Країна-агресор Росія проводить приховану мобілізацію, аби оновити свої сили для війни проти України. Секретність цього процесу пояснюється двома факторами, які Москва не зможе пояснити росіянам.

Про це заявив в ефірі українського телемарафону керівник Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов. За його словами, плани Москви щодо війни в Україні наразі залишаються незмінними.

“Росія проводить приховану мобілізацію. Вона йде двома шляхами – фактичні дії, те, що і називається прихованою мобілізацією, а другий – це використання резервістів”, – сказав Буданов.

Він зазначив, що Україна має докази залучення у війну резервістів за короткостроковими контрактами, оскільки декількох із них українські захисники уже взяли в полон.

Буданов також додав, що є дві причини, з яких РФ не готова оголосити відкриту загальну мобілізацію.

“По-перше, суто економічні фактори, тому що в умовах накладених на Росію санкцій удари будуть ще більш значними у разі загальної мобілізації”, – наголосив він.

Друга причина – це інформація, яку пропаганда РФ впродовж усього часу від початку вторгнення розповідала росіянам.

“Треба пояснити хоч якось, нащо проводиться загальна мобілізація, якщо, зважаючи на офіційні повідомлення російсько-терористичного керівництва, у них все йде добре і абсолютно все за планом”, – сказав голова розвідки.

Він зазначив, що оскільки відповідей на ці два фактори у Москви немає, “то вони проводять це прихованим способом”.

Також повідомив, що у Росії спостерігаються серйозні проблеми із оновленням бойової техніки.

“Я підтверджую, що у них значна нестача бойової техніки і вони розконсервовують техніку з баз зберігання. Ця техніка там стоїть з 60-80-х років. Простоявши 40-50, а іноді й 60 років на відкритих майданчиках баз зберігання, вона тільки умовно може називатися бойовою технікою”, – зауважив Буданов.

Як приклад він навів інформацію розвідки про спроби відновлення боєздатності 810-ї бригади морської піхоти в тимчасово окупованому Криму.

“Провели вони доукомплектування особовим складом на 78%, а з техніки – майже на 100%. Але коли вийшли на полігон, із техніки поїхало 14%”, – розповів голова розвідки.

Щодо ситуації на Донбасі, то Буданов переконаний, що свою ціль ворог не змінив.

“Противник досі намагається заволодіти повністю Донецькою і Луганською областями та вийти на кордони цих областей. Але, як ви бачите, нічого їм не вдається. Вони продовжують свої дії, оперативна ситуація дуже швидко змінюється, але значних перемог противник не отримав і, я так бачу, що найближчим часом це абсолютно нереально для них”, – наголосив він.

Від загадкової точки G до походження множинного оргазму – жіноча сексуальність завжди дивувала вчених. Кореспондент BBC Future Лінда Ґеддес розповідає про сміливі експерименти, які нарешті дозволили вченим знайти відповіді на ці питання.

Моя пральна машинка має кнопку блокування. Для її активації необхідно утримувати кнопку запуску деякий час з певною інтенсивністю. Якщо натискати надто слабо, нічого не відбувається, натиснеш сильніше, ніж треба, – і машина сердито подає звуковий сигнал. Але як тільки ви засвоїте техніку, все стає дуже легко. Включаються вогники, механізм починає рухатися і зрештою досягає кульмінації з тремтінням та крещендо. Купа заплутаного, вологого, але свіжого одягу випадає з іншого боку. Для непосвячених – це дивовижний процес.

Дж. Д. Селінджер написав одного разу: “Жіноче тіло – це наче скрипка. Щоб вміти грати на ній, треба бути чудовим музикантом”. Правильний натиск та пестощі відправляють жінку в такий екстаз, що на декілька секунд решта світу перестає для неї існувати. Але зробіть щось трохи не так, і в результаті – біль, розчарування або просто нічого. У чоловіків усе зовсім інакше. Щойно в них з’являється ерекція, декілька хвилин енергійної стимуляції зазвичай призводять до еякуляції.

Під час оргазму спостерігається тотальна активація головного мозку, ніби всі системи вмикаються водночас
Доктор Баррі Комісарук, Рутгерський університет, штат Нью-Джерсі
Чому оргазм приносить таку насолоду? Звідки у жінок здатність до множинного оргазму? І чи насправді існує містична точка G? Медицина довго не мала відповідей на ці питання. “Ми можемо полетіти на Місяць, але ми все ще так мало знаємо про наше власне тіло”, – говорить Емануіл Джаніні з Римського університету Тор Вергата, який разом зі своїми колегами присвятив свою кар’єру дослідженню людської сексуальності. Ці реальні “Майстри сексу” (“Masters of Sex” – американський телесеріал, присвячений піонерам у галузі дослідження сексуальності людини Вільяму Мастерсу та Вірджинії Джонсон. – Ред.) провели безліч експериментів протягом останніх років і дійшли деяких важливих висновків.

Мозок у вогні
Найскладніше завдання для вчених – переконати жінок відкинути сором’язливість та взяти участь в експериментах, які передбачають мастурбацію або статевий акт в лабораторних умовах та під незручним оком МРТ-сканера. Один з лідерів цього дослідження, доктор Баррі Комісарук з Рутгерського університету в штаті Нью-Джерсі, спробував перевірити гіпотезу, згідно з якою різниця між жіночим та чоловічим оргазмом пояснюється різними реакціями у мозку.

Дослідження показали, що незважаючи на доволі різні шляхи до оргазму, і чоловіки, і жінки демонстрували схожу нейронну активність головного мозку. “Під час оргазму реакції мозку чоловіків та жінок радше показують більше подібностей, ніж відмінностей, – розповідає доктор Комісарук. – Ми бачимо тотальну активацію головного мозку. Кажучи простою мовою, це ніби всі системи вмикаються водночас”.

Це пояснює, чому оргазми такі всепоглинаючі – якщо палає весь ліс, дуже важко визначити, де почалося багаття. “Якщо під час оргазму всі частини мозку активуються одночасно, майже неможливо відрізнити діяльність його окремих ділянок”, – говорить професор Комісарук. Саме тому ми не можемо думати ні про що інше.

Це багаття все ж таки має найгарячіші точки. Однією з них є так зване прилегле ядро – відділ мозку, відповідальний за задоволення, який запускає дію специфічного гормону дофаміну. Під час експериментів щури віддавали перевагу електричній стимуляції цієї області мозку перед їжею настільки, що могли голодувати до смерті. Окрім сексу ця область також активується під дією кокаїну, амфетаміну, кофеїну, нікотину та шоколаду. Не дивно, що оргазми змушують нас хотіти ще.

