Сьогодні принципи балансу сил можна застосувати в трьох регіонах: на Далекому Сході, в Європі і на Близькому Сході.

Коли Клеменс фон Меттерніх (Klemens Von Metternich), видатний австрійський дипломат 19 століття, намагався домогтися стабільності в Європі, йому доводилося балансувати між цілями російського царя і цілями Наполеона, згадує американське видання The Washington Times.

Він зробив Австрію “неупередженим посередником” у наполеонівському вторгненні в Росію і водночас пообіцяв використовувати вплив Австрії проти Наполеона. Така видимість нейтралітету зберігалася до 1813 року, коли армія Наполеона почала здавати свої позиції під натиском ворогів.

У ході Віденського конгресу Меттерніху вдалося знайти баланс між інтересами Росії, Франції, Польщі, Австрії і навіть Німеччини. Він проявив неймовірну дипломатичну майстерність, завдяки якій, як стверджують його прихильники, в Європі встановився відносний мир на ціле століття. Генрі Кіссінджер, який вивчав дипломатію Меттерніха, застосував стратегію цього австрійського дипломата у відносинах з Китаєм в період холодної війни, що, на думку деяких, призвело до краху Радянського Союзу.

Сьогодні США є найпотужнішою державою в світі, проте виникнення безлічі осередків нестабільності по всьому світу і зріла економіка, яка вже нездатна підтримувати традиційну роль Америки, змінили глобальні перспективи. Саме тому розробка зовнішньої політики США, заснованої на принципах Меттерніха, може принести відчутну користь.

Сьогодні принципи балансу сил можна застосувати в трьох регіонах: на Далекому Сході, в Європі і на Близькому Сході.

Спроби Китаю домогтися панування в Південно-Китайському морі стривожили його сусідів. Однак ця глибока тривога цілком може трансформуватися в азіатський пакт про взаємну оборону, в рамках якого спільні зусилля військового та логістичного характеру можуть стати потужною противагою амбіціям і потенційній агресії Китаю. Такий договір вимагає величезної дипломатичної майстерності, однак він цілком можливий, і він допоможе встановити умовний баланс у відносинах між країнами Тихоокеанського басейну і в Південно-Китайському морі.

Подібним же чином сунітські країни, які побоюються амбіцій шиїтів і Ірану, могли б об’єднатися під прапором альянсу Договору Червоного моря, покликаного забезпечити стабільність у регіоні. Ліга арабських країн могла б узяти на себе роль каталізатора у створенні такого оборонного союзу.

З моменту початку холодної війни наприкінці 1940-х років альянс НАТО виконував функцію захисника проти агресії з боку Радянського Союзу. Хоча НАТО досі існує, ступінь його впливу було випробувано діями Путіна в Криму і на сході України. НАТО не втратив свій вплив, однак цей альянс необхідно реформувати і реорганізувати на підставі об’єктивної оцінки сучасних загроз.

Кілька європейських держав скомпрометували себе, оскільки вони залежать від поставок російського газу. Тим не менш, зараз багато хто відчуває страх перед фінляндізацією, і саме цей страх може підштовхнути деякі європейські країни до прийняття рішення про мобілізацію.

Зрозуміло, ці регіони являють собою слабкі ланки у процесі встановлення глобального балансу сил. Однак за відсутності американського жандарма подібні альянси можуть стати головним гарантом благополучного майбутнього. Якщо немає балансу, виникають або чиєсь панування, або анархія. Рівновага не з’являється спонтанно. І в цьому відношенні американська дипломатія може принести масу користі в тому разі, якщо в США буде розроблена правильна зовнішньополітична стратегія.

Історія не повторюється, якщо вірити кліше. Однак ми можемо витягти корисні уроки з нашого минулого. В Америці немає Меттерніха, а сучасна ООН абсолютно не схожа на Віденський конгрес. Але хіба не може сценарію балансу сил, заснованого на інтересах країн окремих регіонів, покласти початок епосі відносної стабільності? Протистояння агресії вимагає опору у формі оборонних організацій. І багато країн готові прийняти цей виклик, тому що вони розуміють, що ці загрози не можна ігнорувати.

Організаційне управління, тобто поштовх до об’єднання, необхідно покласти на США, навіть якщо Америка не буде очолювати ці коаліції. Головною мотивацією до об’єднання може стати страх, як це було в 19 столітті. Принципи Віденського конгресу можуть послужити основою сучасної дипломатії. Але чи є у когось бажання почати цей процес? І чи зможуть вони довести його до кінця?

Герберт Лондон – президент Лондонського центру політичних досліджень.
За матеріалами: ИноСМИ