Моя мама була коханкою, скільки я себе пам’ятаю. Я пригадую, як до нас майже щовечора приходить чужий дядько.

І тоді мама уважно дивиться на мене, дарує цукерки або кілька апельсинів і більше мене не бачить упродовж усього вечора. То в нас вдома такий ритуал існував. Мені наказували йти в дитячу кімнату дивитися мультики. А тим часом мама з цим дядьком замикалися в іншій кімнаті на ключ, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

То ж мені дозволялося дивитися мультики скільки хочу – і навіть до півночі. Та все ж найчастіше мене відправляли до маминої подруги тьоті Люби. Спочатку я навіть називала її мамою. Вважала, що справді вона навіть краща за мою домашню маму.

Ми разом готували уроки. А потім разом пекли на її кухні млинці. А от мама моїми уроками ніколи не переймалася. Казала, що це моя справа. Мене це навіть трохи й тішило. Бо в нас ніколи не було сварок через погані оцінки. Ну, а вже до того, щоб маму викликали в школу через мою поведінку чи погані знання, не доходило.

Але одного разу мама все ж мене і справді насварила. Тільки зовсім не через школу. Вона покликала мене в свою кімнату і сказала, що має до мене серйозну розмову. Я аж налякалася від тих її слів і суворого тону. Але вона силувано посміхнулася. І сказала, що в мене на світі є тільки одна мама. І щоб я не сміла більше тьотю Любу називати своєю мамою. І щоб я зарубала це собі на носі. Тепер я розумію, що вона тоді просто соромилася. Бо що люди могли подумати, коли це чули від дитини?

Після цього наше життя знову потекло у звичному ритмі. Мама вся була віддана дяді Віті. А варто було йому подзвонити, як вона звільняла для нього увесь свій час. А решта часу ішло на те, щоб приготуватися до його приходу.

Я знала – якщо у нас безлад у хаті, то це значить, що дядя Вітя пішов у відрядження. Тоді мама навіть дозволяла собі деколи погуляти зі мною у міському парку. І говорити зі мною довго і весело. Якою ж я була щаслива у ці дужі рідкісні миті! Я місяцями могла жити цим подарованим мені щастям і так чекала наступної нагоди!

Як часто я хотіла поговорити з нею вечорами. Хотілося розповісти про те, що трапилося за день у школі. Але мама завжди слухала мене неуважно. І вже через хвилину перестрибувала на іншу тему. Що правда, то правда – її цікавило, щоб я була сита, щоб росла в теплі і щоб ніколи не хворіла. Тільки ці три чинники були основою нашого зв’язку.

Поза цим мене для матері ніби і не існувало. Тому в дитинстві я люто мріяла про те, що насправді в моєму житті все не так, як мені про це говорять. Що насправді моєю мамою і є тьотя Люба. Просто мені не хочуть про це чомусь говорити.

Адже саме тьотя Люба знала про мене все – що мені подобається баскетбол, що я мрію створювати мультфільми, що я закохана в Колю, але він не відповідає мені взаємністю, а натомість у мене закоханий Юрко, якого я бачити не хочу.

Дядя Вітя забрав від мене маму раз і назавжди, бо ж вона всю себе присвячували йому, а решту часу жила в його очікуванні. А от я не можу напевно сказати, як я до нього ставилася. Думаю, що байдуже. З ним теж не було про що поговорити. А згодом я навчилася і його не помічати. Тому нічого прикрого між нами й не було.

Та тут треба сказати ще й про мого батька. Мій батько пoмeр, коли мені був один рік. Він поїхав на заробітки і там зaгинyв. І це була не легенда, а таки правда.

Я була дуже схожою на свого батька. Але якось тьотя Люба розповіла мені більше – що мама його ніколи не любила. Просто напередодні її кинув хлопець, і вона з відчаю вийшла заміж за першого зустрічного. Мама приймала його подарунки, його турботи, а ще – його гроші. Але коли прийшла звістка про його cмeрть, вона й не дуже за ним сумувала. А вже через рік у неї з’явився той самий дядя Вітя.

Але це було тільки частиною великого айсберга. Набагато більша частина була для мене поки що невидимою. Про неї я дізналася випадково. Якось до тьоті Люби приїхали її подруги, яких вона майже сто літ не бачила. Якраз цього дня я була в неї. Поки господиня побігла на базар за продуктами, я поралася вдома. Адже вона довіряла мені у своїй хаті все. Тож я – разом з подругами тьоті Люби – нарізала салати, пекла котлети.

І тут я почула таке, що ледь не впала зі стільця. Вони ж зовсім не знали, чия я донька, думали, що це просто сусідка забігла на хвилинку. Подруги щебетали без краю. А одна сказала, що дуже жаліє Любу. Бо в неї була дуже велика любов зі Степаном, а от хитра подружка одружила його на собі. Так, так, йшлося саме про того Степана, який був моїм батьком.

