Франківський письменник і колумніст Юрій Андрухович, розмірковуючи про перемогу у першому турі президентських виборів коміка Володимира Зеленського, запропонував технологію нейтралізації одного комедіанта іншим.

Перемога Зеленського в першому турі шоком, звісно, не стала, пише Юрій Андрухович на Deutsche Welle. Соціологічні заміри вже віддавна показували її неминучість. Але шоком став катастрофічний для чинного президента розрив. Очікуване відставання на 6-8 відсотків залишилося для нього недосяжною мрією. Насправді воно сягає ледь не 15 відсотків. Тобто Зеленський перевершує його майже удвічі.

Банальна арифметика (передусім через якісь умовні додавання умовних “електоратів”) підказує, що такі широченні прірви вже не долаються. В оцінках різного штибу коментаторів та оглядачів замиготіло словосполучення “тільки диво”. Тільки воно, мовляв, ще здатне змінити остаточний результат боротьби. Але й боротьби, здається, не буде: Зеленського, схоже на те, просто десь переховають до 21-го, аж електоральні плоди самі впадуть до ніг. Йому, як і колись Януковичу, лишається дочекатися.

Перспектива п’ятирічної фази з кавееном на всіх каналах виглядає невідворотною.

Я не хочу тут аналізувати, чому відсоток підтримки президента виявився аж таким низьким – причин десятки, і так само десятки, коли не сотні публікацій криком кричали про них упродовж останніх років. Із чого, здається, не робилося жодних висновків, бо всі ті сигнали занепокоєння, розчарування і врешті роздратування чомусь усерйоз “там, нагорі” не сприймалися.

Але спробуймо ще раз застановитися над аж таким високим відсотком Зеленського. Звідки він?

Усенародна і з радянських діда-прадіда вспадкована любов до кварталів, серіалів та кавеенів – є така проблема, відомо. Проте чи було б її достатньо для досягнення феєричних 30 з гаком відсотків? Чи могла влада вчинити – заздалегідь, ще перед виборами й початком кампанії – так, щоб цих відсотків у Зеленського виявилося відчутно менше?

На мій погляд, могла і мусила. Проте для цього їй варто було усвідомити одну більше ніж очевидну річ: на цих виборах, крім Росії, Тимошенко і всяких Коломойських, їй протистоятимуть інфантилізм та спричинена ним фрустрація. Це не якась унікально українська біда. Це, на жаль, той стан, ув який все глибше занурюється людство і, що гірше, – його, людства, найдемократичніші суспільства.

Це можна пов’язувати з ґаджето-мережевим способом існування мас або вважати зворотним боком їх-таки, мас, гіпертрофованого споживацтва, можна й напряму корелювати зі зменшенням прочитаних книжок чи загальним падінням рівня самостійного мислення – все це буде значною мірою пояснювати, чому в сучасному світі люди часто голосують, як божевільні. Гаразд, перепрошую за міцне слово – голосують, як діти. І це навіть у зрілих, давно сформованих демократіях із високою політичною культурою – британці, французи, американці, італійці, а невдовзі й німці стануть тому прикладом.

То що вже казати про Україну з її такою суперечливою сутністю й такою недосформованою громадянською свідомістю?

Інфантилів неможливо переконати – ні ділами, ні словами, ні ідеями, ні поєднанням усіх трьох чинників. Їх можна хіба що якось нейтралізувати технологічно.

Влада мусила це відчувати і враховувати. А відтак зробити бодай два суто технологічні кроки, які суттєво обмежили б електоральну здобич кандидата всіх інфантилів – наприклад, Зеленського.

По-перше, у виборчому бюлетені обов’язково мав бути пункт “Проти всіх”. Те, що від цього втратили б і деякі інші кандидати, з чинним президентом включно, цілком можливо. Але саме втрати Зеленського були б суттєвими. Противсіхство, яке фактично проголосувало за нього, потекло б іншим каналом. Тобто відриву між ним і Порошенком аж у 15 відсотків точно не було б, він був би суттєво менший.

По-друге, одному комедіантові слід було протиставити ще одного. Не серйозного й пасіонарного Славка Вакарчука за вуха тягнути в політику, а виставити когось такого ж – шоб поржать. Російськомовному Зеленському протиставити якого-небудь галичанина – DZIDZIO, наприклад. І хай би ті, що голосують по приколу, позмагалися між собою. Хай би ці вибори стали їхньою внутрішньо-приколістською проблемою, а не, як тепер сталося, нашою загальнонаціональною.

