9-річна Дарина Перхулин з Чернієва Івано-Франківської громади обрізала та продала 50 см волосся. На вторговані гроші школярка придбає автономну пічку для військових.

Історією свого волонтерства та враженнями від процедури Дарина поділилася із Суспільним, пишуть Версії.

Свою косу Дарина відрощувала все життя. Але коли побачила в новинах, як діти з різних куточків України допомагають ЗСУ, вирішила зробити свій внесок у перемогу.

“Спершу я хотіла якийсь тепловізор придбати для солдатів. Тато сказав, що тепловізор ніхто не просив, а зараз — холодно. Він ще на початку зими говорив, що треба пічку військовим”, — каже 9-річна волонтерка.

Дарина Перхулин волонтерить майже від початку великої війни. Школярка продавала картини та вироби ручної роботи на благодійних ярмарках. Лише за останній місяць дівчинка назбирала 20 тис. грн Усі гроші вона віддала на потреби ЗСУ.

“Ще я робила ангеликів-охоронців, щоб вони могли собі їх поставити. Малювала малюнки, щоб бійці знали, що перемога буде швидко. Мандарини та цукерки ставила. Вони мені дякували й казали, що я — молодець”, — розповідає дівчинка.

До перукарні школярка прийшла разом із мамою. Спершу дівчинці вирівняли волосся та виміряли його довжину. А за кілька хвилин Дарина — вже з новою зачіскою. Їй відрізали 50 см волосся.

“Десь кілограм волосся скинула. Мені стало легше. Я тепер можу із розпущеним волоссям ходити. Ще й допоможу”, — ділиться враженнями дівчинка.

Мама дівчинки Ірина Перхулин каже, обрізати коси для її доньки було свідомим рішенням. Жінка пишається вчинком Дарини.

“Нам сказали, що умова — це відрізати 50 см. Вона погодилася. Сказала: “Мамо, у мене ще волоссячко відросте, хлопцям — холодно і їм треба допомогти”. Чоловік часто їздить на Схід, і вона бачить, чого не вистачає. Відповідно, Дарина вирішила заробляти гроші”, — говорить Ірина Перхулин.

За своє золотисте волосся дівчинка може отримати понад 5 тис. грн. За ці гроші Дарина планує придбати військовим автономну пічку. Вже дві буржуйки родина Перхулин передала на фронт.

Вірогідно, в Німеччині зникла наша землячка з Прикарпаття пані Марія Лохманюк.

Землячка ще в жовтні 2020 року виїхала до Німеччини в місто Штутгарт працювати на заводі з виготовлення дитячого харчування і згодом перестала виходити на зв’язок.

Просимо небайдужих поширити інфо та допомогти в пошуках землячки.

Усіх, кому відоме місцезнаходження пані Марії та інші суттєві деталі – просимо повідомляти її доньку пані Надію або Ukrainische Botschaft in Berlin / Посольство України у ФРН.

47-річна прикарпатка народила первістка і стала найстаршою породіллею області.

До Дня Матері, яке цьогоріч відзначатимуть 9 травня, Головне управління статистики в Івано-Франківській області оприлюднило дані за минулий рік, пишуть Версії.

На Прикарпаття на кожні 100 жінок припадає 90 чоловіків. У 2020 році прикарпатки народили 11,8 тис. немовлят. З них 6,1 тис. (51,5%) хлопчиків і 5,7 тис. (48,5%) дівчаток.

Найстаршою породіллею торік була 47 річна жінка, яка народила першу дитину, а наймолодшими в області зареєстровано чотири 15-річні породіллі.

Прикарпатські виробники продовжують “приємно дивувати” своїх покупців.

Цього разу відзначився виробник хлібо-булочної продукції зі села Перерів, Коломийського району.

Так, у буханці порізаного хліба жінка знайшла ніготь.

Відповідний пост із відео пані Надія оприлюднила у соцмережі. Його можна переглянути за

ПОСИЛАННЯМ.

“Хліб з сюрпризом. Фу! Позор! Винуватців потрібно наказати”, – вважає жінка

Прикарпатка дорогою до Львова потрапила в ДТП: її машина перекинулася.
Про ДТП Олена Татаркіна повідомила у Фейсбуку. Дорогою до Львова з нею трапилася ДТП. Жінка залишилася живою завдяки паску безпеки, за її словами.