Проте після оргазму виникають деякі важливі відмінності, які пояснюють, чому чоловіки й жінки після кульмінації реагують по-різному. Доктор Комісарук разом з колегою Качіною Аллен виявили попередні свідчення того, що певні ділянки головного мозку чоловіків перестають відповідати на подальшу сенсорну стимуляцію статевих органів відразу після оргазму. У той час як мозок жінок залишається активованим. Це відкриття може бути відповіддю на питання, чому жінки здатні відчувати множинні оргазми, а чоловіки – ні.

Анатомія задоволення
Найскладнішим питанням для науки залишається анатомія оргазму. Пеніс має тільки один шлях для передання сенсорного відчуття в мозок, тоді як жіночі статеві органи – три або чотири. Центром жіночої сексуальності є клітор – невеликий округлий горбок, розташований у незручному місці на відстані сантиметру біля входу у піхву. Хто саме відкрив значущість клітора у досягненні оргазму залишається невідомим. Перші зображення цього органу з’явились на палеолітичних венерах – жіночих статуетках з великими грудьми, округлим животом, збільшеними статевими органами, які символізували культ родючості.

У XVI столітті клітор був уперше описаний як окремий орган жіночого організму, який викликає задоволення. Італійський хірург і анатом доби Відродження Реальдо Коломбо у своїй книжці De re anatomica, опублікованій 1559 року, описав клітор як “центр задоволення жінки”. Тим не менш, у наступні століття жіноче задоволення відійшло на задній план, і клітор забули – принаймні, анатоми та лікарі.

Він знову з’явився в медичних працях у XX столітті, але йому не приділяли належної уваги. Хоча Зигмунд Фрейд визнавав, що клітор допомагає відчути оргазм, він вважав, що кліторальний оргазм не є зрілим і має з віком витіснятися вагінальним. Нездатність відчувати вагінальний оргазм вчений пов’язував з психосексуальною незрілістю.

Пізніші дослідження довели, що метр психоаналізу помилявся. Близько 30-40% жінок стверджують, що ніколи не досягали оргазму за допомогою лише вагінальної стимуляції.

Припущення, що вагінальний оргазм важливіший за кліторальний, викликало обурення серед феміністок. Це звучить так, ніби жінки, які не відчувають вагінального оргазму, просто не достатньо стараються. Отже, вагінальний оргазм можливий у всіх жінок чи це привілей щасливої меншості? Чи можливо мати оргазм навіть за відсутності клітора?

Доктор Баррі Комісарук зробив перші кроки до відповіді на ці питання випадково, під час дослідження шлюбної поведінки щурів. Під час одного експерименту він вставив стрижень у піхву самиці щура, і це викликало дивну реакцію тварини. “Щойно я торкнувся шийки матки, самиця стала абсолютно нерухомою”, – розповідає вчений. Крім того, під час такої стимуляції щури були нечутливими до болю. Подальші експерименти підтвердили гіпотезу вченого – вагінальна стимуляція блокувала відчуття болю. Але як це трапиться?

Щоб дізнатися про причини такої реакції, доктор Комісарук провів дослідження разом з професором Беверлі Віппл, які вивчали жінок з різним ступенем пошкодження спинного мозку. Дослідження виявили, що навіть коли нервові шляхи у спинному мозку від статевих органів до головного мозку були пошкоджені через травму, жінки могли відчувати дотики до піхви та шийки матки. Деякі з них були здатні відчувати оргазм, навіть коли їхній статевий нерв, який передає відчуття від клітора до мозку, був повністю блокованим. “Жінки з пошкодженням спинного мозку, які не могли відчувати свій клітор, тим не менше відчували оргазм за допомогою вагінальної стимуляції”, – розповідає доктор Комісарук. “Напевно, це найкращий доказ того, що вагінальний оргазм існує”.

Відчуття з піхви передаються у мозок за допомогою так званих блукаючих нервів, розташованих за межами спинного мозку. “Жінки описують кліторальний оргазм як більш місцевий і зовнішній, тоді як вагінальний оргазм охоплює все тіло. Цілком імовірно, це спричинено тим, що нерви, які передають відчуття від клітора, відрізняються від вагінальних”, – додає доктор Комісарук. А що стосується того, що вагінальний оргазм загадковим чином блокує біль, може пояснюватися тим, що нерви спинного мозку виробляють гормон, який бере участь у сприйнятті болю. Після того, як сигнали досягають мозку, вони можуть також викликати вивільнення гормонів, таких як ендорфіни, які зменшують біль.

Отже, якщо різні нерви передають відчуття з різних ділянок жіночих статевих органів – і всі вони можуть викликати оргазм – можливо, деякі ділянки піхви є більш чутливими, ніж інші? Як парам упіймати невловимий вагінальний оргазм?

Точка G
Славетна точка G протягом довгого часу залишалася об’єктом гарячих дебатів. Вперше термін запровадив німецький акушер та гінеколог Ернст Ґрефенберг (перша літера його імені дала назву цієї точки. – Ред.) на початку 80-х. У 1950-ті роки він описав ерогенну зону на передній стінці піхви, яка розташована на рівні уретри. Подальші дослідження показали, що у цьому місці знаходиться комплекс кровоносних судин, нервових закінчень, а також залишок залози, яка є еквівалентом чоловічої простати. Дослідження показують, що невелика кількість жінок – особливо ті, які мають сильні м’язи тазового дна – за допомогою стимуляції цієї області можуть відчувати потужні оргазми, які супроводжуються викидом невеликої кількості рідини з сечового міхура, яка не є сечею.

Раптом усі почали говорити про цю чарівну кнопку на передній стінці піхви. Пари витрачали зусилля – часто цілком марних – у пошуках цієї ділянки. Тим часом деякі феміністки заявили, що дедалі більша популярність точки G – це спроба чоловіків відродити важливість вагінального проникнення після того, як за часів сексуальної революції 60-х – 70-х років його затьмарив кліторальний оргазм.

