зараз треба з’ясувати, які території виявилися в зоні зараження”, – коментує інцидент співголова міжнародного соціально-екологічного союзу Валерій Бриних.

Ізотоп рутеній-106 в природі не існує сам по собі, а утворюється в результаті поділу ядер урану і плутонію в реакторах атомних електростанцій, підводних човнів, кораблів, при вибухах атомних бомб. Елемент використовується в генераторах, які виготовляють для супутників. Крім того, ізотоп використовують при терапії променевої хвороби, зокрема, при лікуванні пухлин очей.

Викиди рутенію, за висновком експертів, чреваті масовою загибеллю людей. Опромінення викликає важкі захворювання – насамперед онкологічні та серцево-судинні. Особливому ризику піддаються люди, що опинилися в самому осередку аварії. На щастя, є препарати, які дозволяють мінімізувати збиток для здоров’я людей, що опинилися в зоні ураження.

У той же час період напіврозпаду шкідливої ​​речовини становить приблизно 80 мільйонів років. Так що говорити про те, що заражені території можна дезактивувати, не має сенсу. Ймовірно, багато населених пунктів в епіцентрі аварії доведеться зносити, людей евакуювати, вивозити за межі зони зараження. Вчені не виключають, що мова йде про “другий Чорнобиль”.

У зв’язку з намірами влади в Україні спорудити каскад ГЕС на Дністрі своїми роздумами як з приводу тих задумів, так і про роль водних артерій у житті людей загалом, про розвиток електроенергетики та її вплив на екологію ділиться наш читач.
Результат пошуку зображень за запитом “забруднена водойма”

Найбільшим забруднювачем повітря в нашому краї є Бурштинська теплоелектростанція. Як стверджують фахівці, місцевість у радіусі 100 км навколо неї забруднена викидами від згорання вугілля, на якому вона працює. А територія Бурштина — на третьому місці в Україні за забрудненням. Тож маю надію, що в недалекому майбутньому ТЕС закриють. і, як на мене, ми нічого від того не втратимо, пише газета Галичина.

Дивно, що свого часу таку електростанцію заклали саме тут, у краї, вельми багатому тоді на потічки, річечки й ріки різної водності. У давнину на цих водних артеріях люди будували млини, а пізніше — і малі ГЕС, правда, без великих водосховищ та гребель, але електрику вони виробляли. Може, я й недостатньо компетентний у цьому питанні, проте дивує: невже на греблі Бурштинського водосховища не можна встановити аналогічне устаткування, яке б виробляло електроенергію? Адже тиск води на виході з тієї водойми можна врегулювати, й отже, завдати гідротурбіні відповідну частоту обертів.

Власне, скрізь на наших річках можна встановити такі водяні колеса. Сам Всевишній дав нам це багатство — воду. (Але скільки їх — тих, без перебільшення, дорогоцінних потічків — було по-варварськи знищено, в тому числі й під час кампанії з осушення боліт та розширення орних площ!). Якщо робота вітряка залежить від того, чи дме вітер, то в цьому разі маємо своєрідний вічний двигун: вода тече-дзюрчить постійно іѕ здебільшого намарно. А якби тут чи там стояли міні-ГЕС, то ми мали б у їхньому вигляді екологічно чисті джерела дешевої електроенергії. Та натомість нам побудували ТЕС, бо це нібито економічно вигідно. Але за цю «вигоду» ми платимо своїм здоров’ям і хтозна як ще відіб’ється це на генетиці наших нащадків.

Мені можуть зауважити, що, мовляв, уже є програми будівництва малих ГЕС — і на гірських річках, і на Дністрі. Та чи достатньо науково — економічно й екологічно — вони обгрунтовані? Маю сумнів у тому. І ось чому. Хочу передусім нагадати, що віддавна ріки мали важливе стратегічне значення і як транспортні артерії. Перевага водного транспорту над іншими видами й нині очевидна. Характерно, що, скажімо, Західна Європа вздовж і впоперек перерізана величезною кількістю доволі довгих судноплавних каналів, які з’єднують між собою ріки. Звісно, побудовано на них і мости, й гідроелектростанції. Але перші — зазвичай розвідні, а другі обов’язково обладнано суднопропускними шлюзами.