Я їхала без дітей і це щастя! Але вони завжди їздять в автокріслах і це ВАЖЛИВО!
Не на колінах, не самі на задньому сидінні, а кожен в своєму автокріслі!
Автокрісло це не розкіш, життя дитини безцінне! Мене занесло на дорозі, на швидкості 30-40км/год, знесло… і, з переляку і через ВІДСУТНІСТЬ навиків поведінки в такій ситуації я натисла на гальма – а це строго ЗАБОРОНЕНО робити! З переднім приводом треба було тиснути на газ Для себе зробила висновок що потребую отримати такі навики щоб такої ситуації більше ніколи не трапилось!!! Це могло врятувати від аварії! – зазначила пані Олена в дописі.
Також Олена зазначила, що підібрала пасажира, вона зараз в лікарні. Олена зараз у лікувальному закладі, повідомляє, що все гаразд.

За 13 років подружнього життя у Тунісі прикарпатка Мар’яна Москалюк (Беребаі) пережила всяке: чорну депpесію, злети і падіння в бізнесі… Але зрештою виграла щось дуже коштовне – щастя на березі моря, кохання із жасминовим ароматом і смачний кускус. Але який би не був красивий і комфортний Туніс, все ж дуже бракує українського повітря, “Галицький кореспондент”.

Немає сенсу чекати

Того дня Мар’яна Москалюк працювала промоутером у супермаркеті. Студентка з Косівщини навчалася в полтавському виші, якраз закінчувала п’ятий курс, намагалась якось підзаробити. Тоді була акція на майонезі. Набіл Беребаі прийшов до магазину якраз по майонез.

Набіл ходив попри дівчину туди-сюди, аж поки наважився заговорити. Попросив номер телефону. Дівчина, звісно ж, відмовила. «Я трохи злякалася, – з усмішкою пригадує Мар’яна. – До того часу я завжди вважала, що араби – небезпечні і краще з ними не зв’язуватися».

Хлопець не вгавав і дуже випрошував. Аби відчепився, Мар’яна сказала номер стаціонарного телефону, яким користувалася в орендованій квартирі.

Через кілька днів Набіл зателефонував: «Давай зустрінемося». Косівчанка зізнається, що й досі не розуміє, чому тоді погодилася прийти на побачення. Хоча завбачливо подбала про деталі – взула кросівки, аби в разі чого могла швидко втекти.

Втікати не довелося. Ба більше – обоє гуляли в парку майже до світанку, говорили про все на світі, наче рідні душі. Хоча Набіл дуже погано розмовляв російською. 30-річний тунісець якраз навчався на підготовчих курсах, збирався вступати до медичного вишу. Спокійний та вихований – Мар’яна майже одразу закохалася.

Вже вранці дівчина поїхала додому на Прикарпаття святкувати Великдень. Набіл, проводжаючи її на вокзалі, дав своє фото – аби бува не забула. Хоча Мар’яна мала незабаром повернутися до Полтави. «Пам’ятаю, коли зайшла до хати, то показала мамі його світлину і сказала: «За цього чоловіка я вийду заміж, – усміхається дівчина. – Навіть не знаю, чому я тоді так випалила».

Стосунки розвивалися дуже стрімко. Після приїзду Набіл з оберемком червоних троянд зустрів кохану і заявив, що вже замовив вантажівку, аби перевезти її речі у їхнє спільне помешкання.

А потім пара поїхала на канікули на батьківщину араба – в Туніс. Він дуже хотів познайомити Мар’яну з родиною. Нікому нічого не сказавши, вона полетіла на три тижні в Туніс, обманувши, що їде в Одесу на море.

На цьому спонтанні пригоди не закінчилися. На чужині просто під час відпустки пара одружилася. «У нас завтра весілля, – сказав Набіл одразу після приїзду. – Ти не проти?»

Сім’я тунісця дуже тепло прийняла дівчину. Виявляється, вони вже довгий час готувалися до святкування цього шлюбу. Вибрали і святкову залу, і музик, і навіть розкішну весільну сукню. Церемонія обійшлася без алкoгoлю, що є нормою для арабських традицій. Зате з великою кількістю солодощів, танцями і кількома сотнями гостей – в Тунісі такі помпезні весілля є звичними.

У туніських жінок заведено напередодні весілля йти з подругами до хамаму, робити там цукрову епіляцію, співати, а руки розмальовують хною в різні візерунки. У дівич-вечір наречена одягає сукню жовтого кольору, здебільшого вишиту бісером.

Жіноча мудрість творить дива

Араб пояснював коханій, що не бачить сенсу чекати і тягнути з одруженням, бо такої близької по духу людини він більше ніколи в житті не зустріне. Мар’яна відчувала те саме.

