Військовий отримав проникаюче поранення

Сьогодні, 27 червня, в зоні проведення операції Об’єднаних сил на Донбасі на вибуховому пристрої підірвався український сапер. Інцидент стався поблизу Мар’їнки.

Про це повідомляє командування ООС у Facebook.

Військовослужбовець отримав вогнепальне осколкове проникаюче поранення під час виконання завдання з розмінування ділянки місцевості. Постраждалого оперативно доставили до медзакладу, де надали допомогу.

“На місці події працює керівний склад військової частини та робоча група військової служби правопорядку. Обставини з’ясовуються”, – додали у штабі.

Миколі Романюку з П’ядиків за три роки стукне шістдесятка. Сільмашівська юність і заробітчанська зрілість залишилися ген за горизонтом. Але до старості ще дуже далеко. На обличчі – жодних її позначок. Усе життя проводить у русі.

“Чоловік не має закисати і опускатися, що б з ним не ставалося, – дає такі настанови.

Сам – жвавий і моторний. Серйозним випробовуванням для його оптимізму стали події на Донбасі. Не міг, признається, спокійно дивитися по телевізору, як там гинуть наші хлопці. Довго не вагався, не мучився сумнівами, захопив документи й подався до військкомату. Втримати чоловіка не міг уже ніхто. Дорослі сини Василь і Михайло рішення батька схвалили, мало того, підсунули сюрприз – зголосилися до військкомату й самі. Та батько про це дізнався лише згодом. Не заперечував, лише поставив єдину вимогу, чи просьбу: бути поруч з ними. («Вони молоді, мають гарячі голови, я мушу їх контролювати…»).

На полігоні в Старичах усі троє пройшли півторамісячний курс сапера. Після укомплектування військових підрозділів у Виноградові Романюки у складі 128 гірсько-піхотної бригади відправилися безпосередньо в зону бойових дій до Станиці Луганської. Блок-пост під назвою «Ангел». Якраз настала весна, зійшов сніг, усі шляхи довкола перетворилися в багнюку, вода позатоплювала бліндажі, доводилося докладати чимало сил, аби їх привести до порядку.

Мочари, суцільні болота. В очеретах, як щурі, лазили сепари, понатоптували стежки, вистежуючи та винюхуючи позиції наших бійців. Чимало клопоту хлопцям завдавала диверсійна група в складі п’ятьох осіб під командуванням офіцера російських спецслужб з позивним «Ворон». Вони моталися колами довкола наших позицій, чинили капості на хуторі Сизому. Ні розвідники, ні бійці не могли їх упіймати. Одного разу в засідку «Ворона» потрапив наш бензовоз. Машину бойовики розстріляли, екіпаж врятувався. Але «Ворон» таки докаркався. Усі п’ятеро диверсантів підірвалися на міні, яку поставили наші сапери.

«Я навчився так ставити міни, що муха на них підірветься, – каже Микола, – виробив власну тактику і маю свої секрети, розмінувати неможливо».

Сепари хитрі. Не можна недооцінювати і їхню винахідливість у замінуваннях. Наші також часто підривалися на їхніх «заманухах» та інших хитромудрих пастках. Одного дня відразу п’ятеро наших бійців підірвалися, – спочатку двоє, потім три бійці пішли їх шукати й також підірвалися.

«Синів намагався тримати при собі, – розповідає Микола, – разом ходили мінувати й розміновувати, життям ризикували разом, постійно на виїздах. А якось моїм хлопцям довелося добряче понервуватись. Тоді я з ними не був. Вони почули по рації тривожний голос, схожий на мій: «Пацани, я попався!». Подумали, що то я. Згодом з’ясувалося, що це україномовний сепар волав про допомогу, бо заблукав на замінованій нами території і боявся ступити крок».

Ночі на Станиці Луганській не обходилися без «дискотек», коли небо спалахує від розриву снарядів і артилерійського вогню. На одній із таких «дискотек» під мінометним обстрілом старший син Василь дивом уникнув поранення, – куля просвистіла зовсім поряд і зачепила шкіру в боці. Узагалі, Василеві не дуже щастило: під час одного з обстрілів біг до укриття й покалічив руку, донині має з нею клопіт.

Усі боєзаряди, які розкладали Романюки, строго контролювало начальство. Одного разу приїхала воєнна інспекція з Міністерства оборони. Микола їх поводив по всіх своїх замінованих «точках». Потім інспектори говорили:

«Це єдиний сапер, який сам водив нас на свої міни».

Сапер, він як кладе свої, так і розміновує ворожі міни. Траплялися дні, коли Романюки розміновували по 50 боєзарядів. Нервова система працює на межі можливостей. Уночі Микола завалювався в бліндаж, вичавлений, як цитрина, і без ста грамів заснути не міг, як зізнається. Робота над кожним розмінуванням забирає півжиття… Один вибуховий пристрій невідомого походження міг укоротити йому віку. Соломинкою, яку тримав перед собою, намацав майже непомітну розтяжку. Ниточка тягнулася до дерева, на якому висіла невеличка коробка. Такої штукенції не бачили навіть бувалі сапери. Викликали інженерів-спеців. Ті довго радилися, як бісову штукенцію зняти. Почухали голови. Зняли й убезпечили.

Бригаду перекинули до містечка Червоний Жовтень. Відтак було Сватове, коли там вибухали склади з боєприпасами. Небезпечно десь поставити ногу – усе навколо нафаршировано мінами.