А що ми одержали у спадщину від колишнього «світлого майбутнього»? Другу за величиною ріку України — Дністер уже перегороджено греблями двох гідроелектростанцій — Дубосарської в Молдові і Новодністровської на Буковині. Ніби й розумно все зробили. Але на жодній з ГЕС немає суднопропускного шлюзу. Якими аргументами керувались архітектори тих об’єктів, що легковажно упустили цей момент, важко зрозуміти. Мені свого часу доводилось проходити Волго—Балтійський і Біломоро—Балтійський судноплавні канали, тому я добре бачив і оцінив той величезний обсяг робіт, які там провели, щоб мати вихід до моря: прорили штучні річища завдовжки в сотні кілометрівѕ А в нас, навпаки, природний вихід Дністром до Чорного моря перекрили непрохідними греблями.

Якби ожив король Данило, то неабияк покартав би нащадків за таке «господарювання». Адже Галич як столиця його князівства був портовим містом, до якого постійно причалювали купці як з верхів’я Дністра, так і з його низов’я, в тому числі й гості із заморських країн. Принаймні на давніх географічних картах місто має позначку якірця як ознаку того, що тут є пристань для суден. Власне, всі 1 126 км водного шляху від Галича до гирла Дністра служили людям впродовж багатьох століть як транспортна артерія.

Та не лише Дністер ставав у пригоді нашим попередникам, а й його притоки. То була єдина потужна воднотранспортна мережа. Скажімо, Лімницею й іншими річками, що впадали в Дністер, сплавляли деревину з верхів’я Карпат. Спершу — дарабами, а відтак — і з допомогою буксирів. З розповідей галичанина івана Петровича Мельника, який працював на тих катерах-буксирах протягом 1940—1960 рр., плоти транспортували переважно під час весняного водопілля, коли рівень води у притоках був достатнім для цього, до Галича, а вже звідти вниз за течією Дністра до Молдови.

Правда, тоді Дністер був вужчим і глибшим, ніж тепер. Але в будь-якому разі з давніх-давен він має належний природний нахил, сформований за тисячі років, що забезпечує можливість судноплавства. Наскільки відомо, в часи Австро-Угорщини плекали плани налагодити сполучення між Чорним і Балтійським морями з допомогою системи штучних каналів через Віслу, Сян і Дністер. Та здійснитися цьому не судилося. На перешкоді стала Перша світова війна…

Та якби ці наміри збулися, то Галичина мала б нині зв’язок із двома морями. То був би найкоротший водний транспортний шлях із півночі на південь європейського континенту з виходом до Суецького каналу. Можливо, й тому король Данило розбудовував Перемишль і Холм, закладені в місцинах, де чи не найближче прилягали одна до одної водні системи України й Польщі. Бо розумів як державник перспективу їх поєднання в один транспортний вузол. Адже в Західній Європі досягли економічного і матеріального успіху великою мірою й завдяки тому, що тамтешні країни, як ми згадували, зробили ставку на розвиток водного транспорту. Чи, скажімо, змогли би французи перевозити стільки вантажів тогочасними сухопутними дорогами, скільки транспортували Лангедокським чи Південним каналом («Каналом дю Міді»), якому понад 300 років?! Однозначно, що ні. Чи змогли б такі морські порти, як Амстердам, Роттердам (Голландія), Антверпен (Бельгія) та інші, стати такими потужними, якби не система допоміжних морських і річкових каналів зі шлюзами при них? У жодному разі ні.

