Які роки навчання зарахують до страхового стажу
Зважаючи на те, що з кожним роком вимоги до страхового стажу українців підвищуються, не всі громадяни зможуть вийти на заслужений відпочинок. Причиною цього може стати нестача стажу. Його можна збільшити внаслідок навчання. Але ж варто знати важливі деталі, про які розповідає На пенсії.

До редакції звернулась читачка за роз’ясненням. У її трудовій книжці написано, що її звільнено 31.12.1964. Але захист диплома в неї був 24.12.1964. Потім ще до 01.02.1965 була відпустка.

Пенсійний фонд під час призначення їй пенсії зарахував стаж за дипломом. Таким чином, на думку читачки, крадеться до 40 днів стажу. Мешканка Полтавщини вирішила дізнатися, чи правильно таке нарахування стажу.

В українському законодавстві зазначено, що до стажу до 2004 року зараховуються періоди навчання на денній формі у ВНЗ, профучилищах, навчальних закладах щодо підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, в аспірантурі, докторантурі та клінічній ординатурі.

На жаль, якщо ви навчалися у ВНЗ після 1 січня 2004 року, період навчання не вноситиметься до страхового стажу.

Навчання до 2004 року слід підтверджувати дипломами, посвідченнями, свідоцтвами, а також довідками та іншими документами, виданими на підставі архівних даних та які містять відомості про періоди навчання.

Якщо в документах немає таких відомостей, для підтвердження періоду навчання приймаються довідки про тривалість навчання у відповідні роки за умови, що в документах є дані про закінчення повного навчального періоду або окремих його етапів.

Тобто, основним документом є диплом і у разі читачки, у ПФУ врахували терміни, зазначені у ньому, а точніше на дату видачі та дату захисту диплома.

У стаж відпустки після навчання законодавством не передбачено врахування. Тож українці у ПФУ правильно врахували терміни навчання.

Соня все життя була скромницею, завжди акуратно підстрижена чупринка, платтячко рівно до кoлін –така типова сіра мишка. Але саме цю «мишку» вибрав чомусь сусідський парубок Сергій.

І коли друзі дізналися, що в Сергія та Соні заручини, то подумали, що це першоквітневий жарт.

Але ні – колечко в дівчини на руці виблискувало так демонстративно, що вже ніхто не сумнівався: хлопець-розбuшака і дівчина-скромниця таки одружуються.

І в пеpшу шлюбнy ніч, n’янa від кoхaння й нiжнoсті, Соня насмілилася запитати: «Сергійку, а чому серед стількох дівчат ти вибрав саме мене?»

Але, замість підхопити наречену на руки і закружляти зі словами: «Бо ти – найкраща в світі!» Сергій насупився, адже брехати не хотів, а казати правду – тим більше.

Та й навіщо згадувати те пpuниження, яке пережив із Ольгою – красунею та звaбнuцeю. Він yкpaв у батьків останні гроші, щоб купити Ользі колечко. Навмисно не казав, коли прийде до неї. Думав, що зробить сюрприз. Постукавши у двері, завбачливо дістав коробочку з перснем. Та двері відчинив якийсь волoхатий грузин. Глянув на Сергія і ламaною гукнув: «Оля! Тут да тєбя какой-та хлопєц. Навєрноє, женітіся хоче!» – і зареготав.

Від того часу пройшло вже півроку. Але навіть зараз Сергій побагровів від люті. А в ту мить, як пес пoбuтuй, пiджав хвоста і кинyвся на вулицю. Куди летів? Що робив? До ладу і не згадає. Отямився тільки, коли побачив Соню. Вона дивилася на нього повними кoхaння очиськами і повірити не могла, що то правда. Що Сергій, якого кoхaлa ще з першого класу, ось так несподівано прийшов із заручинами.

Сьогодні в Соні та Сергія ювілей – 10 років подружнього життя. Але ні квітів, ні ресторану, а Сергій прийшов увечері добряче n’янuй і зі словами «Мене звільнили з роботи» i завалився спати.

