Сім’я взяла лише кредит у банку і постійно користувалася тільки відеоінструкціями з YouTube.

Знайомтеся: це — Сара Брукінс, мама чотирьох дітей з Арканзасу. Жінка вразила світ, зробивши щось справді неймовірне — вона без сторонньої допомоги побудувала для своєї сім’ї дім.

Після невдалих блuзьких стосунків, нaсuльства і пeрecлідувань Сара і її діти потребували чогось нового. “Ми з дітьми потребували чогось. Мені було сoромно, що в них не залишилося ні почуття гідності, ні впевненості в собі”, — таким чином жінка вирішила почати своє життя і життя своєї сім’ї з нової сторінки.

На жаль, нового будинку жінка собі дозволити не могла, але це її не зупинило. Вона вирішила побудувати дім власноруч — з нульовим досвідом і нульовими знаннями.

Все почалося у 2007 році, коли торнадо вщент зрyйнував будинок Брукінсів. Це змусило Сару задуматися над зведенням нового дому. І вона разом зі своїми дітьми (на той час їм було 2, 11, 15 і 17 років) почали втілювати задум в реальність. Кредит у банку в розмірі 150 000 доларів, відеоінструкції з YouTube та спільна робота — і сім’я зробила це.

Після того, як вони власноруч побудували дім, їхня сім’я стала значно міцнішою, а кожен її члeн – упевненішим у собі. Сара з дітьми живе у цьому домі вже вісім років і може з упевненістю сказати, що її діти — безстpaшні. Вони можуть все. “Немає нічого такого, що вони не могли б зробити. Це неймовірно”, — ділиться своїми враженнями Сара.

Нині вона – радіоведуча, одна з найкращих ораторів у Франківську, а ще – приклад для інших. Два роки Христина вчиться ходити самостійно ходити – без підтримки. Щодня робить ще один крок до нового життя. Про біль і мотивацію вона знає все.

Пахати, а не скаржитися

До дев’яти років Христина Стефінів не ходила взагалі. Потім завдяки мамі потрошки почала ходити. Зізнається, що було дуже боляче. Тоді ходила тільки під руку – і це було дуже складно. А в березні цього року вперше пішла сама…

У Христини – ДЦП.

«Це – травма пологів, хвороба спазму і сильного перенапруження, – пояснює Стефінів. – Тому моє постійне зав­дання – розслабитися. Щоб підняти ногу, вмикається все тіло – аж до щелепи, і треба його вимикати, аби кожен м’яз виконував лише свою функцію. Для цього роблю розтяжки – найстрьомніший процес, бо м’язи позросталися спайками і тепер їх треба розділяти. Це боляче, але дає смак до життя і стимулює пахати, а не скаржитися».

Відправною точкою став непростий період у житті, коли вирішила – треба щось робити із собою.

«Моє ходіння не почалося з великого натхнення. Це була складна історія, – згадує Христина і додає, що подробиці – не для преси. – Та сьогодні я розумію, що тоді почався новий етап в моєму житті – я сама собі належу і хочу, щоб мене ніхто, ніколи і за жодних обставин більше не зачепив через мою фізичну особливість. А ще одним каталізатором стало те, що я почула – можу ходити».

Мама знайшла реабілітолога Лілію Войчишин, яка сказала, що Христина буде ходити. Вона взялася за роботу з дівчиною разом з іншим реабілітологом – Назарієм Фединяком, який пізніше продовжив тренування з Христиною.

«Ми легко зійшлися. Він почав експериментувати, залишатися зі мною довше, – згадує Христина. – Я стала тим його проектом, про який мріє кожен – людиною, яку він за два роки поставив на ноги. Назар єдиний вірив у мене на всі 100 %».

Каже, що реабілітація – складна і дороговартісна, тож не кожна сім’я може собі це дозволити. Згодом довелося шукати іншого реабілітолога і виявилося, що у Франківську катастрофічно бракує фахівців. Христина знайшла такого в Харкові.

Денис Красюк три місяці тому з особистих причин переїхав з Харкова до Франківська.

«Перейшла до нього, бо з першим тренером ми вже не встигали через розбіжності у графіках, – говорить Христина. – Денису – років 25, але досвіду має більше, бо в Харкові поставити людину у візку на ноги – звична справа. Займаюся з ним лише три місяці та ще звикаю – у нього жорсткий метод роботи».

