Редакція “Нової української школи” готує великий аналітичний матеріал про проблеми й потреби молодих українських учителів. Ми проаналізували законодавство; дізналися, який середній вік українського вчителя; подивилися на тарифну сітку й зарплати молодих педагогів та провели діагностичне опитування (на 208 респондентів), з якого отримали багато цікавих інсайтів про те, що мотивує й демотивує молодих педагогів. Згодом ця стаття зʼявиться на НУШ.

Під час підготовки матеріалу ми поговорили з декількома молодими вчительками усно – і майже всі вони попросили не оприлюднювати в статті їхні імена й місця роботи. Пояснили це насамперед тим, що не хочуть конфліктувати з колегами чи адміністрацією, озвучуючи наболілі проблеми. Та на неанонімне інтерв’ю погодилася одна молода вчителька, яка звільнилася з роботи в комунальному закладі освіти.

Нам вона розповіла про

проблему неповаги до особистого часу вчителя,
стосунки з колегами й адміністрацією,
взаємними з дітьми,
навантаження,
вигорання,
рівень заробітку молодих педагогів.
Цим інтервʼю з педагогинею Мартою Садловою ми починаємо серію текстів про молодих учителів в Україні.

Принагідно нагадаємо, що для того, аби підвищити престижність роботи в школі, покращити практичні навички підготовки студентів педагогічних вишів та полегшити вхід у професію, команда українських освітян підготувала програму менторства “MentorMe”, як складник практики студентів 4 курсів педагогічних спеціальностей. Докладніше про програму ми розповіли тут.

НАВЧАННЯ Й ПОШУК РОБОТИ: ПЕРЕДІСТОРІЯ
Марта Садлова чотири роки, із серпня 2018 до 2022, працювала вчителькою англійської мови в початковій і середній школі одного з комунальних закладів освіти міста Кам’янське (Дніпропетровська область). Свою кар’єру освітянка почала в 19 – одразу після випуску з педагогічного коледжу – це був Чортківський гуманітарно-педагогічний коледж імені Олександра Барвінського (Тернопільська область). Марта каже, що коледж справді дав їй міцну професійну базу – було багато практико-орієнтованих занять.

“Під час навчання в коледжі ми мали практику на виховних заходах, потім упродовж місяця в школі. Цей досвід не дуже великий, але однаково дає відчуття впевненості, розуміння, як працює школа, як реагувати на певні ситуації. Можливо, якісь методи не спрацювали так, як нас учили, але база англійської – ми спілкувалися із носіями мови – була міцна. Але ще у нас, наприклад, була йога, гра на музичних інструментах, і це було класно – було відчуття, що ти навчаєшся насамперед для себе. Я задоволена підготовкою, яку мені дали”, – розповідає вона. Пізніше в Тернополі молода освітянка здобула вищу освіту на заочній формі навчання – із цим поєднувала роботу в школі.

Повернувшись додому, вона почала шукати роботу – це вдалося зробити завдяки допомозі міського департаменту з гуманітарних питань – без попередніх знайомств чи домовленостей. Так Марта Садлова за місяць до початку навчального року влаштувалася вчителькою англійської мови в молодших класах.

ПРО НАВАНТАЖЕННЯ, ЗАРПЛАТИ, СТОСУНКИ З КОЛЕГАМИ, ДІТЬМИ Й БАТЬКАМИ: ПРОБЛЕМИ, ПРО ЯКІ… ГОВОРЯТЬ
У перший же рік роботи молодій учительці дали навантаження у півтори ставки – за її словами, понад 27 годин на тиждень. “Я була дещо шокована, бо не розраховувала одразу на таке велике навантаження. Думала: нова людина, молода дівчина – хіба мені можуть одразу довірити таку велику кількість класів, дітей? Але вчителів не вистачало”, – пояснює Марта.
За її спогадами, перші місяці відчувала певний “драйв”: хотілося спробувати більше форм роботи з різними класами, постійно ретельно готувалася до уроків, не відмовлялася від жодного навантаження. Але вже за пів року відчула вигорання: часу на справді якісну підготовку бракувало, однак накопичилася певна кількість навчальних матеріалів, які можна було повторно використовування з іншими класами.

“Учительська праця нелегка, – говорить освітянка. – Учителі сильно втомлюються.

Перші три уроки ти чудово проводиш, бо повна сил, а на останніх “танцювати” вже не можеш, тож, скажімо так, вони проходять спокійніше”.

Крім того, постійно відчувався брак часу на особисті справи, на життя поза школою:

“Ти прийшла з роботи, зробила конспекти, поїла – і спати”, – так описує свою роботу в перші роки Марта Садлова.

Утім, за її словами, таке навантаження було не щороку – на третій-четвертий рік роботи воно становило трохи понад 20 годин. Розвантаження було пов’язане із великою “плинністю” вчителів англійської мови: попит на викладання цієї дисципліни дуже великий, за цю справу часто беруться молоді фахівчині, які часто за декілька років йдуть у декретну відпустку, а потім повертаються. “Не скажу, що багато людей звільнялося, але майже кожного року в нас два-три нових вчителі було”, – додає Марта.

У середньому молода вчителька мала по шість класів на рік – спочатку лише початкових, але з другого року їй почали доручати роботу і з п’ятими й шостими класами, зокрема з тими дітьми, яких вона вже вчила раніше.