Дані, які підтверджують або спростовують існування точки G, часто непослідовні та перебільшені. Одне дослідження, яке заперечувало існування точки G, базувалося на результатах МРТ лише однієї жінки. Дебати дедалі ускладнюються сперечанням про правильність термінології для різних внутрішніх ділянок жіночих статевих органів, а також про те, що вважати початком та кінцем цієї області. Тим не менш, здається, фізичні відмінності між жінками, які відчували вагінальний оргазм, і тими, хто не відчував його, все ж таки є. У 2008 році доктор Джанніні опублікував дослідження за участю дев’ятьох жінок, які мали вагінальний оргазм і 11-х, які стверджували, що ніколи не досягали кульмінації під час проникаючого сексу. Ультразвукове дослідження показало більш товсту зону тканини в просторі між вагіною та уретрою в першій групі респондентів.

Спочатку доктор Джанніні дійшов висновку, що ця зона і є легендарною точкою G. Але подальші дослідження змусили переосмислити цей висновок. “Слово “точка” передбачає щось на кшталт кнопки, яку достатньо натиснути, аби отримати задоволення, – говорить він. – Вона або є, або її немає. Але ніхто не зміг описати конкретне місце розташування цієї ділянки”.

Жінкам, яким важко досягти кульмінації під час проникаючого сексу – або будь-якого сексу – вчені рекомендують одне – експериментувати
Отже, якщо це не кнопка, то що тоді? Для багатьох учених відповідь очевидна – це клітор. Недавні МРТ дослідження клітора показали, що уява про нього як про крихітний орган під поверхнею шкіри далека від істини. Аналізи показують велику, опуклу структуру майже 9 см у довжину, вилоподібної форми. Вона розташована від краю вагіни до середини таза вздовж уретри.

Верхня частина цього органу – найбільш чуттєва – розташована на поверхні. А її дуги охоплюють обидві сторони піхви і продовжуються у статевих губах.

Цей орган жіночого організму має таке саме походження, що й чоловічий пеніс. Обидва органи формуються з однієї ембріональної тканини на ранніх стадіях розвитку плоду. Але є важливі відмінності: чоловічий статевий орган не залежить від дії гормонів, наприклад, тестостерону, після того як період дозрівання закінчується. Піхва, навпаки, реагує на гормони, зокрема естроген, що пояснює, чому сексуальне бажання жінки коливається протягом усього життя.

Cкладна будова статевих органів пояснює, чому так важко довести – або спростувати – існування точки G. Отже, стимуляція передньої стінки піхви неможлива без зіткнення з внутрішніми частинами клітора та уретри.

Розмір має значення?
Враховуючи ці дослідження, вчені почали замислюватися, чи можуть розмір і розташування клітора у здорових жінок впливати на легкість, з якою вони досягають оргазму під час проникаючого сексу. МРТ-сканування показало, що чим менший розмір зовнішньої частини клітора і чим далі він розташований від входу у вагіну, тим важче жінкам досягти оргазму за допомогою лише вагінальної стимуляції.

Насолоджуйтесь не лише сексом, але й пізнанням власного тіла
Доктор Емануіл Джанніні, Римський університет Тор Вергата
Таким чином ці дослідження доводять, що жінки можуть досягти оргазму багатьма шляхами – або за допомогою вагінальної стимуляції, або стимуляції клітора, або і того й іншого. Подальші дослідження доктора Комісарука показали, що відчуття з різних ділянок жіночих статевих органів – а також сосків – надходять у одну область головного мозку, хоча і в трохи різні ділянки.

“Отже, різні типи оргазмів мають нейро-анатомічне пояснення, – говорить доктор Комісарук. – Це доводить, чому одночасна стимуляція клітора, піхви і шийки матки приводить до більш інтенсивних, складних і приємних оргазмів, які описують жінки”.

Жінкам, яким важко досягти кульмінації під час проникаючого сексу, або будь-якого сексу, вчені рекомендують одне – експериментувати.

“Мої пацієнтки кажуть: “Я не можу мати вагінальний оргазм, тому зі мною щось не так, – говорить доктор Рейчел Полз з Цинциннаті у штаті Огайо. – Але це не так. Кожна жінка має індивідуальні особливості. Хтось отримує достатньо стимуляції клітора під час проникаючого сексу, для інших – це трохи складніше і потребує додаткової стимуляції. Але жінки повинні знати, що якщо вони не відчувають оргазм від вагінального проникнення, то це цілком нормально”.

Послання професора Джанніні жінкам говорить: “Насолоджуйтесь не лише сексом, але й пізнанням власного тіла, зрозумійте, хто ви є сьогодні, бо завтра ви, можливо, будете іншою. Не ігноруйте нескінченну різноманітність, яку нам пропонує природа. Жіночий організм – це не машина, яка завжди працює однаково”.

Не пущу, хоч лусни… Корови він буде в колгоспі пасти. Ага! По копицях шастатимеш, – верещала Галька на весь куток. – А вдома роботи хоч відбавляй. Хочеш заробити – ще одну корову заведи. Я не полінуюсь встати, видоїти, молоко на базар завезти. А тебе на ті заробітки не пущу… Хіба ж ви втримаєтеся, як від спідниці відірветесь? Он, Маринчин скільки подвійним життям жив? Жеребець безсовісний, – недоговорила, бо на дорозі вже стояла Марина.

– Твоя правда. Тільки де дінешся з тим соромом? – і спогади напливли, як сивий туман.

…Всі у селі вважали Марину та Сашка ідеальною парою. Любов ще зі шкільної парти. Обоє чорнявенькі. Дивлячись, як вони йшли до шлюбу, люди перешіптувалися: добре житимуть, бо схожі. Та вони ніколи й не нарікали на своє сімейне життя. Марина працювала у школі, Олександр – на заводі. Троє дівчаток підростало. От і хату, хоч за вісім років, та все ж за-кінчили. Раділи всі… А найбільше дід з бабою – Сашкові батьки. Адже тепер старим буде спокійніше удвох. Хоча внучки щодня прибігали до них. Любили після школи зайти і наїстися бабиного борщу з печі – смачнющого…

Але, як і скрізь в державі, настав час, коли на заводах почалося скорочення, невиплата зарплат. Діти підростали, на одну Маринчину зарплату, яку також не бачили місяцями, вижити було складно. І став Сашко їздити на схід України на сезон. Привозив додому зерно, тут розпродував – були гроші. І так – з року в рік. Марина не бачила свого господаря цілісіньке літо. Сама якось навчилася сіно для корови косити, поля обробляти – перти вперед того селянського воза. А коли під осінь з’являвся Сашко, радості в хаті не було меж. На шию батьку кидалися доньки. А він, як герой, виймав із сумки гостинці, всіх обціловував.