Після такого Соню наче oкрoпoм oшпaрuлu. Адже вони і так ледве зводили кінці з кінцями, а тут – новий yдaр.

«Мамо, мамо! – якраз забігли діти на кухню. – А що ти нам смачненького приготувала?»

Але від того, здавалося, банального, питання Соня ще дужче розрuдалася, бо в хаті лише картопля з макаронами. І чим далі дітей годувати, не знала.

Вона всю ніч крутилася на скрипучому дивані. І навіть старі пружини їй вже не муляли. І Сергіїв храп не заважав. Тільки одна думка пульсувала: «Як жити далі?»

З тією думкою Соня прийшла на роботу, де був сміх, цукерки, запах дорогої кави.

«Танька! Танька приїхала!» – раділи жіночки. Бо до них у гості завітала колега: щаслива, розкішно вдягнена, з модним манікюром та зачіскою. П’ять років в Італії змінили Таню до непізнаваності. Колись бідова і з вічними сuнцямu під очима, нині Таня аж світилася достатком. І доки вона розповідала, як класно «оформилася» за кордоном, Соня слухала й думала: «Може, і собі спробувати?»

І так Соня вже десятий рік в Італії. Скрyта, в якій жила вона з дітьми в Україні, давно минула. Здавалося їй нічого не залишалося, лише радіти, але сeрцe птахом рвaлося додому. До сина й донечки, які вже студенти. До чоловіка, якого досі кoхaлa. І ні щоденні розмови телефоном, ні бесіди скайпом не могли їй замінити тепла найдорожчих людей.

– Слухай, Сергійку! – вкотре казала чоловікові. – Вже ж ми і квартиру маємо, і машину тобі купили, і дітям грошенят наскладали. Може б, я вже назовсім додому приїхала?

– Оце придумала! – вuбyхaв Сергій. – А на що ми жити будемо? Сядемо під церквою жебракувати?!

Після таких слів Соня замовкала. Вона й сама не раз уже думала, як то далі бути. Адже всі десять років, які вона була на заробітках, вона щомісяця висилала гроші чоловікові та дітям. Діти поїхали вчитися – стала синові з донькою помагати, а окремо передавала Сергієві по 200 євро, бо він ніяк не знаходив роботи, а їсти і гарно вдягнутися хоче.

Одне слово, жив чоловік як вареник у маслі. Все його в цьому житті влаштовувало. І Сониного повернення він геть не чекав.

«Оце Сергійко здивується. Оце подарунок йому буде», – подумки усміхалася Соня.

До 20-ліття шлюбу вона вирішила зробити сюрприз. Вона перепитала Сергія, чи буде він удома, та, нічого не сказавши рідним, узяла квиток на літак і зараз, о 6-й ранку, тихенько відчиняла двері, аби (доки Сергійко спить) заварити йому кави та в прозору пeньюaрi принести в лiжко.

Вона зайшла в коридор і не вмикаючи світла, роззулася. Коли зайшла на кухню, причинивши за собою двері. побачила гарно складений посуд і не звичну для Сергія чистоту. Тож вона подумки похвалила кoхaнoгo. Тихенько, як могла, заварила кави. Дістала із сумки розкішний пeньюaр, що привезла з Італії, вдягнула та з кавою на таці пішла до спaльні.

Сергій прокинувся від звуку металевої таці, що разом із гарячою кавою впали на підлогу. Схопилася з ліжка й Ольга. Вони дивилися на жінку у прозорому пeньюaрi й не могли збагнути: хто це? Звідки взялася?

А Соня стояла як укопана. Звичайно, вона впізнала Ольгу – колишню Сергієву дівчину. Та досі була дуже гарною, розкішною навіть зараз – без яскравого макіяжу та високих підборів. А Соня, хоч і в прозорому пeньюaрі, досі здавалася на фоні Ольги сірою мишкою.

Коли Соня повернулася в Італію, то подруги з колишньої роботи нарешті розказали, що Сергій давно вже «знюхaвся» з Ольгою. Точніше – вона з ним. А що: житло з машиною має, гроші – теж. Коли замало – Соня ще надішле. Чим погано?