«Набіл має доволі складний характер, гарячий темперамент, – каже прикарпатка. – Але я швидко знайшла підхід до нього. Жіноча мудрість здатна творити дива у стосунках. Взагалі, я дуже гнучка людина. Думаю, саме тому мені було зовсім не важко прижитися в новій сім’ї, в чужій країні…»

Дівчина страшенно боялася розповісти про ці стосунки своєму батькові, який на той час працював у Португалії з марокканцями. Дуже погано про них відгукувався. Косівчанка знала – якщо скаже татові, що зустрічається з арабом, той знавісніє. Мама намагалася пояснити, що хлопець доволі непоганий. Але батько відрізав, що весілля буде лише через його тpyп.

Тато лишився живий-здоровий, а закохана пара щасливо почала сімейне життя.

Вони повернулися в Полтаву, планували почати бізнес, пов’язаний із продажем вуличної їжі. Але стpашна бюрократична тяганина і коpупція в чиновницьких кабінетах призвели до того, що молоде подружжя зневірилося й опустило руки. «На лапу» треба було дати більше, ніж пустити на розвиток справи. Вирішили переїхати до Тунісу. Набіл був із забезпеченої родини, тож і перспектив там вимальовувалося більше.

Не звикли сидіти вдома

На чужині Мар’яні спершу довелося дуже важко. Роботи не було. Сиділи на шиї у батьків Набіла. Цілий рік чорної депpесії. Дівчина одразу завагiтнiла, протягом багатьох місяців мала сильний тoксикоз. Наpоджувала в Україні, бо дуже бракувало маминої підтримки, особливо маминих маринованих огірків та помідорів…

Але через місяць знову повернулася до Тунісу, і морально стало ще гірше. Цілими днями прикарпатка сиділа з донечкою Інесою у кімнаті, не хотілося нікуди виходити, постійно плакала, вікна мали бути весь час закриті шторами. Інтернет-зв’язку не було, тому з батьками розмовляла лише раз на тиждень по п’ять хвилин, бо дуже дорого.

З часом дівчина опанувала мову, і стало трохи легше. Почала активно куховарити вдома, свекруха дуже допомагала. Туніська їжа доволі смачна і гостра. Головна страва – кускус – готується на пару на основі манки, овочів, м’яса і нуту.

Згодом Мар’яна відкрила дитсадок, який дуже швидко здобув високий рейтинг. Туди привозять дітей навіть з інших районів. Великою мірою через те, що власниця – українка. Місцеві жителі дуже люблять іноземців. Окрім цього, прикарпатка скрупульозно працює над програмою в дитсадку, постійно її удосконалює, діти весь час чимось займаються.

До речі, туніські жінки вдома не звикли сидіти, це більше притаманно українкам, які переїхали туди. Туніски працюють повсюди, навіть у службі таксі. Голову мало хто покриває. І навіть у морі купаються в звичайних купальниках. Місцеві панянки дуже гарно одягаються, вони навіть більші кокетки, ніж італійки. А ще туніски доволі корисливі. Вони виходять заміж лише за чоловіків, у яких є авто, будинок, добре оплачувана робота… Якщо чоловік на заручини прийде без кошика із золотими прикрасами, то отримає гарбуза.

Бракує українського повітря

Оскільки Туніс колись був французькою колонією, тут розмовляють здебільшого французькою або ж арабсько-французьким суржиком. «Туніський діалект дуже відрізняється від чисто арабської мови, – пояснює Мар’яна. – Наприклад, в Єгипті я погано розумію місцевих жителів, а в Лівії і Судані й поготів».

В Тунісі дуже висока вологість, тому зима холоднюча, а літній сезон спекотний. Погодних переходів, як-от весна чи осінь, немає. Влітку без кондиціонера тут узагалі життя важко уявити. Вдома, в крамницях, автівках, громадському транспорті – повсюди має бути кондиціонер. Інакше погодні умови просто неможливо фізично витримати.

А ще Туніс вважається країною жасмину, адже він тут повсюди. І навіть революцію, яка відбувалася в державі в 2010-2011 рр., назвали Жасминовою. «Завдяки тому перевороту вдалося скинути президента, який вже 20 років обіймав цей пост, – розповідає дівчина. – В перші роки його правління держава процвітала, хоч він і був диктaтором. А потім президент одружився вдруге, і його благовірна створила мафiозний клан. Фактично країною почала керувати ця жінка зі своїми братами. В людей відбирали землі, розпалювалася коpупція… Але, знаєте, після революції не стало жити краще. Навпаки – гірше. Зараз в Тунісі коїться якийсь хаос. Немає ніякого порядку. Після багаторічного диктаторського режиму люди не знають, що робити з демократією. З того не виходить нічого путнього».