Стосунки з колегами були здебільшого хорошими – переважно, за словами Марти, завдяки тому, що в школі підібрався молодий колектив, учителям було легше між собою порозумітися: вони здружилися на ґрунті спільних інтересів та поглядів на життя. Наставника молодій учительці школа призначила, але, за словами Марти, контактували вони мінімально: не виникло проблем у стосунках, однак особливої співпраці не склалося – більше взаємодопомоги було із колегами-однолітками чи незначно старшими. “Коли є друзі, якось усі звертаються до тих, із ким вони спілкуються, а не йдуть до наставника. Ну, і, власне, я думаю, наставницю це не дуже засмучувало, тому що в неї теж своє велике навантаження було, ще й класне керівництво. Звісно, я могла до неї звернутися – і вона мені чудово допомагала, давала консультації. Просто це відбувалося лише з моєї ініціативи”, – додає Марта.
Стосунки з адміністрацією школи освітянка теж описує як цілком прийнятні. Наприклад, представники адміністрації завжди надавали зразки правильного оформлення документації, зокрема, щодо формувального, рівневого оцінювання, інформували про зміни. Однак поза цим Марта Садлова позначає деякі некомфортні моменти, у яких виникали непорозуміння. “Перш за все це тому, що адміністрація не зовсім поважає особистий час працівників, – пояснює вчителька. – Я розумію, що насправді люди, з якими я працювала, є крутими професіоналами. Вони горіли своєю роботою, і це чудово, але вони очікували, що вчителі будуть жити на роботі, і часом твої особисті плани нікого не хвилювали.
Якщо треба було затриматися понаднормово, усім було байдуже, чи ти поспішаєш до дому, чи в тебе зустріч з друзями, чи ще там щось. Треба – і все. І так само працювали, власне, і представники адміністрації. Я розумію, що вони просто до цього звикли, для них це норма, але коли є молоді люди, для них це, як правило, не окей, виникає конфлікт”.

Йдеться, зокрема, про затяжні наради, на яких інформація для більшості учасників та учасниць не цікава й не потрібна, адже, наприклад, стосується лише класних керівників, – але “тримають” усіх. Учителі в цей час могли б виконувати іншу роботу, наприклад, перевіряти зошити, – чи, власне, відпочивати, якщо робочий день закінчився.

За спостереженнями Марти Садлової, молоді вчителі, її ровесники, значно чіткіше розділяють робочий та особистий час, а старше покоління не завжди готове приймати такий підхід як норму, дорікають лінощами чи нехіттю до роботи тощо. Навіть відмову від спільного дозвілля з колективом – наприклад, екскурсії чи поїздки – у вільний час сприймали критично.

“Наприклад, планують якусь активність на суботу чи неділю – і вона дійсно цікава й пізнавальна. Але, по-перше, ми частково оплачували ці виїзди, а на власні гроші в мене можуть бути інші плани. Нікого не стосується, як я розподіляю свій бюджет і чому не вважаю за можливе виділити 500 гривень на поїздку. А по-друге, інші плани можуть бути і на вільний час. Є певні пріоритети, і ти відмовляєшся. Й одразу питання: чому ти не підтримуєш колектив, чому це ти не можеш поїхати?

Відчуваєш цей тиск, ніби ти така погана, що не хочеш брати активну участь у житті колективу, не цікавишся тощо. Можуть сказати щось на кшталт: ви з нами багато разів не їздили, чого це ви знову не можете? Але в когось може хворіти дитина, у когось сімейне свято, важливі справи, візит до лікаря, та врешті, навіть якщо я хочу просто провести час із родиною – я взагалі не маю цього пояснювати. Це мій вільний час, не треба на нього зазіхати“. При цьому сама ідея корисно проводити час із колективом не викликає в молодої вчительки несприйняття. Однак такі заходи можна організувати, наприклад, коли в школярів канікули, а не на вихідних.

З об’єктивних причин чимало часу Марті Садловій довелося працювати онлайн. Вона каже, що, спілкуючись з колегами з інших шкіл, міст, зрозуміла, що керівництво в закладі, де працювала, створило нормальні умови для вчителів: їх не зобов’язували проводити уроки зі школи. Усі працювали з дому – до школи приїздили, аби заповнювати журнали, вести іншу документацію. За словами учительки, учні молодшої школи відповідально відвідували заняття, були активні, сильно засмучувалися, якщо не могли приєднатися через проблеми з інтернетом. Натомість у середній ланці відвідування було значно гіршим – онлайн демотивував учнів.

Позитивно відгукується вчителька і про підвищення кваліфікації, зокрема про підготовку до роботи із дітьми в межах реформи “Нова українська школа”. За словами Марти Садлової, навчання відбувалося в робочий час в обласній академії неперервної освіти, було продуктивним, дало змогу познайомитися із колегами з інших міст. Крім того, адміністрація забезпечила заміни на уроках учительки, яка перебувала на навчанні: “Було приємно, що чимало замін були справді уроками англійської мови, а не інших дисциплін, тож із більшістю класів мені навіть не довелося надолужувати програму”, – додає освітянка.
Щодо позаурочної діяльності, учительці запропонували вести певний гурток, якщо вона цього хоче. Марта Садлова організувала розмовний клуб англійської мови, який учні за бажанням відвідували після уроків раз на тиждень, – на щастя, його вдалося зручно для вчительки й школярів розташувати в розкладі, у “вікні” між уроками й щотижневою нарадою. Важливо, що ця діяльність була добровільною, а не примусовою, тому не обтяжувала ні учасників, ні організаторку.

