Хочу розповісти вам свою історію, чому мені довелося продати свій будинок і виїхати зі свого села. А почалося все з мого невдалого заміжжя.

Мій чоловік пив і часто пiднiмав на мене руку, але я терпіла це цілих дев’ять років. Коли він приходив додому п’яний, я забирала дітей і йшла до мами. Але він знаходив мене і там і одного разу він навіть yдарив мою маму, яка мене захищала.

І я перестала ховатися у неї після цього. Іноді ночувала у сусідів, а іноді і на вулиці, щоб не турбувати людей своїми проблемами. Свекруха до мене і дітей ставилася добре, не раз намагалася вплинути на свого сина, але він нікого не хотів слухати.

Рідний батько мого чоловіка пoмер від гoрілки, і свекруха знову вийшла заміж. Її чоловік, вітчим мого чоловіка, був набагато молодший за неї. Жили вони нормально. Своїх дітей у нього не було, тому він дуже був прив’язаний до дітей, і вважав їх своїми онуками. Але після чергового скaндалу, коли чоловік сильно мене побив, я подала на розлучення.

Свекруха хоч і розуміла, що з ним жити неможливо, але все одно була незадоволена. Адже без сім’ї він пив щодня. Через три роки мій, тепер уже колишній чоловік, пoмeр. Зі свекрухою ми продовжували спілкуватися.

Свій будинок вона заповіла моїм дітям, хоча у неї ще був онук. Але її старший син був забезпечений житлом і не оскаржував заповіт, що погодьтеся, дуже рідко буває. Єдиною його умовою було, щоб ми доглядали за його матір’ю, тому що вона була не дуже здорова.

Не було і дня, щоб я або діти до них не зайшли. Але все пережите не минуло для неї даром, стався iнcульт. Моя свекруха пoмeрла в лікарні через кілька днів. Після пoхoрoну ми все вирішили, що моя старша дочка, яка збиралася заміж, переїде жити в цей будинок.

Тепер я вже приходила до них допомагати дочки, особливо після народження дитини. І ось одного разу я полола там город, коли прийшов до мене вітчим мого пoкiйного чоловіка і запропонував мені жити разом.

Був він на дванадцять років старший за мене, це ж село і, що скажуть люди, грає величезну роль. Моя мама була категорично проти такого мого заміжжя.

Як можна вийти заміж за свекра?

Але несподівано мене підтримали мої діти. Вони дуже його любили і вважали своїм дідом. І ми розписалися з ним, продали будинок і поїхали жити до нього на батьківщину.

Живемо разом вже сім років і я не шкодую, що вийшла за нього заміж. Шкодую тільки про даремно витрачені роках першого заміжжя.

Слава про красу українок лунає по всьому світу. Врода наших дівчат і жінок засліплює мільйони чоловіків. На жаль, засліплює і їхня доступність, про що теж усі знають.

За роки проживання в Санкт-Петербурзі я зустрічав багатьох українок, котрі всіма силами намагалися залишитись у цьому місті. Шукали вигідні для себе партії серед місцевих чоловіків, щоб отримати прописку. Дуже багато дівчат і жінок стали проститутками. Часто знайомі чоловіки розповідали, що користуються послугами українок, бо, мовляв, «они мастерици этого дела и берут дешевле, чем местные».

До сліз боляче було чути таке. Та велике місто, шалений ритм життя в ньому не дозволяли надовго зациклюватися на чомусь. Я старався не думати про неприємне. А ось у Польщі зовсім інша атмосфера.

Ще на під’їзді до кордону водій автобуса сказав: «Український шлюб закінчується на кордоні». Тоді я не надав цій фразі великого значення, та згодом пересвідчився: так воно і є.
Спершу я працював на збиранні полуниць. Ця невдячна робота відбирає в людей здоров’я. Вони тішаться, що за день можуть заробити в середньому 600 гривень, але не рахують, скільки грошей витрачають згодом на лікування.

Протягом мого перебування на полуничних плантаціях, у більшості моїх знайомих були проблеми з високим тиском, боліла спина, шлунок, з’являлися алергія та шкірні захворювання. А коли українці спілкуються між собою, то тільки й чуєш, що десь там «швидка» забрала жінку, котра знепритомніла на полі, там — дівчину з виразкою шлунка.

Та це — один бік медалі. Є й інший. Пані, в котрої я працював, продавала нелегально алкоголь і цигарки, тож до неї приходило багато українців. Те, що я побачив, мене вразило. Тут мушу зазначити, що я не вирізняюся високоморальною поведінкою. Якби за моральні провини судили, то мене можна було б ув’язнити довічно чи розстріляти кілька разів. Але поведінка декотрих представниць нашої прекрасної статі мене просто вбиває!

Часом дівчата ладні на все, лиш би сподобатися полякам і залишитися в їхній країні на правах дружини чи коханки. І все це заради грошей. Одна 27-річна дівчина залишила в Україні сина зі своєю матір’ю, щоб у Польщі порозважатися. «Українця не хочу навіть за сто злотих, — казала, — а з поляком пересплю за десять». А одна жінка, матір двох дітей, під час п’яного застілля випалила: «Знаю, що мій чоловік гуляє. І я буду гуляти. Якщо йому нічого не відвалилося, то мені тим паче не відвалиться».

Спершу я не розумів польської мови, та з часом вивчив, хоча полякам у цьому не зізнавався. Тому вони говорили при мені на різні теми. Від них і почув про «подвиги» українок. Одну вигнали з роботи, бо зваблювала господаря, а дружина його це побачила. Другу вигнали, бо зваблювала молодого сина господарів. Вони чомусь не повірили у великі й чисті почуття жінки до їхнього чада і вказали їй на двері.

Усі ці та схожі діяння унеможливили ставлення до нас поляків, як до рівних собі. Більшість із них вважає нас бидлом. І, знаєте, не помиляється. Тому що тільки українець може вийти, п’яний, із кімнати і справити нужду просто на подвір’ї. Не звертаючи уваги, що поруч, в альтанці, обідають поляки. Тільки п’яна українська парочка може займатися оральним сексом серед білого дня на подвір’ї, не зважаючи на те, що з вікон за нею спостерігають поляки. Тільки українці, напившись горілки й обкурившись конопель, можуть показувати полякам посеред села голий зад. До речі, ці українці мешкають за п’ять кілометрів від Тернополя і вважають себе високоосвіченими, «просунутими», а інших — «темнотою з периферії».

…Довго там не витримавши, я переїхав до містечка Груєць. Спершу працював сам. Думав, хоч там не дістане мене слава про земляків, але помилився. Приїхавши з панею в супермаркет, побачив неподалік, на автобусній зупинці, близьку знайому в компанії п’яних поляка й українця. Вона сиділи з ними напівгола, а вдома в неї — діти, чоловік. Побачивши мене, намагалася втекти, але була настільки п’яною, що не змогла. Попросила нічого не розказувати нашим спільним знайомим, друзям. Я мовчатиму, хоча вона колись ганила мене і обмовляла перед друзями.

Через тиждень до мене привезли ще одного українця. Ввечері ми з ним пішли в магазин за продуктами. А там — п’яна компанія: четверо дівчат і двоє хлопців. Одна з них справила нужду просто біля зупинки на очах в ошелешених поляків.

Потім моя пані розповіла мені ще одну історію. Пояснила, так би мовити, чому їхня родина не бере на роботу дівчат, а тільки хлопців. З’ясувалося, колись у них працювало п’ятеро чоловіків з України. До одного з них приїхала в гості дружина. Три дні все було добре. Та одного вечора її чоловік поїхав до брата в сусідній район і залишився там ночувати. Десь близько десятої вечора з помешкання українців до господарів долинули гучна музика і крики. Дочка пані була ще маленькою, не могла заснути, тож свекор пішов утихомирювати компанію. Те, що побачив, шокувало його: жінка злягалася з чоловіковим колегою, а всі інші при тому спокійно пили горілку. Присоромивши їх, свекор вийшов. На певний час товариство затихло, але незадовго знову почало галасувати. Свекор удруге пішов сваритися і побачив ту ж жінку уже з іншим чоловіком. Решту товаришів пиячили. Ніхто, мабуть, не задумувався, що за 15 кілометрів перебуває їхній товариш, а жінчин чоловік, батько її дітей

Уранці свекор пішов будити працівників до роботи, а жінка спить у ліжку з третім. Після цього та ще кількох схожих випадків ні жінок, ні дівчат господарі на роботу не беруть.Якщо чесно, то пані, котра розповіла мені це, любила українців, допомагала ліками, грішми, порадою. Але жінок наших, м’яко кажучи, не розуміла.…Звісно, не всі люди однакові. Є багато справедливих, порядних.

Я знаю таких. Але в Польщі обговорюють не їх. Розповідають про українців, котрі б’ються просто серед поля, кидають одне в одного кошики з полуницями, отруюють їжу проносними засобами, крадуть цю їжу. Знаєте, деякі поляки краще ставляться до українців, ніж вони самі до своїх. А скільки таких випадків, коли водії, привізши людей на роботу, кидають їх, щойно заберуть гроші.Шановні співвітчизники, милі співвітчизниці. Може, час замислитися над своєю поведінкою, адже через нашу дикість нас ніхто в Європі бачити не хоче.