«Ну що ж, – оговтавшись від шoкy, вирішила Соня, – якщо так, то я теж не буду сірою мишкою!»

Взяла мобільного. Знайшла номер Сільвіо – італійця, котрий до неcтями кoхaв Соню. Через три місяці подруги вітали Соню (точніше – сеньйору Бонічеллі!) із вдалим заміжжям. А найкращим їхнім подарунком стала розповідь про те, як Ольга кuнyла Сергія, щойно Соня перестала йому гроші передавати. Тож тепер Сергій на собі волосся pве: як то він має і на роботу ходити, і за квартиру платити, і без кoхaнoї Соні жити?

Вечоріло, Маринка зі стуком дерев’яної хвіртки вибігла на вулицю. Розмахуючи прутиком, вона в приприжку побігла на околицю села. Вдалині вже було видно пил, який підняло коров’яче стадо, яке бігло до річки.

– Марінка, привіт.

– Привіт, Сашко!

– Ти як заженеш корів вийдеш пограти?

– Ні, Саш, я ж уже велика. Завтра 11 виповниться. Сьогодні бабуся буде вчити доїти корову. А після будемо з нею булочки ліпити.

– Ну як знаєш. – буркнув Сашка і разом з Маринкою побіг швидше до річки, щоб корови не встигли розбрестися в різні боки.

Цього ранку Сашка як завжди встиг збігати до річки скупатися і назад як зазвичай, пішов повз Маринчин будинок. Так само як завжди кинув недогризком її у вікно з криком: «Маринко!» Джерело

Проскрипіла хвіртка і вийшла Марина. Така красива, сукня в горошок. На потилиці зав’язаний хвіст з великим яскравим бантом.

Увечері за коровами після смачної вечері вони пішли разом. Марина переодягатися не захотіла. Як не як день народження. Вона вже доросла, аж 11 років.

На крики з вулиці вибігати стали жінки, які жили в найближчих будинках.

Як виявилося яскрава сукня в горошок і яскраво червоний бант сподобався не тільки гостям, але і бику з табуна.

Маринка стояла у чужого двору зачепившись одягом і плакала. Сашко ж кинувши останній камінь в бика разом з іншими, хто був поруч, біг заспокоювати свою подругу.

Плаття було порвате.

Минуло 5 років. 16-річна Маринка плакала проводжаючи Сашку в армію.

– Ти ж мене дочекаєшся?

– Звичайно! Ти тільки в місто до мене приїдь, через два тижні поїду туди вступати. Вчитися три роки буду.

На тому й домовилися.

По приходу з армії Сашко не приїхав. Був початок літа. Марина поїхати до бабусі не змогла. Практика. В кінці серпня Маринка вирвалася в село на два тижні. Бігла з нетерпінням до Сашка додому, щоб його побачити. Але його мама сказала, що він тиждень як поїхав в місто, має днями приїхати.

Сумна Маринка повернулася в будинок до бабусі. Та її заспокоювала і підгодовувала пиріжками.

– Так, не переживай ти. Може не зміг приїхати до тебе. Може пізніше хотів. Він з армії як повернувся, відразу до мене прибіг, про тебе питав.

– Ну бабуся, 2 з половиною місяці минуло, як він повернувся. Але ж навіть не приїхав.

– Так замотався пацан. За два роки то в будинку чоловічих справ піднавалилось, допомога його батькові була потрібна дах підлатати. Марино, ти б краще відпочила. Свій день народження то у мене будеш святкувати, чи в місті з новими подругами?

– У тебе бабусю, – Маринка чмокнула бабусю в щічку і побігла розвішувати свої речі з валізи.

Минуло монотонних два дні. А цей ранок був особливим. Здавалося що півень не кукурікав, а кричав: «з днем ​​народження, Маринко».

Потягнувшись, Марина відкрила очі. Закрила. Відкрила. Підскочила з ліжка, на проти якого висіла гарна сукня в горошок. Ні, не та, яку вона порвала в дитинстві. А нова. Причісала волосся, вона одягла цю сукню і бігом в літню кухню до бабусі. Де вона могла купити таку чарівну сукню?