Щодо стосунків із батьками, за словами Марти Садлової, усе теж зазвичай було добре: “90 % батьків ставилися до мене із розумінням і повагою, хотіли співпрацювати. Навіть питали певних порад щодо навчання – тобто не було упереджень щодо віку. Однак були й ті 10 %, які приходили із претензіями. Запам’яталася фраза щодо мене й молодої колеги, мовляв, що це за вчительки, книжки нам видати не можуть, напевно, ще самі за книжками сидять. Але таке траплялося вкрай рідко”.
Іншою причиною для непорозумінь із батьками була та сама проблема неповаги до особистого часу вчителя: вони телефонували й писали увечері, на вихідні, на свята – і дивувалися й ображалися, коли їм терміново не відповідали: “Були фрази на кшталт “А чого це ви не взяли слухавку?”. Тобто мало того, що мене потурбували у вільний час – мене ще й винною роблять”, – коментує Марта. Довелося довго домовлятися про те, що спочатку вони мають написати повідомлення, щоб учитель мав змогу відповісти на перерві, а не нагально відповідати на дзвінок. Для термінових дзвінків домовилися відвести ранок понеділка, у час до уроків, бо ж на вихідних усі мають відпочивати.

“Здається, це загальна проблема – відсутність культури поваги до чужого часу. Але, можливо, в освіті ще й працює аналогія: раз діти ввечері роблять домашнє завдання, то й учителі мають бути доступні в цей момент”, – припускає Марта Садлова.

При цьому в стосунках із учнями й ученицями, за її словами, проблем було найменше. Звичайно, були такі, які відволікалися й порушували дисципліну, але це можна було виправити – і, звісно, було відчуття, що якраз така робота з поведінкою є прямими обов’язками вчителя.
Діти раділи тому, що вчителька із ними “на одній хвилі”, знається на тих речах, якими вони цікавляться (музиці, аніме тощо), може із розумінням послухати про їхні захоплення і навіть про певні життєві проблеми. Можливо, саме завдяки тому, що вікова дистанція менша, простіше побудувати партнерські стосунки й створити дружню атмосферу в класі.

Важлива й чесність: якщо забула якесь слово англійською, краще чесно про це сказати й запропонувати подивитися разом. Діти цінують те, що вчителька не приховує: вона звичайна людина і також може помилятися, але помилка – це не трагедія і не сором.

“Із малими завжди були обіймашки, а ще – сльози, коли я їхала на сесію або хворіла. Це дуже приємно, коли бачиш, що з учнями є оцей зв’язок.

І це найголовніше, що тримає тебе на цій роботі, навіть коли бачиш недоліки системи, коли бісить бюрократія чи засмучує зарплата. Але ти бачиш результати своїх старань: діти – ті, для кого ти працюєш, – задоволені, вони здобули знання, вони тебе не бояться, не відчувають тиску”, – додає освітянка.

Вона також наголошує: рада тому, що отримала різний досвід – емоційно насичених, розважально-ігрових занять із учнями молодших класів і складніших тематично – із учнями середньої школи. Це, крім того, давало змогу переключатися на різні форми роботи, а отже, менше втомлюватися протягом робочого дня.

Найболючішою проблемою молодих вчителів Марта Садлова називає низьку заробітну плату. “Можливо, це не найгірший варіант для молодих людей, які тільки починають свій професійний шлях, людей без досвіду. Але, якщо враховувати, скільки часу займає підготовка, скільки ти витрачаєш зусиль, яке навантаження загалом, яка кількість уроків, спілкування з учнями поза ними, з батьками, з колегами, робота з документами… Виходить, що той рівень зарплати, який є зараз – це взагалі не окей. Цього просто замало.
Тому багато вчителів займаються репетиторством, вони намагаються шукати якісь додаткові способи заробітку. А це знову додаткове навантаження: ти не можеш відпочити після школи, бо, якщо хочеш мати певний рівень достатку, мусиш відпрацювати ще декілька уроків приватно”, – ділиться міркуваннями освітянка.

На її думку, саме тому чимало фахівців і фахівчинь звільняються зі шкіл: можна набрати учнів і працювати з дому за такі самі або й більші гроші, але без ведення документації чи організації виховних заходів.

Серед учителів англійської мови, чия спеціальність користується великим попитом, таке рішення є досить частим. За словами Марти Садлової, окремої фінансової підтримки молодим учителям у роки її роботи не виплачували – принаймні вона такого не пригадує. На її думку, жити одному на зарплату молодого вчителя, без підтримки родини чи партнера, надзвичайно складно.

“Друзям з-за кордону я ніколи не озвучувала суму свого заробітку як вчительки. Мені було соромно, що я так викладаюся за такі гроші. І навіть учителі із усіма регаліями і виплатами не зароблять сильно більше, ніж 20 тисяч гривень. Виходить, ти все життя віддав освіті, а заробляєш скільки? 500-600 доларів на місяць?” – додає Марта.

Власне, рівень заробітку був головною причиною звільнення вчительки з посади. Іншою – відсутність перспектив для професійного розвитку й формальність деяких курсів підвищення кваліфікації. Загальна атмосфера в школі була позитивною, однак рутинне повторення того самого матеріалу – із тими самими підручниками, програмами, класами – виявилося занадто виснажливим.

