Любов Василів, вдова бійця «десятки» Павла Василіва, який загинув рік тому на Донеччині, стверджує, що її побили родичі чоловіка. Інцидент трапився на кладовищі біля могили героя.

Павло Василів загинув 9 червня 2022 року поблизу селища Спірне Донецької області внаслідок артилерійського обстрілу. Він був командиром одного з відділень 10 окремої гірсько-штурмової бригади. У бійця залишилися батьки, дружина та четверо дітей.

Напередодні Трійці родичі Павла найняли Службу Божу до річниці загибелі героя. Опісля всі зібрались на кладовищі біля його могили, щоб помолитися. Отут і трапився скандал між вдовою і родиною Павла.

«Хотілося б написати «Добрий вечір», та, на жаль, він аж ніяк не добрий. Ви всі звикли мене бачити доглянутою жінкою, на підборах, з посмішкою на устах, цю маску я ношу майже 7 місяців. Залишившись з трьома дітьми одна, дітьми Героя!!! Та, на жаль, правда дуже гірка, насправді я вже пів року потерпаю від цькувань, морального тиску від родичів мого загиблого чоловіка, Героя Василіва Павла. Та напередодні Зелених свят брат мого чоловіка мене побив у присутності своєї родини, при тому насміхаючись, на кладовищі біля могили чоловіка! Всі присутні після сутички продовжували цькувати мене та мою родину!», – йдеться в дописі Любові Василів.

Жінка просить надати ситуації розголосу, бо родичі й надалі продовжують їй погрожувати.

«Хто має захистити нас? Вдів, які залишились на одинці з дітьми!», – додає дружина Павла Василіва.

Також Любов Василів опублікувала довідку з лікарні, куди вона звернулась за медичною допомогою.

Лікарі діагностували забій м’яких тканин обличчя та навколоочної ділянки, а також перелом медіальної стінки правої орбіти.

Ситуація й справді швидко набула розголосу. За вдову вступились правозахисниці та громадські активісти.

Не забарились і пояснення від родичів. Мати героя Марія Василів стверджує, що невістка їх спровокувала на сварку.

«Після поминальної Служби Божої за моїм сином я з дітьми, з родиною, з друзями мого загиблого сина поїхали на його могилу помолитися і вшанувати честь і пам’ять. Люба, побачивши, що ми приїхали на кладовище, прибігла з відром води, нібито помити лампадки. Але по суті, щоб спровокувати конфлікт і не дати можливості нам спокійно помолитися. Я, як мама, зробила їй зауваження, щоб вона дала нам помолитися. Після чого вона почала мене обзивати нецензурними словами, біля мене були мої сини, які почали заступатися за мене. І вона накинулися з кулаками на одного з них, в результаті порвала одяг на ньому і подряпала йому шию. Після того, як її відтягнули, вона почала проклинати всю мою родину моїх дітей і внуків», – йдеться в дописі Марії Василів.

Конфлікт в родині давній і почався через виплати.

«Так, причина в грошах. Держава поділила і батькам Павла. Але Люба сказала, що це її гроші, щоб повернути їх, що я її обголила до нитки, хоч я допомагала їй, як могла. Так – не повернули. В сина є ще дочка від першого шлюбу, якій ми купили квартиру і все, що їй було потрібно», – додає Марія Василів.

Наразі відомо, що Любов Василів написала заяву в поліцію.

Пізніше жінка зняла відео і розповіла, як все було. За її словами, брат чоловіка Андрій вилив на неї відро брудної води і вдарив кулаком в обличчя – і ніхто з 16 людей, які прийшли помолитися до могили Павла Василіва, не заступився за його вдову.

Захисниця Маріуполя розповіла, як вийшла заміж на “Азовсталі” та втратила чоловіка через три дні.

Про історію ще однієї сім’ї, щастя якої зруйнували російські загарбники, розповіли у мережі.

Незважаючи на обстріли та вибухи закохана пара одружилася, перебуваючи на “Азовсталі”.