Мар’яна розповідає, що долі українсько-туніських сімей тут складаються по-різному. Їй пощастило з чоловіком, але є багато жінок, які не живуть, а моpдуються. В Україні так само можна вийти заміж за недоброго чоловіка, але в чужій державі ця ситуація неабияк ускладнюється. Жінка може розлучитися, коли захоче, проте вона лишається сама-самісінька. Мало того, така панянка, швидше за все, ще й втрачає своїх дітей. За законом, батько може забрати їх повністю під свою опіку: «Одна з моїх подруг не бачила своїх дітей вже вісім років. Вона живе в Тунісі, не бідує, знімається в серіалах… Але чоловік, з яким вона розлучилася, забрав діточок на інший кінець країни та відмовляється їх навіть показати. І держава його захищає. Вона б уже давно повернулася в Україну, але надіється знову побачити дітей».

Прикарпатка з сім’єю багато подорожує Європою, а на вікенди йдуть гуляти в парк чи на пікнік біля моря. Мар’яна зізнається, що на чужині їй найдужче не вистачає рідного українського повітря, але вона вже звикла до цієї ностальгії.

Автор – Наталя МОСТОВА

Фото – ГК

Цікаво, як це вчитися, займатися улюбленою справою і благодійністю, а потім раптом потрапити до ТОП-25 найкрасивіших дівчат України? Про це WestNews розповіла фіналістка конкурсу “Міс Україна – 2018” з Прикарпаття Олена Вінтоняк.

Красуні 22 роки, виросла та навчалася в місті Коломия, там і закінчила економіко-правовий коледж. Після його закінчення переїхала в Одесу, де навчалася на косметолога. А зараз пробує відкрити власну справу і підвищити професійну кваліфікацію – весь свій вільний час дівчина направляє у це русло. Нашій журналістці Олена розповіла як потрапила на конкурс, конкуренцію, підтримку та багато інших не менш цікавих речей.

Участь у конкурсі

Насправді я не переслідувала ніяких цілей. Сам комітет мене помітив на просторах соціальних мереж і запропонували пройти кастинг. Я навіть не думала про це до того моменту поки мені не написали. Пройшла кастинг і коли сказали, що оголосять 50 найкрасивіших дівчат, я туди потрапила. І вже за розвитком подій дивилася за цим всім. Мене нічого не спонукало все вийшло само собою.

Підготовка

Нас поселили у заміський комплекс, де ми готувалися до конкурсу десяти днів. Протягом цього часу в нас був нереальний режим. Ми прокидалися о шостій ранку, о сьомій вже була зарядка, о восьмій вже їхали на репетицію. В обід ми поверталися у комплекс, потім було вечірнє тренування. Потім ще приїжджали спікери, які давали майстер-клас, розповідали про свій шлях. Пізніше ми вечеряли і після вечері у нас була ще одна репетиція. Підготовка була дуже насиченою і десь об одинадцятій годині ми йшли в номер і лягали спати.

Конкуренція

Кожного дня відчуття конкуренції не покидало жодну дівчину. Насправді дуже важко усвідомлювати, що ти знаходишся серед 25-ти таких же красивих дівчат. Прокидаєшся з думкою, що треба мати величезну силу волі – треба відстоювати свою думку, себе. Доволі багато дівчат хотіли показати не тільки себе, а й свою думку та інтелектуальні здібності. Цього року не вибирали просто картинку. Вибирали людину розумну, яка може показати, що ти не тільки обкладинка з журналу, а людина, яка може щось дати країні, яка несе з собою на цей конкурс благодійний проект, який вона може розвивати. Кожна дівчина стає публічною особистістю, її починають впізнавати і вона може доносити свою думку у суспільство. Організатори акцентували саме на інтелекті дівчат.Конкуренція нереальна – всі розумні, всі красиві.

Дружба між конкурсантками

Нас поселяли у кожен номер по дві дівчинки. В більшості випадків ті, хто жили разом і здружилися. Склалося так, що я почала спілкуватися з дівчинкою з якою разом жила і спілкуємося зараз незважаючи ні на що.