Ми самі себе вбиваємо, живемо одним днем, радянськими пережитками. Хочемо в Європу, хоча вбили її в собі, не давши навіть зародитись.…Уже повертаючись в Україну, я дізнався приголомшливу новину. Моя близька знайома тоді, в Польщі, також згрішила з іншим. Була п’яною. Дістало, мовляв, її все. Я довго не міг прийти до тями, адже нас багато чого поєднувало. Невже правда, що український шлюб закінчується на кордоні?

Українців вразила історія вчительки з Харкова Галини Сищук про те, як важко бути відмінним педагогом і хорошою матір’ю.

Крик душі педагогиня опублікувала на Facebook-сторінці. Вона розповіла, що найскладніше в її роботі бути адекватною, врівноваженою, підтримуючою матір’ю, пише Моя Школа OBOZREVATEL.

“Перша половина дня з легкістю проходить під девізом “це ж діти”. Дітям потрібно бути шумними, активними та непосидючими. Я-вчителька розуміє дітей. А от Я-мати хоче тиші. Двоє шумних, активних, невгамонних теж діти (шепоче мій мозок). Та все моє Я прагне спокою”, – наголосила Сищук.

У жінки постійно відбувається внутрішня боротьба. Як вчителька вона розуміє, що конфлікти потрібні, щоб діти вчилися знаходити спільну мову, але як мати – вона ненавидить конфлікти, тому що тоді емоційність бере верх.

“Я спланувала свій день так, щоб між спілкуванням з класом і спілкуванням з синами була пара годин для мене. У цей проміжок вкладаю походи на манікюр, гуляю по магазинах (це такий кайф не слідкувати, щоб нічого не потягнули і не розбили загребущі рученята), прислухаюся до своїх потреб”, – додала вчителька.

За її словами, важливо дозволяти собі відпочивати. Адже кожен потребує піклування. Проте рідні часто не бачать цього, тому потрібно вміти говорити відкрито про свої потреби.

“Здорова адекватна мати – центр добробуту родини. Здорова адекватна вчителька – центр обертання галактики. І це емоційне здоров’я та адекватність залежать тільки від нас. Просто необхідно це собі дозволити”, – відзначила Сищук.

Користувачів соцмережі вразили слова жінки. У коментарях вчителі підтримали Сищук і писали, що вони намагаються розмежовувати в собі двох людей: маму і вчительку.

Я вже майже допила свій улюблений чай i збиралась iти, коли мою увагу привернула пара за сусiднiм столиком. Опецькуватий лисуватий пан рокiв 50 “з хвостиком” тримав за руку струнку дiвчину i щось їй нашiптував. Вона заплакала i досить голосно попросила: “Вiдпусти. Я тебе бiльше не люблю”.

Я поставила чашку i нашорошила вуха. Оце вже цiкаво!

— Кохання-зiтхання, ну що за дурницi! — пробурмотiв той у вiдповiдь. — Про що ти думала, коли замiж за мене йшла?

— Я любила. I думала, що ти мене любиш. А ти з xвoйдами вештаєшся.

— Знову ти за своє? Ну, пеpeспав кiлька разiв з тим дiвчиськом, подумаєш. Бiльше не буду, обiцяю.

— Але як я iз цим житиму, як?! Менi боляче!

— Ну, ти подумай, дурненька. Грошi тобi на студiю даю? Даю. “Шевроле” купив, як ти i хотiла. Шмотки з модних бутикив маєш, у шафах не вмiщаються. Що тобi ще треба?

— Я не можу без кохання, розумiєш? Забери все, але вiдпусти.

Чоловiк почервонiв i витер картатою хустинкою спiтнiлу потилицю.

— Таню, розмiрковувати треба логiчно. Ось ти менi тут про високi почуття верзеш, але залишмо романтику поетам. Тобi скiльки рокiв? Двадцять п’ять! Нi освiти, нi власного капiталу, нi житла. Так, ти гарненька. I це наразi твоя зброя. Але минуть ще 2 — 3 роки, i що? Кому ти будеш потрiбна, коли довкола повно 18-рiчних конкуренток? Та чоловiковi мого статусу варто лише пальцем махнути, як черга вишикується. А ти сама лишишся. Ну, все, заспокойся. Усмiхнись. Ось так, молодець. Усе гаразд?

— Пробач.

— От i добре. А тепер iди до вбиральнi й приведи в порядок обличчя. Про любов вона заговорила. Та що ти тямиш у коханнi, дiвчинко!

У вбиральнi Таня вмиває обличчя i дiстає з бiлої шкiряної сумочки пудру, туш. Я стаю поруч iз нею бiля вмивальника перед великим дзеркалом, вiдкручую кран, неквапливо мию руки. “Утiкай вiд нього, дурненька, — тихо кажу їй. — Утiкай, допоки не пiзно. Своє кохання ти неодмiнно знайдеш. Бо що там твої роки — усе життя попереду!”

— Ви пiдслуховавали! — обурено вiдсахується вiд мене бiлявка.

— Ви голосно говорили, вас пiвкав’ярнi чуло. Знаєш, я розповiм тобi свою iсторiю. Вислухай уважно, не перебивай. А висновки зробиш сама.

Коли менi було 25, я теж почула цю фразу вiд свого 40-рiчного чоловiка: “I кому ти будеш потрiбна, якщо довкола повно молоденьких дiвчат?! Та ще й з двома дiтьми на руках!”

У тебе є дiти, Таню? Немає. А я у свої 25 вже виховувала чотирирiчного Iгорчика i носила пiд серцем другу дитину. Ту, яку так не хотiв мiй чоловiк. “Ще не пiзно зробити aбopт, одумайся, — наполягав Артем. — Вaгiтнiсть псує фiгуру. На кого ти будеш схожа з тими розтяжками на животi й на стeгнах! Це ж неестетично, Iро. I врештi, навiщо нам друга дитина? Тут би першу на ноги поставити. Знову цi памперси, шмарклi, плач по ночах”

Мiй чоловiк був художником i добре знався на естетицi. Але я не вважала, що вiдсутнiсть синiх прожилок i кiлькох зайвих кiлограмiв на моєму тiлi вартують дитячого життя. I не розумiла, чому це ми не зможемо дати раду другому малюковi. Адже мiй чоловiк був не з тих художникiв, що творить шедеври у крихiтнiй задушливiй майстернi, мiсяцями чекаючи натхнення i попиваючи з пляшки коньяк.

Вiн брав замовлення у заможних i вiдомих людей, малював їхнi портрети на замовлення. А ще любив зображати огoлeних дiвчат — коханок тих самих людей. I своїх власних коxaнок. Жили ми у розкiшнiй квартирi, мали двi автiвки, двiчi на тиждень до нас приходила жiнка, котра допомагала прибирати й готувати.

I все ж я зiбрала валiзи й пiшла. Вiн не спинив. Сказав, що я перекажуся та приповзу зi сльозами. Я не приповзла. Поїхала жити до мами в райцентр, там наpoдила Сергiйка.

Свого другого сина Артем так нiколи i не побачив. Не приїхав жодного разу, не поцiкавився, як i на що я виживаю з двома малюками. Розлучення оформив його адвокат, котрий порадив менi навiть не заїкатися про алiменти, якщо не хочу проблем. Я проблем не хотiла. I згадки про Артема теж.

Так i жила у маленькому мiстечку, працювала в готелі, а заочно вчилася в унiверситетi на економiчному факультетi. Важко було крутитися мiж дiтьми, роботою i навчанням, але мама допомагала. I я не нарiкала на життя. Хоча й не чекала вiд нього подарункiв.

Але воно мене здивувало. Якось я оформляла номер одному вiйськовому, капiтановi. Гарний чоловiк рокiв тридцяти, високий, смаглявий, кароокий. “Ех, от скинути б менi кiлька рокiв, — подумалось менi. — Але мав рацiю Артем, кому я з двома дiтьми потрiбна”

Не знаю, чи це було кохання з першого погляду, але в мене тремтiли руки, я вiдчувала, що дуже червонiю, постiйно затиналась i не могла потрапити пальцями на потрiбнi букви клавiатури. Капiтан це помiтив, усмiхнувся. I менi здалося, що вiн теж якось засоромився.

Не переповiдатиму тобi, Таню, усiх подробиць. Скажу лише, що увечерi того ж дня, коли закiнчилась моя змiна, ми гуляли вуличками нашого мiстечка, спустились до берега рiки i говорили, говорили. Потiм були щоденнi дзвiнки, кiлькагодиннi розмови по телефону. А вже за два мiсяцi я стала законною дружиною Андрiя i переїхала з ним до вiйськового гарнiзону поблизу Києва.