“Нас одружили в день народження Азова. Прикордонника та азовочку.

Просто зробили рапорт. Тут, під обстрілами та вибухами. Але це був такий щасливий день та щасливе фото…”, – розповіла захисниця.

Чоловік (військовий на ім’я Андрій) власноруч зробив закоханим обручки із фольги і вони були найгарнішими для жінки. Проте, через три дні Андрій загинув.

“Ми встигли одружитися. Встигли побути щасливими. Не встигли набутися разом. Я кохатиму тебе вічно, мій Герой”, – каже захисниця Маріуполя.

Дівчина назве сина Артемом, як і бажав цього її покійний чоловік.

Під час цинічного ракетного обстрілу Росією території “Яворівського військового полігону” на Львівщині загинув, зокрема, й український захисник 22-річний Костянтин Руденко, який працював інструктором у навчальному військовому центрі.
Його 19-річна дружина на 9-му місяці вагітності встигла поговорити з ним за декілька хвилин до трагедії.

За декілька хвилин до трагедії хлопець встиг зателефонувати до Соломії.

“О 5:50 він мені зателефонував, сказав, що у нас також стріляють. Сказав, щоб я не переживала і спускалася на перший поверх підвалу, бо ми жили на 5 поверсі. О 6-й годині я йому зателефонувала, буквально 5 хвилини минуло, і він був поза зоною досяжності”, – розповіла 19-річна Соломія.

Через нервове напруження Соломія потрапила до лікарні, де через добу і дізналася про смерть чоловіка.

“Як нам сказали, їх просто в підвалі придавило великою плитою. І наступного дня ми поїхали забирати його до моргу”, – пригадує вона.

За її словами, від чоловіка у неї залишилися, зокрема, його форма і годинник, який вона подарувала коханому на їхній останній Новий рік. Годинник Соломія хоче залишити на пам’ять для їхнього сина Артема, який ось-ось має народитися. До слова, саме таке ім’я військовий хотів дати дитині.

Нині Соломія готується до пологів. Дівчина каже, що намагається пережити трагедію і триматися заради їхньої майбутньої дитини: ” маю зробити все, щоб наша дитина була щасливою”.

Речі для немовляти допомогли зібрати волонтери.

“Ніколи не думала, що поїду машиною “Вантаж 200″ забирати свого чоловіка. Взагалі ніколи не могла подумати, що стану вдовою в 19 років. Ще й залишуся сама з дитиною”, – каже вона.

Загиблий Костянтин, як зазначається, родом із Чернігова, але відвезти туди його неможливо, оскільки російська окупаційна армія бомбардує й обстрілює місто. Військового поховали в Дрогобичі.

Вдова Ігоря Табанюка у відеозверненні поспівчувала сім’ям загиблих в авіатрощі під Коломиєю.

Відеозвернення опублікували на сторінці AOPA Ukraine (Українська авіаційна асоціація пілотів та власників літаків), пише ПІК із посиланням на “Дзеркало Коломиї”.

“Я висловлюю співчуття усім сім’ям загиблих, їхнім матерям, дружинам… Я втратила сина, якому було 23 роки, 8 років тому… Я знаю, який це біль… Цей біль не зменшується, а навпаки стає більшим… Тепер я втратила чоловіка… Я знаю, що мій чоловік не винен… Сталося щось таке… якісь непередбачувані обставини… Їх будуть з’ясовувати. Я вірю у справедливість. Я співчуваю і сумую разом з вами. Пробачте, що це все сталося…” – сказала жінка.

До слова, рідні загиблого пілота Ігоря Табанюка пообіцяли допомогти сім’ї, яка постраждала від падіння літака і залишилася без даху над головою.
Наразі вони шукають помешкання – трикімнатну квартиру або будинок – для того, щоб родина могла проживати на час відбудови помешкання.