Секрети краси

Найголовніше це сон, потім догляд за собою – це невід’ємна частина і третє – це фізичні навантаження та збалансоване харчування. Якби цього не було, я би не пройшла в ТОП-25. Зовнішній вигляд робить все.

Підтримка

Думки розходилися серед моїх друзів і знайомих. За день до конкурсу моя подруга сказала так: “Лена, будь ласка, якщо тобі щось не сподобається, я забираю тебе з цього комплексу і ми повертаємося додому. Силою тебе тут ніхто тримати не буде.” Підтримка від друзів була нон-стоп. В день конкурсу приїхали мої батьки і близька подруга, вони були на шоу.

Коли оголошували дванадцятку і я не пройшла, то побачила посмішку свого тата, який очевидно дуже зрадів тому, що він почув(посміхається). З батьками все було досить неоднозначно тому, що тато сказав: “А ти впевнена, що все тут правда? А ти впевнена, що там немає ніяких підводних каменів?” Потім сказав, що я доросла людина і маю робити свій вибір сама. Проте, мама більше переживала, казала “Лєночка, ну ти розумієш, що ти можеш не виграти, як ти це переживеш? Я не можу пережити навіть думки про це!” Вона переживала за мій моральний стан, щоб я не розплакалася, щоб я могла зібрати свої думки і жити далі незважаючи на результати.

Благодійний проект

Я представляла проект допомоги душевнохворим дітям. В мене не було змоги порнутися на Західну Україну, то я робила і реалізовувала свій проект в Одесі. Ми допомагали другій обласній психіатричній лікарні в дитячому відділені. Мій проект був направлений на цю проблему.

Про Івано-Франківськ

Скажемо так, я б повернулася в Івано-Франківськ з усіма знаннями і тим, що я би хотіла розвивати свою сферу діяльності також і в цьому місті. Як тільки зроблю свою справу в Одесі, то мрію повернутися в Івано-Франківськ. Жити у цьому місті і розвиватися далі там. Дуже люблю це місто.

Емоції після конкурсу

Під час підготовки я вже в принципі розуміла, що навіть якщо я не займу ніяких призових місць, то не залишуся непоміченою. Тому що дуже багато людей, яких я не знаю особисто писали мені і підтримували мене. От пройшло декілька днів після конкурсу – є багато пропозицій по роботі, бо ти в ТОП-25, не в ТОП-50, ТОП-100, ТОП-200, а в ТОП-25. Тим кому я подобаюся вже співпрацюють зі мною, є пропозиції. Знаю, що це ще не кінець і моя зовнішність точно не залишиться непоміченою.

Як поєднати роботу і зйомки

Соцмережі роблять свою справу, активність сторінок та популярність зростає неймовірно. Я далі хочу продовжувати власну справу. Якби навіть і виграла “Міс Україна”, то думаю, що можна бути найкрасивішою і успішною бізнес-леді. Я не залишаю думку про бізнес, хочу розвиватися в цій сфері, а зйомки і пропозиції в сфері краси вони не на кожен день, тому я можу поєднувати і цю роботу, і їх.

Але думаю, що на цьому конкурсі я закінчу і не буду брати участь у інших. Сильнішого ніж цей конкурс в Україні більше немає. Я у ТОП-25 і вже тішуся собою, і все от з цим і буду жити.

Поради учасницям

Головне вірити в себе незважаючи ні на що. Мати свою мету і мрії, а мрії не мають залишатися тільки мріями. Їх треба виконувати. Маєш ціль і все буде у твоїх руках. Неважливо якими будуть результати, але знай ти найкрасивіша, ти туди потрапила. Ще потрібно пам’ятати, що крім гарного обличчя треба розвиватися, кожного дня дізнаватися про щось нове. На сьогоднішній день краса без розуму це ніщо.

Побажання

Бажаю кожному, найголовніше, міцного здоров’я, гарних мрій, думок. Неважливо у якому конкурсі ти береш участь – головне спокій у душі та добре серце. Живіть щасливо та будьте задоволені самі собою.

Українка Ірина Нікіфорова – досвідчена мандрівниця. Збираючись вчергове у відпустку до Туреччини, жінка ретельно спланувала поїздку. Вибрала комфортний готель 4*, оплатила проживання в найдорожчому номері, отримала всі підтвердження і поїхала в аеропорт.

Але проблеми почалися практично одразу – виліт групи туристів затримали майже на дві доби, а хороший готель замінили на інший. І всі дні, поки Нікіфорова намагається хоч якось врятувати свій відпочинок, українські та турецькі представники туроператора Join Up! перекладають відповідальність одне на одного.