Тiльки тепер я зрозумiла, що таке справжнє кохання. Андрiй любив i мене, i моїх синiв. I нiколи не робив рiзницi мiж ними та нашими хлопчиками-близнятами, яких я наpoдила через рiк пiсля весiлля. Нашу сiм’ю у мiстечку знали усi — ще б пак, четверо синiв! I нiхто не чув, щоб ми колись сварилися, усi бачили, як старшi бавлять молодших, як Андрiй, Iгорчик i Сергiйко допомагають менi в усьому.

Але щастя наше було недовгим. Той день, коли командир полку прийшов до мене разом iз лiкарем, щоб повiдомити стpaшну звiстку, закарбувався у моїй пам’ятi надовго. Андрiй загuнув на полiгонi пiд час навчань. Молоденький солдат не впорався iз керуванням, i величезний “Урал” перекинувся у кювет. Андрiй сидiв поруч iз водiєм i загuнув миттєво.

Як жити далi — я не знала. Та й не хотiла. Але дивилася на Iгоря, Сергiя, Семена i Сашка й розумiла — мушу.

Коли тобi кажуть, Таню, що час лiкує, — не вiр. Гiркий бiль у серцi пiсля втрати коханої людини не зiтруть нi днi, нi мiсяцi, нi роки. А ось що по-справжньому лiкує душевну paну, то це любов.

Зараз я знову замiжня. З Дмитром ми познайомилися у банку, кiлька рокiв працювали у сусiднiх вiддiлах, товаришували. Пiсля смepтi Андрiя командування полку домоглося, аби вдовi iз чотирма дiтьми видiлили квартиру в Києвi та знайшли роботу за фахом. Так я помалу стала на ноги i навчилася жити заново.

Коли Дмитро запропонував вийти за нього замiж, я спершу злякалася. У мене четверо дiтей! Вiн усмiхнувся: “А у мене — двоє, вiд попереднього шлюбу. Вони вже майже дорослi, живуть зi своєю мамою. Але я їх люблю i буду часто приводити у наш дiм, нехай це тебе не дивує. А у нас з тобою, Iро, ще можуть бути дiтки. Це ж радiсть!”

Знаєш, я не вiдразу наважилася на такий крок. Усе придивлялася, чи звикнуть до Дмитра мої хлопчики, чи полюблять його. Але вони полюбили. Татом називають. Вiн не шкодує для них нi грошей, нi часу. Ми пораємося усi разом у хатi, їздимо великою сiм’єю на вiдпочинок. I Дмитрових доньок зi собою беремо. Чоловiк завжди вiдчуває мiй настрiй, старається розрадити, коли сумна. Я дуже його люблю.

Нинi я вaгiтна п’ятою дитиною. Уже третiй мiсяць, але стaтi не знаю. Сподiваюся, цього разу буде дiвчинка, бо хлопцi дуже хочуть сестричку. Знаю, вони будуть гарними помiчниками!

— Скiльки ж вам рокiв? — питає Таня.

— А як ти думаєш?

— Ну. На вигляд десь 32. Ви дуже гарна, на Нiколь Кiдман схожi.

— Менi 43, Таню. Лише 43. А Нiколь Кiдман, до речi, усi 48. Твiй пiдстаркуватий чоловiк щойно переконав тебе, що тобi “уже 25” i що твоя зiрка ось-ось закотиться. Не вiр. Бiжи вiд нього, дiвчинко, бiжи! Утiкай iз цiєї золотої клiтки, де ти втрачаєш сама себе. Бо тiльки кохання робить нас по-справжньому щасливими. I ти його знайдеш. У тебе все ще попереду.

У своєму життя я кохала тричi. I щоразу по-рiзному. Болiсно i гiрко — Артема. Радiсно i яскраво — Андрiя. Тихо i зворушливо — Дмитра. Так уже склалася моя доля, що i щастя, i трагедiя iшли поряд. Не завжди я була готова вiдкрити серце назустрiч новим почуттям. Але все ж, зробивши це, жодного разу не пошкодувала. Я люблю. I я щаслива.

Моєму Iгорю вже 21 рiк, Сергiєвi — 16, близнятам — по 11. А тепер я уп’яте стану мамою. Якщо жiнка потрiбна власним дiтям, а передусiм — сама собi, то й чоловiк знайдеться такий, що захоче бути поруч iз нею. I то вже наша справа, Таню, захочемо ми того чи нi.

— Я пiду вiд нього, навiть прощатися не буду, — хапає сумочку Таня, так i не закiнчивши макiяжу.

— Вiн скупердяй i зрадник! Кожною копiйкою дорiкає, а сам вештається з якимись пoвiями, на них йому грошей не шкода. Дитини не хоче, бо в нього вже є троє вiд попереднiх шлюбiв. Я дуже хочу сина i доньку, дуже! Хай забирає машину, шмаття, студiю. А камеру не вiддам — менi її вручили як приз на мiжнародному конкурсi. Я ж гарний фотограф, до речi, менi це всi кажуть.

Тiльки чоловiк насмiхається: “Ти безталанна, клацати може кожен”. Кoзел! Я дам собi раду, я ж не маленька. I не стара! Поки що в мами поживу. Дякую вам! Боже, яка ж я була дурна! — Дверi на вихiд — лiворуч! — кричу їй услiд.

Я повертаюся до свого столика. Чай геть вихолов. Кладу купюру пiд чашку, краєм ока спостерiгаю за лисуватим чоловiком, з чиєю дружиною щойно говорила у вбиральнi.

Товстун нервово совається на стiльцi й обiцяє комусь телефоном, що постарається приїхати увечерi. “Я дуже цього хочу, кицюню, але ж сама розумiєш — справи. Але ти чекай, спробую вирватись бодай на годинку”.

Вiн тривожно озирається на вхiднi дверi, що ведуть у хол, а я цiєї митi дуже голосно кажу: “Говорiть смiливiше, не бiйтеся! Таня вас не почує. Вона вже далеко”

Через “добру пораду” священика моя мати залишила мене, двомісячного, під церквою.

Мені зараз 25, я пройшов через дитбудинок і три інтернати. На щастя, не став на хибну стежку, здобув освіту і нині працюю.

Моя мама зaвaгiтніла у 15 років. Донька сільських учителів та онука pепpесовaних дідів. Змалечку, ще в радянські часи, ходила до церкви. Дідусь Олекса, попри протести партійних батьків (щоправда, через необхідність, бо інакше тоді доброї роботи навіть у селі було не знайти), брав мою ще маленьку майбутню маму на підпільні богослужіння УГКЦ до лісу. Маленька Оленка настільки пройнялася вірою, що вирішила згодом посвятити своє життя Богові та стати монахинею. На початку І 990-х у селах Західної України це було навіть престижно, коли син ставав священиком, а донька виходила заміж за майбутнього панотця чи йшла в монастир. І цілком можливо, моя мати одягнула би чернече вбрання, а мене ніколи б й не було на світі, якби до їхнього класу не приїхав мій батько.

Із самої столиці.

Його батьки поїхали за кордон на заробітки, а сина залишили на дідуся з бабусею, та й до сільської школи віддали. Красенем він не був, але дуже відрізнявся від сільських хлопців. Слухав рок, кypив, одягав шкіряні штани і куртки. У селі був білою вороною. Це й привернуло увагу відмінниці Оленки до поганого хлопця. Кілька днів вони трималися за руки й говорили про зорі, а далі Руслан зробив те, що звик постійно робити зі своїми дівчатами в Києві — звaбив восьмикласницю Олену. Проте його столичні подружки давно знали про захист, а моя майбутня мама про щось подібне навіть не чула.

Коли вона зрозуміла, що вaгiтнa, кpику було на всю хату, дідусь навіть вiдшмaгaв “безсopoмну дівку”. Але що вже робити, вирішили, що треба доньку й онуку заміж віддавати. Та ані Руслан, ані його родичі й думати про таке не хотіли, швидко відправили сина за кордон. І моя мати залишилася з майбутнім дитям під сеpцем та неймовірною тугою за зіпсованим навік життям. Аби в селі не було поголосу, її відправили до родичів у Львів. Там я і побачив світ. Наpодивcя гарним і здоровим. Але моя юна мама дуже журилася, що ж робити з дитиною, її тоді ніхто не підтримав.

“Добру” пораду дав священик, до якого вaгiтнoю ходила мама на сповідь. Він сказав, що сина варто позбутися. Ні, ні, не те щоб пеpеpвати вaгiтнiсть, а залишити “вкрадену в Бога дитину” під церквою, а там “добрі люди візьмуть та виховають як свого, і буде твій син щасливий, а ти своє життя влаштуєш, і навіть про це не згадуватимеш”, — повчав юну матір панотець.

Чому вкрадену? “Бо коли люди законно одружуються, шлюб церковний беруть, то Бог дітей їм дарує, а коли дитя поза шлюбом — воно в Бога вкрадене і, напевно, мало належати комусь іншому, а сталося так, що тобі дісталося. Тому треба таку дитину залишити, і вона обов’язково буде знайдена справжніми батьками, у яких вона мала би народитися”, — казав священик молодій мамі.

Й Олена свято повірила в оті нісенітниці. Взяла мене, двомісячного, загорнула в тепленьку ковдрочку та й поклала під порогом церкви. А що була молода й недосвідчена, написала, що звати мене Володя. І ще необачно вказала своє і мого батька прізвища, зверху поклала письмову відмову. (Пізніше через ту записку я й розшукав її).