За радянщини нам втовкмачували в голови «правду» про водний шлях «з варягів до греків», який нібито пролягав через річки Волхов та Дніпро. Нині ж багато хто з фахівців вважає ту описану в «Повісті минулих літ» давню торговельну магістраль помилкою літописця. Зрештою, і глянувши на карту Європи, неважко зробити висновок, що то справді аж ніяк не найлегший водний шлях від Балтійського моря, яке колись називали Варязьким, до Чорного. Набагато ж простіше було йти з варягів до греків через Сян і Дністер. і натяки на це надибуємо в літописах. Проте в радянській історіографії така тема розвитку не мала. Та все ж, либонь, недарма у 30-х роках минулого століття, коли Галичина перебувала під протекторатом Польщі, повернулися до намірів з’єднати Чорне й Балтійське моря через Дністер. Але, знову ж таки, «золотий вересень» 1939-го та Друга світова перекреслили ці плани. А відтак спорудження на Дністрі згадуваних ГЕС обмежило його можливості як транспортної магістралі.

Втім, у 50—60-х роках минулого століття було створено Дністровське річкове управління, яке ввійшло до структури «Укррічфлоту» з центром у Заліщиках. Одночасно виникло й басейнове управління водних шляхів, яке мало б забезпечувати гарантовані глибини для судноплавства. Однак у підсумку через ті непрохідні для суден греблі все звелося до банального добування піщано-гравійної суміші з русла річки, що теж дуже зле відбилося на Дністрі як потенційній судноплавній артерії.

Посудіть самі. Обсяги видобутку піщано-гравійної суміші вражали. Приміром, у межах лише пристані Галича з Дністра вибирали її 120-130 тисяч тонн протягом навігації. В руслі річки працювали земснаряди, які після проходження залишали за собою ями від чотирьох метрів завглибшки в Галичі й до 10 м — у Заліщиках, а перед собою робили перекати, порогиѕ і називалося це варварство врегулюванням річища. Окрім земснарядів, працювали у Дністрі й численні екскаватори на гусеничному і колісному ходу.

Загалом добували піщано-гравійну суміш вельми хаотично. Головним було таке правило: брали її там, де був зручний під’їзд до річки. А добрі заїзди, облаштовані ще нашими предками, були там, куди приставали пороми… Звичайно, людям для господарювання гравій потрібен, але добувати його треба виважено і продумано, передбачаючи наслідки своєї діяльності. Гадаю, було би правильніше виготовляти з каміння щебінь і додавати до нього пісок, щоб одержувати відповідну суміш. Принаймні шкоди для довкілля було б менше. А так що ми отримали за те варварське поводження з Дністром? Бурштинську ТЕС, для будівництва якої були потрібні величезні обсяги піщано-гравійної суміші, та вщент розбиті дороги, якими її возили та якою їх ремонтували, для чого той матеріал з дна ріки згідно з відповідними технологіями аж ніяк непридатний. Не годиться він і для інших видів будівництва, та його використовують з огляду на дешевизну…

Дякувати Богові, вже в роки незалежності України ріку залишили в спокої. Скажімо, востаннє на Дністрі в Галичі працював земснаряд ГДМ-3 в 1996 році. Масове ж видобування піщано–гравійної суміші припинилося десь 1998-го. Але, по суті, річку покинули напризволяще — з численними ранами, завданими їй такою людською діяльністю, — штучними островами, острівцями, відкосами, порогами, на яких рівень води становив до 35 см при її 140-метровій ширині. інакше кажучи, з початком видобутку піщано-гравійної суміші з Дністра почала зростати площа поперечного перерізу ріки та її притоків. Що це означало? А те, що ріка ставала ширшою й мілкішою за того самого обсягу води в ній. і нині вже без проведення особливих досліджень бачимо наочно по опорах мостів, наскільки впала вода нижче тих позначок, до яких доходив її рівень, коли їх зводили.