Окрім цих двох, є й інші реабілітологи та невропатологи. Про Ярослава Криштафовича з дитячої неврології у лікарні на Коновальця Христина говорить з особливою любов’ю: той знає її з самого народження і підтримує дотепер.

Нині дівчина тренується шість днів на тиждень по дві години, рідше – три. Масаж, тренування, розтяжки. Каже, довше тіло просто не витримує біль. Субота – найважчий день, бо всі 1,5 години – це розтяжки.

«Щодня потрібно чомусь вчитися – правильно рухати тулубом, переносити вагу, піднімати ноги коліном вгору, не напружувати щелепу та спину, розслабляти руки. Вчора навчилася стояти ногами докупи, – хвалиться Христина. – Це дуже важко, бо центр ваги зміщується. Займатися треба регулярно. Без тренування – ломка. За п’ять днів стає важко керувати тілом».

Завжди була щаслива

У сім’ї Христина – найстарша. Їх у мами п’ятеро. Молодша сестричка Вітуся не говорить через дитячу травму. Дівчата дуже здружилися і майже весь час проводили разом. А ще є троє молодших дітей – їм дев’ять років, сім і три. З найменшим у Христини різниця – 22 роки. Каже, завдячує мамі за характер і віру в неї.

«Наша мама молода та інколи аж занадто сильна. Ніколи не давала мені відчути, що я неповноцінна, – розповідає дівчина. – Вона в мене найбільше вклала. Брала мене на руки, несла в садок, пізніше – в школу. В мене були найкращі суконки… Їй було 19 років, коли в неї на руках опинилися двоє дітей з інвалідністю. І вона відважилася після цього ще на трьох. Поставила нас на ноги і я їй за це дуже вдячна. Мама тоді мобілізувалася і не впала у відчай. А зараз у неї друга молодість, мала дитина їй пасує».

Зізнається, що завжди була щасливою, бо відчувала увагу і турботу батьків: «Тато мене страшенно любив і я навіть не одразу зрозуміла, що зі мною щось не так. Я була балувана і це лишилося в мені… Нині мене знають, я популярна, трошки зірка, люди мене підтримують».

Найменших братиків і сестричок Христина вибавила сама. Жартує, що тепер навіть на чужих дітей спрацьовує материнський рефлекс.

Заочно навчалась у Львові на журналіста, працювала у молодіжному франківському глянці «Move». На радіо «Західний полюс» прийшла ще на першому курсі. Вже тоді мала добре поставлений голос, бо навчалася дикції у центрі дитячої творчості. Спочатку начитувала новини, потім разом з Женею Чичановським вела ранкове шоу «Є контакт!»

«Ми з Женею два роки відпрацювали в парі. Коли почула його, зрозуміла, що це ідеальний чоловічий голос, з яким хочу працювати, – згадує Стефінів. – Потім він пішов в музику, а я тепер сама і вже не хочу ніякої пари – вистачає гостей».

Оскільки Женя пішов з радіо, потрібно було робити ребрендинг ранкової програми. І в Христини виникла ідея шоу «Будьте здорові». Якраз тоді у неї почалася робота з реабілітологами й дівчина вирішила розповідати у своїй програмі, що і лікарі «можуть бути нормальні».

У квітні минулого року спробувала дати майстер-клас з риторики у громадському ресторані «Urban Space 100». Він виявився дуже успішним, прийшло багато людей, почула позитивні відгуки і те, що може навчати інших.

«А минулої неділі я була в Києві на жіночому фестивалі «Аніма», і там теж 20 хвилин після виступу мене не відпускали, – додає Христина. – Є хороший фідбек, тому розвиваюся в цьому все більше».

Супергероєм бути легше

Христина Стефінів визнає, що її історія трохи казкова, але себе не героїзує. Просто робить те, що мусить і не оглядається назад.

«Якщо гупнулася, я знаю як виплутатися. Це неприємно, але жалість тут найбільший ворог, – говорить дівчина. – Коли є фізична особливість, постійно намагаєшся її знівелювати. Незручно просити про допомогу – краще голову собі розіб’єш, ніж попросиш подати руку. Це така форма неприйняття себе. Легше бути супергероєм».