Про те, що відбувалось далі, Ірина Нікіфорова розповіла OBOZREVATEL.

Про те, що туристів везуть до іншого готелю, їм повідомили вже після прильоту, коли всі зайняли місця в автобусі. Той готель, в якому в результаті опинилася жінка та її подруга, заявлений як 5*, але Нікіфорову це твердження обурює – умови проживання далекі віх тих, яким має відповідати готель такої категорії. За словами жінки, вони кілька днів вимагали документ, який підтверджує те, що готель відповідає категорії 5*, але його так і не надали.

”Такого жаху я не бачила ніколи”: як українка пережила пекло у Туреччині
Більше того, вже на місці жінка дізналася, що обраний спочатку готель закритий ще з червня, тому підтвердити в ньому бронювання не могли, хоча все ж це зробили.

“Коли люди тільки побачили номери, вони відразу викликали поліцію, почали вимагати вирішити ситуацію. Але розмовляти тут нема з ким. Турецькі представники Join Up! кажуть, що вказівку везти нас до цього готелю дали українські представники, і показують нам факс турецькою мовою. Я їх просила показати оригінал, щоб подивитися, звідки він відправлений, але вони не хочуть цього робити. Представник в Україні нічого не може зробити, пише листи керівництву, але там просто не відповідають. При цьому українська сторона каже, що їм прийшов факс із готелю, в якому сказано, що всі туристи задоволені. А в обраному нами спочатку готелі кажуть, що взагалі не підтверджували наше поселення”, – розповідає Нікіфорова.

Після кількох днів переговорів з адміністрацією готелю та представниками турфірми в Туреччині і Україні жінка домоглася тільки одного – її втретє переселили в інший номер. Цього разу в “люкс”, але його стан жахає – грибок на стінах і в душі, зламані меблі.

“Я – досвідчений турист, і в Туреччині відпочиваю більше двох десятків років. Я була в багатьох готелях тут і в інших країнах. Але я такого жаху не бачила взагалі ніколи. Мало того, що він не відповідає жодному з критеріїв, за якими ми обирали готель, так він ще й однозначно має бути дуже дешевим”, – розповідає Нікіфорова.

За словами туристки, переселяти їх до іншого готелю представники турфірми категорично відмовилися, хоча вільні номери в інших місцях є.

“Для того, щоб дістатися з пляжу на ресепшен, треба подолати декілька прогонів сходинок вгору. А це рівень третього-четвертого поверху, і частина з них – без перил. Потім потрібно піднятися вгору на кілька поверхів на фунікулері. А потім ще підніматися вгору і їхати на ліфті. Але оскільки ці ліфти постійно ламаються, ми в них постійно застрягаємо, то простіше ходити пішки. А пішки – це рівень 7-8 поверхів. На пляжі спуск у воду – це дві бетонні плити і одразу глибина”, – описує ситуацію Нікіфорова.

”Такого жаху я не бачила ніколи”: як українка пережила пекло у Туреччині
За словами жінки, у групі туристів, які опинилися в цьому готелі, є люди, які перенесли інсульт, сім’ї з маленькими дітьми і колясками, літні люди. І для них долати такий шлях проблематично.

Після повернення в Україну через зіпсований відпочинок Нікіфорова має намір подати до суду на турфірму Join Up!. Іще в аеропорту, щойно виникли проблеми з вильотом, жінка почала збирати підтверджувальні документи, адже авіакомпанія спочатку не надала їм ані харчування, ані готелю на час очікування.

“Нам представники Join Up! запропонували компенсацію за все – і за затриманий переліт, і за всі інші митарства – в розмірі $64 на двох. Жах”, – розповіла вона.

Туристка має намір вимагати компенсацію не лише моральної шкоди, а й матеріальної – оплачений нею відпочинок не був бюджетним. На даний момент, за словами Нікіфорової, ще близько ста постраждалих туристів готові її підтримати.

Отримати коментар від представників Join Up! OBOZREVATEL не вдалося. Водночас під публікацією Нікіфорової працівники турфірми повідомили, що передали запит відповідним спеціалістам, а до туристів має приїхати гід.

