Щастя зустріти ніколи не пізно

Вони зустрілись неждано-негадано і їхні долі переплелись на єдиній дорозі мрій і сподівань. Обоє приїхали з різних районів області у пансіонат над Збручем, щоб відпочити, підлікуватися, набратися сили і здоров’я. Тут панувала спокійна атмосфера, навколо чудові картини природи, а поруч люди з різними долями.

…Інна була щирою і привітною. У житті їй довелось пережити багато невдач, а особливо від «добрих» людей зазнавала всіляких пліток і пересудів. Зростала сиротою, тож, як мовиться, хто йде – той і скубне. Ще й друга половинка її десь барилася. Інна молилася за своїх ворогів, просила Бога, щоб забрав у них ненависть і злобу. А взамін подарував їм любов до свого ближнього. Не раз дівчина задумувалась: чому люди роблять одне одному зло, не боячись Бога?

А ще Інна дуже любила писати поезії, всілякі оповідки. Талант мала до цього неабиякий. Хтось любив читати її писання, а хтось заздрив немилосердно.

І ось у пансіонаті зустрілась з людиною схожої долі. Це був Арсен. Чоловік довго придивлявся до сіроокої подолянки, і щось йому в ній сподобалось. Вродою вона не виділялася, але була стримана, ввічлива, і з добрим серцем йшла до людей. Арсену сподобалась її щира вдача.

– І що ти в ній знайшов? – допитувались чоловіки. – Хіба кращих жінок немає? Озирнись навколо – красунь, хоч греблю гати, – сміялись з нього.

Арсен був приємної зовнішності: високий, спортивної статури, з лагідним поглядом. А на насмішки приятелів тільки відказував: «Дайте мені спокій з красунями. Добре, що вже позбувся тих файних, а тепер хочу пожити вже з не файною».

Інна любила зранку виходити в парк подихати ароматами хвойних дерев, що росли вздовж пансіонату. Якось вона сиділа на лавці і милувалася краєвидами. Арсен підійшов до неї і сів поруч.

– Гарно тут, правда? – вимовив.

– Дуже. Тому йду сюди ще до сніданку, щоб відпочити душею і серцем

Інна любила розмовляти з людьми, які не були байдужі до неї, тому до Арсена ставилась просто, як до цікавого співрозмовника, а не як до залицяльника. Вона розуміла, що чоловіки в таких роках одружені, мають сім’ї, а вона не з тих, щоб з такими заводити романи.

– Кому це треба? – мислила. – Мене і так ніхто по-справжньому ніколи не любив навіть в юності. А тепер, коли вже за далеко за сорок, – тим паче.

На жодні зміни в особистому житті Інна вже не сподівалася, але тут вона трохи помилялась. Цей чоловік, що теж виходив вранці на прогулянку і сідав біля неї, став підтримкою у її відчаї. Вони говорили на різні теми і розуміли одне одного з півслова. Їм було легко і затишно удвох.

Арсен купував Інні солодощі, фрукти. Інна якось жартома запитала:

– Навіщо ви тратитесь на мене? От, якби ваша дружина про це знала! – та й замовкла.

– Ех, якби знала. Але не буде знати, бо в мене її немає. Я – вільна людина, як той птах. Не склалося у нас і нарешті я наважився на розлучення.

Арсен розповів Інні всю правду про своє минуле. Мав дружину, як лялечку, догоджав їй в усьому. Але вона ігнорувала його доброту. Почала шукати розваг у різних сумнівних компаніях, час від часу заводила «друга». Люди говорили йому про це, та він не вірив, поки не побачив все на власні очі.

– І що мені, Інночко, з тієї краси? Пішло моє життя через неї шкереберть. Краще бути самому, ніж дивитись на чиїсь химерні витівки.

Коли Арсен довідався, що Інна теж немає сім’ї, що вона теж вільна, зітхнув з полегкістю. Щось притягувало цих, уже немолодих людей, одне до одного. Чи почуття, чи довіра, чи повага. Але щось зароджувалось між ними тепле, розумне, відповідальне і, звичайно, приємне і щире для їхніх сердець. Здавалось, що ці люди вже давно знайомі і близькі в своїх словах, вчинках і мріях.

– Я дуже хотів би, Інно, допомогти тобі і собі. Я відчуваю до тебе велику приязнь, повір. Це – те, на що я так довго чекав. А минуле – хай залишиться в забутті. Своє життя я хочу почати з чистого листка… З тобою.

– Дякую тобі, Арсене, за такі відверті і ніжні слова, – зарум’янилась Інна від сказаного. До мене ще так ніхто не ставився, ніхто так щиро зі мною не говорив.

Настали останні дні лікування.

– Ми не можемо прощатися. Я тільки кажу: до зустрічі. Я тебе чекаю, Інно. Приїжджай. Двері мого дому і моє серце завжди відчинені перед тобою, – Арсен запрошував жінку у місто для спільного проживання і вірив, що у них все буде добре.

Інна повернулася у своє село. А тут – одне й те ж: самота, пустка в хаті. Зрозуміла, що її серце прагне зустрічі з Арсеном, ніби вони уже знайомі вічність. Наважилася, взяла деякі речі і поїхала за адресою, яку залишив цей випадковий знайомий з пансіонату.

– Арсене, тут якась жіночка питала за тобою, – повідомила сусідка Ганна, коли той повернувся з роботи. У нього тьохнуло серце.

– Яка жіночка? Де вона? – стрепенувся, бо відчув душею, що це була та, яку він з дня на день виглядав. І раптом на порозі сусідчиної квартири побачив Інну. Пригорнув її до себе і прошепотів: «Доле моя, будь зі мною до останніх моїх днів!»

– Хай вам Бог дарує щастя, дорогенькі сусіди, – усміхаючись, промовила Ганна, споглядаючи закохану пару. Вона зрозуміла, що ці люди дійсно створені одне для одного.

А через деякий час подружжя Ясинчуків всиновило шестирічного Андрійка. Тож Арсен уже не – вільний птах, а має сім’ю: вірну дружину і сина, яких любить, оберігає і допомагає їм. А Інна – найщасливіша жінка, що стала берегинею свого сімейного вогнища. Справді, щастя зустріти ніколи не пізно.

Оксана КИШКАНЮК, с. Слобідка Заліщицького району

За матеріалами видання “Наш День”