Попервах ті рукотворні вирви на своєму тілі ріка ще заносила й вирівнювала дно завдяки своїм внутрішнім русловим відкладенням. Та скоро люди збагнули, що на місці вибраного шутру з’являється зазвичай після великої води новий. Тому й далі звідти вибирали гравій, аж доки під ковшами не залишалися тільки вапнякові плити, тоді переходили на інше місце. і так довели річку до того, що вона почала інтенсивно рвати береги, змиваючи родючі шари ррунту з полів, пасовищ, а то й забираючи з собою людські оселі, й заповнювати штучні вирви в собі вже не гравієм, а намулом упереміш зі сміттям.

Власне, агонія Дністра триває. і йому потрібна наша допомога. Та чи враховують цей момент ті, хто збирається забудовувати ріку каскадом нових ГЕС? Чи, може, практичне здійснення тих намірів стане приводом до чергової кампанії з видобування піщано-гравійної суміші з ріки, потрібної для цих новобудов, а отже, до нищення Дністра й надалі?

Стосовно будівництва каскаду ГЕС на Дністрі тривають словесні баталії між противниками і прибічниками гідроенергетики. Безумовно, як на мене, цю дискусію мають вести фахівці, аргументуючи свої позиції безперечними фактами і розрахунками, а не спираючись на здогади та припущення, з чим нерідко стикаємось і цього разу. А ще чимало трапляється з обох боків і голого популізму, що лише збурює суспільство. Я вважаю, що оскільки у світовій практиці вже існують непоодинокі випадки, коли успішно працюють греблі, споруджені на такій місцевості, як у нас, в умовах аналогічного рельєфу, то всі належні висновки стосовно того, бути чи не бути новим ГЕС на Дністрі, можна зробити на основі їхньої роботи й вивчення тамтешнього досвіду експлуатації цих об’єктів.

Звичайно, на абсолютну ідентичність годі сподіватися. Як завше, будуть як позитивні моменти, так і негативні. Але, врахувавши все, варто буде заради більшого пожертвувати меншим, пам’ятаючи, що без електричного струму людство вже не проживе. Я особисто — за розвиток гідроенергетики на Дністрі, але стану ярим противником цього, якщо, скажімо, на греблях тих ГЕС не буде облаштовано суднопропускні камери — шлюзи.

Водночас хотів би привернути увагу громадськості до того, який Дністер нині брудний. Бо передусім з цим потрібно щось робити, і то негайно. Зрештою, всі наші водойми сьогодні вкрай забруднені. і це, як на мене, справжня екологічна катастрофа. Ніхто про це не говорить на офіційному державному рівні. Хоча кожен те бачить на власні очі. інша річ — чи помічає? Скажімо, на плесах будь-якої річки нині часто можна побачити брудну жовтувату піну. і це при тому, що вода в ній візуально ніби й чиста, принаймні прозора. Та в тім-то й річ, що коли в річці вода справді чиста, то піни на її поверхні не буває. А згадайте як важко босоніж зайти в річку чи перейти її вбрід — кожен камінець у воді вкритий товстим шаром гидкого слизу. Якось після паводку я переходив через Лукву і звернув увагу на те, що на її дні чистенькі камінці — такі, як 30 років тому, — повінь очистила дно. Але за дуже короткий час ті камінці знову вкрилися слизом. Звідки він береться, якщо не так уже й багато населених пунктів розміщено на берегах річки? і великих підприємств поблизу немає, але воду в Лукві хтось таки забруднює.

Тим часом зробити чистими наші водойми не так і складно. Повертаючись до теми Дністра, хочу нагадати, як у районі старого моста через Дністер у Галичі свого часу функціонували три очисні ставки, облаштовані дуже давно. Брудна вода перетікала через них і в Дністер випливала вже очищеною, бо всі нечистоти, які були в ній, там осідали. Однак під час будівництва дамби ставки зруйнували й неочищені стоки відвели в Лукву. і лише торік завдяки громадськості, керівництву міста потоки тих нечистот перевели на очисні споруди міста. Але хіба не можна тепер скрізь, де це потрібно, повикопувати фільтраційні водойми? і тоді вода в наших річках буде не лише прозорою, а й чистою.