“Стільки всього повторюється, що ніби не вистачає простору, аби навчатися самій. Так, є курси, але з професійної точки зору, відверто кажучи, вони мені не цікаві. Було класно на тій підготовці до роботі в НУШ, адже це був офлайн із безліччю видів діяльності. Але якщо ми говоримо про певні семінари, то зазвичай це одне й те саме, різними словами – те, що ти вже давно знаєш, але слухаєш, щоб мати ту кількість годин підвищення кваліфікації. А якісь міжнародні курси фахового спрямування ти можеш собі організувати лише за власні гроші, у вільний час. І в якийсь момент ти розумієш, що, звільнившись, ти можеш зайнятися тим, що тобі цікаво, – у моєму випадку англійською мовою – не поринаючи в проблеми системи освіти. І просто обираєш, де тобі комфортніше“.

Ірина Пасько, “Нова українська школа”

“Я вціліла після авіаудару по Драмтеатру в Маріуполі, але більше не можу спати, жити… Я ховалася в тому укритті, коли росіяни скинули на нього бомби. Вмить – сотні загиблих. А ті, хто вижив, почали вибиратися з руїн. Коли я бігла, то побачила, що під величезною бетонною плитою лежить дитина, дівчинка років 3-4.

Видно лише її голова, тіло – під плитою. І дитина хрипить. Її мама з немовлям уже були мертві. А дівчинку привалило, і вона так і лишилась гинути під тією плитою. А всі бігли – хто міг, хто був без ноги – повз закривавлений, рятуючись. Це був страх і жах”.

Цю моторошну історію маріупольчанка Юлія Алаєва почула від жінки, яка залишилась цілою після бомбардування Драмтеатру.

“Було багато розірваних тіл”

Фінансові втрати та навіть голод – це не найгірше, що довелося пережити маріупольчанам. Нажахливіше – щодня дізнаватися, що хтось із твоїх близьких загинув. А ще гірше – звикати до цього.

“У підвалі жило близько 40 людей. Ми спали, а поруч стояла кувалда. Для чого? Щоб раптом поцілить снаряд, і нас завалить, можна було пробити собі вихід. Боліло серце, коли чотирирічна дитина під гуркотіння вибухів втискалася в тебе і плакала: “Мамочко, я не хочу вмирати”. А ти не знала, що відповісти

«Спочатку був шок. Наш товариш у центрі міста нарахував від однієї зупинки до іншої близько 100 трупів. Тіла були скрізь. Інша моторошна історія – коли чоловік зі скляними очима тягнув тачку з супермаркету, а в тій тачці лежали людські кінцівки. Мабуть, когось із близьких розірвало снарядом на вулиці.

Складали трупи в супермаркеті і навіть біля магазину. Поховати було неможливо через обстріли. Переважно тіла закопували біля під’їзду, бо які можуть бути похорони під бомбардуваннями. Коли я почула, що жителі сусідньої вулиці закопали 13-річного сина у своєму садочку – це був кошмар. І ти щодня дізнаєшся: того вже немає, того вбили, там уся родина загинула. А найгірше – ти бачиш увесь цей жах і розумієш, що тебе це не дивує. Ось це і страшно”, – говорить Юлія Алаєва.

Щодня сотні людей гинули у завалених під’їздах. А їх не було кому рятувати. Поранені кричали щосили і без надії сподівались на спасіння. Проте допомогти було нікому – в місті вже не працювали ні рятувальники, ні “швидка”.

“Прості люди намагалися відкопувати постраждалих самостійно. Коли ми вже виїхали, на будинок у нашому районі скинули бомбу, і засипало дуже багато людей. Вони шість днів повільно помирали під завалами – і діти, і дорослі. Лише один чоловік вижив – дивом зумів викопатися. Проте, на жаль, через пережите він збожеволів”.

Це був ніби страшний сон, у якому опинилися реальні люди. Та щоранку вони прокидалися і плакали тільки тому, що це, виявляється, не сон. Щодня Маріуполь обростав горами трупів, які просто не було кому та як прибирати.

Сама Юлія разом із родиною – чоловіком Ігорем Піперко та трьома дітьми – провели у пеклі Маріуполя 21 день. Те, що вони бачили, чули та відчували, це найжахливіший жах, який буквально неможливо уявити, але то було насправді.

Хіба можна таке забути або пробачити

Фото: УП Юлія Алаєва з чоловіком та дітьми до війни

Під час ракетного обстрілу Вінниці загинула 4-річна дівчинка Ліза.

Її мама переживає біль втрати і вперше після трагедії змогла побувати на місті гибелі її дитини та розповісти про той страшний день.

Про це вона написала в своєму інстаграмі.

Жінка розповіла, що відвідала те місце у Вінниці, де ворожа ракета забрала життя її дитини, а також згадала кожну секунду у момент вибуху.

“Пам’ятаю, як почула гучний гул, подумала це точно не літак. Ми одночасно з Лізою підняли голову вверх, прямо над нами летіла ракета – надзвичайно велика. Здавалося, вона пару метрів над головою. Побачила, як падає в сторону Будинку офіцерів, тому стала спиною до нього, думала, що закрию собою дитину… Це була навіть не секунда, а набагато менше. Я дуже сильно тримала візочок разом з Лізою, зігнулась, її голова була біля моєї. Далі сильний вибух та тремтіння землі.⠀
Ми не впали. Тоді я зовсім не відчувала болю, тільки мертва тиша навколо…Навкруги стіною стояв чорний дим, нічого не було видно. Я не чула другого вибуху, не чула сигналізації машин, нічого не чула. Потім побачила свою кохану донечку, її розірване тіло”, – написала Ірина Дмитрієва.
⠀
Вона додала, що спершу бігала, шукала людей, щоб допомогли витягнути Лізу з візочка, а потім сіла і почала кричати і відчула сильний біль, а далі побачила, як на землю ллється кров.