Останнім часом 46-літня Романа Довганюк відсипається лише в літаку під час перельотів. Таке насичене життя прикарпатської бізнес-леді родом із Косова, яка вже давно живе в Бразилії. Її історія кохання почалася під щоглами круїзного корабля, який відчалював від Барбадоса, а також із дорогих парфумів, косметики Dior і позолочених туфельок. У чужій країні жінка пройшла через чужу заздрість, ворожнечу, ностальгію і важкий тропічний клімат. Але вона довела всьому світу, що здатна звернути гори. Ось тільки на чужині дуже бракує українських квітів – у Бразилії вони зовсім не пахнуть, пише ГК.

Спершу був Барбадос

На той час, а це десь 14 років тому, Романа жила на Одещині, там працювала начальником лабораторії якості експорту продукції. Ще тоді була затятим трудоголіком, тому на відпочинок колеги її відпроваджували вже давно. Якраз трапилася нагода недорого відпочити на острові Барбадос. Першого ж дня у готелі запропонували кількаденну прогулянку на круїзному кораблі. Залишилося кілька квитків, які організатори продавали менше, ніж за півціни. Звісно, Романа погодилася.

Корабель відчалював на світанку. Жінка вирішила вже не вкладатися спати, а випити кави у ресторанчику, що був у готелі. Там познайомилася з чоловіком, на якого Романа одразу звернула увагу – дуже високий іноземець зі щирою усмішкою. Його звали Ньютон, він приїхав із Бразилії. Старший на 10 років. Виявилося, він мешкав у тому ж готелі і чекав той самий корабель.

«Ще маємо трохи часу до відплиття, – сказав іноземець. – Маю зробити шопінг – купити одяг на подарунок своїй доньці. Чи не складете мені компанію? Тим паче у вас із нею однакові параметри, тому ви ще й зможете допомогти з приміркою».

Робити й так було нічого, тому прикарпатка згодилася. Поки бразилець копошився у жіночому вбранні, Романа розглядала косметику. Коли чоловік нарешті повернувся з купою сукенок та блузок, то передав ініціативу новій знайомій – аби та йшла міряти. Романа щоразу виходила з примірочної в іншому вбранні, дефілювала, а бразилець оцінював – чи підійде таке його доньці. Принаймні так казав. А наприкінці він уточнив у Романи її розмір взуття і приніс золотаві туфельки. Аж тоді жінка зрозуміла – тут щось не так.

Розплатившись із касиром, бразилець повернувся до Романи і мовив: «Це тобі!» Вона сильно розгубилася, не знала, як поводитися, почала відмовлятися, вона звикла все в житті здобувати лише власною працею… А він твердо і водночас м’яко відповів: «Навчися приймати подарунки просто так. Це дуже важливо у житті».

Цікаво, що капітаном круїзного корабля був українець. Коли він дізнався, що на борту є землячка, то одразу запросив Роману з Ньютоном за свій столик. Саме капітан став свідком щиросердного зізнання – бразилець відкрився, що дуже би хотів одружитися з такою жінкою, як Романа. «Я знала, що він не жартує і не обманює, – усміхається вона. – Я бачила його очі. А очі не вміють брехати».

Наприкінці подорожі іноземець плакав – ніяк не хотів прощатися з прикарпаткою, думав, що більше ніколи вже її не побачить. Бурхливі емоції Ньютона тоді дуже вразили Роману.

Жінка повернулася в Україну, але цей чоловік і надалі залишався в її серці. Вони переписувалися, майже щодня розмовляли через Скайп-зв’язок. Через кілька тижнів Романа зрозуміла, що вже чекає його дзвінка. А незабаром надійшло запрошення у гості в Ріо-де-Жанейро. Жінка взяла на роботі двотижневу відпустку. Й досі пам’ятає, як шеф тоді, усміхаючись, сказав: «Може, там знайдеться якийсь хвацький латиноамериканець, який підкорить нашу українську красуню, і ти нарешті заміж вийдеш. Скільки вже можна працювати майже цілодобово?»

«Збирай валізи!»

Романі дуже сподобалися батьки Ньютона. Але ось із 22-літньою донькою та 13-річним сином з самого початку не складалося. Діти відверто вороже сприйняла татову кохану жінку, подекуди навіть виявляли відверту неповагу. Коли Романа вже готувалася до від’їзду додому, то так і заявила бразильцю: «Дякую за чудовий прийом. Ти неймовірний чоловік. Але навряд чи у нас складеться гармонійна сім’я – твої діти нам просто не дозволять бути щасливими».

Ньютон витримав аж два місяці. А потім особисто приїхав в Україну забирати кохану: «Досить працювати! Збирай валізи! Бери свого сина, і поїхали – я буду йому батьком».