І так він до тих сезонних робіт звик, що навіть коли знову запрацював завод, туди не повернувся. Марині сказав, що грошей на заводі платять мало, а за кілька місяців на сході він заробляє більше, ніж вдома за рік. Вона й вірила тим словам…

…Про таємницю Сашкових заробітків, мабуть, не дізнався б ніхто, якби… Якби не Славко із сусіднього села. Якось він на одному весіллі сидів за столом разом з братом Марини Василем. Випили – розговорилися. Чим більше чарок перехиляли чоловіки, тим більше розв’язувався язик. Маринин брат Василь розповідав про заробітки в Моcкві, Славко – про українські, на сході:

– О, у нас бригада файна була, – мовив, закушуючи жирненьким голубчиком. – Ми вміли працювати, вміли й відпочивати. А які там дівулі – лялі. Он, мій дружбан Сашко ще й зараз одну забути не може. А хіба забудеш, коли вона йому таких синів подарувала! – і таємниця, про яку всі домовилися клятвенно мовчати, через гоpiлочку спливла на поверхню.

Василь ту ніч не спав: все думав, чи казати правду Марині про її чоловіка. А потім вирішив: хай буде все, як є.
А Сашко знову вже вкотре збирався в дорогу. Маринка смажила-парила, прасувала сорочки, складала робочий одяг. А Василь, що завітав до них, не міг на це спокійно дивитися. Але стримався.

За тисячу кілометрів Сашка вже чекала нова родина. Коли приїжджав туди, зразу ж поселявся в Любки. Батьків її вже давно не стало, жила вона зі своїми синами. Жінка розповіла їм про батька, на якого схожі, як дві краплі води. Пояснила, що постійно він з ними бути не зможе. Отак від літа до літа й жили. І невідомо, скільки б ще тривало подвійне Сашкове життя, якби знову не випадок.

…Він не поїхав за сезон лише одного року. Потрапив у лікарню, і йому зробили опepaцію. Чому не написав і не зателефонував своїй далекій таємній родині, невідомо. Але от тільки звідти в село прийшов лист… “Тату, у нас випускний, а тебе немає з нами. Пам’ятаєш, як ми ходили ловити рибу? А як ти щоліта переглядав наші табелі успішності? Ох, і боялися, коли ти супив брови… Знаємо, що хотів, щоб ми добре вчилися… Чому не пишеш, не їдеш? І мама тебе жде. А наш предсєдатель їй каже, що кращого робітника на комбайні й не знайти. Ми ждемо… ”

На аркуш, списаний дрібним почерком, впала велика Маринчина сльоза. А потім вона підняла очі, і втупилася в їхнє весільне фото на стіні. “От тобі й щасливі… Всі ж тоді казали на весіллі”, – подумалося. І які ж це нерви треба мати, щоб не видати себе, щоб навіть імені своїх синів десь не зронити.

Їхня розмова із Сашком відбулася вже після лікарні. Схудлий і скривлений, він, мов школяр, сидів, зігнувшись за столом. Перед ним – лист. Слів не знаходив. Мовчали довго. Здавалося, що вічність пролетіла.

– Прости, я тоді, сімнадцять літ тому, не стримався, вона за мною хвостиком ходила, така уважна, нагодує, обігріє. Потім хлопці-близнюки наpодилися. Затягнуло. А потім шкода їх стало, вже несила було не їхати… Але я не хочу там жити, і Люба про це знає. Вона згідна на мої умови, щоб ось так, як живемо… – мимрив Сашко.

Грюкнути дверима, зібрати всі його речі, викинути, спалити, зітерти все з пам’яті. Та де там… Прожито півжиття. А доньки які гарні. Та й із Сашком вони жили мирно. І Марина вирішила йому простити.

– Проти дітей я нічого не маю. Вони не винні, що батьки непутні. Хочуть тебе бачити, нехай приїжджають сюди в гості. Пережила цей сором, переживу ще й те, що ти в нас багатодітний батько. А от на сезон більше ні ногою. І всім сільським бабам закажу: тримайте своїх хазяїв біля своєї спідниці. Як схоче вижити, то й тут, вдома, не пропаде, знайде роботу, – мовила, опустивши очі.

…Через рік один із Сашкових синів таки приїхав у село. Звістка швидко облетіла куток і поповзла, як зміюка, на іншу вулицю. Не один проходив повз подвір’я Марини, щоб побачити сина її чоловіка. Та ще більше шепотілися люди, коли Маринка із Сашком женили його… на своїй сусідці.

Маргарита ІВАНОВСЬКА, Рівненська область, Вісник.К.

Опубліковано 18 грудня 2018 року

– Не пущу, хоч лусни… Корови він буде в колгоспі пасти. Ага! По копицях шастатимеш, – верещала Галька на весь куток. – А вдома роботи хоч відбавляй. Хочеш заробити – ще одну корову заведи. Я не полінуюсь встати, видоїти, молоко на базар завезти. А тебе на ті заробітки не пущу… Хіба ж ви втримаєтеся, як від спідниці відірветесь? Он, Маринчин скільки подвійним життям жив? Жеребець безсовісний, – недоговорила, бо на дорозі вже стояла Марина.

– Твоя правда. Тільки де дінешся з тим соромом? – і спогади напливли, як сивий туман.

…Всі у селі вважали Марину та Сашка ідеальною парою. Любов ще зі шкільної парти. Обоє чорнявенькі. Дивлячись, як вони йшли до шлюбу, люди перешіптувалися: добре житимуть, бо схожі. Та вони ніколи й не нарікали на своє сімейне життя. Марина працювала у школі, Олександр – на заводі. Троє дівчаток підростало. От і хату, хоч за вісім років, та все ж за-кінчили. Раділи всі… А найбільше дід з бабою – Сашкові батьки. Адже тепер старим буде спокійніше удвох. Хоча внучки щодня прибігали до них. Любили після школи зайти і наїстися бабиного борщу з печі – смачнющого…

Але, як і скрізь в державі, настав час, коли на заводах почалося скорочення, невиплата зарплат. Діти підростали, на одну Маринчину зарплату, яку також не бачили місяцями, вижити було складно. І став Сашко їздити на схід України на сезон. Привозив додому зерно, тут розпродував – були гроші. І так – з року в рік. Марина не бачила свого господаря цілісіньке літо. Сама якось навчилася сіно для корови косити, поля обробляти – перти вперед того селянського воза. А коли під осінь з’являвся Сашко, радості в хаті не було меж. На шию батьку кидалися доньки. А він, як герой, виймав із сумки гостинці, всіх обціловував.
І так він до тих сезонних робіт звик, що навіть коли знову запрацював завод, туди не повернувся. Марині сказав, що грошей на заводі платять мало, а за кілька місяців на сході він заробляє більше, ніж вдома за рік. Вона й вірила тим словам…