“Мозок відмовлявся вірити… Ця страшна картина крутиться перед очима знову і знову”, – написала Ірина.

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Я мама янгола (@l.i.z.i.love)

24-річна Анна з Маріуполя 65 днів виживала в бункері на “Азовсталі”. Вона ховалася там зі своїм сином Святославом, якому на той час було 3,5 місяця, і він був наймолодшим заручником фортеці “Маріуполь”.

Також на “Азовсталі” перебував чоловік Ані, щоправда у лавах захисників України у складі полку “Азов”. Анні вдалося евакуюватися, а її чоловік зараз перебуває у полоні в окупантів.

Дівчина, яка зараз перебуває у безпеці, поспілкувалася з журналістами “Сніданку з 1+1” і розповіла про те, як минули понад два місяці її життя у бункері “Азовсталі”.

Як Ви, Аню, як Ваш син зараз?

Зараз ми наче в іншій реальності, і ті події, які ми пережили, нібито, не про нас. Це таке відчуття, наче ми читали книжку, чи були героями якогось фільму, але тепер потроху повертаємося до того життя, яке було раніше, але, на жаль, без багатьох наших друзів, знайомих, без нашого будинку і також без нашого батька, бо саме зараз він не з нами, він перебуває у полоні. Але ми дуже на нього чекаємо.

Аню, чому Ви не виїхали з Маріуполя в перші дні? Чому Вам це не вдалося?

Спочатку ми думали, що війна не буде затяжною. Ми думали, що це буде такий локальний конфлікт, який був у 2014 році, що можливо, нам треба перечекати тиждень у бомбосховищах, а потім ми повернемося до наших осель. Але, на жаль, все сталося не як гадалося, і два місяці ми провели у підземеллі.

Як був побудований побут на “Азовсталі”? Що ви їли там?

Було таке, що ми робили суп з макаронів, але “суп” – це надто голосно сказано. Цей суп був просто макарони та вода. Одного разу нам пощастило – ми знайшли пачку панірувальних сухарів і цими сухарями ми змогли розводити цей суп і робити його більш калорійним. Ми на заводі знайшли пакетик манки і також варили суп. Потрібно було кип’ятити воду на свічці. Я брала металевий кухлик і в ньому кип’ятила воду. Дітям ми давали трошки хліба, їм було важко тримати себе у руках. Дитина трохи їла цього хліба, а частину залишала на потім. Це дуже прикро, що у 21 столітті дитина має задумуватися над тим, чи з’їсти цей хліб зараз, чи залишити частину, щоб з’їсти потім.

Рашисти обстрілювали завод з повітря, суші, з моря, як реагував ваш син?

Спочатку він плакав, бо гучні звуки його дуже лякали, але потім він звик до цього і вже зміг спати. А коли була ударна хвиля, коли наш бункер хитало як на хвилях, я навіть можу сказати, що він засинав. Ліхтарик у бункері був його улюбленою іграшкою. Навіть зараз, коли він плаче, я даю йому ліхтарик, і він тоді заспокоюється.

Хоч він і маленький, але я знаю, що він вас підтримував. Як він це робив?

Він підтримував не лише мене. Однією своєю посмішкою він міг підтримати усіх.Навіть коли були складні моменти, коли ми думали, що вже не виберемося. Але коли ти бачиш це маленьке диво, коли в тебе є мотивація, зробити все, щоб це диво вижило і в нього було майбутнє.

Ви вели щоденник війни. Чи є там якісь записи, які ви не можете перечитувати?

Це день, коли мій чоловік вирішив приєднатися до полку “Азов”. Тоді я зрозуміла, що війна для нашої родини буде дуже довгою.

Ваш чоловік боронив країну ще з 2014-го. На 3-й день, якщо я не помиляюся, він пішов до “азовців”. Де зараз ваш чоловік?

Він був евакуйований з “Азовсталі” разом з іншими військовими. На жаль, я не знаю, де він зараз перебуває. Він був тяжко поранений і зараз він може пересуватися тільки на милицях. У нього серйозне поранення ноги і я не знаю, чи нам вдасться її зберегти. Але сподіваюся, що ми знайдемо хороших лікарів і він в майбутньому він ще буде показувати Святославу, як кататися на велосипеді.

Чи Ваш чоловік зв’язувався з Вами після того, як їх евакуювали?

На жаль, ні. Вже понад тиждень у мене немає жодного зв’язку з чоловіком. Я не знаю, в яких умовах він перебуває, чи його не катують, чи в нього є доступ до питної води, до їжі, медикаментів. Тому я дуже сподіваюся, що “Червоний Хрест” і ООН стежать за цим. Військові – герої, вони зі сталі, але вони разом з тим з плоті і крові – відчувають біль прострелених кінцівок, контузій і біль, що не можуть побачити рідних. Дуже прошу усіх допомогти нам повернути наших героїв.

Ми з вами не військові експерти, хоча мені іноді хочеться бути військовим експертом. На вашу думку, чи міг бути інший сценарій евакуації наших бійців з “Азовсталі”?