У Харкові не захотіли приймати до гімназії маленьку дочку загиблого в авіакатастрофі Ан-26 штурмана Олексія Остапенка. Директор навчального закладу, за словами вдови, запропонувала посадити дитину до кого-небудь на коліна у кутку класу. Мовляв, вільних місць уже немає. Сама ж керівниця заперечує звинувачення.

Детальніше про скандальну ситуацію читайте в матеріалі OBOZREVATEL.

Сім’я вирішила переїхати

Олена Остапенко, вдова загиблого, ледве підбирає слова, щоб не розплакатися. До трагедії 25 вересня вони дружною сім’єю жили в Чугуєві, де служив її чоловік.

Однак після того, як чоловік загинув, вони з донькою Лізою вирішили переїхати в Харків до її батьків. Звичайно, виникло питання зі зміною школи, дівчинка навчається у другому класі.

“Недалеко від нас в Харкові знаходиться гімназія “Освіта”. Нам лише одну зупинку потрібно під’їхати. У Чугуєві Ліза теж навчалася в навчально-виховному комплексі. Ми з Олексієм намагалися дати дочці найкращу освіту. Вона вивчає англійську мову, вчиться на кембриджських курсах, можливо, після школи отримає вищу освіту за кордоном. Ми з Олексієм цим жили”, – ділиться з OBOZREVATEL Олена.

Однак, коли молода мама прийшла до гімназії, то її тут прийняли не дуже привітно.

“Я представилася, сказала, що вдова штурмана, який загинув. Так склалися обставини, що ми переїжджаємо до Харкова, тому дочку потрібно влаштувати в школу. Вона не може довго сидіти вдома і дивитися, як мама плаче, її потрібно чимось зайняти”, – розповідає Олена.

“Але директор відразу заявила, що ми прийшли сюди посеред навчального року. І навіть якби вона хотіла нас прийняти, то у неї немає зайвої парти і стільця для доньки. Ну, можна посадити її до кого-небудь на коліна в кутку класу. Вона так це і сказала! Додала, що в законі про освіту не написано, що вона зобов’язана приймати дітей військових або бійців АТО”, – з болем говорить вдова.

У гімназії відповіли на претензії

Сама директорка гімназії Тетяна Кучеренко категорично все заперечує. “Що? Які коліна? Що ви говорите! Я за свої слова відповідаю! Прийшла мама, я їй пояснила, що у мене тільки один клас на паралелі і там 31 учень. У мене технічно немає можливості прийняти. Нам навіть старі меблі нізвідки взяти”, – пояснила вона.

“У нас поруч є інші школи, можуть піти туди. За словами мами, у Мінобороні їй пояснили, що у неї є пільги. Але за законом ми можемо приймати дітей з мікрорайону, дітей співробітників, а також братів і сестер наших учнів. І тільки після цього будь-яких дітей. Але у нас класи переповнені. Ні про які коліна я не говорила, це фантазії мами”, – сказала OBOZREVATEL директорка.

Мріяли про другу дитину

У родині Остапенків навчання було одним із головних пріоритетів. Олексій і сам постійно самовдосконалювався. За словами Олени, він був єдиною людиною в частині, що вів радіообмін англійською мовою і мав на це дозвіл.

“З листопада він хотів отримати підвищення, перейти на п’ятий рівень і вже вести радіопереговори англійською за межами нашої країни. У теорії він опанував три типи літаків: винищувача, бомбардувальника і транспортний літак. Цей останній політ теж був для нього сходинкою в підвищенні кваліфікації”, – згадує вдова.

Зараз Олені доведеться важко звикати до життя без Олексія. Раніше все їхнє життя і побут крутився навколо тата. “Він прослужив у ЗСУ десять років, був офіцером. Це не робота з дев’яти до шести. Його могли викликати в будь-який час і він мав бути готовий. Я діставала тривожну сумку, складала речі і вручала йому. Така доля військових дружин. Тому я не працювала, займалася чоловіком і дитиною. Ми мріяли і про другу, але не встигли”, – додала вона.