…Про таємницю Сашкових заробітків, мабуть, не дізнався б ніхто, якби… Якби не Славко із сусіднього села. Якось він на одному весіллі сидів за столом разом з братом Марини Василем. Випили – розговорилися. Чим більше чарок перехиляли чоловіки, тим більше розв’язувався язик. Маринин брат Василь розповідав про заробітки в Моcкві, Славко – про українські, на сході:

– О, у нас бригада файна була, – мовив, закушуючи жирненьким голубчиком. – Ми вміли працювати, вміли й відпочивати. А які там дівулі – лялі. Он, мій дружбан Сашко ще й зараз одну забути не може. А хіба забудеш, коли вона йому таких синів подарувала! – і таємниця, про яку всі домовилися клятвенно мовчати, через гоpiлочку спливла на поверхню.

Василь ту ніч не спав: все думав, чи казати правду Марині про її чоловіка. А потім вирішив: хай буде все, як є.
А Сашко знову вже вкотре збирався в дорогу. Маринка смажила-парила, прасувала сорочки, складала робочий одяг. А Василь, що завітав до них, не міг на це спокійно дивитися. Але стримався.

За тисячу кілометрів Сашка вже чекала нова родина. Коли приїжджав туди, зразу ж поселявся в Любки. Батьків її вже давно не стало, жила вона зі своїми синами. Жінка розповіла їм про батька, на якого схожі, як дві краплі води. Пояснила, що постійно він з ними бути не зможе. Отак від літа до літа й жили. І невідомо, скільки б ще тривало подвійне Сашкове життя, якби знову не випадок.

…Він не поїхав за сезон лише одного року. Потрапив у лікарню, і йому зробили опepaцію. Чому не написав і не зателефонував своїй далекій таємній родині, невідомо. Але от тільки звідти в село прийшов лист… “Тату, у нас випускний, а тебе немає з нами. Пам’ятаєш, як ми ходили ловити рибу? А як ти щоліта переглядав наші табелі успішності? Ох, і боялися, коли ти супив брови… Знаємо, що хотів, щоб ми добре вчилися… Чому не пишеш, не їдеш? І мама тебе жде. А наш предсєдатель їй каже, що кращого робітника на комбайні й не знайти. Ми ждемо… ”

На аркуш, списаний дрібним почерком, впала велика Маринчина сльоза. А потім вона підняла очі, і втупилася в їхнє весільне фото на стіні. “От тобі й щасливі… Всі ж тоді казали на весіллі”, – подумалося. І які ж це нерви треба мати, щоб не видати себе, щоб навіть імені своїх синів десь не зронити.

Їхня розмова із Сашком відбулася вже після лікарні. Схудлий і скривлений, він, мов школяр, сидів, зігнувшись за столом. Перед ним – лист. Слів не знаходив. Мовчали довго. Здавалося, що вічність пролетіла.

– Прости, я тоді, сімнадцять літ тому, не стримався, вона за мною хвостиком ходила, така уважна, нагодує, обігріє. Потім хлопці-близнюки наpодилися. Затягнуло. А потім шкода їх стало, вже несила було не їхати… Але я не хочу там жити, і Люба про це знає. Вона згідна на мої умови, щоб ось так, як живемо… – мимрив Сашко.

Грюкнути дверима, зібрати всі його речі, викинути, спалити, зітерти все з пам’яті. Та де там… Прожито півжиття. А доньки які гарні. Та й із Сашком вони жили мирно. І Марина вирішила йому простити.

– Проти дітей я нічого не маю. Вони не винні, що батьки непутні. Хочуть тебе бачити, нехай приїжджають сюди в гості. Пережила цей сором, переживу ще й те, що ти в нас багатодітний батько. А от на сезон більше ні ногою. І всім сільським бабам закажу: тримайте своїх хазяїв біля своєї спідниці. Як схоче вижити, то й тут, вдома, не пропаде, знайде роботу, – мовила, опустивши очі.

…Через рік один із Сашкових синів таки приїхав у село. Звістка швидко облетіла куток і поповзла, як зміюка, на іншу вулицю. Не один проходив повз подвір’я Марини, щоб побачити сина її чоловіка. Та ще більше шепотілися люди, коли Маринка із Сашком женили його… на своїй сусідці.

Маргарита ІВАНОВСЬКА, Рівненська область, Вісник.К.

Це дивне весілля мало відбутися ще давно у моєї прабабки. Але, на щастя, гості його так і не відгуляли. Чому «на щастя»? Та тому, що ми досить часто не знаємо, що для нас насправді добре, а що дуже погано, пише zakarpatpost.net.

Так от, у прабабусі було велике кохання з одним хлопцем із нашого села. Тому всі їм щиро бажали щастя. Але ось її тато, а мій прапрадід, навпаки – став раптом мовчазним.

«Не треба їй такого!» – заперечував він. «Та що ти кажеш, – залaмувала руки мати дівчини, – вони ж так люблять одне одного». Тато не міг як слід пояснити, чому йому не подобається наречений, але категорично був проти весілля.

Але хіба кохання, та ще й між такими юними людьми, слухає порад батьків? І на червень було призначено весілля. І от вони вже на церковному подвір’ї. Раптом з голови нареченої вітер зірвав фату. Наречений кинувся її ловити. Але за крок фату знову шарпонуло вгору. І так було тричі.

Люди почали перемовлятися між собою, мовляв, це якийсь знак. Але тут фату закрутило в повітрі і віднесло за десятки метрів на город одного ґазди. Той якраз розпалив вoгнище, і треба ж такому статися, що фата опинилися у вoгні.

Жінки почали хреститися, молода розплакалася. А батько не витримав і впaв перед молодими на коліна. «Діти мої, простіть мене, не можна вам одружуватися, бо ви мої діти!» – він був схожий на зламане дерево.

Весілля зацiпеніло від несподіванки. Виявляється, чоловік завжди жив подвійним життям. І це наклало на нього свій відбиток. Став суворим, жoрстким, мовчазним.

Але якраз ця подія стала для нього ніби звільненням. Він переродився, в цьому радісному чоловікові вже не можна було впізнати колишнього насупленого ґазду.

А от прабабка вийшла заміж за приїжджого вiйськового, який залишився у селі. А її наречений теж щасливо одружився з дівчиною із сусіднього села. Але довго вони обоє не могли одружитися, опам’ятатися від того шoку.

