У лікарні Дніпра померла письменниця Вікторія Амеліна, яка отримала важкі поранення унаслідок російського удару по Краматорську 27 червня. Кількість загиблих через цей терористичний обстріл зросла до 13 людей.

Про це повідомили на сайті громадської організації PEN Ukraine. Як зазначається, Амеліної не стало у суботу, 1 липня.

Вона була в ресторані Ria Lounge, куди влучила ракета окупантів, разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників.

“Лікарі та парамедики у Краматорську та Дніпрі робили все можливе, щоб урятувати її життя, але, на жаль, поранення було смертельним. В останні дні життя Вікторії поруч із нею були її рідні та друзі”, – йдеться у повідомленні.

Вікторія Амеліна — письменниця, членкиня українського ПЕН та документаторка російських воєнних злочинів в правозахисній організації Truth Hounds. Вона документувала злочини Росії на деокупованих територіях на сході, півдні та півночі України, зокрема на Ізюмщині, де знайшла щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка.

Також Амеліна працювала над своєю першою нон-фікшн книжкою англійською мовою War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War. У цій книжці вона розповідає про українських жінок, котрі документують воєнні злочини, та їхнє життя під час війни.

Також письменниця займалася активною адвокаційною роботою: зверталася до урядів інших країн про надання зброї Україні, а також вимагала справедливості й створення спеціального міжнародного трибуналу для всіх винуватців російських воєнних злочинів проти України, говорила про спільну антиколоніальну боротьбу українців та інших народів світу.

У Москві в орендованій квартирі виявили тіло 20-річної письменниці з Одеси Аделіни Шелдон. За однією з версій, дівчина померла від голоду, вона не брала їжу протягом останніх кількох днів.

Про смерть квартирантки 22 лютого в поліцію повідомив власник житла в районі Зюзін, яке знімала дівчина, передає ” МК “. Там українка жила з січня минулого року.

“Вона була незвичайна дівчина, дуже освічена, вихована, скромна. Наче з дев’ятнадцятого століття. Це і всі сусіди відзначали… Ми з дружиною не приставали до неї з розпитуваннями, тому про особисте життя особливо не знаємо”, – розповів чоловік журналістам.

“Знаю, що вона родом з Одеси, з родичами особливо відношення не підтримувала. Тільки з мамою. Про роботу своєї теж мало говорила, мимохіть згадувала, що книги пише, все про якісь проекти твердила”, – додав власник квартири.

Він розповів, що дівчина деякий час жила в Москві, але потім поїхала. На початку 2020 року вона має знову приїхала в столицю РФ.

“Пам’ятаю, в аеропорту її зустрічав, ще звернув увагу, що на валізі наклейки з Білорусі”, – зазначив чоловік. За його словами, у дівчини були фінансові труднощі і вона не завжди платила за житло.

4 лютого москвич спілкувався з письменницею по телефону, вона ні на що не скаржилася. Через пару тижнів дружина чоловіка кілька разів намагалася додзвонитися до квартирантки, але та не брала трубку і не відповідала на повідомлення. Тоді він і вирішив з’їздити перевірити, чи все в порядку.

Замок вхідних дверей в квартиру довелося розкрити. Тіло виявили в кімнаті недалеко від ліжка. За словами власника квартири, письменниця була мертвою вже кілька днів.

Слідчі не виявили слідів насильницької смерті. Передбачається, що дівчина переводила свій організм сухим голодуванням. Про цю дієті протягом останнього року вона писала в особистому щоденнику. У будинку у загиблої майже не було їжі. Можливо, їй стало погано, але допомога вона викликати не встигла.

Видання також заявило, що письменниця вела самітницький спосіб життя і на вулицю майже не виходила.

Аделіна Шелдон почала писати в 12 років, а в 15 стала студенткою Единбурзького університету за спеціальністю “Бізнес і економіка”.

Є автором книги “Вінценосні” про французької королівської сім’ї. Вона захоплювалася кінним спортом, тенісом, танцями.

Крім того, дівчина заявляла, що не любить обмежень і дотримується “наближеного до історичних нормам” здорового харчування.

У Львові розпочали збір коштів, які необхідні для порятунку життя місцевої письменниці, художниці та вчительки Ольги Ган. У жінки діагностували онкологічне захворювання.

Про це повідомила подруга письменниці Марія Якубич у фейсбуці.

“Моя подруга, талановита вчителька, письменниця, художниця і просто прекрасна людина Ольга Ган потребує допомоги!Попереднє лікування не дало результатів, хвороба прогресує! Але є надія! Лікування неймовірно дороговартісне… Вартість препарату – 120 тисяч гривень. Потрібно мінімум 6 курсів! Благаю, допоможіть!” – йдеться у зверненні.

Ольга Ган страждає від онкологічного захворювання. Оскільки хіміотерапія не принесла очікуваного результату, зараз лікарі змінили курс на іммунотерапію. Для цього потрібен препарат “Keytruda” або Кітруда (пембролізумаб).