Так, ми це багато разів обговорювали. Мій чоловік навіть говорив, що не знає, чи взагалі вибереться живим. Він на 100% був впевнений, що він звідти не вийде. Це дуже боляче чути, коли ти розумієш, що людина просто прощається з життям. У цій ситуації не було іншого виходу. Бо, на жаль, перемовини з президентом путіним, я так думаю, зайшли у глухий кут. Просимо інші країни посприяти у поверненні наших хлопців, бо якщо з ними щось станеться, це буде означати не лише поразку України, а й усього цивілізованого світу. Що весь світ програв жорстокості, рашизму і геноциду.

Було кілька спроб евакуювати вас і одна з цих спроб, 23 квітня, мало не закінчилася для Вас трагічно. Розкажіть, будь ласка, що сталося?

Я можу сказати, що це був найстрашніший день життя у бункері. Вранці прийшли українські військові і сказали, що ми будемо евакуюватися, але почався обстріл. Росіяни з дрона побачили наше бомбосховище і почали його прицільно обстрілювати. В результаті цього обстрілу 4 наших військових були поранені. Ми зрозуміли, що нам потрібно перебувати у бомбосховищі й ми спустилися туди разом з військовими. Росіяни вибрали таку тактику – обстрілювати прицільним вогнем усіх, хто пересувався біля нашого бомбосховища. Ні військові, ні цивільні не могли вийти. Дрон курсував над нашим бомбосховищем 12 годин. Ми взагалі втратили надію, що можемо вийти з того бункера. Але це було не найстрашніше. О 10-й годині вечора на нас кинули величезну бомбу. За словами військових, її вага становила близько 3 тонн. Це протибункерна бомба і саме через неї вся наша будівля 5-поверхова склалася як картковий будиночок, і два евакуаційні виходи були заблоковані. Нас присипало. Вранці прийшла група військових і нас відкопували.

Скільки людей було у бункері разом з Вами?

Нас було 75 людей і серед них 17 дітей.

Чи були з вами у бункері проросійськи налаштовані люди?

На жаль, так. І тому було дуже важко перебувати там з такими людьми. Ми багато з ними сварилися, доводили їм, що це не наші військові нас обстрілюють. Росія надавала багато фейкової інформації, а ці люди вірили. Важко було їх переконати, що потрібно критично мислити, оброблювати інформацію і піддавати сумніву.

30 квітня я знаю, що була ще одна спроба евакуювати цивільних з “Азовсталі” і вона була, на щастя, вдалою. Але сталося те, на що ви не очікували. В автобус, коли ви їхали, зайшли російські військові. Куди вони вас повезли?

Коли нас вивезли з “Азовсталі” нас повезли до селища Безіменне. Зараз це один із фільтраційних таборів. Це дуже важка частина історії, бо ми взагалі не думали, що таке може з нами трапитися. Бо коли нам сказали. що це евакуація, ми подумали, що ми просто їдемо до Запоріжжя, але, на жаль, все було по-іншому. Жінок завели у перший намет. У цьому наметі нам сказали роздягатися, знімати усе, навіть білизну. Вони почали обшук, оглядали усі частини тіла. Огляд робився у рукавичках, але ці рукавички ніхто не змінював. Одними рукавичками вони дивилися усіх жінок. Моя ситуація була важка, бо я дружина військового, тим паче азовця. Коли вони побачили мій паспорт, вони зрозуміли, хто я, бо в них є уся інформаційна база наших військових. До мене одразу приставили чоловіка з ФСБ, який почав мене розпитувати стосовно мого чоловіка – де він зараз перебуває, його звання, які татуювання має. Тут мені допомогла моя французька, бо до мене підійшов чоловік з “Червоного Хреста”, він зрозумів, що на мене зараз психологічно тиснуть. Коли росіяни побачили, що я розмовляю французькою, вони стали легше до мене ставитися і навіть сказали таку фразу: “Передай їм, що ми тебе тут не їмо”.

На щастя, Вам вдалося вирватися, Вас відпустили і Вас доправили до Запоріжжя. Що найперше Ви зробили, коли опинилися у відносній безпеці?

Найперше я зателефонувала чоловікові, бо в нас 2 місяці не було зв’язку, і я дізнавалася якусь інформацію з того, що мені розповідали його побратими. Мені потім сказали, що його подавали як 200-го, як загиблого, що майже добу він пролежав на бетоні після того, як його було поранено, тому що вони думали, що він загинув. А потім його забрали і доправили до шпиталю. Я потім вже дізналася від своїх друзів, яким вдалося вирватися і вони підтримували зв’язок з моїм чоловіком, що у нього була можливість евакуюватися вертольотом, коли він був поранений, але він відмовився, бо в бункері залишилася я та наш синочок.

У Вас залишаються рідні чи друзі в Маріуполі? Чи є з ними зв’язок?

Моя бабуся залишилася в Маріуполі і, на жаль, з нею немає жодного зв’язку. Відколи я евакуювалася, я з нею не розмовляла і не знаю, чи жива вона. Я знаю, що в Маріуполі зараз справжня гуманітарна катастрофа.

Як Ви думаєте, чи можна було уникнути такого пекла, такої катастрофи?

Тільки за підтримки інших країни і за умови постачання зброї. За чисельністю росіян дуже багато. Якщо путін не зупиниться в Україні, він піде на Європу. Вся демократія у Всесвіті зараз вирішується на території України.

Ви хочете повернутися в Маріуполь?

Так, звичайно. Мені часто сниться Маріуполь, що я прокидаюся вдома, що поряд мій чоловік, що ми годуємо нашого сина. Що поруч мій собака, якого я розшукую, але розумію, що може й немає сенсу, бо зараз людей важко знайти. Я думаю, що ми обов’язково повернемо Маріуполь, і він знову буде українським, але нам потрібна допомога інших країн, щоб відновити Маріуполь якнайшвидше.

