П’єса «Тіт Андронік» вважається найгіршим твором Шекспіра. Таким поганим, що є навіть сумніви, чи він автор

У п’єсі цій занадто багато безглуздого зла і майже немає логіки. Тіт мститься цариці готів Томорі. Цариця готів мститься йому. Дослідник Анікст підрахував: «чотирнадцять убивств, тридцять чотири трупи, три відрубані руки, один відрізаний язик…» А ще зґвалтування, знищення дітей і немовлят.

І здається, що все це ні для чого. Пуста витівка, де кожен наступний крок лише примножує кров. І в якийсь момент кров, оп’яняючись собою, вже са­­ма керує процесом. Кров і смер­­ть заради крові й смерті. І зара­­ди сміху випадкового перемож­­ця. Божевільного його чи її реготу…

Навіть для XVII століття вся ця вакханалія жаху здавалася штучною та неможливою.

Але ні…

Нічого штучного. П’єса «Тіт Андронік» йде на підмостках Слов’янська, Краматорська, Донецька, Горлівки, Луганська.

Декорації малює Ієронім Босх. Човен, що пливе в пекло. І замість щогли – справжнє живе дерево, і жирний гусак, при­­в’язаний до нього, і зламана гілка – кермо. Нікуди й ні для чого. І церква з ними, а як же? Церква. Вона грає на лютні. У пекло з музикою, з комфортом, на човні…
А обличчя… Обличчя, яких не буває, не може бути. Болісна уява художника. Гротеск, думаєте?

ВІЧНИЙ НІХТО, ВІЧНИЙ НУЛЬ ВЗЯВ АВТОМАТ І СТАВ ДЕСЯТКОЮ. ДЕСЯТНИКОМ, КОМАНДИРОМ. КРИЧУЩА СМЕРТЬ СТАЛА ВТІЛЕНОЮ. ДІЮЧОЮ

Та Босх їх просто бачив. І Шекспір бачив. Обличчя, в існування яких неможливо повірити. Цивілізація ховає їх і ховається від них сама. Від таких однакових, ніби стертих брудною губкою, сизо-попелястих, із проваленими носами, з порожніми нерухомими очима, з ротами не для говоріння й навіть не для їжі, а тільки для крику.
Для співчуття, співпереживання, для розуму цим обличчям потрібні сторіччя віри…

У нас тепер все – Шекспір і все – Босх.

Буття дається людям важко. Вибираючи його, доводиться погоджуватися на муки. «Бути чи не бути» – питання кожного дня, кожної миті. Свобода – нестерпний тягар, у якому нескінченний «ти» несеш відповідальність за нескінченний світ. Напевно, від тяжкості цієї ми так багато говоримо і пишемо. Вселенська перекличка: «Ми є, ми є, ми є…»

Здається, що небуття легше. Бо не важить, не тягне…

Можливо. Тільки воно – смерть. Це смерть кричить: «Почуйте Донбас!». Їх немає, тих людей. Їх немає самих у себе. І всі ці роки не було.

Читайте також: ART-мобілізація починає з локальних змін

Янукович насправді їхній президент. Ним вони множили свою порожнечу і масштабували свою особисту неприсутність у світі. Ми як він, він як ми. Він наш. Він ми. Однак не я.

Тут немає «я». Його не вирощували, не пестували, не визнавали як можливе. Злипання над прірвою. Ще крок – і немає тебе, нехай і неусвідомленого.

Жах у тому, що все живе – усвідомлене чи ні – знає про свою смерть. Якоюсь останньою або першою клітиною. І смерть регоче, плаче та кричить: «Почуй! Я тут».

Місце Януковича заповнилося Росією і Путіним. Однак не собою.

Бути – тягар. Не бути – пекло.

Дорогою до придуманої, неіснуючої Росії їм дали зброю. Вони побачили й оцінили. І з нею, зброєю, вступили в реальність.

Вічний ніхто, вічний нуль взяв АК і став десяткою. Десятником, командиром. Кричуща смерть стала втіленою. Діючою…

На них ніхто не нападає, але вони сплять з автоматами. Тому що в АК є голос. Є інтонація, є навіть сенс. А в них тільки крик, у якому біль за бідність, за погану школу, за неможливість жити так, як чийсь багатенький син.

Вони не син, не кум, не брат. Але інших соціальних ліфтів на Донбасі не було й немає.

Пограбовані й викинуті. Забуті в містах, де можна знімати фільми про будь-яку війну або будь-яку техногенну катастрофу… Забуті в будинках, де половина вікон забиті фанерою. Забуті в постелях, які не пам’ятають простирадл і наволочок.
Їм двадцять, сорок, шістдесят. Вони – жінки і вони – чоловіки.

У цьому злиплому «ми» є плач по справедливості, по незвершеному, по неможливості жити так. І через незнання є плач: як це – жити? Як це – бути? Як це – собою?

Їм потрібен головний. Ватажок або лідер – не суть. Вони бредуть у холодній темряві й цілують руки, які здаються їм рідними.СРСР – їхня країна «золотого століття».

Читайте також: Міленко Єрґович: «Щастя України в тому, що вона така велика. Її не запхнути під килим»

Захід не знав такого гострого бажання йти «назад». Остання картинка «назад» була намальована Гесіодом і з часом стала сприйматися як казка.

А казки жорстокі. Вони обереги для голів, що намагаються вивернути заради минулого свої кволі шиї. Хлопчик-мізинчик у лісі забутий тому, що батькам несила прогодувати дітей.

Червона Шапочка з’їдена вовком. І якби не лісоруби… Зле дзеркало в руках мачухи. Кай, заледенілий з примхи Снігової королеви.

Минуле небезпечне, дорогі діти. У минулому гірше, ніж у сьогоденні. Навіть якщо у вас є кресало, не факт, що ви переможете.

СРСР – вічна імперська казка. Приманка. Пастка.

Придумана країна голосом сирени кличе повернутися й заснути. Померти.

Росії не існує. Вона розчинена в минулому, яке вабить і її саму, і слабких сих.

Неможливо почути смерть. Але слухати можна: крики вбитих, автоматні черги, гарматні залпи. Переможний регіт. Клацання фотоапаратів. Знімок чужої смерті на пам’ять. Якщо точно, своєї і чужої.
«Тіт Андронік» на палубі «Човна дурнів».

***
Я написала цей текст у своєму щоденнику навесні. Написала про Донбас, який намагалися представити як «повсталий», але так і не спромоглися.
Тоді, навесні, я помилилася. Бо парад мертвих – це не про нас, навіть обдурених і кинутих, не про нас. Він про Москву. Про антимайдан.
Про крик смерті, спрямований в Україну. Про передчуття загибелі та останній приступ усвідомленого небуття. Останній, бо більше нічого усвідомленого там не буде.
А будуть АК, танки та «Искандеры» для внутрішнього використання.

«Тіт Андронік» на палубі «Човна дурнів» приплив до рідних берегів. Пекло ваше, росіяни.