Сама письменниця розповідає: “Одна капельниця (вищезгаданого препарату, –ред. “Львівські новини”) коштує 120 тис гривень, вона включає дві пляшечки даного препарату, кожна з яких коштує по 60 тис гривень, а це – на один прийом”.

Письменниця зізнається: навіть продавши усе своє майно вона не буде мати змоги оплатити лікування. Власне, тому звертається про допомогу до небайдужих.

Номер карточки: 4149 4991 4733 3965

Це сталося у березні 2014 року.

Російська письменниця Єлизавета Александрова-Зоріна розповіла, як в березні 2014 році була затримана на антивоєнному мітингу в Росії лише за жовте пальто і блакитний светр.

Про цей випадок письменниця згадала в інтерв’ю Обозревателю.

Вона зазначила, що бере участь у всіх опозиційних великих протестах проти влади.

«Перший раз, коли я була затримана, коли мене привезли у відділення, це був день “референдуму” в Криму. Ми вийшли з акцією проти війни. Війни тоді на Донбасі ще не було, але насправді ми розуміли, що якщо відбувається “референдум”, якщо відбувається захоплення Криму Росією, то війна буде. Власне, що потім і сталося. Це був антивоєнний мітинг, я прийшла в жовтому пальто, в блакитному светрі, це не тільки національні кольори Швеції, але ще і України», – зазначила Зоріна.

Відома письменниця Ірена Карпа, яка нещодавно втретє вийшла заміж, розказала про нове кохання і знамените походження чоловіка.

Ексклюзивною інформацією Ірена Карпа поділилася із журналістом газети Експрес.

“Я посміялася колись із того, що він праправнук (йдеться про Віктора Гюго), та й усе. Це був перший француз, якого я зустріла, й подумати не могла, що будуть аж відразу стосунки. Називала його позаочі “Гюго” — ледь не пейоративно. Тоді мені подруга сказала, що в день, коли він перестане бути Гюго й стане для мене Луї, стане ясно: я його прийняла і з ним змирилась. Так і вийшло: вода камінь доточила. Я полюбила його. Чоловіки — беріть приклад і не здавайтеся одразу. “Добив” він мене тим, що віртуозно зіграв 9-й ноктюрн Шопена на фортепіано, голяка. І без заперечень носив у ліжко каву з круасанами. Просто джек-пот для такої лінивої особи, як я”, — розповіла письменниця.

Нагадаємо, що Ірена Карпа була заміжня двічі. Першим чоловіком співачки був український журналіст, другим – американський фінансист. Від нього Карпа народила двох доньок.

У свіжому номері журналу Playboy, який виходить в Україні, публіці представили письменницю Катерину Бабкіну.

З франківчанкою Катериною Бабкіною читачів українського видання журналу Playboy знайомлять як із письменницею.

“Вперше українською! Проза Катерини Бабкіної”, – анонсують на обкладинці журналу.

Для публікації обрали одне з оповідань письменниці у книзі “Щасливі голі люди”.

До письменниці на презентацію книги прийшли обніматись голими. ФОТОФАКТ

“Не думала, що колись доведеться це написати, але я в Playboy”, – пожартувала на своїй сторінці у Фейсбук Катерина Бабкіна.

Французький портал RFI про письменницю Світлану Алексієвич: “Це інтерв’ю було записано два роки тому в Парижі. Восени 2013 року Алексієвич отримала престижну премію Medicis Essai за книгу «Час секонд хенд», яку французькі критики назвали збіркою «незабутніх» і «забутих голосів маленького радянського народу». Автор «Цинкових хлопчиків» і «Чорнобильської молитви» розповіла Анні Строгановій про відсутність досвіду свободи і тузі за «сильною рукою», «червоній людині» як єдиній удачі радянської влади, а також про спокусу великих ідей.

RFI: Ваша книга «Час секонд хенд» стала книгою року у Франції за версією журналу Lire. Хто вона

, ця «червоний людина», Homo soveticus, як ви її називаєте у передмові?

Світлана Алексієвич: Я думаю, це дуже складна людина. Я хочу відразу сказати, що вона лякала мене, коли я працювала – я ж живу серед них і жила дуже велику частину свого життя. Іноді я нею захоплювалася, тому що він в багатьох речах був великий. Тобто, бідний страшний червоний чоловік.

Це, мабуть, єдине, що вдалося радянській владі – вивести якийсь новий тип людини. Була спроба зробити нову альтернативну цивілізацію. А все скінчилося великою кров’ю. І ця нова людина народилася з бажання мрії. Вона виросла серед насильства – і помирала, і вбивала.

Що нового ви дізналися для себе про цю «червону людину»? Які нові грані її відкрили, коли їздили по колишньому Радянському Союзу, коли слухали всі ці сотні і сотні історій, переважно розказаних жінками?

