Стид – це те, що я відчуваю, читаючи ваші срачі.

Мені соромно перед Да Вінчі, перед загиблими, перед тими, хто боронить сьогодні Україну та відчайдушно працює на перемогу, яка, до речі, ще не досягнута, і для того, щоб вона здійснилася, у нас попереду ще дуже багато війни і втрат.

Мене відверто нудить від ваших коментарів і закидів. І розбирати, хто, де навалив купу, в якому кущі, не маю ні часу, ні натхнення.

Ваші емоції загалом можна зрозуміти – не маючи змоги або бажання вчепитись у горлянку ворогу, ви чіпляєтесь у горлянки тих, хто ближчий до вас або кого добре видно.

Я не хочу виправдовувати нестриманісь і різкість, хоча прекрасно розумію, як часом важко зберегти спокій – іноді просто неможливо, – просто як мені тепер. Правда, Аліно Михайлова? До речі, тримайся, мала.

Ця травля нагадала мені травлю Масі Найєма й інших, і я схильна думати, що це не просто так.

Звичайно, можливо, тут спрацьовує моя параноя, що страждає безсонням, але мені ввижається чергова спроба ворога влізти нам у мозок і подолати нас таким чином, роз’єднавши і вселивши зневіру, якщо він не в змозі перемогти на фронтах.

Не піддавайтесь.

Ви ж не піддаєтесь страху, скільки би не обстрілювали наші міста?

Вчора загиблі й поранені в Кривому Розі, сьогодні в Одесі, і день тільки почався.

Воїни гинуть, забезпечуючи – без перебільшення – ваше існування.

Давайте спершу переможемо, відбудуємо нову країну, а потім розбирайтесь скільки завгодно, хто скільки і чого зробив для перемоги.

Але нехай Перемога скоріше настане.

Прости мене, Да Вінчі.

Мені соромно.

Юлія Паєвська (Тайра)