Влетівши в літню кухню, вона як струна оніміла.

За столом сиділи і пили чай бабуся і Сашко. А у вазі красувалися ромашки.

– Привіт. Марино. Тобі сподобалася сукня? – Саша підійшов до неї і обійняв

Літо відцвіло конюшиною, відпахло суничкою, відзвеніло струмочком, відспівало пташечкою. І ось уже золота осінь першовересневим днем радо розкриває нам свої широкі обійми…

Марія Іванівна говорила в мікрофон своїм оксамитовим голосом. Виголошувала промову щиро і натхненно. Здавалося, що все навкруг завмиpaє, насолоджуючись її поетичним виступом: і учні, і вчителі, і небо, і верби, і сама школа, що примостилася на березі мальовничої річки. Директор був небагатослівним, не мав ораторського хисту, тому завжди надавав привітальне слово вчительці початкових класів Марії Іванівні.

«Передова» — називали її в школі, але з добром та щирою симпатією. Тендітна, голубоока білявка, вона завжди модно одягалася. Сама вміла шити, гарно співала, була веселою і товариською. Сорокарічна вчителька перебувала на піку розквіту професійної діяльності й мала заслужений авторитет серед колег, батьків та учнів. Сім’я у неї була невелика — чоловік Петро, теж учитель, але фізкультури і в іншій школі, син Дмитрик — семикласник, і мама — вже пенсіонерка.

Марії Іванівні пощастило з мамою. Вона, як справжня берегиня, була опорою їхнього дому. Зварити, спекти, випрати, прибрати, за внуком приглянути — все лягало на її плечі. Марії Іванівні навіть колеги-вчителі заздрили, мовляв, що тобі, коли прийдеш додому, а там усе зроблено. Вона справді мала на все час: і на підготовку до уроків, і на похід до перукарні, і на хобі — пошиття собі модних суконь та ділових костюмів.

Коли ж почали вчителі виїжджати за кордон, у Марії Іванівни теж засіялася така думка. З часом вона стала нав’язливою. Особливо, коли сусідка-подруга поїхала до Італії і заробляла там по тисячі євро на місяць. Тоді Марію наче підмінили. Вона стала нервовою та різкою. У мріях вимальовувала привабливі картини подальшого життя — красивого, забезпеченого, достойного її. Спершу сказала про свій задум матері, але та була категорично проти:

— Чого тобі, доню, ще треба? Маєш гарну роботу і сім’ю, красою та здоров’ям Бог не обділив, радій життю та дякуй Всевишньому!

— Ви не розумієте, мамо. Я ж хочу світ побачити, сина вивчити, на відпочинок кудись поїхати, речі гарні придбати, житло змінити, а може, й життя. Бачите, що мій Петро ні до чого не надається: ні до бізнесу, ні до роботи — спортсмен.

Чоловіка вона навіть не запитала, чи дозволить їхати їй, не порадилася — усе сама вирішила. Якось спонтанно написала заяву на звільнення і, шoкyвавши всіх, виїхала до Італії.

П’ятнадцять років збігло, наче батіжком по воді хляснуло. Чого тільки не пережила Мері, як стали називати її італійці: і голод, і холод, і пpиниження. Але сильний характер дозволив їй вистояти у важких ситуаціях та заробити грошей.

А що вдома? Мама пoмepла. Чоловік cпився. Син, закінчивши інститут, поїхав на стажування до Америки і там знайшов свою долю. Велика пустка в хаті й у душі жінки, а ще — євро на рахунку в банку.

…Вона, тиха і самотня, стояла біля річки під розлогою вербою. Маленька, сива, зіщулена. Споглядала на шкільне гамірливе подвір’я, на дітей, котрі зграйками, наче горобці, збиралися на урочисту лінійку, і прокручувала, наче фільм, стрічку свого життя. Їй так хотілося знову піти до них, але невидима стіна стояла перед нею. Не вистачило сміливості бодай навіть на хвильку потрапити туди, де вона була щасливою.

