Заробітчанка розповіла про сучасні українські реалії

Блогерка Тетяна Броніковська, що родом із Тернопільщини

, у своєму блозі “Намисто” опублікувала статтю, у якій розповіла про поїздки українських заробітчан у Польщу.

Щоразу за тиждень до поїздки додому я купляю онлайн білет на автобус. Аби бути певною, що сяду і буду мати місце. Так навчила мене Польща. Але завжди забуваю, що Польща – то Польща, а Україна – то Україна. І перебудовуватись треба вже на стадії замовлення квитків. Бо те, що ти маєш на руках електронний білет – абсолютно не значить, що ти будеш мати місце в автобусі, ба навіть – що автобус взагалі по тебе приїде.

Виїжджаючи в подорож додому, завжди настроююсь на стрес. Починається вже на вокзалі. Автобус, котрий мав би приїхати о 19, приїжджає о 21. Весь цей час пробую додзвонитись до шофера, а він весь час «вже під’їжджає». О 20.30 нарешті шофер посилає мене і ще трьох потенційних пасажирів в піше eрoтичнe і рекомендує чекати і не дзвонити більше. Ми стоїмо на зливі від 18.30 до 21 год., бо боїмося ввійти до приміщення і пропустити заповітний автобус. Нарешті є.

Всі радісно сідають до салону. А там, виявляється, що місця наші зайняті. Шофер довго і нудно кудись дзвонить і виясняє, «шо такоє». Врешті всі сидять. Хоч деякі задом наперед на зустрічних сидіннях, де неможливо розпростовувати ніг, а деякі – на місці біля шофера. Ніч. Хочеться спати. Але шофери вирішили збагатити культурний супровід мандрівки. А тому з динаміків виливається на нас потік «Ласкового мая», Шифутінського і весільної музики. Прохання вимкнути або хоча б трохи притишити зустрічаються з залізною логікою: «Так мусе бути шоби я не заснув». Ми змиряємось. Ми ж українці.

Правда, в кінці салону сидить поляк в навушниках. Видно, що нeрвує, але ще витримує. До часу, аж в Кракові до салону ввалюється компанія веселих заробітчан. Причина їх веселощів визирає з кишені у найвеселішого. По салону пливе запах перегару. Весела компанія сідає на «бамбетель», потім ще довго «празднує», аж поки найвеселіший на ім’я Міша не падає в прохід. Тут уже не витримує поляк. Йде до шоферів, переступаючи через відключеного Мішу і починає вимагати висадити компанію, котра веселиться все голосніше.

«Та ти шо, брат, вони додому їдуть,» – пояснює шофер. Поляк ще кудись дзвонить, потім обіцяє наслати на автобус дорожню інспекцію і сідає на місце. Міша теж лежить, де впав. На нього з дірявого даху капає вода. Міша все-одно щасливий.

Наближаємось до кордону. А на кордоні раптом виявляється, що веселий Міша має не в порядку документи. Чекаємо дві години, поки Міша сидить в офісі прикордонників і дуже поволі пояснює їм, що він не винен і просить не «прибивати медведика», бо в нього малі діти. Врешті Міша в автобусі. Всі замучені чеканням, але в глибині душі зловтішаються: веселий Міша дістав депорт і вже не такий веселий. Їдемо.

В Львові виходить незадоволений поляк, пообіцявши, що в шоферів заберуть дозволи на перевезення. Шофери сміються йому в лице: всьо схвачено! В Тернополі виявляється, що з багажника пропало дві валізи. Шофери розводять руками. Кудись дзвонять. Знову розводять руками. Їдемо далі. Нарешті доїхала. Мої валізи на місці. Я вдома. Фініта. За тиждень те саме в зворотному напрямі.

За п’ять років надивилась на ті автобуси. Було, що не працювали кондиціонери в спеку, було, що зимою з усіх отворів провітрювання віяло, як на Ельбрусі. Зустрічались надзвичайно жартівливі шофери із специфічним почуттям гумору. Були і менш веселі, зате з такими словами-паразитами, що не друкуються навіть в інтернеті. Було й так, що автобус не заїхав в місто (а навіщо, якщо тільки один пасажир?) Було, що шофери пропонували мені з величезними сумками взяти таксі і виїхати до них на об’їзну.

Але, мушу признати, що останнім часом більшає перевізників, що орієнтуються на західні стандарти. Вайфай, розетки, безкоштовні напої, ввічливі стюардеси, зручні крісла, туалети в салоні, шофери в краватках – все це я вже зустрічала в українських автобусах.

Проте до маршрутів у моє містечко така цивілізація ще не дійшла. Тому і щоразу мені тремтить рука, коли клікає на «купити білет»… Доколє, шановні земляки? І що з цим робити? Змиритись (скільки там тої поїздки)? Звалити все на менталітет? Літати літаками? Ігнорувати таких перевізників, вибираючи кращих? Створити ресурси відгуків? Скаржитись? Кому? Я не знаю… А ви?