На своїй сторінці у Facebook веде такий-собі блог #standup_and_Go_Stephiniv – з анг­лійської «вставай і йди, Стефінів». Публікує фото з тренувань, розповідає про свої досягнення, перші кроки й падіння. Буває, хлопці на вулиці пропонують допомогу чи запрошують на побачення.

Та зізнається, що пише на своїй сторінці, коли вже зовсім кепсько. Тоді допомагає підтримка читачів.

«Інколи хочеться понити і це – нормально, – говорить Христина. – Частіше ентузіазму немає, ніж він є. Все, що видно зовні – плоди моєї праці, а те, що всередині – краще, щоб видно не було. То особисте. Але я розумію, що перш за все я сама перед собою зобов’язана, бо вклала вже купу часу, зусиль і грошей. Тим більше, коли Бог дає мені знаки згори – людей і можливості. Тому все добре, просто треба пахати і виконувати свою роботу якнайкраще, якнайякісніше. Ось і весь рецепт успіху. Бо немає нічого неможливого – справді».

24-річна Лола Пякінямякі з фінського міста Турку пройшла всі стадії “краси”. Спочатку боролася з ожирінням, потім з анорексією. В підсумку стала консультантом по здоровому харчуванню та перетворила себе на живу копію ляльки Барбі. Називає себе “Лола – фітнес-Барбі”.

Дівчина згадує, як в дитинстві її дражнили через пухке тіло. Почала знаходити розраду в поїданні солодощів.

Знущаннями не гребували навіть члени її власної сім’ї. Це дало протилежний ефект – Лола виявилася на порозі анорексії. Вага впала до 34 кг. Коли їй було 12 років, важила 80 кг. У найгірші моменти хвороби з’їдала тільки одне яблуко за цілий день та займалася спортом по п’ять годин без перерви.

Лола витратила багато часу та сил на боротьбу зі шлунком. Сьогодні її вага 51 кг. Вона заплатила $ 6,5 тис. за збільшення грудей, аби мати вигляд ляльки Барбі.

“У дитинстві я завжди обожнювала Барбі, але ніколи не думала, що можна виглядати як одна з них. Кривдники дражнили мене, називаючи Барбі. Всі знали, що я не схожа на цих ляльок, яких так любила. Роками я жахливо поводилася зі своїм тілом. Дозволяла іншим змушувати мене відчувати свою нікчемність через зовнішність, – сказала Пякінямякі. – Коли я нарешті прийняла себе, дізналася, що в житті є набагато важливіші речі, ніж зовнішній вигляд. Я знайшла своє щастя та здоров’я. В підсумку виявилося, що я дійсно виглядаю як Барбі. Я не вважаю всерйоз, що схожа на неї. Але позитивні коментарі та порівняння для мене багато значать. Зараз Барбі мій ангел-охоронець. Вона дає мені сили та впевненість у собі. Прізвисько “фітнес-Барбі” стало частиною мене .

На сторінку Лоли в соцмережі Instagram підписано понад 50 тис. користувачів.

Сьогодні дівчина їсть на сніданок лосося або вівсянку з яєчними білками та ягодами. На обід – салат з моцарелою та куркою. На вечерю – суп, в якості перекусу – багато горіхів, насіння та свіжих овочів. Щотижня у неї є день, коли дозволяє собі будь-яку їжу.

Коли Габі Шулл із Міссурі було лише 9 років, їй видалили частину ноги через рак кісток, який розвивався у її коліні.

Але через 6 років дівчина знову повернулася в балет, розповідає BoredPanda.

Онкозахворювання дівчині діагностували після того, як вона отримала серйозну травму, катаючись на ковзанах. Тоді здавалося, що їй назавжди зачинені двері у балетний клас.

Завдяки операції з ротаційної хірургії Габі знову може тренуватися. Лікарі зберегли здорову частину ноги й пересадили її, повернувши на 180 градусів. П’ятка дівчини функціонує тепер майже як коліно, тому вона легко призвичаїлася до протеза.

Відтоді Шулл знову танцює. Вона займається у пуантах, ходить на уроки хіп-хопу, джазу, контемпорарі. Вона також планує брати участь у танцювальних змаганнях.

Крім того, Габі стала представницею дитячої організації хворих на рак “The Truth 365”.