Як одна людина розгадала міф, який десятиріччами залякував людство.
Історії про монстрів подобаються всім. Але ж чудовиська, зазвичай, мешкають у далеких казкових землях, на дні озер або в густих лісних хащах. Тому не дивно, що наші знання про них обмежуються нечіткими фотографіями або балачками, підтвердити які неможливо.

Бажання перевірити одну з найпоширеніших сучасних казок про містичне створіння надихнуло Бенжаміна Редфорда на пошуки слідів чупакабри. Чутки про жахливу потвору, яка п’є кров живих істот, почалися з Латинської Америки, але згодом захопили весь світ.

Послідовник наукового скептицизму Редфорд зацікавився темою, коли чупакабра почала лютувати й в його рідному штаті Нью-Мексіко, так, принаймні, розповідали мешканці.

Історія поширювалася дивовижно швидко

Вперше згадки про двоноге чудовисько близько півтора метрів заввишки з великими очима, шипами на спині і довгими кігтями з’явилися в 1990-тих роках у Пуерто-Ріко. Фермери розповідали, що монстр вбиває худобу, випиваючи кров тварин, звідки й походить його назва – чупакабра іспанською означає “той, хто висмоктує кров кіз”.

Масштабне дослідження зайняло в цілому п’ять років і змусило Редфорда забрести аж у джунглі Нікарагуа. Розвідки допомогли йому виявити людину, яка першою повідомила про монстра-вампіра і, яку він назвав “нульовий пацієнт чупакабри”.

Це – Мадлен Толентин, яка мешкає у Канованасі на сході Пуерто-Ріко. У 1995 році вона побачила моторошну істоту, схожу на прибульця, зі свого вікна.

Історія поширювалася дивовижно швидко. Згодом її підхопили в інтернеті, зокрема прихильники НЛО і теорій змови. Потім, на початку 2000-х, з’явився новий різновид чупакабри. Цього разу він нагадував більш лисого собаку на чотирьох лапах.

На відміну від більшості монстрів, яких ніхто не бачив, свідки розповідали, що бачили тіла померлих чудовиськ.

“Коли у вас є тіло – це геть інша справа, – зазначає Редфорд, який працює науковим співробітником у Комітеті розслідування скептичних наукових справ. – У вас є зразки ДНК, кісток і будова тіла”.

Тварини втратили шерсть через захворювання саркоптоз

Бенжамін Редфорд, дослідник
“Спочатку, звичайно, я був налаштований скептично, – каже науковець. – Але зрештою можуть існувати тварини, яких ми ще не знаємо. І я вирішив розібратися, чи справді чупакабра реальна”.

Редфорд почав дослідження з аналізу тіл мертвих тварин, виявлених у Техасі та інших південно-західних штатах США. Вони мали страхітливий вигляд: голі, виснажені з обгорілою шкірою.

Проте, ДНК-аналізи розвіяли міф. Чудовиськами незмінно виявлялися звичайні койоти, собаки або єноти, а одного разу навіть риба. Але чому фермери, які постійно мають справу з тваринами, не впізнавали їх?

“Причина в тому, що тварини втратили шерсть через захворювання саркоптоз”, – каже Редфорд.

Викликають його кліщі Sarcoptes scabei, які оселяються у верхньому шарі шкіри. Це поширене явище. Хвороба перетворює тварину на справжнє чудовисько, підтверджує Елісон Дізель з Техаського коледжу сільського господарства і механіки.

“Тварина, яка страждає на це захворювання, зазвичай майже не має шерсті або повністю лиса, з червоною або гіперпігментованою чорною шкірою”, – пояснює дослідниця. Додайте до цього рани від розчосів, спричинених сверблячкою, і ви отримаєте типовий образ “чупакабри”.

Але це – лише половина історії, оскільки в чутках завжди згадувалися й інші мертві тіла – домашні тварини, на яких, вочевидь, напав якийсь монстр.

Відповідь й на це питання виявилася на подив простою. Найчастіше тварини ставали жертвами звичайних хижаків, собак чи інших представників псових. Вони нерідко кусають жертву за шию, а потім кидають її, в результаті чого тварина помирає від внутрішньої кровотечі без будь-яких видимих травм, крім слідів від зубів на шиї.

Тварини, заражені саркоптозом, мають виснажений вигляд і можуть втратити всю шерстьНасправді, якщо порівняти зовнішність тварин, які харчуються кров’ю інших, як-от кажанів-вампірів, з “чупакаброю”, схожого дуже мало. Тварини-вампіри, як правило, невеликого розміру і дуже потайливі, в них особливі зуби і травна система, яка дозволяє отримувати поживні речовини з крові.

Втім, якщо вся загадковість чупакабри насправді зводиться до кількох банальних природних явищ, чому історії про неї з таким захватом поширюються й сьогодні?