Біля Офісу президента у перші дні повномаштабного вторгнення Росії тривали бої. Ситуація була дуже загрозливою.

Всі люди, які розбираються у воєнних питаннях, були впевнені, що керівництво країни не виживе.

Про це розповів радник керівника Офісу президента Олексій Арестович у розмові з російським журналістом і правозахисником Марком Фейгіним.

“Перші чотири доби я був упевнений на 98%, що нам каюк”, – сказав Арестович.

Фейгін нагадав, що в цей час Арестович виходив в ефіри і нічого не розповідав.

“А що казати? Доброго дня, нам каюк? Був би моментальний обвал вольової складової, і кінець всьому. Я був упевнений, що ми не виживемо. Неможливо вижити, коли тобі кожні п’ять хвилин доповідають, що 300, 400, 1200 одиниць скупчення. І коли бої вже в центрі Києва, і доповідають охорона та військові, що 60 бойових сутичок за дві доби було… Я не вірив, що ми виживемо”, – додав радник ОП.

Російські окупанти вже на момент вторгнення в Україну 24 лютого 2022 перебували в жалюгідному стані. Зокрема, проблеми з продовольством в армії країни-агресора були повсюдними.

Про це пише російське видання “Проект”. Солдати-строковики, першими кинуті воювати проти української армії, були змушені просити допомоги в тих, кого їх відправили вбивати.

Видання зазначає, що у складі Кантемирівської й Таманської дивізій, які чекали команди про напад під Бєлгородом, опинилися строковики. Їх відправили спати на вокзал станції Долбіно без їжі, тож п’ять днів перед вторгненням вони не отримували навіть сухпайки.

Коли ж 24 лютого розпочалося вторгнення в Україну, проблеми із продовольством, як зазначає видання, стали повсюдними.

“Вони на навчаннях були з 13 лютого, до початку війни їжа майже закінчилася. Ходили, просили в українців хоч шматочок хліба. Їм казали: “Ідіть нах*р, російські тварюки”, – розповіла мати загиблого росгвардійця Гульнара Валієва.

Журналісти також зазначають, що в одній із перехоплених телефонних розмов окупантів зі своїми рідними солдат зізнався, що вони вже їли собак.

“Собаку зарізали, з’їли. Нормально”, – говорив окупанти, зізнавшись, що нутрії, яких їли раніше, – “закінчилися”.

Ще в гіршій ситуації опинилися окупанти з 252-го мотострілецького полку. Їхня польова кухня була розбомблена ще в перші дні вторгнення.

“Виживали як собаки задристані. Спочатку не було навіть сухпайків. У всіх обмороження”, – розповіла мати бійця цієї частини.

Видання зазначає, що вирішувати проблеми окупантів влада країни-агресора не сильно поспішала, оскільки навіть за наявності безлічі доказів у РФ продовжували заперечувати, що воювати проти України кинули саме строковиків.

Мешканка Бучі 21-річна Ганна Тімченко народила вдома під обстрілами російської армії.

Дівчина перебувала у пологовому будинку в Києві 24 лютого, коли почалася війна. Втім, разом з чоловіком вирішили їхати до рідного міста, що за 30 кілометрів від столиці. Вже у Бучі, у власній квартирі, вона народила донечку.

Історію народження своєї першої дитини та порятунку сім’ї з окупованої Бучі Ганна Тімченко розповіла у “Сніданку з 1+1”

“О пів на шосту ранку до палати зайшов лікар і каже, аби ми зібрали найважливіші речі, бо будемо спускатися до підвалу, нас бомблять”, – згадує вона.

Втім, чоловік телефоном наполіг, що краще їхати додому в Бучу. Втім, обстріли міста росіянами не втихали, а навпаки. Породілля каже, що зрозуміла: швидше за все доведеться народжувати вдома. Дівчина запитувала у знайомих про медиків, які залишилися в Бучі, а також дивилася в Інтернеті інформацію про пологи в домашніх умовах. На щастя, у будинку жила лікарка-терапевтка, яка погодилася допомогти.

Породілля разом з чоловіком і братом спочатку ховалася у підвалі багатоквартирного будинку. Коли зникла електрика і опалення, там стало дуже темно і холодно. Тому вирішили народжувати не у підвалі, а у власній квартирі. “Я хотіла народжувати вдома, а не в запиленому підвалі. Мені було важко дихати, боліли легені”, – каже вона.

У дівчини 7 березня почалися потуги. На підлозі облаштували місце для вагітної, а поруч поставили колиску. “У нас вдома не бул ні води, ні світла. Не працював зв’язок. Згодом зник газ. Сусідка покликала лікарку. В кімнаті поставили свічки. Використовували вологі серветки. Мали трошки води, яку набрали у пляшки”, – згадує молода мама.

Немовля з’явилося на світ о 07:00 8 березня. Пуповину перерізав батько. Втім, спочатку дівчинка не дихала. “Її поклали на мене, почали плескати по ніжках, попі… Вона закричала тоді”, – каже Ганна.

Новонароджену дівчинку назвали Аліса.

За три дні після пологів родина вирішила виїхати з Бучі. Породілля каже: почали виїжджати до безпечніших місць сусіди, та й з немовляв було важко у будинку, де немає ні світла, ні води, ні опалення.

