Директорка Морозівського НВО, не дозволила ані привітати хлопчика Іллю, ані урочисто вручити подарунки сироті від військових – як знак, що подвиг його тата не забутий, і сина героя не залишать без підтримки і навела дивні аргументи.

На цих фото – історія родини. В Морозівці під Києвом був тато Денис і мама Юлія, були в них двійко хлопчиків – Ілля і Кирило. А потім прийшла війна, тато Денис Попович вдягнув камуфляж, поїхав на фронт – і віддав життя, рятуючи нас від окупації і побратимів від смерті. Лишилися тільки мама Юлія і Ілля з Кирилком, тоді їм було 7 і 5 рочків. Іменем героїчного гранатометника назвали школу в Морозівці. А потім Ілля пішов до школи. І військовий комісар, що відпроваджував тата на фронт, прийшов до хлопчика Іллі – бо в Іллі більше немає тата, котрий приведе його за руку на 1 вересня, тата забрала війна.

Комісар прийшов, щоби подякувати за подвиг тата і подарувати дрібнички до школи (бо для сиріт і вдів бійців немає «дрібничок» – їм потрібна найменша допомога, але важливіше – увага і пам’ять). Але директорка Морозівського НВО імені Дениса Поповича, Вікторія Миколаївна Чіхман, не дозволила ані привітати хлопчика Іллю, ані урочисто вручити подарунки сироті від військових – як знак, що подвиг його тата не забутий, і сина героя не залишать без підтримки й захисту.

Аргументів директорка (поки директорка, сподіваюсь; дуже ненадовго директорка) навела два:
– нібито вона не може допустити офіційну особу на лінійку, бо то загальне розпорядження по МОН, «без офіційних осіб і промов»;

– «Інші діти заздритимуть». Це цитата. Так, вона отак і сказала про подарунок від військкомата сироті – «діти заздритимуть». Загиблому тату заздритимуть?! Сирітству заздритимуть?!! Вдовиній долі, копійкам соцвиплат, залежності від підтримки «заздритимуть»?!! Ах ти ж ***!!!

В результаті білявий хлопчик, котрого вже ніколи не підніме високо-високо над усіма сміливий і усміхнений тато, тихо й сумно слухав слова подяки полковника Олександра Лисенка за рогом школи, подалі від людських очей. «Щоб ніхто не заздрив».

А на лінійці тим часом урочисто вручав подарунки іншим дітям бородатий мужик в довгій сукні і золотій біжутерії. І зустрічали з короваями когось там з райадміністрації. Бо вони не в камуфляжі. І не до сироти бійця. Їм можна. До них в (екс-?)директорки Чіхман жодних претензій.

Так от. Я дуже хочу, щоби ця «директорка», а заодно її завуч і решта педколективу, в котрих в жодної бюрви не стало совісті й поклику серця наставника захистити сироту, в жодної не стало педагогічного розуміння і таланту самим подякувати Іллі за подвиг його тата і розказати дітям, який то високий чин – віддати життя за рідну землю!.. Отже – я дуже хочу, щоби вони більше на гарматний постріл не наблизились до жодної дитини! Щоби їх не взяли громадським туалетом керувати вже ніколи в житті! І мене щиро не цікавить, як вони виживатимуть і що їстимуть. Бо є священний обов’язок вчителя. Є громадянська свідомість. Є совість, врешті-решт. І ні, «християнської моралі» немає – бо вони отаке витворили власне як християнки, і щасливо всміхались попу при тому. Котрий також нічого неправильного в ситуації не побачив, а далі гордо стояв при мікрофоні.

Можете вважати це надмірною жорстокістю. Чи браком терпимості до людей. Але у кожного є межа. І оце – за моєю межею розуміння, терпіння і будь-чого.

Фото взято в тому числі зі сторінки допомоги родині Дениса Поповича.