У середу, 13 червня, у дворику Палацу Потоцьких на Helicopter Stage відомий франківський письменник Юрій Андрухович презентував свої улюблені уривки з нового роману “Коханці Юстиції” під музичний супровід одного з найцікавіших альтернативних гуртів молодої української сцени – “Сон Сови”.

Музиканти спеціально написали музичний супровід під вибрані тексти з роману, передає Фіртка.

Зі сцени автор цитував уривок з роману про “завалений Космос”, історію голокосту, та “квитки на магію”.

Письменник писав «Коханців Юстиції» 27 років. Перша частина роману «Коханці Юстиції» була написана ще за СРСР, остання ‒ в реаліях сьогодення.

«Коханці Юстиції» – паранормальний роман, у якому окремі життєписи з притаманною автору композиційно-стилістичною майстерністю об’єднуються в художню цілість і аж волають про восьми-з-половиною-серійну кінематографічну реалізацію. ­

Родинно-побутові і політичні вбивства, зґвалтування і грабунки, розбещення малолітніх і загадкове відокремлення голови, ідейні зради і зради заради ідеї, закладені різним дияволам душі й не завжди справедливі, але часто жахливі покарання. Чого ще треба, щоб читач відчув себе благим і з насолодою усвідомив свою моральну перевагу над нещасними коханцями примхливої Юстиції? Та вже – за старою доброю традицією – й над автором, якому спало на думку увічнити таких пропащих істот.

Завдяки інсценуванню вбивства російського журналіста Аркадія Бабченка українським правоохоронцям вдалося зібрати дані про інші заплановані теракти.
Про це “Українській правді” повідомили в Генеральній прокуратурі України.

Там розповіли, що під час розмов організатор злочину Г. казав про список з 30 осіб, яких планують прибрати окрім Бабченка. Тому правоохоронці вирішили інсценувати загибель журналіста, щоб отримати цей перелік.

Пізніше Луценко повідомив, що у слідства є список 47 “щасливчиків”: “Переважно, це – відомі українські та екс-російські журналісти”. За його словами, їм повідомили про небезпеку і наразі організовується їхній захист.

У списку є журналісти, громадські діячі, блогери та письменики. Сюди потрапив і відомий письменник з Івано-Франківська

Юрій Андрухович.

В понеділок у Брюсселі Луценко заявив, що список із 47 осіб свідчить про дві мети Кремля – помститися за критику громадянам Росії, які зараз працюють в Україні, та посіяти хаос в Україні шляхом вбивства українських журналістів та блогерів.

Як повідомлялося, ввечері 29 травня поліція повідомила, що в Києві нібито вбили російського журналіста Аркадія Бабченка.

Пізніше, 30 травня в СБУ повідомили, що Бабченко – живий, це була спецоперація Служби безпеки.

В Івано-Франківську організатори підбили підсумки мистецького фестивалю Porto Franko. У залі драмтеатру зібралися керівники, волонтери, меценати, журналісти, щоб подякувати мешканцям та гостям за участь у мистецькому дійстві. 

Відомий франківець, письменник Юрій Андрухович підсумував, що добре, що цьогоріч присутні прощаються з фестивалем словами вдячності, але не варто забувати, що Івано-Франківськ вже колись переживав мистецьку ейфорію.

“Я хотів би пригадати часи, коли нам здавалося, що ми започаткували у місті щось нове. Це було, наприклад, міжнародне бієнале “Імпреза”, яке тріумфально відбулося у 1989 році, а пізніше у  91-му, а у 93-му його вдалося ледве-ледве провести. Я це веду до того, щоб ми зараз не перехвалили себе, і зрозуміли, що нам не можна втрачати Porto Franko так, як ми тоді втратили “Імпрезу”. Адже всередині 90-х років все повернулося в абсолютний нуль. І сучасного мистецтва у місті не стало”, – песимістично зазначив письменник.

Юрій Андрухович до театру прийшов у футболці з промовистими написами.

“Я сьогодні мав би сидіти у залі у футболці Porto Franko, але одягнув ту, на якій написане сицилійське прислів’я сицилійською мовою. Спереду досить сумний підсумок: “Той, хто народжений круглим, не помре квадратним”, а на спині – продовження дещо оптимістичніше – “Зміни можливі”, – багатозначно підсумував письменник.

Генеральний директор Porto Franko, Ростислав Держипільський, на прес-конференції від себе зазначив, що тепер про наше місто знає весь світ.