Через масову вирубку лісів більшість з рік міліє або ж взагалі висихає. В інших вода забруднена відходами стає неприйнятною для використання. Так природа реагує на людське втручання.

Про екологічні проблеми з водоймами у Західній Україні та як їм зарадити розповідають місцеві жителі, активісти та народний депутат від партії «ВОЛЯ» Юрій Дерев’янко

в сюжеті телеканалу «Рада».

Через масову вирубку лісів мальовничі гори можуть стати не лише лисими, а й безводними.

«Будемо боротись щоб наш ліс не нищили, тому що в нас вже нема рік, води, студні і колодязі  повисихали. Якщо вже в Карпатах не буде води то де вона буде? – кажуть жителі села Лопушани Львівської області. – То буде біда і для бідного і для багатого. Бо і за гроші не купить чистої води, а без неї життя немає».

Гірські ріки перебувають у стані хронічного захворювання. Водні басейни Прикарпаття страждають від постійного забруднення. Від інтенсивної забудови прируслових долин насамперед страждають ріки. Безліч приватних садиб, санаторіїв, готелів зливають свої відходи прямо в річку. Вона перетворюється на каналізаційні стоки.

«Це питання ми піднімаєм вже шість років. Ми отримали близько трьох мішків відповідей чиновників, але вирішення питання на нулю» – каже житель селища Ворохта Петро Кермощук.

Інфільтратами та отруйними речовинами річки забруднюються і через несанкціоновані стихійні звалища. Береги карпатських рік вкриваються тоннами твердих побутових відходів. Вони стікають у води, і вже за кілька років, за прогнозами екологів, річки можуть перетворитися на плавучі звалища.

Така ситуація є зокрема у Косівському районі на річці Пістинька, яка впадає в Прут. Якщо рівень води підніметься на 10 метрів, що може статись після танення снігу чи сильних дощів, то весь бруд по річці попливе вниз. Через забруднення вмиратиме не лише річка, а й все живе що її населяє, наприклад карпатська форель, що мешкає вийнятково в гірських ріках.

Про страшну екологічну загрозу відкрито заявляють лише активісти. Місцеві чиновники про проблему говорити не хочуть. Через відсутність сміттєвих баків, машин для вивозу відходів та полігонів горе-господарі готові нищити власну природу. До полігонів, що розташовані за 50-100 км від населених пунктів доїжджають одиниці.

«Немає куди відвозити сміття. І це проблема не місцевих депутатів, голів, ця проблема ховається набагто вище. Треба на цій території знайти місце для полігону або сміттєпереробного заводу» – зазначає депутат Косівської райради від партії «ВОЛЯ» Петро Іванишин.

Народний депутат від партії «ВОЛЯ» Юрій Дерев’янко переконаний, що цю проблему треба вирішувати комплексно, а не перекладати її на місця.

«Кошти які сьогодні збирає держава з виробників упаковок, а це великі кошти, повинні йти на спорудження сміттєпереробних заводів, полігонів, так само як і кошти, які передбачені екологічною програмою – зазначив Юрій Дерев’янко. – Тому з одного боку має бути дисципліна і екологічна культура, з іншого боку ми повинні мати повноцінну інфраструктуру для роздільного збору сміття і його переробки».

Цього разу річка Сівка стала червоною.Ми інформували, що неподалік від селища Брошнів Рожнятівського району з труби наразі невстановленого підприємства витікають нечистоти просто у ріку. Ще тиждень тому водойма була синьою.

Цими днями від хімічних речовин річка набула темно-червоного кольору.

Нагадаємо, автором вже другого за рахунком відео є місцевий житель Іван Мазурик, який вважає, що нечистоти у річку в Брошневі скидає підприємство “Кроно-Осмолода”.