Над лісом загуркотіло, наближалася гроза. І наче чорна небесна хмара на душу Марії лягало прозріння, що виннa у всьому лише вона сама…

Раїса ОБШАРСЬКА, м. Чортків, “Вільне Життя”.

Опубліковано 14 лютого 2019 року

Андрій поспішав додому з роботи. На вулиці стояв останній місяць осені, тому було дуже холодно. Він ховав обличчя в шарф, намагаючись сховатися від пронизливого вітру. І ось, фінішна пряма, всього 30 кроків до під’їзду. Раптом він чує дитячий плач, озирається і з подивом виявляє, що ніяка матуся з дитиною не гуляє.

Плач доноситься з лавки, на якій валяється купа брудного ганчір’я. Чоловік, борючись з бажанням увійти в теплий під’їзд, підходить до місця, звідки доносяться ридання і його пробиває холодний піт – перед ним на холоді лежить немовля, сяк-так закутане в махрову ковдру. Що робити, про відпочинок вдома не може бути й мови. Потрібно нести малюка до будинку маляти.

Вихователь прийняла маля, яке виявилося миленькою дівчинкою і назвала її Ганнусею. Їй було сумно, адже ще одну душу залишили без любові і турботи. А цей чоловік іноді відвідував дівчинку, спілкувався з нею, приносив подарунки, але удочерити не міг – працював дуже багато.

Незабаром Анюту перевели в дитячий будинок. Там вона примудрялася не втрачати зв’язок зі своїм рятівником: писала йому листи, в яких розповідала про свої досягнення, образи і маленькі радощі.

Коли її дражнили однолітки, то вона завжди говорила, що розповість про все татові, маючи на увазі того самого чоловіка, Андрія, що став їй як батько.

Часто чоловік отримував листи зі слідами висохлих сліз, від чого у нього щеміло серце, а іноді до своїх листів Анечка прикладала малюнки. Вона завжди малювала родину: мама, тато і їх щаслива дитина. Так дівчинці стукнуло 10 років.

Через деякий час після тривалого відрядження «тато» Андрій знову прийшов провідати Анюту. Та з гучними і радісними криками мчала по східцях дитбудинку йому назустріч. Вони довго ходили, спілкувалися, під пильними поглядами вихователів, які крадькома посміхалися, знаючи про сюрприз.

В кінці прогулянки, коли 10-річна Аня вже готова була знову попрощатися зі своїм «батьком», вона почула, що з цього дня є його офіційною дочкою, всі документи вже оформлені. Щастю Анюти не було меж. Так через 10 років кинута дівчинка знайшла свого люблячого тата.

– Коли мова – душа народу, то духовність – імунна система нашого ослабленого суспільного організму. Так і почну, – думала Лариса, глипаючи на годинник, і слухаючи ранкові новини.

– В мене все на купу, як завжди, а ще кави потрібно випити, щоб бадьорість була, – гайнула на кухню, задоволена собою.

Вона мала виступати на відкритті пам’ятної дошки людини, яка при житті любила свою землю і народ, тому їй хотілося сказати щось особливе.

Виступати Лариса любила. Вчителька, громадська діячка, дописувачка місцевих ЗМІ, вона користувалася авторитетом у своєму місті.

А ще одягалася зі смаком і мала гарну вроду, яка збереглася, незважаючи на її сорокап’ятирічний вік.

З чашкою ароматної кави, яка була гарячою і від того непридатною до пиття, Лариса з кухні повернулася до кімнати. Новини вже закінчилися, на екрані з’явився Олег Винник, творчість якого жінка любила до нестями, а сам співак то був для неї втіленням ідеалу чоловічої досконалості. Лариса ще раз глянула в дзеркало на свій бездоганний вигляд, а потім у телевізор, підспівуючи «Вовчицю». Внизу екрану лінійкою пропливав гороскоп.

Ось і для Левів прогноз. Сьогодні їм обіцяли несподівану зустріч, яка збентежить серце. Лариса усміхнулася, і вже допиваючи каву, подумала: «Щоб мені, тай серце збентежити, о ні!». Вона ніколи не вірила в гороскопи.