А тепер ці родини дуже дружать, допомагають одне одному. У селі кажуть і досі, що це ґаздівство Івана Нареченого, а це Парасі Нареченої. І хоч минуло вже майже сто літ, а ця історія ще й досі пам’ятається у селі.

Віра БУЧОК

Кожен із нас хоча б один раз бачив відомий польський фільм «Знахар» режисера Єжи Гоффмана, що дебютував на екранах у 1982 році. Та мало хто з нас знає, що автор «Знахаря» трагічно загинув у вересні 1939 року у містечку Кути (Косівський район) та був там похований до 1978 року, допоки прах письменника не перевезли до Варшави.

Самий фільм є вдалим римейком однойменного фільму 1937 року, екранізації роману культового у міжвоєнний період у Польщі письменника та журналіста Тадеуша Доленги-Мостовича.

Він був найбагатшим письменником Польщі того часу, його твори читали усі – від малого до старого. Повісті письменника розходилися великими тиражами та били рекорди популярності. На підставі прозових творів Тадеуша Доленги-Мостовича протягом шести років було екранізовано сім фільмів. Гонорарам письменника могли позаздрити навіть міністри польського уряду. Його місячний прибуток доходив іноді до 15 тисяч злотих, і це тоді, коли зарплата прем’єр-міністра становила 1,5 тисячі, генерального прокурора – 3,5 тисячі, а добра пенсія була 350 злотих на місяць!

Народився Тадеуш Доленга-Мостович 10 серпня 1898 року у фільварку Окунево поблизу міста Глибокого, що біля Вітебська (сучасна Білорусь). Його батьки, Стефан Мостович та Станіслава Попович, орендували маєток, де вели зразкове господарство. Дитинство Тадеуша було щасливим та заможним, атмосфера життя тогочасної шляхти лягла в основу багатьох його повістей. Здобувши приватну початкову освіту, навчався у гімназії в місті Вільно, яку закінчив у 1915 році. Того ж року Тадеуш Доленга-Мостович вступив на правничий факультет університету святого Володимира у Києві. Під час навчання став членом таємної «Польської військової організації». Після Лютневої революції 1917 року в Російській імперії, коли від влади відрікся цар Микола ІІ та був створений Тимчасовий уряд, Тадеуш Доленга-Мостович перервав навчання у Києві та виїхав до Варшави, де пішов добровольцем до польського війська. Брав участь у польсько-більшовицькій війні 1920 року. Після підписання 18 березня 1921 року Ризького миру між Польщею та радянською Росією родинне Окунево залишилося по той бік більшовицького кордону. Залишений без засобів до існування, як тоді казали – «костельна миша», після демобілізації з армії у 1922 році оселився у Варшаві та почав шукати першу-ліпшу роботу. Мешкав у невеличкій кімнаті на Празі (район Варшави) серед «сумнівного товариства», яке потім вдало описав у своїй повісті «Доктор Мурек».

Кар’єру Тадеуш Доленга-Мостович розпочав як складальник у редакції газети «Річ Посполита» («Rzeczypospolita»), а згодом почав публікувати перші репортажі, будучи уже коректором та невдовзі ставши головним редактором видання. З 1926 року пише під псевдонімом Доленга. Коли зацікавився темними справами «санації» (так називали тоді у Польщі політичний режим, що існував у 1926-1939 рр.), писав гострі критичні матеріали, за що був брутально побитий «невідомими особами». Трапилося це 8 вересня 1927 року близько опівночі, коли  Тадеуш Доленга-Мостович повертався додому. На вулиці Гроєцька 44, де він мешкав у свого дядька Жигмунта Ритля, професора Варшавської політехніки, на нього напали сім осіб з палицями та почали нещадно бити. Від ударів журналіст впав на бруківку та знепритомнів. Нападники затягнули його до легкового автомобіля та вивезли за межі міста. Опритомнів Тадеуш Доленга-Мостович на дні салону, коли авто було уже серед полів. До рота йому запхали кляп із хустинки. Незабаром машина зупинилася на краю лісу, журналіста випхали до найближчої канави та почали гамселити палицями, при цьому примовляючи: «А не будеш так писати про Маршалка! (Юзефа Пілсудського – авт.) Сьогодні тут дістанеш, завтра від інших!» Непритомного Тадеуша Доленгу-Мостовича залишили в канаві у Ломʼянках неподалік Варшави. Декілька годин він пролежав у мулі. Над ранок від холоду прийшов до тями. Мав ще сили, що своїми стогонами привернув до себе увагу прохожого поруч селянина, який йшов по сіно. Він і витягнув Тадеуша Доленгу-Мостовича з канави та відвіз до лікарні. Як потім з’ясували, допомога прийшла в останній момент – ще трохи, і ця історія не мала б щасливого закінчення. Про цей напад писали усі тогочасні польські газети. Сам Юзеф Пілсудський розпорядився провести слідство, але злочинців так і не знайшли, хоча було багато здогадок та підстав, хто міг це вчинити.

Оговтавшись від важких травм, Тадеуш Доленга-Мостович поступово покинув журналістику та зайнявся написанням повістей. До кінця життя відчував наслідки побиття. Турбувало серце, лікарі попереджували про можливість інфаркту. Цей епізод з власного життя, коли він мало не загинув,  письменник використав у повісті «Знахар», де головний герой, професор Вільчур, побитий бандитами, втратив пам’ять. На противагу своєму літературному герою, Тадеуш Доленга-Мостович не мав амнезії. Мав добру пам’ять та свідомість, що його побили люди в мундирах. Письменницький успіх у 1932 році йому приніс роман «Кар’єра Никодима Дизми», гостра сатира на тодішнє суспільно-політичне життя. Наступного, 1933 року з’являються романи «Чеки без сплати», «Прокурор Аліція Горн», «Брати Дальч і Ко». У 1934 році друкується роман «Світ пані Малиновської». Зазвичай кожного року Тадеуш Доленга-Мостович писав два великі романи. Піком успіху стає у 1937 році роман «Знахар», він відразу екранізується режисером Міхалом Вашинським. Спочатку «Знахар» писався як кіносценарій, однак був забракований і тоді перероблений у роман. Неймовірна популярність «Знахаря» змусила автора написати продовження. Так у 1939 році публікується роман «Професор Вільчур».