По-перше, для мене відразу стало очевидним, що в 90-і роки ми були ідеалістами. Я відношу себе до тієї ліберальної інтелігенції, до тих людей, які десятки років сиділи на кухнях і мріяли про нове майбутнє. Але, як з’ясувалося потім, ми не знали власного народу.

Ми думали, що ось з’явиться свобода, підуть комуністи – ми їх проженемо – і люди кинуться читати Солженіцина, захочуть дізнатися правду, і щось чесне й справедливе з’явиться. А люди побігли повз книг, яких вже було багато – Солженіцина, Разгона, Шаламова. А вони захотіли жити: все спробувати. Навіть є такий термін у росіян соціологів – «людина пробує». Вони захотіли дізнатися це життя, тому що вони ніколи не жили. Вони завжди чогось служили.

Ось я навіть пам’ятаю: нас вчили в школі вмирати – за Батьківщину, раніше – за Сталіна (мого батька, наприклад). Тобто, твоє життя нічого не коштувало. І раптом люди саме свободу зрозуміли так, що ось є шанс прожити – побачити світ, скуштувати смачну їжу, носити стильні речі. Але, разом з цим, коли всі валилося, ніхто, звичайно, не уявляв, що це – закриті заводи, мільйони безробітних, платне навчання, платна медицина. Що свобода – це, загалом-то, важка праця. Вона не може вийти з нічого. Навіть ми, ті, хто мріяв більше всіх, зрозуміли, що свобода – це примхливий квітка. Він не може вирости лише з наших бажань. Я думаю, наш романтизм скінчився.

Найголовніше – у нас не було програми, ми не знали, як зробити цю нове життя. Ми думали, що саме руйнування – це вже гарант нового життя. Ми зруйнуємо, і якийсь міфічний «ринок» (ніхто ж не казав тоді «капіталізм») все відрегулює, все стане на свої місця. Звичайно ж, цього не вийшло. Вийшло дуже жорстоке суспільство, яке теж не влаштовує людей, і нас теж не влаштовує – ніхто з нас не хотів того, що вийшло.

Зараз і в Росії, і в Білорусії, і в Україні, на пострадянських просторах, які якраз в моїй книзі і описані, відбуваються процеси, які іноді лякають. Що це може скінчитися революцією, перед якою безсилі ми, які хотіли перебудувати життя, і безсила влада.

Влада пішла старим шляхом. Чому і книга називається «Час секонд хенд», тому що нічого нового не придумали. Згадали давно забуте старе: самодержавство, православ’я, народність. Знову насильство, знову «сильна рука».

І найголовніше, нам – інтелігенції, це не подобається, але Путін не сам по собі існує, це замовлення суспільства. Або Лукашенко. Він – не сам по собі, це таке суспільство. Він відповідає якимось уявленням більшої частини суспільства. І моє покоління живе з почуттям поразки. Ми не змогли, ми не зробили.

Свобода – одна з головних тем вашої книги. «Свобода – це те, що ми не вміємо», – кажете ви. Свобода виявилася реабілітацією міщанства. І одна з ваших героїнь каже: «Яка свобода? Свобода нашій людині – як мавпі окуляри. Ніхто не знає, що з нею робити ». Що, по-вашому, заважає нам навчитися бути вільними?

Я думаю, що у нас немає досвіду свободи. Якщо говорити загально, російська людина ніколи не був вільною. Була царська влада – теж дуже потужна авторитарна влада. Потім – радянська влада. Це, загалом-то, диктатура. У різних варіантах, але це все-таки тоталітарний режим. Тому про свободу ніхто не має ні найменшого уявлення.

Інтелектуали мріяли про свободу, народ теж хотів краще жити. У 90-ті роки, коли ніби ринула свобода (комуністи пішли), то треба було говорити з народом, треба було робити нове життя. Ті, хто опинився нагорі, хто зібрав ці тисячні мітинги. А потім всі розійшлися по домівках і чекали знову, що хтось там нагорі вирішить і почне будувати свободу. Ми самі її не робили. Ми навіть не знали, що кожному з нас треба її робити.

Зараз, коли наші люди стали їздити в Європу, вони бачать, що свобода – це те, що люди століттями шліфують, роблять. Цього досвіду у нас немає. Свободу плутають з волею – що хочу, те й роблю. Свободу плутають з тим, що наді мною нікого немає. Немає наді мною царя, я вільна людина. Це теж не те, що можна назвати вільним суспільством. І до влади прийшли зовсім інші люди. Влада цинічна, нахабна. Коли я їздила по Росії, у всіх звучало одне: нікому не подобалося, як розікрали Росію, як її розділили. І те, що «маленька людина» сьогодні, якщо у неї немає грошей, вона – взагалі ніхто. Вона не може вчити дітей, вона не може отримати лікування. Свобода виявилася нам не по плечу. Поки, сподіваюся”.

Джерело – http://ru.rfi.fr/obshchestvo/20131202-svetlana-aleksievich-russkii-chelovek-nikogda-ne-byl-svobodnym