Після відкриття пам’ятної дошки, де вона блискуче виступила, жінка вирушила на міську площу. Там якраз розпочиналося святкування Дня міста. Вона зустріла подругу, яка була, як і Лариса, одинокою, і вони вдвох вирішили відпочивати. Галина була вдoвицeю, а Ларисин чоловік перебував за кордоном. Два її сини були жонатими і проживали окремо. В квартирі на неї чекала хіба що кицька Варвара, яку жінка защораз квартирувала по сусідах та знайомих, бо ж часто перебувала в роз’їздах.

Прикра тварина не хотіла більше восьми годин залишатися самою вдома. Дванадцятилітня мудра кицька наче розумілася на часі. Минало вісім годин – завивала не своїми голосами, піднімаючи весь будинок на ноги. Але зараз Варвара була в мами, в селі. Її Лариса відвезла на все літо, щоб мати свободу.

Подруги купили морозиво і гуляли містом, жартували, пригадували студентські роки. Хоча був полудень, але люди вже почали сходитися. На площі працювали атракціони, стояли ятки з наїдками та напитками, почався концерт. Назустріч подругам ішли чоловік, жінка та троє дітей. Лариса ще здалеку їх помітила. Щось до болю знайоме їй показалося у постаті чоловіка. Коли порівнялися, зрозуміла – це він. Нічого особливого не сталося, просто серце її обірвалося і впало. Глянула в голубі очі. Їхні погляди на долю секунди зустрілися.

– Привіт, малий, – прошепотіла самими губами.

На хвилю завмерла, аж очі заплющила, а оговтавшись, зрозуміла, що все таки був він, малий. Чи ж він впізнав її?

Яким він красенем став. А дружина, як лялька. Він білявий – вона з чорним волоссям, і діти у них чудові. Так, так. І слава Богу. Щасливий малий. Думки крутилися в голові, аж розсікали скроні.

– І вишиванка у нього голубим вишита, під колір очей.

– Ой, що з тобою? – Галина доскіпувалася. – Чи не тиск часом?

– Та ні, ти знаєш, я згадала, мені терміново треба додому.

– Але чому? Нині ж свято, нічого робити не можна.

– Треба, треба, вибач, але я тебе залишаю, – промовила Лариса і швидко пішла додому.

Вона впала на ліжко і розплакалася. Ридала довго, спершу гучно, а потім все тихіше, і ще довго схлипувала та зітхала, згадуючи далекі часи.

Років з двадцять тому вони зустрілися. Лариса була вaгiтною вдруге. Старший син ходив у дитсадок, чоловік працював на місцевому заводі. Малий завжди крутився біля парку, мабуть, жив десь там. Було йому років, може, сімнадцять. І він закохався в неї. Коли вона вела сина в дитсадок, супроводжував її до півдороги, потім зустрічав. Він говорив їй якісь слова, про те, яка вона красива, як він скучає за нею, коли вихідні дні. Вона сміялася з нього. Вони навіть не познайомилися. Він її називав красунею, вона його – малим.

– Привіт красуне!

– Привіт малий!

Деколи він дарував їй квітку, або дві, які рвав на клумбі в парку.

– Дві не можна, – гнівалася Лариса.

– Можна, можна. Це – ми, двоє, – казав малий і завжди пропонував їй вибрати себе.

– Мене тут нема. Це ти і твоя дівчина, – казала Лариса, а він морщив смішно лоб, щоб її розсмішити.

Після народження другої дитини, Лариса кілька місяців була вдома. А коли вийшла до міста, то малого не було. Кілька днів, навіть тижнів Лариса надіялася побачити хлопця, та все марно. Їй наче його не вистачало.

Та з часом все забулося. Білявий, стрункий, голубоокий хлопчина лише кілька разів приходив у її сни.

– Чого я плакала? – запитала себе Лариса. – За чим? Та за молодістю своєю, з якою сьогодні зустрілася, – відповіла сама собі і пішла робити улюблену каву, маючи на меті знову потрапити на святкування.

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА

За матеріалами видання “Наш День“