Жив Тадеуш Доленга-Мостович досить заможно, винаймав шестикімнатну квартиру на розі П’єнкної та алеї Незалежності у Варшаві. Їздив білим «Бюїком» та дотримувався позиції, що «прагну Бюїка, аніж пам’ятника», а свою творчість оцінював досить прагматично. «Я не пишу, тільки заробляю. Коли грошей буде достатньо та буду мати маєток, візьмуся до написання чогось великого та правдивого. Вважаю, що це станеться після п’ятдесяти». Свого слова Тадеуш Доленга-Мостович дотримав: перед початком Другої світової війни розпочав працю над історичною трилогією про трьох польських князів – Болеславів: Хороброго, Сміливого, Кривоустого. Проводив ґрунтовні історичні розвідки та навіть встиг закінчити перший том, який не вцілів у жорнах війни.

Після нападу Німеччини на Польщу Тадеуш Доленга-Мостович був мобілізований у званні капрала до польської армії та перебував на фронті. Біографам письменника достовірно не вдалося встановити його бойового шляху. Відомо тільки, що під час радянського вторгнення до Польщі Тадеуш Доленга-Мостович перебував у Кутах, на кордоні з Румунією (до 1940 року Буковина перебувала у складі Румунії). Невідома навіть точна дата загибелі письменника – називають 18 або 20 вересня 1939 року. Обставини загибелі  і до сьогодні є до кінця не з’ясованими. Через це існують суперечливі версії. Дослідники сходяться на думці, що Тадеуш Доленга-Мостович загинув у сутичці з радянськими військовими.

Кадр з фільму Знахар. 1982 р.

На початок війни Кути були мальовничим прикордонним містечком та туристичним центром у долині Черемоша. За даними відомого українського географа Володимира Кубійовича, населення міста у 1939 році становило 5 560 осіб, з них 2 520 євреїв, 1 550 українців, 600 поляків, 550 латинників (за В. Кубійовичем перехідна група між поляками та українцями, себто українці-римо-католики), 430 німців та інших. Однак дослідник не виокремив серед мешканців Кутів вірмен. Незважаючи на певні релігійні та обрядові відмінності, вірмени були сполонізованою меншиною міста, а місцеві українці вважали їх поляками. Вірмени Кутів відрізнялися від решти вірмен Польщі через своє прикордонне розташування, тут виробився свій діалект вірменської мови та звичаї, не характерні для решти вірменської діаспори. Для прикладу, заручини у вірмен Кутів вважалися «половиною шлюбу», а їх розірвання накладало шестимісячну жалобу. Перед шлюбом молодому вистригали на чуприні хрест, а голову молодої прикрашали короною із мірти з вплетеними коштовностями, часто діамантами. Вірмени були майстрами з виготовлення сап’яну – козячої шкіри, продубленої сумахом та пофарбованої в один з яскравих кольорів. Використовували його для різноманітних шкіряних виробів, оббиття дорогих меблів, для оправи книг. Сап’ян завжди був модною річчю у Європі та користувався попитом. У кліматичному відношенні Кути поруч із Заліщиками та Снятином вважалися полюсом тепла міжвоєнної Польщі. Сюди щорічно на відпочинок приїжджало близько двох тисяч «літників» – так тоді називали туристів. Для їх потреб було дев’ять пансіонатів та понад двісті вілл і будинків відпочинку.

Грізним небо над Кутами стало 11 вересня 1939 року, коли до містечка стали долітати німецькі бомбардувальники.  Радіо передавало тривожні новини: розбито Польську пошту у Гданську, капітулювало Вестерплатте (місце біля Гданська, де польська армія героїчно оборонялась проти армії Третього Рейху), розбомблено ліцей та торговицю у Кременці, де загинуло сотні людей. В напрямку прикордонного переходу в Кутах стали рухатися елегантні лімузини дипломатів. Було це свідченням евакуації посольств та дипломатичних корпусів. В цей час настає паніка. Станом на 14 вересня 1939 року всі готелі, вілли та пансіонати на кордоні з Румунією – у Косові, Снятині, Городенці, Заболотові, Пістині – були переповнені втікачами з Варшави, Кракова, Познані. Того дня до палацу Криштофовичів у Залуччі під Снятином прибуває президент Польщі Ігнацій Мосціцький. Від Косова до Кут розтягнулася колона військових з великою кількістю коней. З боку Коломиї, Городенки, Гвіздця по бічних дорогах наростав рух. Тягнулися кавалькади возів, автомобілів, мотоциклів, велосипедів. Тоді автомобіль без пального можна було поміняти на велосипед. Усі з надією йшли до Кутів, де був порятунок – два мости до Вижниці: автомобільний та залізничний до омріяної тоді Румунії, союзниці Польщі. Дослідники вважають, що через Кути до Румунії перейшло близько 25 тисяч польських військових та 50 тисяч цивільних осіб.

О 4:30 ранку 17 вересня 1939 року згідно з пактом Молотова-Ріббентропа  радянські війська переходять польський кордон та починають роззброювати польські військові частини. Того ж дня до Кут прибуває вся політична верхівка Польщі – начальний вождь маршал Едвард Ридз-Смігли, президент Ігнацій Мосціцький, прем’єр-міністр Феліціан Славой-Складовський, міністр закордонних справ Юзеф Бек. У плебанії (резиденції) греко-католицького священика відбулося останнє засідання уряду Польщі за участю президента. Під час засідання стало відомо, що радянські війська зайняли Снятин та прикордонний перехід до Румунії і рухаються в напрямку Коломиї. Польський уряд прийняв рішення евакуюватися до Румунії через Кути з подальшим переїздом до Франції. Тоді ж була прийнята остання відозва президента Ігнація Мосціцького до польського народу. Уночі з 17 на 18 вересня 1939 року усе керівництво Польщі переїжджає міст над Черемошем та покидає  країну, яка чинить опір. Під час виїзду на міст кортежу маршала Едварда Ридз-Смігли трапився показовий інцидент. Дорогу кортежу заступив полковник Людвік Боцянський, колишній воєвода віленський та познанський, а тоді кватермейстер польського уряду. Він емоційно спробував переконати маршала не покидати країну та армію у важку хвилину – тоді ще тривала оборона Варшави. Тоді маршал рукою відсунув полковника, який витягнув з кобури пістолет та вистрілив собі в груди. Едвард Ридз-Смігли наказав тіло полковника забрати до автомобіля, і кортеж рушив далі. У Румунії з’ясувалося, що полковник Людвік Боцянський вижив, куля пройшла мимо серця, наступні півроку він провів у госпіталях і, крім родини, нікому не розповідав про той інцидент. На румунському боці, не витримавши розпачу поразки, застрелилися львівський воєвода Альфред Білик та командувач гарнізону Станиславова, генерал Станіслав Главати.