Поки незрозуміло, коли відбудуться похорони загиблих в авіакатастрофі Ан-26. Фахівці ще працюють з ДНК родичів. Ховати всіх будуть в один день.

Тіло Володимира Томашука, який загинув на будівництві у Польщі 1 червня, не вдалося, як планували рідні, привезти сьогодні, 5 червня, на Волинь.

Про це розповіла вдова Юлія Томашук, йдеться у сюжеті Суспільного Волині.

За словами юриста Володимира Потарського, виникли проблеми з документами.

Чоловік три останні роки їздив на заробітки. Працював, зі слів дружини, у будівельній компанії Великопольського воєводства. Чоловік загинув на новобудові у місті Рава Мазовецька. Перевезенням тіла Володимира до дому займаються представники будівельної компанії.

“Мені важко щось ще зараз говорити. Для сім’ї він був дуже хорошим чоловіком і татом. Для своєї родини він був прекрасним братом”, − каже Юлія Томашук.

Наразі слідство з’ясовує обставини смерті чоловіка. Деталей жінка не знає.

“Він не міг просто так упасти з висоти, висоти він не боявся. Він війну пройшов у розвідці у десантних військах. Це була 25 бригада”, − розповіла вдова.

Володимира Томашука мобілізували 2015−го року. За словами його дружини, чоловік ніколи не розповідав про свої військові заслуги удома, щоб не тривожити рідних.

“Йому дали повістку і він одразу не зважаючи а все, що б не говорили, він пішов і у нього не було ні хвилини думки про те, що він мав би не піти”, − запевнила Юлія Томашук.

Юристи міжнародної компанії нині вивчають документи і відстежують, як ведеться слідство у Польщі. Запевняють: якщо не вдасться вирішити ситуацію як страховий випадок, будуть робити це у судовому порядку. Юристи порадили Юлії Томашук не підписувати без їхнього аналізу жодних документів.

Зі слів Володимира Потарського, суму відшкодування у випадку смерті на виробництві за польським законодавством підраховують індивідуально. Вона може сягати десятка тисяч злотих.

“У таких випадках завжди проводиться слідство за наслідками. І з цього треба починати, як воно зафіксовано, хто потерпілий? Далі – підготовка документів, бо перші витрати, які відбуваються у цьому процесі, їх треба правильно доказати. Вони фізично можуть бути зроблені, але треба правильними документами оформити цей усе. Його треба оформити як документ, що посвідчує факт оплати”, − висловився Володимир Потарський.

Швидше за все тіло Володимира Томашука привезуть завтра у село Бірки Любешівського району, звідки родом чоловік. Там його поховають.

Вдoвина яблуня

Старе дерево надто любило підслуховувати їхні розмови. Бо гарно вміло берегти таємниці. Воно чекало пізнього вечора, коли він і вона знову тут зустрінуться.

Дерево було старе. Уже й забуло, хто посадив його край польової дороги за селом. На ньому засинали птахи. Збирали меди бджоли. І куняли величезні джмелі. Під ним відпочивали, обідали і вели розмови про врожаї господарі. Бавилися їхні діти. Але коли сюди приходили на побачення ті двоє закоханих, душа дерева молоділа.

То була яблуня. Розлога. Здаля, наче намальована на палітрі поля і небес.

Закохані ховалися тут від недобрих очей і пересудів. Його сім’я не любила молодої вдoвиці, в якої залишилася маленька доня. А він любив їх обох. Ангелінку, ангелика з синіми очима і волоссям кольору спілої пшениці. І її маму Віру.

– Зійдешся з вдoвою – пpoкляну, – недобре мовила Іванова матір.

– Не беріть гріха на душу.

– До вoрoжок піду, аби відробили. Причарувала вона тебе, Івасю.

– Хто вам таке сказав?

– Усе село говорить.

– Ще такий не нарoдився, аби про нього не говорили.

– Недарма казали, що Вірчина баба вiдьмувала. Може, через те й сuрoтою, а потім yдoвою Вірка стала.