Новий блог відомого франківського письменника Юрія Андруховича на Збручі.
«Українці, навчіть нас, як зробити Майдан», – пише мені польська знайома. Я скептично відповідаю, що навряд чи така ідея знайшла б широку підтримку серед її співвітчизників. 99 відсотків із них бачать в українцях не стільки майстрів із повалення антинародних режимів, скільки дешеву робочу силу. Іншими словами, яких українців бачать перед собою лакеями, такою й усю Україну бачать.

До того ж, пишу їй далі, ваші урядовці всіма силами створюють у Брюсселі димову завісу з «українських біженців». Щоб укотре відмазатися від потуг ЄС нав’язати їм справжніх – сирійських, лівійських або афганських, польські офіційні особи, починаючи з пані прем’єра, не перестають грати українською картою. Куди нам, мовляв, ще тих сирійців – у нас же тепер українців мільйон, бо в них там війна, від якої ми їх милосердо рятуємо. І в цьому наш внесок у розв’язання загальноєвропейської проблеми з біженцями, стверджують польські урядники. «І ти хочеш, аби нація біженців навчила вас, як робити майдани?» – не втримуюся від сарказму, пишучи до своєї знайомої.

«То виходить, що моя сестра, яка знайшла собі роботу в українській ІТ-фірмі, працює на біженців?» – веселиться вона у відповідь, підкреслюючи ті свої веселощі смайликом ледь не у піврядка завдовжки.

Мені ж від такого несподіваного повороту теми на душі трохи легшає. Бо виходить, що не завжди українець гне спину на поляка. Буває, виходить, і навпаки. Навіть якщо це ІТ-спина.

І все ж не дає мені спокою тривожна думка – чого вони всі так масово туди поперли? Що їм у тій Польщі аж такого вабливого? Чи це таке типово українське «роблю як усі»? Куди люди, туди я? Люди казали, що так треба, то і я собі?

Поляки, звісно, в цьому сенсі не так уже й далеко самі від нас утекли. Згадати лише їхній масовий ексодус на Wyspy (як вони називають Великобританію). Один поїхав, другий, третій. Потім тисяча таких набралася, потім сто тисяч, відтак мільйони. Явище впізнаване. І воно може свідчити передусім про абсолютне панування колективного інстинкту над індивідуальним – як у нас, так і в поляків: дивися, що люди роблять, – і сам так роби. Колись серед моїх найближчих польських друзів циркулював такий дотеп: «Що є найгіршим на світі свинством? Проголосувати на виборах за ПіС і виїхати жити до Англії». Так і кортить застосувати його український аналог: «Проголосувати за Партію регіонів (варіанти: ВО “Свободу”, “Батьківщину”, БПП – далі за списком) і виїхати жити до Польщі».

Інша річ, що поляки починають тепер з Островів вимітатися, головно через Brexit. Можна робити ставки, на яку наступну країну вони невдовзі наваляться. У Німеччині, Швеції та Голландії ними вже й так хоч греблю гати. У Норвегії, здається, теж. Я ставлю на Ісландію. Туди вони й попруть. А наші й далі сліпо пертимуть на Польщу.

Цікава в нас вимальовується місія. На одному з ресурсів читаємо про неї цілком відверту констатацію: «Міністр сім’ї, праці і соціальної політики Польщі Ельжбєта Рафальська заявила, що в Польщі не вистачає робочих рук, тому в країні будуть здійснюватися заходи щодо залучення працівників зі сходу Європи і зокрема з України». Виявляється, в міністерстві згаданої пані вже тепер «іде робота над пропозиціями для імміґрантів зі сходу щодо приїзду на роботу та проживання в Польщі». Уже невдовзі – яке щастя! – українцям даватимуть візи на значно триваліший період. І «крім того, уряд Польщі має намір заохочувати молодих українців до отримання документів на постійне проживання і польське громадянство».

Яка приголомшливо-солодка перспектива для вас, молоді українці, чуєте? Постійне проживання! Польське громадянство! 12 злотих на годину! І для здійснення цієї казки достатньо лише вашої молодості! Бо, «як запевнив заступник міністра розвитку країни Єжи Квєцінський, ця політика повинна стати “ефективним рецептом від демографічної кризи в Польщі”».

Й аж тепер я нарешті зрозумів, у чому суть української національної ідеї, що її в нас ніяк не знайдуть і не сформулюють. Так ось її знайдено. Українська національна ідея, виявляється, в тому, щоб урятувати Польщу від демографічної кризи.

Ідея, погодьтеся, шляхетна і прекрасна. Жоден ще народ на світі так собою не жертвував. І я пишаюся цим народом, який спромігся аж на таку ідею.

Тепер ми її знаємо й обов’язково втілимо. Навіть ціною поголівного вимирання на – як вони то називають? – своїй, Богом даній землі.