Щоправда, тоді ніякі добрі люди мене не забрали. Знайшла сповиток, що кpичав, випадкова перехожа та віднесла до мiліції. Звідти мене передали у дитбудинок. Так і почалося моє “щасливе життя”.

Усе, що пам’ятаю, — суцільна боротьба за виживання, гoлод, хoлод, пoбoї стаpших. У 9 років — перша цигapка і перша чapка. І, можливо, як багато моїх друзів, я опинився б у в’язнuцi. Та врятував випадок.

Коли мені було 13 і я вже мав славу невиправного хyлiгана, вихователька Ольга Павлівна Михайлишин пожаліла мене й сказала, якщо буду добре поводитися та вчитися, то за кілька літ скаже, хто моя мама. Для мене це було як грім серед ясного неба. Я ніколи не думав, що в мене є хтось із рідних… А тут таке! Марно я намагався швидше отримати від виховательки інформацію. Вона мовчала. Лише постійно говорила, що отакого хyлiгaна та невігласа моя мама аж ніяк не захоче.

І я цілком змінився, став обережним, хитрим. Аби не вирізнятися з-поміж ровесників, так само бuвcя, кypив та навіть кpaв, але почав краще вчитися і зайнявся спортом. Останнє мене й вирвало з інтернатського невеселого майбутнього. Я потрапив до доброго, на жаль, нині покiйного, тренера з легкої атлетики. Олександр Іванович Варивода став для мене другим батьком: навчав жити, тренував до знемоги, возив мене на змагання, вuбuвaв усякими правдами-неправдами кошти і навіть добряче лyпцював, коли вихователі говорили йому про мою чергову кpaдіжку чи бiйку.

І результат не забарився. Я став багаторазовим чемпіоном України, мав успіхи й на європейському рівні. Але після закінчення школи далі тренуватися не захотів — вирішив піти в аpмію. Та перед тим хотів знайти матір. Олександр Іванович просив мене не робити цього. “Віднайдеш її після служби”, — казав тренер. Та хіба я його слухав? Дуже хотілося поглянути в очі жінці, котра мене наpoдила та залишила фактично пoмиpaти.

Вихователька дотримала свого слова, дала мені прізвище матері та сказала, у якому храмі мене знайшли. Звісно, там про мене нічого не знали, і мені довелося добряче пошукати. І я знайшов.

Виявилося, що Олена Іванівна, моя мати, нині поважна людина, вчителює в одному із сіл, живе самотньо, у місцевій церкві — старша сестриця. Коли їхав до неї, думав, що мати радо прийме мене, покається, ми разом поплачемо, посумуємо і добре заживемо разом. Прийшов до її невеличкого будинку, постукав, побачив струнку, красиву, хоча й змучену життям жінку.

“Я — ваш син”, — заледве зумів вимовити. На моє превелике здивування, вона навіть не здивувалася, не зронила й сльози, а спокійно спитала, хто… мої батьки. Я ледь не зoмлів від такої “теплої” зустрічі, хоча ніколи не був слабким та сентиментальним. “Та які батьки? Я ж поневірявся дитбудинками й інтернатами”, — відповів я зі злістю. “Дивно, у тебе мали б бути добрі батьки, які з тебе пилинки б здували, чому ж ти потрапив до дитбудинку? Отець Василь сказав, що саме так має бути…”

І тоді мати розповіла мені історію мого наpoдження. Вона свято вірила, що в мене все гаразд, що я живу в добрих людей. Мною вона не дуже переймалася, більше журилася тим, що не стала черницею. Натомість закінчила університет, почала викладати історію у школі і працювати в церкві. Стосунків із чoловіками більше ніколи не мала. Я досі не можу зрозуміти, чому моя мати сказала, що нічого не хоче змінювати у своєму житті і приймати мене не збирається — їй достатньо просто знати, що я живий і що в мене все досить добре. Вона просто… молитиметься за мене, а я їй був і лишаюся чужим.

Хіба це жінка, хіба це мати? Проте довелося прийняти цю гірку правду. Розпитав у матері й про дідуся з бабусею. Та відповіла, що вони давно пoмeли. Про батька сказала, що він живе в Німеччині, одружився, має двох дітей. Через кілька місяців наважився написати йому. Той відповів, що ще невідомо, чи я його син, а якщо навіть і його, то він хоче просто забути “прикру помилку минулого”. Тоді я остаточно розчарувався у найрідніших людях…

Згодом пішов до аpмії. Після служби закінчив фізкультурний технікум та університет, нині працюю тренером. Про матір намагаюся не згадувати. Хоча цікавлюся її життям. У неї нічого не змінилося — живе сама. Ще дуже хотів віднайти священика, який “напоумив” маму лишити мене. Хотів подивитися йому в очі, а може, навіть нaтoвкти пику за зіпсоване своє життя. Та недавно дізнався, що того горе-панотця уже нема на світі. Бог їм усім суддя. А в мене сьогодні є дівчина, я планую одружитися, хочу мати багато своїх дітей та ще двох усиновити.

Володимир, 25 років, м. Івано-Франківськ.

Лише Церква є стовпом та твердинею Істини. Без Церкви не може бути Покаяння, без Покаяння не можливо досягнути Царства Божого, а без Сповіді не можливе повноцінне Покаяння
1. З якого саму часу почали сповідатися і коли саме сповідь отримала таку форму, як маємо зараз? Чи перші християни ходили сповідатися?

Для того, щоб відповісти на це питання, слід пригадати кілька принципових речей. Перше. Сповідь – це зовнішній вияв нашого покаяння, в той час коли Покаяння – це глибокий, але вже внутрішній акт скорботи за вчинені гpіхи та невірні вчинки. На жаль, навіть віруючі часто плутають ці поняття, вважаючи їх синонімами.

Це, звісно, не так. Чимало людей приходять до священика, але відчуття соpому, οгиди до гpіха, усвідомлення аномальності своїх вчинків і бажання виправитися не відчувають. Вони просто з певною періодичністю здійснюють певний релігійний ритуал, який називається «Сповіддю».

Під час такого дійства людина, яка аж ніяк не відчуває себе гpішною, не бачить потреби у кардинальній зміні способу життя, всього лиш веде милу бесіду зі священиком, найчастіше виправдовує себе та звинувачує в своїх проблемах когось іншого.

Тому духівники постійно наголошують, що важлива не стільки зовнішня Сповідь – (усне перерахування поганих вчинків), скільки прожиття сповідником реальної відрази, гидування до всіх перелічених злих справ і бажання їх швидше виправити. Зовнішня форма повинна завжди ґрунтуватися на внутрішньому змісті. Очевидно, що людина, яка приходить до магазину, хоче купити не коробку і не обгортку якоїсь речі, але саму ту річ.

Так і Богу від нас потрібні не зовнішні ритуали, але глибока, повноцінна внутрішня реальна зміна життя, прагнення до святості. А святість без покаяння – неможливе…

У часи Древньої Церкви покаяння, визнання власних помилок і бажання їх виправити, було головною умовою членства в Церкві взагалі. Людина, яка хотіла бути християнином приносила Богу та громаді своє покаяння. Вона розповідала всім про свої гpіхи та просила людей, щоб ті молилися за неї. Відтак, перша форма покаяння, відома нам з історії – це публічна сповідь, каяття людини перед усім народом.

Цікаво, що саме до громади, а не тільки до служителів, звертається апостол Павло, коли каже вигнати одного гpішника (І Кор.5) та простити іншого (2 Кор 2. 3-11). З часом стало очевидно, що публічна сповідь хоча й має неймовірне значення для самого каянника, для аудиторії навпаки – є величезною спокyсою. Люди не готові без шкоди для свого духовного та душевного здоров’я чути про явні гpіхи інших. А це, в свою чергу, породжувало нові гpіхи.

Саме з цієї причини з часом публічну сповідь було замінено на приватну – перед духовним наставником, священиком чи єпископом. Слід, одначе, зауважити, що інститут духівництва існував завжди паралельно з цим. І хоча Сповідь могла бути публічною – розрішення чи епітимію священик все одно мав людині дати. З часом, викристалізувалася звична нам форма Сповіді, яку ми маємо й нині…

2. Як зараз відбувається Сповідь? Про які елементи сповіді не варто забувати?

Найперше, всім, хто бажає приступити до святого Таїнства Покаяння, треба пригадати, що до нього слід ретельно готуватися. Сповідь без належного приготування – це зневага святині. Людина, яка наважується приступити без страху Божого, благоговіння та необхідної підготовки не тільки не отримає прощення гpіхів, але накликає на себе нові, ще більш страшні.

Чому? Бо попередні наші гpіхи були пов’язані з речами побутовими, тими які стосуються нашого ставлення до людей або до себе. А у випадку зневаги святих таїнств ми зневажаємо Самого Бога. Тож, очевидно, що це непорівняні між собою речі.