Тадеуш Доленга-Мостович

У вирі таких трагічних подій у Кутах перебуває Тадеуш Доленга-Мостович. Достовірної інформації не збереглося, чим займався в цей час письменник. Своє оригінальне розслідування його загибелі у серпні 2014 року у Кутах провів відомий польський історик, ректор Опольського університету Станіслав Ніцея. Дослідник, спираючись на збережені спогади свідків тих подій, наводить нам таку версію. Тадеуш Доленга-Мостович залишився у Кутах після відходу 17 вересня 1939 року польських військ для організації захисту населення міста від мародерів. Три дні у місті не було жодної влади, радянські війська увійшли до Кутів аж 20 вересня. За цей час він утримував порядок у місті, возив хліб з Кутів до табору польських інтернованих військових у Вижниці. У день загибелі, 20 вересня 1939 року, приїхав вантажівкою по хліб до пекарні Кароля Рожанковського, що на вулиці Тюдівській у Кутах. Коли з водієм вантажили хліб та булочки, до міста увійшли три радянські танки, які урочисто вітали українці та євреї. Молодь вилазила на танки та браталася із радянськими військовими. Одночасно хтось із натовпу, а Ніцея зазначає, що один українець, звернув увагу, що під пекарнею Рожанковського стоїть польська військова вантажівка. Один з радянських танків вирушив туди. Побачивши танк, водій вантажівки рушив до мосту над Черемошем. Танк був не в змозі догнати вантажівку, яка набирала швидкість. Командир танку відкрив вогонь з кулемета, а кулі влучили у вантажівку  на стрімкому з’їзді біля вірменського костелу на вулиці Мостовій. Водій втратив контроль за керуванням, вантажівка понеслася вдолину та перекинулася, впала у рів і зруйнувала огорожу родини Мойзесовичів. З відкритих дверей кабіни випав  солдат у званні капрала. Навколо лежали десятки розкиданих буханок хліба та сотні булочок.  Рипсима Мойзесович затягнула тіло солдата до свого саду. Коли розстібнула карту капрала, закріплену шкіряним паском до його руки, звідти випав жетон Тадеуша Доленги-Мостовича. Така сцена загибелі письменника повторюється у багатьох спогадах. Розбіжності виникають тільки стосовно місця і причини перекидання вантажівки. Частина свідків твердила, що сталося це на повороті за вірменським костелом і що водій, тікаючи від кулеметної черги, не здійснив поворот та розбив вантажівку на огорожі Мойзесовичів. Станіслав Ніцея власним автомобілем рухався по ймовірному маршруту вантажівки Тадеуша Доленги-Мостовича та з’ясував, що біля будинку Мойзесовичів немає жодного повороту. Він вважає, що причиною перекидання вантажівки стали кулі, які потрапили у кабіну або колеса, а сам Тадеуш Доленга-Мостович загинув від радянської кулі, а не від травм від розбиття вантажівки. Інша версія подає нам зовсім протилежну картину. Радянські військові зажадали скласти зброю, а  Тадеуш Доленга-Мостович зволікав з цим, через що і був застрілений. При цьому твердили, що вбив його радянський солдат через те, що зацікавився його черевиками. Зараз досить важко визначити і дату загибелі письменника, бо самі свідки плутаються у цьому питанні та подають різні дати.

Тіло Тадеуша Доленги-Мостовича забрали до поховальної каплиці на християнському цвинтарі Кутів. Новина, що загинув відомий письменник, миттю рознеслася по обох сторонах Черемоша. Радянська влада не перешкоджала похорону, на нього зійшлися сотні людей. Ховали Тадеуша Доленгу-Мостовича два священики – Самуель Манугєвіч та Вінцентій Смала. Він лежав у відкритій домовині у поховальній каплиці. Нам відомо, що навіть збереглася фотографія із похорону, яку зробив українець Дутковський. Люди йшли та цілували черевики письменника, а на його чолі була кривава пляма. Свідок Станіслав Вольний бачив тіло Тадеуша Доленги-Мостовича перед покладенням до домовини: «До сьогодні пам’ятаю його в мундирі польського офіцера, закривавленому кров’ю. Лежав, ніби спав, із застиглою посмішкою, молодий, високий, блондин». Тадеуша Доленгу-Мостовича поховали у гробниці Огановичів на цвинтарі у Кутах, на гробниці українською мовою розмістили напис «Польський письменник Тадеуш Доленга-Мостович». Завдяки клопотанням голови Спілки письменників Польщі Ярослава Івашкевича родина Тадеуша Доленги-Мостовича погодилася на ексгумацію, що була здійснена 24 вересня 1978 року. Прах письменника перенесли до старих катакомб на цвинтарі Повонзки у Варшаві. Так закінчилося перебування Тадеуша Доленги-Мостовича на українській землі, а його книга та фільм і надалі полонять наші з вами серця.

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН

Як вона могла так довго це приховувати?

Іноді буває так, що один день може перевернути все життя, передає Ukr.Media. Тоні Трапані, якому 81 рік, зміг відчути це на собі. Всього одна випадкова знахідка змусила чоловіка плакати і посміхатися одночасно…

Тоні просто вирішив навести порядок в старих речах своєї вже покійної дружини. Серед паперів він виявив лист, який перевернув його життя!

Це був лист від колишньої дівчини Тоні, вони писала про те, що 13 листопада 1959 року він став батьком. Його дружина знала про це і багато років зберігала цю страшну таємницю.

Покійна дружина Тоні була безплідною, і думка про те, що у її чоловіка десь є син від іншої жінки, що завдавала їй нестерпний біль.

Трапані не міг зрозуміти, як його дружина не змогла розповісти йому таку важливу новину, як вона жида з цим вантажем все життя.

Чоловік одразу почав пошуки свого сина і знайшов 61-річного Семюеля Чайлдресса.

Свій стан на момент їх першої зустрічі Тоні порівняв з народженням первістка.

Семюель ріс в Пенсільванії і все життя він жив з думкою про те, що батько не бажає про нього нічого знати. Семюель не раз запитував у мами про те, який же його батько. Мама говорила, що вони дуже схожі зовні.

Через стільки років батько і син знайшли один одного і намагаються надолужити упущене. Незважаючи ні на що, вони не тримають зла на тих, хто винен в їх довгої розлуки. Головне, що зараз вони разом.