– Та в нас через кожну хату вiдьма жила чи живе, якщо вірити пліткам.

– То не плітки. До покійної Федори всі ходили, якщо худобина заслaбне.

– Хіба зле, що вона худобі помагала?

– Ой, різного наслухалася про їхній рід.

– А про наш що кажуть?

– Не жартуй, сину. Хай іде вдoва на чужі руки. А за тебе найкраща дівка заміж піде. Бо ми і не бідні. І вродою тебе не обділено. А у вдoви одне багатство – її дитина.

– Мамо, я жити без Віри не можу.

– То не живи.

Івась не втаїв перед Вірою розмови з матір’ю. Молода жінка посмутніла. Материнські пpoкльони біду приносять.

– Івасю, знайди собі дівчину, одружися. Живи спокійно. Заради нашого кохання – зроби так.

– А ти?

– Пересумую, перетужу, переплачу.

– В Ангелінки повинен бути тато.

– Він є. На небесах.

– Ні, не залишу вас. Бо люблю.

Дерево слухало розмову. Жоден листочок не поворухнувся. А коли закохані пішли, налетів вітер, струсонув гіллям. Глухе гупання нестиглих яблук розбудило грім. А потім засльотилося. Стара яблуня знала те, чого не знали люди. Пошерхлою корою котилися краплі-сльози.

Іванова матір ходила по вoрожках і вoрожбитах. Підливала синові у страви настої з трав. Шепотіла зaклuнання. І почасти пpoкльoни Вірі посилала. Грiх не міг її спинити.

– Та нехай уже вони сходяться і живуть, – мовив дружині Іванів батько. – Може, то доля його.

– Ні! – вигукнула, мов навiжена.

– Чого ти така затята, жінко?

– Бо я своєму синові щастя бажаю. І вдoві не віддам. Якщо жити з нею, то хай краще.

Чоловік не дослухав. Забрався з хати.

Коли потруїлись Вірині кури, подумала: всяке буває, наїлися чогось. А коли вночі побuли вікно, злякалася. Не так за себе, як за доньку. Ще й почала знаходити під порогом жмутки сухого зілля, воду каламутну в слоїчках.

Здогадувалася, чиїх рук справа. Вкотре просила Івана не приходити. А він і слухати не хотів. Казав, пора за обручками до міста їхати.

А потім у Віри згoріла копиця соломи. Добре, що стояла поодаль від хати. І вітру не було.

Невдовзі після цього Віри в селі не стало. Віддала свої нехитрі пожитки сусідці, яка вдoви не цуралася. І дитину часом гляділа. Зібрала на світанку доньку й подалася невідь-куди.

Іванова матір полегшено зітхнула. Таки правду вoрожки казали – не будуть вони разом. Думала: пора нараяти синові гарну дівку. От Леся Грицькова не раз розпитувала про Івася. Aптекаркою працює. Батьки заможні.

Іван стукав у зачинені двері Віриної хати. Заглядав у вікна. Пустка. І в його душі повіяло пусткою.

Пізно увечері пішов до старої яблуні. Очікував дива: може Віра повернеться. Вдивлявся у темні силуети. Вони були нерухомі. Його кохання стало міражем. Кохана – згyбою.

– Що ж та з моїм сином зробила? – нетямилась Іванова матір. – Поїхала з села і його душу з собою забрала. Ходить, як пpивид. Скоро під тим деревом ночувати буде.

– А ти й далі до вoрожок ходи, – скипів чоловік. – Може, то не Віра, а ти начудила? Вперта, як осел. Згyбиш сина. Потім на себе нарікати будеш. Казав, хай сходяться і живуть.

– Не треба мені такого життя!

Іван у парубках посивів. Додалося літ батькам. Всохла половина гілля на яблуні.

Він і далі ходив на місце колишніх побачень. Одні в селі вважали Івана дивним. Інші – нездоровим. Бо годі в похмурому, вічно заглибленому у свої думки чоловікові, впізнати у минулому вродливого, веселого хлопця.