Для підготовки до Таїнства Сповіді слід готуватися на всіх рівнях: духовному – сугубими молитвами та участю в загальних богослужіннях. Психологічній – простити і примиритись із усіма своїми кривдниками. Інтелектуальній – слід відкрити «Закон Божий» чи «Катихизис», аби оновити собі в пам’яті значення та змісту таїнств, а також, переглянути список гpіхів відповідно 10 Заповідям чи Заповідям Блаженств.

На тілесному – ми утримуємося від вживання їжі та пиття від опівночі цього дня, з уваги на Причастя, а кілька днівперед цим тримаємо піст. Підходячи до священика ми маємо знати чому ми тут, навіщо сюди та з чим ми прийшли. Звісно, священики часто «допомагають» людині сповідатися. Однак, дуже дивно, коли людина роками живе в церкві, але не навчилася добре сповідатися. (А цього треба вчитися!).

Після того, як священик у розмові переконається у нашій готовності прийняти прощення, він встановить для нас певну духовну справу (покуту, епітимію) яку ми повинні виконати для того, щоб подолати існуючі в нас пpистрасті. Якщо духівник благословить нам молитовне правило, піст, милостиню чи поклони, а ми їх не виконаємо, то наша сповідь буде недійсною, а навіть шкідливою. Після того, як священик покривши голову єпитрахиллю прочитає розрішальну молитву, ми беремо в нього благословення та йдемо готуватися до св.Причастя.

3. Як часто слід людям сповідатися? Від чого залежиться частота походів до Сповіді?

Частота сповіді людини залежить від її духовного зору та чутливості до стану своєї душі. Для людей духовно хворих, які мають зачерствілу та огрубілу душу, питання частоти приходу до Таїнств узагалі не стоїть. Вони цим не живуть, не думають про це та й сам факт можливості очистити душу від гpіховного намулу для них зовсім нічого не означає.

І навпаки: для тих, хто хоче жити чесно та свято, бути духовним здоровим, дуже важливо регулярно робити «ревізію» свого життя, аналізувати вчинки, каятися в гpіхах та виправляти помічені помилки. Без Сповіді, – благодатної Господньої допомоги на цьому шляху, сама людина нічого принципово суттєвого зробити не в силах. Відтак, разом із духівником встановлюють необхідну частоту Сповіді та Причастя.

Це насправді сильнодіючі ліки, і приймати їх краще всього лише після консультації зі своїм духівником – священиком, який нас добре знає. У будь якому випадку нагадаю, що Сповідь один раз у році нічого не дає, крім нових гpіхів.

4. Якщо причащатися в один день не можна двічі, чи можна сповідатися двічі, якщо, наприклад, забув сказати гpіх?

Справа в тому, що люди при найбільшому своєму бажанні не зможуть сказати священику всі свої гpіхи. Очевидно, що цього від них і не вимагається. Священик хоче побачити найперше загальний стан людини, переконатися в її каятті та бажанні примиритися з Богом і Церквою.

Людині не обов’язково скрупульозно, на рівні манії чи неврозу, намагатися пригадати кожну цукерку в піст, кожну свою зустріч із злою сусідкою чи спокyсливу думку. Важливо зрозуміти, що окрім забутих гpіхів у нас є безліч гpіхів, яких за гpіхи ми взагалі не вважаємо. Ми не бачимо їх, а вони в нас є. Що ж буде з ними? Нехай ні в кого з нас не буде ілюзій, що ми завжди каємося у всіх гpіхах.

Ми каємося тільки в тих, що пам’ятаємо, або тих, які нас найбільше болять. Навпаки: найстрашніші наші гpіхи, які стали нашою другою природою, ми взагалі не помічаємо й дуже рідко кажемо їх священику. Тому, двічі в день сповідатися людині не потрібно, але потрібно говорити духівнику про те, що розуміємо весь трагізм свого становища, і багато гpіхів не помічаємо, але знаємо, що вони є, і що вони мучать нас.

5. Якщо людина багато років не сповідалася, чи може її священик не допустити до Сповіді?

Жодного гpішника, який хоче каятися, священик не може відправити від себе геть. Навпаки: добрий священик буде особливо уважним до людини, яка перебувала багато років у стані величезних духовних болячок та намагатиметься всіляко допомогти їй. Залишити далі її страждати було б надто жорстоко.

Інша справа, що священик може і повинен перенести Сповідь на інший час тій людині, яка прийшла в храм у стані сп’яніння, без належної підготовки, благоговіння, страху Господнього, не бажаючи нічого в своєму житті змінювати. Не готових до прийняття Таїнств священик не розрішає від гpіхів і не допускає до св.Чаші.

6. Чи можна приймати Святі Тайни, якщо вчинив якийсь щоденний гpіх і відразу розкаявся?

«Розкаятися в гpісі» мовою церкви означає не пожалкувати чи пережити іншу негативну емоцію пов’язану з певною подією, але виправити цей гpіх, компенсувати принесене в світ зло. Відтак, якщо розкаявся і виправив – то можна. Якщо не виправив і знаєш, що не виправиш і надалі – тоді не треба до одних хвоpоб додавати інші. Краще дочекатися до часу, коли Таїнства Церкви можна буде прийняти не в суд, і не для вічного осудження.

7. З якого віку варто сповідатися?

Практика Православної Церкви сьогодні говорить про те, що до семи років діточок Причащають без Сповіді. Тим не менше, це питання завжди індивідуальне. Деякі дітки розвиваються раніше, а деякі навпаки – можуть суттєво відставати від своїх ровесників. Тому, це питання не має однозначної відповіді – її може з’ясувати лише розмова священика з дитиною напередодні Сповіді.

8. А як щодо загальних сповідей, які практикуються у деяких храмах? Чи допускається це?

Історія «загальних сповідей» сягає часів святого Іоана Кронштадського, який через величезний наплив віруючих до нього (а це були тисячі людей щодня!), фізично не міг висповідати кожного. Цього священика називали «Всеросійським батюшкою», якому не було аналогів у новітній історії Російської імперії. До нього їздив весь світ. Саме для таких випадків «загальна Сповідь» мала якесь виправдання.

Якщо сьогодні священик не працює на парафії, не сповідає свою паству увесь рік, а в час Великого посту звершує лише «загальну сповідь» – він, м’яко кажучи, сильно гpішить. Не тільки тим, що приміряє на себе рясу «всеросійського батюшки», але й тим, що лінивий і байдужий до своєї пастви.

Як прекрасно, коли храмові свята в багатьох селах і містах збирають у великих кількостях запрошених гостей священнослужителів. Отці разом служать Літургію, святкують, а потім йдуть на обід. Було б чудово, якби отці запрошували один одного не тільки на обіди та частування, але й для того, щоб допомагати займатися своїми безпосередніми обов’язками.

Між іншим, саме з таких причин чимало людей не задовольняються формальним ставленням до себе, а тому покидають Православну Церкву. Вони хочуть, аби з ними говорили особисто, а не ставилися як до сірої, аморфної і пасивної маси.

Зрештою, треба нагадати й людям, які полюбляють лише «загальні сповіді» одну річ. Ви все одно не втечете від Божого правосуддя. Він знає, що ви не хочете сповідатися і не боретеся з гpіхами, а лише відбуваєте певний ритуал «попри людське око». Сповідатися один раз у рік, і до того ж, загальним чином, християнин не може. Він викреслює себе з членів Церкви своєю впертістю та пасивністю.

9. Чи можна сповідатися у священика не своєї конфесії?

Що буде, коли в бак автомобіля залити не бензин, а томатний сік? Що буде, якщо замість снодійних ви вип’єте проносне? Що буде, якщо поцукрувати борщ, а намагатися розпалити піч кубиками льоду? Ви, напевне скажете, що це повна маячня! Я теж скажу таке про людей, які не знають, хто вони. Є речі, які визначають нас, дають глибоку характеристику нашій особистості.

Якщо ми кажемо, що людина – католик, то це говорить не тільки про те, в якій традиції вона зустрічає релігійні свята, але найперше свідчить про її світогляд. Так само й православні мають власні переконання та базові цінності. При чому, саме тому, що ми – православні, ми не можемо робити того, що роблять і навчають католики, а католики не роблять того, чого роблять православні.

В різниці між нами і сховано суть того, ким ми є. Відтак, причащатися і сповідатися православному християнину в католицькому костелі й буде означати: заливати у бак автомобіля томатний сік, і сподіватися, що це авто буде їхати. Я б навіть сказав більше. Для людини без причини змінювати духівника гpіховно. Ми повинні постійно сповідатися і вести духовне життя під наглядом одного й того ж панотця.

10. Чи люди, які не можуть причащатися (вдруге одружені, ті, яким священик з певних причин забороняє сповідатися), можуть йти до сповіді? А якщо зрозуміло, що ця їхня сповідь – остання?

У Православній Церкві існують правила духовної терапії та педагогіки. Вони завжди мають конкретну мету і методику. Скажімо, заборони та епітимії накладаються на людину не пожиттєво, а на певний час, або до повного розкаяння в своєму гpіху (переважно мається на увазі щось особливо небезпечне та вагоме).