Як не дивно, Редфорд вважає, що це може бути пов’язано з антиамериканськими настроями в Латинській Америці, особливо в Пуерто-Ріко – території, яка перебуває під юрисдикцією США.

Багато пуерторіканців впевнені, що чупакабра є результатом секретних наукових експериментів, які американці проводять в тропічних лісах Ель-Юнкве неподалік від рідного міста Магдалени Толентино.

Це може бути одним з факторів, але поширення таких історій також значною мірою живить інтернет.

“Чупакабра – це перший інтернет-монстр, – впевнений Редфорд. – Якби її побачили десятиріччям раніше, десь у 1985 році, окрім кількох людей, про неї ніхто би не знав. Ця новина не стала би вірусною”.

Дослідник також вказує на те, що зовнішність міфічної чупакабри з часом змінилась. Редфорд також задався питанням, що могло примаритися пані Толентино, яка стала першим свідком чупакабри.
Образ чупакабри, вочевидь, надихнув фільм “Особина” 1995 року.

Відповідь виявилася досить несподіваною. Редфорд помітив, що опис тварини, зроблений пуерторіканкою в 1995 році, дивно нагадує інопланетянина з фільму того ж року “Особина”, який показували в Пуерто-Ріко і який вона дивилась.

У фільмі, який частково знімали в Пуерто-Ріко, йшлося про секреі наукові експерименти США. І хоча вчений у жодному разі не вважає, що будь-хто зі свідків брехав, він впевнений, що чупакабра є цілком результатом бурхливої уяви.

Навіть сьогодні люди й досі говорять про чупакабру в таких далеких регіонах від Пуерто-Ріко, як Росія чи Філіппіни.

Отже, ви можете скільки завгодно аналізувати, досліджувати і підводити наукову базу, каже Редфорд, а люди все одно балакатимуть про чудовиськ. Люди люблять історії, хоч би якими неправдоподібними вони не були.

Цю правду знають тільки матері, які пережили кесарів!Бути матір’ю – величезне щастя, але в той же час важка праця, що включає в себе масу обов’язків і вимагає багато сил на їх виконання.

Саме тому ми вирішили розповісти вам про три істини кесаревого розтину, по-справжньому відомі тільки тим жінкам, які його пережили і з гордістю носять на своєму тілі «мітки щастя». 

1. Вони відважно вирішуються піддати себе хірургічного втручання

Можливо, дехто вважає, що кесарів розтин – це звичайна медична процедура. Насправді ж це серйозна операція, при якій ризику піддається як мати, так і дитина.

Крім того, ні майбутньому батькові, ні іншим членам сім’ї не можна бути присутнім під час пологів. Таким чином, майбутня мати залишається одна, без можливості отримати моральну підтримку і в повній невизначеності.

Це яскравий приклад того, як страх і самотність борються з безумовною любов’ю і непереборним бажанням стати матір’ю чудесної дитини.

2. Вони не знають, чи все в порядку, до тих пір, поки не покинуть операційну

З народженням дитини ризик не закінчується. Як і в будь-якій хірургії, лікарі не відразу визначать, наскільки успішно пройшла операція, до тих пір, поки не пройде наркоз.

Крім того, є дещо, чого багато хто не знає. Під час кесаревого розтину майбутня мама перебуває у свідомості і не відчуває болю, але вона відчуває всі рухи, які відбуваються всередині неї. Але це неприємне відчуття ніщо в порівнянні з тим, яку безцінну нагороду вони отримують взамін.

3. Вони по-справжньому героїчно проходять через процес відновлення

Коли народжується дитина, світ матері обертається навколо неї  і їй необхідно беззаперечно відповідати всім її вимогам. А для цього потрібно багато сил і терпіння. І уявіть собі, робити це все з болем. Так, з болем і дискомфортом, які є невід’ємною частиною процесу відновлення після операції.

Однак вони переступають цей поріг болю і розвивають внутрішню силу, яка здатна зрівнятися тільки з силою іншої матері. І неважливо, наскільки це важко, вони все одно йдуть на це з посмішкою і любов’ю.

Натомість безсонним ночам і нескінченним пелюшкам у них є безцінна можливість бачити усмішку свого немовляти, відчувати його дихання, тримати маленькі ручки і вдихати цей ні з чим не порівнянний чудовий запах новонародженого. І це головна причина, по якій вони знаходяться в цьому світі, і це те, що робить їх по-справжньому щасливими.

Ми аплодуємо кожній матері, ну а тим мамам, хто пройшов через кесарів розтин і з гордістю носить на своєму тілі «мітки щастя», особливо. Пам’ятайте, що ці шрами дозволяють ніколи не забувати, заради чого ви це пережили. Тому, дорогі мами, носіть ці красиві мітки з гордістю. Не приховуйте їх і не маскуйте, тому що не кожна жінка на це здатна.