А Віри в селі так ніхто більше й не бачив. Хата осіла, облупилася. Подвір’я заросло бур’янами. І якщо на інші сільські пустки хтось лакомився, ночами тихенько щось звідти виносив, то Вірине обійстя не чіпали. Остерігалися. Може, й справді, як і її баба, вiдьмою була, і забрала Іванову душу з собою. Неспроста ж він так змінився. Непpитомним став.

Хтось пустив поголос, наче бачив жіночу постать біля яблуні.

– Хтозна, може Віра потай бачилась з Іваном, – гадали у селі.

– Та ні, якби він її побачив, йому би в очах розвиднілося. А то ходить, як тінь.

– Кажуть, чули чи то шепіт, чи то хтось схлипував під яблунею.

– Певно, n’яний Льонька повертався навпростець з сусіднього села і сам з собою балакав. Він часом під яблунею то перепочиває, то допиває.

Дійшли ті чутки до Івана. Пізно ввечері, коли батьки полягали спати, покопався через сніги до яблуні. Холодно було. Мороз тиснув. Присів під деревом. І спогади присіли поруч. Потепліло.

Наступного дня знайшли Івана, схиленого на яблуню. От тільки душі його вже тут не було.

Стару яблуню почали називати вдoвиною.

Ольга Чорна

Нареченого вбили прямо під час весілля.

Історія, що сталася в Київській області, шокує: в одному з ресторанів молоді гуляли весілля, а пізніше охоронець ресторану зарізав нареченого. Родичі молодят після похорону мало не штурмом взяли ресторан, де пару днів назад святкування створення нової сім’ї. Заспокоїти близько сотні людей приїхали районний прокурор і керівництво поліції Київщини. Наречений Іван Мандрук в 23 роки помер від ножового поранення в ногу – в першу шлюбну ніч.

Як повідомляє ТСН, єдиною, хто бачив охоронця і нареченого разом, була працівниця кухні, але і вона не застала моменту нападу. Гості почали роз’їжджатися близько другої ночі. Наречена згадує, як пішла спати, а близько п’ятої ранку її розбудив чоловік і сказав збиратися додому, тому що посварився з одним із гостей. “Бійки не було, просто він сказав охоронцеві: “Іди, викликай Рафа “(друга). Потім я нічого не бачила”, – розповіла працівниця кухні.

Разом з тим, 66-річний охоронець стверджує, що це була самооборона. Як все відбулося – мовчить.

Рятувати Івана побігли друзі, перев’язавши ногу одягом і намагаючись викликати швидку, але трубку на тому кінці дроту так ніхто і не підняв. Тоді компанія вирішила везти Івана в лікарню самостійно, взявши автомобіль в ресторані. Хлопці згадують, що по приїзду у шпиталь довго не могли змусити лікарів хоч щось робити. Один з друзів розбив там скло в двері, щоб їх підняти.

“Самі дістали каталку, тому що з лікарів нам ніхто не допоміг. Вони так стояли поруч і нічого не робили. Був шанс врятувати, півгодини вони над ним стояли”, – розповідає Наталя.

Двері в лікарні, де один розбив віконне скло, ніхто не засклив. Головний лікар – уникає коментарів: “Допомога надавалася відповідно до чинного законодавства. Мої лікарі надали допомогу вчасно. Ось відповідь”.

Сім’ї молодят, після похорону, – знову в ресторані. Тому що впевнені, що Івана вбила ще бездіяльність медиків і власника закладу. Тут вже новий охоронець і тільки кухар – більше ні душі. До вечора збирається близько сотні родичів. Хтось їм відключає світло. Приїжджає керівництво з поліції і прокуратури. “У нас немає інформації, хто є власником. Буде дана оцінка як діям лікарів, так і всім присутнім. Це не робиться за два дні”.

Дивіться детальний сюжет про трагедію