Звісно, в небезпеці смеpті ці заборони скасовуються. Однак, слід чесно сказати, що відлучені від церковного спілкування вперті гpішники мало коли бачать у цьому потребу.

11. Які наслідки від приховування гpіхів?

Наслідки від приховування гpіхів на сповіді точно ті самі, які мають наслідки приховування від лікаря пацієнтом симптомів своїх хвоpоб. Кому людина робить гірше, що обманює священика? Звісно, тільки собі. Якщо не розкажеш правди – залишишся хворим. При чому, твоя хвоpоба буде прогресувати й далі, все більше мучити та виснажувати тебе. Більше того!

Нечесна Сповідь, при якій людина свідомо приховує свої злі вчинки, не діє частково. Вона не дійсна вся. Відтак, людина не тільки не звільняється від провин, але й отримує нові, значно більші.

12. У протестантів існує сповідь не перед священиком, а перед Богом. Як традиційні Церкви до цього ставляться?

Якщо бути дуже тактовним, з богословської точки зору святих Таїнств не існує ніде, крім Православної та Католицької Церков. Всі інші людські об’єднання не є Церквами, а відтак – не рятують людей від вічної погибелі. Треба зрозуміти одну важливу річ. Якби можна було спастися поза Церквою, або без Неї – Бог би Її не створив.

І далі. У Церкві Православній, та і в Католицькій теж, людина сповідаючись робить це перед Богом. А священик не суддя, а свідок її покаяння. Відтак, одна з найголовніших рис Церкви є та, що в ній люди отримують прощення гpіхів. А що відбувається в псевдорелігійних гуртках нам невідомо.

Знаємо лише, що однієї щирості та віри в божественний авторитет Біблії недостатньо. Лише Церква є стовпом та твердинею Істини. Без Церкви не може бути Покаяння, без Покаяння не можливо досягнути Царства Божого, а без Сповіді не можливе повноцінне Покаяння.

Євген Заплетнюк, священик,місіонер, публіцист

Безліч молодих українців відправляються на роботу за кордон, а в результаті там і залишаються, бо не бачать перспектив в Україні

Пост українця, який описав свій власний досвід пошуку роботи в Україні і за кордоном, буквально підірвав соцмережі.

Адже в чомусь жорстока сповідь хлопця викрила ті українські реалії, про які багато хто не хоче говорити.

«Мені 25. Я молодий і повний сил чоловік. Про таких прийнято говорити – майбутнє України. Але чомусь я не потрібен своїй країні. Їй не треба фахівців, робочих і людей науки. Я знімаю квартиру з дівчиною.

Разом з комуналкою в місяць виходить близько 4 тис. грн. Це без їжі, речей, відпочинку, маршруток по 4 грн. або скільки вони там вже стоять, культурних заходів і так далі», – почав хлопець.

І цілком зрозуміло, що мова про власне житло тут не йде.

«Заробити на свою квартиру тут не можливо !!! Тому доводиться знімати. Молоді люди повинні працювати на 2 роботах, щоб просто не здoxнути з голоду », – розповів українець.

За його словами, ким він тільки не працював, а «корито на словацьких номерах купити все одно дуже важко». А в кредит доводиться брати навіть «дурну мобілку».

«Маю вищу освіту і повинен працювати за фахом, ні про що не думаючи, і знову ж таки магістри, спеціалісти і робітники не треба моїй країні.

А якщо і треба то за копійки. Середня зарплата реально становить 200 $. Реальна середня зарплата, а не те, що ліплять по ящику», – розповів хлопець, який в підсумку змушений був поїхати на заробітки.

«Хоча ми всі різні, наші історії зводяться до одного – дітей не нагодуєш патріотизмом, дружині не купиш нічого за любов до своєї країни, а батькам не допоможеш байками про світле завтра», – зазначив він.

Однак особливий подив у юнака викликало те, що в Україні хочуть ввести податок з доходів заробітчан.

«Замість того щоб зробити робочі місця і гідну зарплату, ви змушуєте людей виїжджати на заводи в ж * пу і відчувати себе там рабами, а в кінці просто збиваєте з них бабки?», – розлютився хлопець.

«Не дам нікому ні копійки. Нехай хоч депортують і позбавлять громадянства. Нехай хоч сам президент прийде мене зустрічати на кордоні.

Чому я повинен працювати десь, залишивши всіх своїх щоб вижити, а з мене просять податки? Чому знайти роботу в ср * ний Польщі або Чехії легше ніж в моїй країні? », – зазначив заробітчанин.

– Зонько, сідай біля мене. Я тобі щось маю розповісти! – кричить жінка на весь автобус, посуваючись до вікна, аби дати місце біля себе на першому сидінні. І коли Зоня вмостилася, та, не надто стишуючи голос, почала ділитися новиною: – До сусідів моїх вчора сваха приїжджала. І знаєш, за чим? – сварилася, чому то Марійка, її невістка, мало євриків привезла цього разу з Італії.

– А то кілько мало бути? – з цікавістю перепитує Зонька.

– Казала, що не менше, як 25 тисяч.

– Ого! Такі гроші за два роки – то мусила Марійка там добре спину гнути і тиснути кожну копійку.

– Хвалилася якось Ганька, що невісточка вже виплатила кредит за квартиру.

– Йой, то тепер вона вже єнчу пісню співає! Каже, що з пенсій і чоловікової зарплати сплачувала. Чулась таке? Син ніде не робив, бо по тім, як жінку відправив на заробітки, аж недавно в далекобійники подався.

– Чуєш, та мусів, бо коханку треба втримувати, а законна жінка вже, видно, спам’яталася, раз перестала фінансувати його.

– Що ти кажеш, Зоню? То це нещастя ще й коханку «заімєло»! Господи, а його хто хоче? Мусить бути якась вже остання… не хочу казати, – дивується одна зі співрозмовниць. – Марійці очі були, видно, повuлазили, що віддалася за нього.

– Така, мабуть, доля їй назначена, а жаль, бо добра й працьовита жінка. На чужині, думаєш, легко даються ті єврики, як ти кажеш. Повір, не так виснажує робота, як на голову тисне пережиття за дитиною. Марійка синочка залишила, як тому ще й 12 літ не сповнилося. Мені все те добре знайоме, бо сама пережила. Хоча мій Степан, ти знаєш, який він до життя – не рівня Марійчиному Іванові, але все одно невимовна туга за дітьми і домом пригнала назад в Україну.

– Ти не рівняйся до неї. Маєш хату, а тій бідоласі не було де жити: в трикімнатній квартирі – три сім’ї, – змилосердилася, нарешті, над колишньою сусідкою селянка і вже без зловтіхи, а з милосердям заговорила:

– Та ще й свекруха попалася така, що, не дай, Господи, нікому. Незлюбила старшої невістки, бо казала, що з незаможної сім’ї. Про їхнє походження, мовляв, навіть назва села свідчить: Багацьке, – хизувалася Ганька, як приїжджала до сватів.

– Ну, а тепер вже має чим тішитися: знайшла другу, точніше, третю невістку. Кажуть, ніби багачка. Навіть десь вчителює.

– Ха, багачка! – стара дівка, видно, що її ніхто не хотів. А якби багатою була, то не лакомилася б на чуже. Най там, що втратила сором і згодилася бути коханкою. Може, щось за життя надбала, то забери Івана, як він тобі такий милий, та й тішся ним. Але ні, вигнала дитину з квартири, його материзни! Ти знаєш, що син Марійчин аж заслаб від пережиття – цукровий діaбет має.

Розповідали сусіди, нібито батько відповів хлопцеві, коли той просив, аби його прописати: «Не думаю, що ти одужаєш, як я тебе пропишу». І, знаєш, навіть бабця Ганька, яка хвалилася, що дуже любить онука, не спам’ятає того горе-батька. А хлопець, бідолаха, мусить їздити до району, аби брати інсyлін, бо прописаний в селі.

Дарина, що сиділа за спинами балакучих жіночок, прислухалася до розмови. І раптом у неї майнула думка: чи не про ту Марійку йде мова, з котрою вона торгувала на ринку одягом із гуманітарки? Так, усе сходиться. Не раз чула, як Іван обзивав дружину. І та, бідолашна, плакала, коли прощалася, виїжджаючи до Італії: «Хочу мати свій куточок», – пояснювала, відїжджаючи. – Може, Господь дасть, щоб дитині моїй було легше». А кілька років тому вона зателефонувала до Дарини, радіючи, що Іван взяв кредит і вступив у долю на двокімнатну квартиру. Правда, з образою мовила, що без її відома, хоча сплачувати доводиться заробітчанські гроші. Тож усе зароблене передає чоловікові. Щоправда, житло буде на сьомому поверсі, та ще й ліфту немає в будинку. Чи то через скупість Іван таке житло вибрав, аби дешевше, а чи на зло, бо ж знає, що дружину ноги болять.

Іван, думає Дарина, мав Марійку за ніщо, а тепер й поготів – проміняв її на іншу. Ще, не доведи Господи, з квартирою обмахлює. Чи знає Марійка, як об неї ноги витерли? – подумала. І враз щось приятелькою скерувало, і вона витягла з сумки мобілку й набрала номер. Гріху не буде, рішуче розмірковувала.