«Ми їх тоннами вивозили в кар’єр і знешкоджували», – каже Микола.

Видовище страхітливе, як у день Страшного суду. Потім зайняли позиції під зруйнованим ущент містечком Піски. У Пісках було особливо «весело». Нічні «дискотеки» не давали ногам спокою. Прицільно працювали ворожі снайпери. Микола разом з молодшим сином Михайлом і розвідниками стояли там у лісопосадці. Хлопці робили свою справу.

Виконавши громадянський обов’язок, усі троє Романюків щасливо повернулися додому. Чи знайшли тут спокій? Сумніваюся.

«Часом запитую себе, – зізнається старший Романюк, – а чи не даремні усі наші жертви? І не маю на це питання відповіді…».

Продовжуємо розповідати про тих, хто обороняє наш мир і спокій, захищаючи східні кордони. Цього тижня в нас у редакції побував уродженець і мешканець Кропивника — 45-річний Іван Кушлик. Чоловік до війни працював охоронником, будівельником, нині він — сапер.

Іван Кушлик — невисокого зросту, сивуватий, виглядає змученим і втомленим. З мужніми рисами і різким голосом. Говорить — наче віддає накази. Каже, інакше не вміє, як будеш м’якішим — війна “з’їсть”. Про себе розповідає неохоче, каже, боїться, аби мама не дізналася всієї правди, де він і що з ним, бо має високий тиск. Проте з часом — розговорюється. Мобілізували кропив’янина 5 лютого 2015 р. Тоді, коли вже точно зналося, що на сході країни — війна. Але, каже, жодної хвилини не вагався — треба захищати країну, то треба! Далі було навчання на полігоні в Львівській області. Через місяць почав возити у зону АТО автівки та “гуманітарку” для військових. В одну із таких поїздок чоловік отримав поранення, пишуть Вісті Калущини

— Я їхав у першій автівці, загалом у колоні було 8 машин, серед яких — 3 “швидкі”, — пригадує Іван Кушлик. —  Наші машини потрапили під обстріл. Тоді я й отримав кулю в ліве плече. Коли обстріли вщухли, медсестра вколола мені укол від болю. Так я довіз автівку і передав її бійцям.

Далі було лікування у львівському госпіталі, а відтак — відправлення у зону АТО: Маріуполь, Луганськ, Краматорськ. Аж доки нарешті не залишили в селі поблизу Артемівська. Там — облаштувалася база 95-ї саперної групи. Звідти чоловіки виїжджали на бойові завдання, розміновували і вулиці, і житлові будинки, і дороги в Пісках, Попасному та інших містах та селах.

— Різні випадки бували, — продовжує Іван Кушлик. — Бувало, просив нас фермер, аби ми розмінували поля з кукурудзою і соняхом, але ми без наказу нікуди не йдемо на завдання. Не дай, Боже, з кимось щось станеться, хто тоді відповідатиме?

Узагалі, аби бути сапером, треба мати міцні нерви, витримку і силу духу. Бо кожен похід сапера на “виклик” — ймовірна смерть. Тож, зізнається щиро чоловік, всіляке буває — деколи доводиться знімати стрес “біленькою”.

— Коли надходить наказ — йдеш його виконувати, — продовжує чоловік. — Оглядаєш все, що залишаєш, дзвониш рідним. Не прощаєшся, намагаєшся навпаки триматися весело і впевнено, але боїшся, бо можеш уже не повернутися назад. Бо кожен похід на завдання, без перебільшення, може стати останнім. Виходиш, почепивши кульку на автомат. Ця кулька і уважність вирішують — жити чи не жити. Як кулька об щось зачепиться, а ти “провтикаєш” — все…

Тож, коли повертаємося з завдання живими, буває, вживаємо алкоголь — щоб хоч трохи зняти стрес, забутися. Бо завтра — уже знову нове завдання, нове випробування і нова гра зі смертю. Але, зауважу, до завдання не п’ємо ніколи. Це — залізне правило!

Узагалі від саперів під час бойових дій часто залежать життя військовиків та багатьох мирних мешканців. Тож їх робота — відповідальна, як ні в кого. Іван Кушлик усвідомлює усю відповідальність. Каже, приїхав тільки у відпустку, котра співпала з 45-річчям. 12 листопада — знову на Схід.

— Ми стали одною родиною з побратимами, — каже сапер. — Я не можу не повернутися, хоч і маю поранення. В інакшому разі хтось з моїх хлопців не матиме відпустки, не побачиться з рідними. Я навіть у відпустці здзвонююся з ними, слухаю проблеми. Так, наприклад, нещодавно сказали, що двом бійцям, котрі сиділи в засаді, сепаратисти перерізали горло і втекли. А наші бійці не мали права стріляти услід… От тобі і заборона. Порадив би політикам, перш ніж приймати те чи інше рішення, ставити себе на місце бійців. Уявляти, як нам там у полі без зброї. А всім решта — не політикам, а тим, що пишуть на стінах про те, які політики “гарні”, скажу — не словами, а ділами! Краще захищати Україну, допомагати бійцям, ніж обписувати нецензурщиною стіни.

Я для себе вирішив — буду до кінця на війні, бо знаю, що доведеться знешкоджувати сепаратистські “розтяжки” ще довго. Після завершення війни хочу одружитися, дочекатися народження ще одного сина. І, головне, аби він ріс у мирний час! Сподіваюся, що моя мрія втілиться…