“Їхали колоною. Був 21 автомобіль. Наше авто було третім. Нас зупинили на першому блокпосту, що був майже поруч з будинком. Брата, який був за кермом, попросили показати багажник. Все обійшлося. Втім, на черговому блокпосту стояли два танки, дула яких були направлені до нашого боку. Вони перекрили дорогу. На кожному з танків сиділо по десять росіян. Вони підняли автомати на нас. Ми злякалися. Але потім вони опустили зброю, а танки роз’їхалися. Один з них махнув рукою, аби ми їхали. На щастя, то був останній російський блокпост”, – розповіла жінка.

Родина приїхала до Бердичева у Житомирській області. В пологовому медики оглянули молоду маму і дівчинку. Після Бердичева сім’я перебралася до Рівненської області, а потім вирішили їхати до Києва.

Маленька мешканка Маріуполя Кіра Чебенко, якій вдалося разом з мамою евакуюватись із заблокованого окупантами міста, поділилася жахливими спогадами. Під час втечі на підконтрольну ЗСУ Україну дитина наступила на вибуховий пристрій і тільки дивом залишилася живою.

Розповідь дівчинки опублікував Telegram-канал “Баста”. Тривалий час її сім’я жила в маленькому підвалі, а потім у їхній будинок прилетів снаряд і він мало не обвалився, назавжди залишивши їх під завалами (щоб подивитися відео, доскрольте сторінку до кінця).

На жаль, поневіряння Кіри не закінчилися на цьому. Коли вони бігли та зупинилися попити, мама на хвилинку відволіклася і не помітила, як дочка наступила на розтяжку.

“І стався вибух. Я так само, як колись прилітала бомба, сіла біля сумки. Мама мене підхопила і посадила біля кущика. Там була кров, багато крові було, скрізь була кров”, – поділилася дівчинка.

Вибух завдав дитині багато пошкоджень, але лікарі встигли надати їй допомогу і зараз життю дівчинки ніщо не загрожує.

У Харкові російський загарбник цілий тиждень чинив сексуальне насильство над 29-річною дівчиною, а потім застрелив її літню матір. Жінка була тяжко хвора, і її дочка присвятила останні роки догляду за нею.

Про чергову зламану окупантами долю розповіла волонтер Віра Хвуст на своєму Facebook. Вона додала, що її знайома, на ім’я Любов раптово зникла й активістам довелося докласти чималих зусиль, щоб знайти її по всьому Харкову.

“Коли почалася війна, Люба не побігла евакуюватися, тому що ніхто не погоджувався допомогти вивезти маму. Через кілька днів, коли в їхньому під’їзді вже була діра, у квартиру влетіли три гніди”, – вказала волонтер у повідомленні.

Вічно голодні солдати винесли всю їжу, що була у квартирі, а один з окупантів залишився “пожити”. Він зґвалтував дівчину, а коли та хотіла викликати поліцію, просто розбив її телефон.

Протягом кількох діб він ґвалтував Любов, а потім почав освідчуватися у коханні. Фашист почав просити її виїхати з ним у “безпечне місце”, де він нібито її залишить до кінця війни, а потім повернеться за нею.

“Люба відмовилася, мовляв, мати хвора, вона її не покине. І тоді це лайно, на очах у тендітної жінки, пристрелило немічної старенької”, – пише Віра Хвуст.

Волонтер додала, що зараз постраждала направлена до реабілітаційного центру, де професійні психологи надаватимуть їй допомогу. Звідти українка, яка пережила справжній жах та трагедію з вини росіян, уже вирушить за кордон.

У військовій частині, де сталася стрілянина, були і тортури, і цькування, і моральний тиск. Особливо тих, хто розумніший, освіченіший, розповіла ексвійськова.

Колишня військовослужбовець Олена Липовенко розповіла про знущання і цькування в Національній гвардії України. Вона служила у 2018-2019 роках у військовій частині 3021 в Дніпрі, де Артемій Рябчук застрелив 27 січня п’ятьох товаришів по службі.

В ефірі програми Свобода слова Савіка Шустера Липовенко розповіла, що коли захворіла, їй не надавали допомогу, змушували одягати 18-кілограмовий бронежилет. Крім того, командири нібито закрили дівчину в кабінеті і сміялися над нею.

“Коли під час служби я знепритомніла, командири мене закрили в своїх кабінетах і сміялися наді мною. Тоді я сказала, що зроблю з собою щось, якщо мені не нададуть допомогу, що я тут помру”, – згадала Липовенко.

За її словами, у неї була температура 38-39 градусів, яка трималася довгий час, потім виникла внутрішня кровотеча. Попри це, Олену нібито змушували виходити на службу, одягали все спорядження.

Липовенко зазначила, що її відправили в гінекологічне відділення, хоча у неї було оніміння обличчя і лівої руки. Вона стверджує, що саме так ставилися і до інших солдатів.

“У цій військовій частині були і тортури, і цькування, і моральний тиск. Особливо тих, хто розумніший, освіченіший, хто не курить, не вживає алкоголь, хто хоче домогтися справедливості і сумлінно виконує свої обов’язки”, – розповіла колишня військовослужбовець.

Вона вважає, що причина такого ставлення в тому, що солдати не знають своїх прав.

Водночас ведучий програми Савік Шустер додав, що, за інформацією від його джерел, протягом 2018-2019 років у військовій частині 3021 було зафіксовано два випадки самогубства, а з жовтня 2021 року дві людини намагалися накласти на себе руки, один викинувся з вікна, а ще один намагався порізати вени. Ще п’ять осіб самовільно покинули частину.