Одного разу тьотя Люба застала їх у ліжку. Степан був п’яний до нестями. І навряд чи він тоді до ладу розумів, що трапилося. А моя мама влаштувала це навмисно. Бо подумала, що Степан завжди і заробляти на сім’ю буде, і не зрадить. А ще він був чесний, тож його завжди можна було обвести навколо пальця.

Після цієї пригоди Люба вигнала їх обох зі своєї квартири. Адже підлість полягала ще і в тому, що вона залишила ключі для моєї мами, щоб та відсвяткувала Новий рік. Адже на той час у неї ще не було свого житла, вона жила в гуртожитку. А Люба їхала додому до хворих батьків, тож квартира і так залишалася порожньою.

Від’їзд був несподіваним і вона не встигла попередити про нього Степана. Бо ж мобільних телефонів тоді не було. А тут ввечері Степан прийшов до Люби і застав там мою матір. Ну, а потім вони так відсвяткували Новий рік, що опинилися в ліжку.

Люба не могла цього простити ні своїй подрузі, ні коханому. Вони перестали спілкуватися. А Степан тим часом почав пити. Моя мама ставала до нього все ласкавішою і з горя він потягнувся до неї. Потім народилася я. А через рік його не стало. Татова cмeрть знову помирила колишніх подруг. Отака от історія.

Так от чому тьотя Люба мене так любить! Адже в мені вона любить мого батька, а я є його продовженням.

Я жодним словом не обмовилася про цю історію тьоті Любі. Хай вона думає, що я нічого не знаю. Не розказала я про це і своїй матері.

Але в нашому житті все ж сталися великі зміни. Одного разу нашу в квартиру ледь не вдерлася незнайома жінка. Жінка виглядала дуже змарнілою. І тому не можна було сказати напевне, скільки ж їй років. Єдине, що кидалося мені у вічі, – це її дуже великі і гарні очі. Але в них був такий бiль! Я не змогла довго дивитися в ті очі.

Якщо в мене ще були якісь вагання, то мама одразу зрозуміла все правильно. Тим більше, що вона чудово знала про існування тієї жінки. Це була дружина дяді Віті.

Вона знесилено сіла на стілець у нашій кухні. Так, ніби була членом нашої родини і ніби вона вже тисячу разів уже приходила на цю кухню і все їй тут було знайомо. Раптом вона почала плaкaти. Казала, що більше вже не може витримати всього цього. Хай мама забирає собі Вітю, щоб він більше її не мучив.

А мама у відповідь тільки мовчала. Вона була дуже розгублена. І такою я її не бачила ніколи. Нарешті вона почала просити пробачення в цієї нещасної жінки. Все сталося попри її волю – так намагалася пояснити ситуацію моя мама. Я зовсім не вірила їй.

Жінка кивала у відповідь і теж не вірила моїй мамі. Нарешті незнайомка пішла. У коридорі її плечі здригнулися. Я підвела погляд в ту точку, де дивилася вона, і все зрозуміла. На вішаку висів кашкет дяді Віті.

Жінка зникла і більше в нашому житті не появлялася. Ми повернулися в квартиру і обоє довго мовчали. Нарешті я відверто спитала маму, що вона збирається робити далі. Мама не хотіла дивитися мені в очі. Вона довго дивилася у вікно на наш двір. А потім сказала, що останнє слово хай вже краще залишиться за самим Віктором. Насправді ж вона просто не хотіла його втрачати.

Але того останнього його слова мама так і не дочекалася. Він теж більше не переступив поріг нашої хати. Від нього залишився хіба отой єдиний кашкет на вішаку і купа всіляких споминів. Не могло бути сумніву, що він знав про те, що відбулося сьогодні у нашій квартирі.

Адже і жіночки під під’їздом дуже цікаво перемовлялися, коли побачили незнайомку. Наше місто маленьке і ця жіночка не була для них незнайомою насправді. Вони чудово знали, що це ніяка не родичка, а суперниця моєї мами.

І я не знаю, що відбулося потім у родині дяді Віті, але він вибрав сім’ю і так більше жодного разу не повернувся до нас. І жодного разу він про себе не нагадав, не подзвонив – тож це був остаточний розрив.

Мама зустрічалася випадково з ним у місті кілька разів. Але кожного разу він відводив погляд і вдавав, що не впізнає моєї матері. Після цього мама замкнулася в собі. Стала неговіркою. Я бачила, як на неї навалюється самотність, але врятувати її не могла. Вона мене слухала так само неуважно, як і колись у дитинстві.

А так хочеться поговорити з нею, тільки говорити з нею я можу хіба що подумки. Бо ж вона мене й досі не чує і не бачить. Вона не дає мені жодного шансу сказати про найважливіше.

Тому я розповідаю про це тут. Може це допоможе хоч іншим дітям та іншим батькам. А може колись я наважуся цю статтю показати матері. Ніби випадково. Я все ще сподіваються, що крига скресне. Я ж так її люблю!