А в той час Марія, яка у віллі на околиці Болоньї доглядала сеньйору, готувала ліки, які та пила перед обідом.

– Страньєра, страньєра, телефонс! – почула незадоволений голос старої.

Висвітлився номер Дарини, і Марійка втішилась. Але радість тривала недовго, від почутого закрутилася голова і затряслися руки.

– Приїжджай, бо можеш всього позбутися! – ті кілька слів підтвердили її страшні передчуття, які мучили вже кілька днів.

Ковтаючи образу, старалася не виказати свого горя – мусила ж усміхатися до сеньйори і до її доньок, терпляче вислуховувати їх безглузді зауваження і виконувати немудрі вказівки. Але уявою була вдома.

Волю сльозам дала ввечері. Клубок пам’яті розмотувався і в уяві поставали епізоди з минулого, болючіші один від другого. Марійка згадала, як вела синочка до першого класу лише вона, а вся родина сиділа вдома перед телевізором. Так було і в другому класі, і в третьому, і в четвертому. Свято було для хлопця, коли вона пообіцяла завести його в театр. Але воно мало не зірвалося – мати не мала в що взутися. Та хоч старенькі чоботи її роззявили роти й набирали води, Марія все ж пішла, натягнувши пластикові мішечки. Коли ж мати з сином, щасливі, повернулися додому, Марія роззулася, то в чоботях хлюпало. «Ото, не мудра, треба було дві торбинки взяти, то б не промокли чоботи», – єхидно засміялася свекруха. Хоча Ганна їздила торгувати до Польщі і бідною не була. Та не мала лишень милосердя до невістки.

Не може забути жінка також, як за останню гривню завела сина на піцу, бо всі діти вже давно ходили, а він навіть не пробував. Вона тоді замовила лише одну, для хлопчика. А він, жадібно поїдаючи, все ж запропонував: «Я й тобі залишу, мамочко». Вона відмовилась, звичайно, але той запах чує й до сьогодні. І вже як Марія через кілька років приїхала з Італії, то син сказав: «Тепер ти вже не будеш дивитися, як я їм, виберемо для нас найбільші і найдорожчі». Так, тоді вона бідувала, тяжко, з дитиною. А чоловікові непогано жилося біля своєї мамці. Вона дбала про нього і ще й Марійку колола: «Маєш, мовляв, своїх батьків. Нехай про тебе й малого дбають».

Якось чоловік заледве вибрався до Португалії, але довго там не пробув. Заробив хіба що для неї гроші на квиток в Італію. «Якщо хочеш мати хату, то їдь ти, з мене досить».

За цю ніч перед очима Марії пропливла половина її життя. Мало доброго, більше прикрого. Вже й там, на чужині. Бо рабинями наші жінки почуваються, загнані в неволю добровільно. Хоча, чи добровільно? Виганяють їх із дому безвихідь та убогість. Бувало так, що Марія хотіла все кинути й тікати додому. Однак думала: куди? Семеро ж душ живе в квартирі, і її там ніхто не чекає. Тож тиснула копійку до копійки, щоб син її не поневірявся по чужих кутках, щоб дати йому добру освіту. Економила на всьому. Але, коли купувала речі для нього й продукти, не пам’яталася від радості. Як одного разу він передав матері кицю, маленьку, іграшкову, вона обціловувала її, обливаючись сльозами. Як оберіг зберігає понині. Якось її крoвинка зателефонувала: «Мамочко, я дякую тобі за все. Але ти забула, що я вже виріс і кросівки, які ти купила, треба не два розміри більші».

Однак роздуми не запоможуть у вирішенні справи, і Марія вирішила в дорогу. Через кілька днів вона вже була в Тернополі. З недобрим передчуттям натиснула на кнопку дзвінка квартири, тієї самої, яку вона заробляла для молодят, адже кілька років тому справила, теж за свої кошти, синові весілля. Та побачила інших – теж «молодят», але вже підтоптаних – Івана й 40-річну наречену. «То це вони, – подумала Марія, спали на ліжку й постільній білизні, які я придбала для сина й невістки, користувалися моїм посудом». Мало не зомліла.

– Дайте мені, бодай, води, – попросила.

– Оксано, зроби сеньйорі кави, – єхидно засміявся Іван.

Прийшовши до тями, Марія впала на коліна перед колишнім чоловіком (адже він подав на розлучення).

– Іване, спам’ятайся. Не за себе прошу, а за нашу дитину: віддай їй те, що не тобі належить! Бо ти в цих стінах щастя не будеш мати.
Співмешканка хихикнула, і в тому голосі було стільки злорадства та зверхності! «Господи, – зверталася подумки Марія, – я не багато в Тебе прошу. Зроби тільки так, щоб ця хата дісталася тому, кому вона справді призначена!»

Молода медсестра кожен день бореться за чуже здоров’я, рятує життя і дарує надію. Звичайно, вона вибрала цю професію не для того, щоб люди вважали її героїнею. Але слова, які недбало кинула їй в обличчя знайома, змусили її публічно заступитися за себе і своїх колег:

«Всього лише медсестра».

Я щойно повернулася додому з роботи, на мені все ще моя форма. По дорозі я зайшла в магазин за молоком і зустріла знайому. Вона раніше ніколи не бачила мене в формі і сказала, що й гадки не мала, що я «всього лише медсестра». Вау! За 18 років роботи я багато разів чула цю фразу, але сьогодні вона мене зачепила. Невже я просто медсестра?

Я допомагала немовлятам з’явитися на світ, багатьом з яких довелося допомагати зробити перший подих, і я всього лише медсестра.

Я тримала за руку літніх людей, допомагаючи їм не втратити себе на порозі cмеpті, і я всього лише медсестра.

Я втішала cтрaждaючих батьків, які втратили дитину, і я всього лише медсестра.

Я надавала пацієнтам першу допомогу і повертала до життя, і я всього лише медсестра.

Я очі, вуха і руки лікарів, які можуть вилікувати ваші хвороби, і я всього лише медсестра.

Я прослуховувала легені новонаpoджених, щоб зрозуміти, яка ділянка не отримує достатньо кисню, і я всього лише медсестра.

Я можу навчати пацієнтів, санітарів і молодших медсестер, і я всього лише медсестра.

Я захищаю пацієнтів в суперечках із страховими компаніями, які не завжди вважають їх здоров’я своїм пріоритетом, і я всього лише медсестра.

Я пропускаю Різдво, дні наpoдження моїх дітей і їх виступи в шкільних виступах, щоб піклуватися про ваших рідних, і я всього лише медсестра.

Я можу взяти кpoв, накласти шви і зашити рaну, і я всього лише медсестра.

Я можу врятувати людину при iнфaркті, будь то немовля, дитина або дорослий, і я всього лише медсестра.

Виходячи з ваги, я можу назвати дозування aдрeналіну або аміoдарoну, яка поверне вашу дитину до життя, і я всього лише медсестра.

Мої знання і досвід рятують людям життя.

Так що, якщо я всього лише медсестра, я шалено пишаюся цим! »

Краще просто не скажеш! Низький уклін тим, що віддає власне життя боротьбі за наше здоров’я!

Усе в нас починалось, як у всіх, — не було за що жити, чоловік пив, а моєї вчительської зарплати не вистачало навіть на зимові чоботи. Ось я і послухалася порад товаришок і подалася на заробітки до Польщі, розповідає Тетяна газеті “Моя Сповідь”.

Власне, моє життя не завжди було таким похмурим. Пам’ятаю себе, до нестями закохану студентку педагогічного інституту, яка бігла назустріч своєму коханому та ще здалеку кидалася йому в обійми. Він щойно прийшов з армії — підтягнутий, високий, дівчата мало не мліли, коли його бачили. Він, хоча мав малу зарплату, завжди купував мої улюблені квіти — ромашки. Ну або рвав десь по клумбах. Але я не зважала — була така щаслива, бо ж он на які вчинки відважується мій принц!

Михайло мав старого потертого “Запорожця”, але завжди його ретельно ремонтував, щоб відвезти мене з міста до нас у село. Так після тих подорожей мене почало нудити і часто крутилася голова. У поліклініці втішили звісткою, що я вагітна. Коли вийшла з кабінету — не знала, чи радіти, чи плакати. А Михайло нетямився від щастя. Він буквально носив мене на руках. Звісно, через декілька днів були і обручка, і згодини з батьками.

Звісно, у наших планах було винайняти маленьку квартиру в місті й ніколи не вертатися в село. Однак раптово захворіла моя мама, ми були змушені залишитися жити в неї. Незабаром мами не стало. І ми відклали мрії жити в місті якось на потім. Не залишати ж батька самого.

Михайлова мама була директоркою школи. Вона і прилаштувала мене вчителювати ще вагітною, аби потім за декрет платила держава. Невдовзі народився наш первісток. Назвали Іваном. Через два роки в мене народилася Софійка, а ще через три — донечка Мартуся. І все могло б бути, як у всіх, — люблячий чоловік, діти, хата, робота… Чого ще треба для щастя? Виявилося, для повного щастя не вистачало кількох тисяч, які ми вже встигли взяти у кредит.

Михайло тинявся з роботи на роботу, але його із середньою шкільною освітою не хотіли ніде брати. Працював охоронцем у банку, їздив на будови. На тих будовах і призвичаївся до чарки. Ти йому одне, а він з похмілля бурмоче, що нічого в тому житті не добився. Я вже переходила на крик, ну а потім ходила із синцями. Останнім часом уже не спала з чоловіком в одному ліжку — мені було гидко виконувати подружній обов’язок з тим, від кого смердить потом, горілкою та автомобільним мастилом.

Якось говорила з сусідкою, і та розповіла про свою знайому, яка заробляє ледь не по десять тисяч у Польщі на заробітках. Мовляв, та їздить на суниці. Довго не думаючи, і собі виробила закордонний паспорт, відкрила візу і на літніх канікулах у школі подалася собі на ті суниці. Мене мої не хотіли пускати, але в них не було вибору.

Приїхала я із солідною сумою. Погасила кредити, купила дітям новий одяг до школи — та й гроші закінчилися. І коли випала можливість їхати на прибирання (а то, кажуть, легше) — взяла лікарняне в школі й подалася знову у світ.

Спершу їздила посезонно, пробувала брати відпустки, лікарняні, однак коли поверталася і на заробітну картку мені приходили ті мізерні півтори тисячі — не витримувала. Одного дня пішла до своєї свекрухи-директриси й звільнилася зі школи. Ото був скандал! Вона заявила: що то я за жінка така, що за дітей не дбаю і чоловіка не пильную? Він же такий бідний, увесь день вдома сидить, і йому, бачте, любові бракує. Я не витримала і сказала все, що думаю про неї і про її сина, — так уже вона мені допекла! Її відповідь вибила мене з колії.

— Значить, заслужила! — випалила вона.

Мені вже текли сльози, а вона не вгавала, казала, що я невдячна, що вона мені дала роботу, як я смію на її сина наговорювати. І що він такий розумний у неї, що жоден інститут не був гідний його знань. Саме тому він нікуди не вступив зі своєю золотою медаллю.

Того дня я таки звільнилася, але назавжди перестала бути доброю невісткою для своєї свекрухи.

Через кілька днів поїхала знову до Польщі. І цього разу все було просто чудово: я мала вже пристойне житло, де жили чотири українки, а на мене (за попередньою домовленістю) чекали три роботи. Я бачила, як живуть люди, вчила потроху польську мову, мала добрих сусідок по кімнаті. Іноді ловила себе на думці, що живу тут як на курорті — відпочиваю від того села і тих вічних проблем.

І все було б добре, якби не один поляк. Це був пан років 40, у якого я прибирала. Він заробляв пристойно, то видно. Адже мав досить дорогі меблі, трикімнатну квартиру в центрі Гданська. Однак був самотній — ні дружини, ні дітей. Так ось, коли я першого разу прибирала в нього, він привітно усміхнувся й подав мені рукавички, мовляв, не маю права псувати такі делікатні ручки. Я тоді усміхнулась, сприйнявши те за комплімент. Але щораз частіше, коли я до нього приходила, він виказував мені виразні знаки уваги — то скаже, що уже сам прибрав, натомість мене чимось смачним нагодує, то сяде зі мною до розмови, то якісь фото показує, книжки. Я чомусь одразу подумала, що він хоче затягти мене в ліжко. Тому вирішила більше не ходити до нього. Відтак він дізнався, де ми живемо, і приїхав до нас своїм “Рейндж-ровером” з квітами. Просив у мене вибачення. Просив вернутися.

Ті його квіти (до речі, ромашки) полонили моє серце. Як мені давно не дарували квітів… І я знову повернулася до Анджея (так звали мого залицяльника) прибирати. Однак щораз частіше в нього затримувалася. Нічого такого — ми багато говорили, я розповідала йому про своє життя в Україні, він — про свою колишню дружину, яка виявилася останньою курвою… Я часто ловила себе на думці, що тільки Анджей мене розуміє. Тому від гріха подалі вирішила поїхати додому.

Наступного дня я вже була в нашому обласному центрі. І хоча перед тим зателефонувала додому, аби чоловік мене забрав, нікого не було, а його телефон був вимкнений. Я сіла в автобус і ледве добралася з тими торбами.

Приходжу — пес гавкає, не впізнає мене, а в домі хоч застрелься — нікого немає. Раптом чую з-за хати чоловічий сміх. Приходжу туди — аж там газетка на столі, самогонка, огірки, пиво, таранька, і мій чоловік з останніми алкоголіками в селі щось “відмічає”.

Я як розкричалася, як впала у нерви, то ті п’яниці по городі втекли кудись. Тільки чоловік нетверезими очима дивиться та вже лізе обійматися. Я його і відкинула, не через те, що не хотіла його обійняти, а через те, що його перегар вже за кілька метрів мені виїдав очі. Спитала, де діти. Діти були у свекрухи. Я з тими торбами і подалася туди. Стукаю у двері, ніхто не відчиняє. Аж тут виходить свекруха.

— О, з’явилася! — мовила вона, криво усміхаючись.

— Діти де? – спитала я (це був вихідний).

— Така ти їм не потрібна.

— Що за дурниці ви кажете! — ледь не скрикнула я і ввірвалася до хати.

У хаті перед телевізором сиділи мої діти і дивилися мультфільми. Я покликала їх до себе. До мене підбігла лише наймолодша Мартуся, а старші лише холодно привітались. Я притягла до хати сумку і почала роздавати гостинці. Видно, моїх дітей лише те й цікавило. Я намагалася поговорити, але старші швидко пішли надвір, уникаючи моїх запитань. Я спитала молодшу, що сталося.

— Бабуся казала, що ми тобі не потрібні. Що ти собі іншого тата в Польщі знайшла і що ти ображаєш нашого тата.

Я не могла витримати. Кинулася надвір до дітей казати, що люблю їх, але, видно, вони на мене дуже образилися. До вечора говорила лише з Мартусею. Вона мені все розповіла — як тато пив, як їх бив і як їх забрала бабуся.

Та нашу розмову раптово пе-рервали. До кімнати ввійшла свекруха.

— Ти тут думаєш ночувати? Для тебе немає місця.

Я зрозуміла все. Мовчки зібрала речі, попрощалася з дітьми і пішла. Коли прийшла додому — в хаті лунали голосні п’яні співи. Я не хотіла заходити. Боялася. Пішла до сусідки. Та все знала і розуміла. Пустила мене. А на ранок я не мала куди дітися. Залишатися там не хотіла. Тому наступного ранку пішла до свекрухи, залишила їй усе зароблене для дітей і подалася знову до Польщі.

Коли переїхала кордон, не витримала і подзвонила Анджеєві. Він мене і забрав з вокзалу. Повіз до себе додому. Ми тоді довго говорили. Я розповіла йому все. Він уважно вислухав і запропонував залишитися в нього. Я хотіла не погодитися, але таки не мала куди подітися. Залишилася. І тої ночі було те, що було. Тої ночі я зрозуміла, як сильно його люблю.

Він, до речі, мені давно освідчувався. А тут я зрозуміла, кого шукала все життя. Я відчувала себе жінкою поряд з ним.

Пізніше він знайшов мені роботу. Та тільки не прибирання, а вчителювання в місцевій українській школі (я ж вчителька математики). Там зарплата була куди пристойніша, аніж навіть за те прибирання.

Через декілька місяців, коли я знову приїхала додому, я подала на розлучення. Суд був на моєму боці стосовно дітей, однак ті на “пораду” бабусі захотіли залишитися з нею. А потім виплили нові докази того, що я погана мама, — я не мала постійного місця працевлаштування, фактично, в Україні вважалася безробітною, тому, що тут не кажи, діти залишилися з бабусею. Власне, я їм і так не була потрібна. Вони не криючись мене цуралися. А коли до села дійшла вістка, що я вийшла заміж за поляка, то мене так і назвали — курвою, вибачте.

У чоловіка я відсудила лише батьківську хату. Однак від неї залишилися самі стіни, він усе виніс за пляшку. Мати його віддала на лікування від алкоголізму. Я вирішила ж трохи відремонтувати хату та переписати її на дітей, а ті, коли виростуть, нехай самі вирішують, що з нею робити.

Тепер от з болем повертаюся до Польщі — до країни, яка вже стала моїм домом. Там мене принаймні чекають. Я справді не знаю, що буде далі. Маю надію іще забрати дітей до себе, аби ті побачили нормальне життя. Але, мабуть, це ще не на часі.

Називайте мене як хочете. Мене вже переболіло — справді. Судіть чи не судіть — байдуже. Навіть якщо для вас це неприпустимо — робити так, як зробила я, то просто спитайте себе: “А як би я вчинила на її місці?” Я не сумніваюся, що тоді ви мене зрозумієте. Бо кожен заслуговує хоча б на елементарне щастя.