За перших кілька місяців у Ріо-де-Жанейро прикарпатка двічі збирала валізи, аби повертатися додому. Але Ньютон щоразу знаходив правильні слова, які відкривали серце жінки. Та й 7-річний синочок Богданчик розчулював: «Мамо, ти мені дала такого доброго тата, а тепер хочеш його забрати?»

Найважче Романі було через доньку чоловіка, яка спершу мешкала з ними. Її ставлення і до батька, і до його нової дружини було нестерпним. Бразилійка постійно грубіянила, могла плюнути просто в обличчя, чистий рушник кинути додолу, а коли Романа готувала їжу, дівчина не раз підходила і різко стягувала скатертину – всі наїдки опинялися на підлозі.

Прикарпатка дуже плакала, скаржилася чоловікові. Довгий час Ньютон не міг цьому повірити, але потім донька переїхала на орендовану татом квартиру і все почало налагоджуватися.

Країна не для життя

Ріо-де-Жанейро Романа вважає одним із найкрасивіших міст у світі – неземна природа, де океан торкається гір і тропічних лісів. Але жінка все одно не бачила Бразилію країною для життя. Найперше, тут постійно надзвичайно спекотно і дуже вологе повітря, що робить клімат просто нестерпним. «Але навіть не це було головним, – продовжує вона. – Бразилія – це далеко не Європа, де є культура, етика та глибокі відносини».

Бразилія колись була колонією Португалії, загарбники вибили все місцеве населення, а тих, що лишилися, перетворили на рабів, а також завезли рабів з Африки. Португальські колонізатори вели доволі розпусне життя на захопленій території, не обмежували себе нормами моралі. Як розповідає Романа, це певним чином вплинуло на свідомість бразильського народу.

Спершу прикарпатка взагалі боялася сама виходити з дому. На вулицях Ріо-де-Жанейро почувалася в небезпеці. Попри наявність різних соціальних верств, все одно сильно розвинений бандитизм, наркотрафік.

Навіть одяг Романі важко купувати на чужині. Все вбрання там шиють на фігури бразилійок, які є доволі специфічними – у них дуже пишні стегна. Тендітній українці доводилося довго вишукувати те, що і сподобалося б, і підійшло за розміром.

Місцеві панянки – це мікс африканок і бразилійок. Вони недолюблюють іноземок. Як стверджує Романа, жительки Бразилії доволі фальшиві і корисливі. Їм узагалі не можна вірити. Працювати теж не особливо охочі. Більше на меті мають знайти собі чоловіка, який би оплачував усі рахунки. Звісно, йдеться не про всіх жінок Бразилії, але загалом тенденція саме така.

Одружились, потім розлучились, через деякий час знову одружились… Для бразильців це нормальне явище, культ сім’ї малорозвинений. Вони люблять подорожувати, веселитися, влаштовувати гучні фестивалі. Живуть тут і зараз. З одного боку, це добре, але в бразильців ця особливість переходить у крайнощі й межує з безвідповідальністю і легковажністю.

Вихованням дітей тут не особливо переймаються. На цілий день віддають їх до дитсадка – і на тому все. Не вміють казати дитині «не можна». Вседозволеність веде до тотальної розпещеності. «Коли я за якісь пустощі сварила свого сина, – розповідає Романа, – Ньютон мене завжди намагався зупинити, мовляв, це ж дитина, їй не можна забороняти. Але тепер, коли мій син уже виріс, став студентом, чоловік узяв свої слова назад і визнав, що я мала рацію у таких методах виховання. Нам за нього не соромно у жодному товаристві».

Вистояла

Одразу після переїзду Романа увійшла в роль господині: готувала їжу, доглядала свого сина. Ньютон сказав, що не хоче, аби кохана працювала, натомість дав їй свої банківські картки і вмовляв, аби вона насолоджувалася життям, ходила, куди хоче: на пляж, по крамницях… Через деякий час жінка втомилася від такого стилю життя, вона звикла до постійної самореалізації та розвитку. «Я хотіла мати свої власні банківські картки, а не чужі, навіть якщо вони належать моєму законному чоловікові, – пояснює прикарпатка. – Я отримую істинне задоволення, коли сама на себе заробляю».

Ньютон зрозумів прагнення дружини. Познайомив із товаришем з торгово-промислової палати, який запропонував Романі роботу. Двічі на тиждень вона мала туди приїжджати та консультувати стосовно співробітництва з українськими партнерами. Причому на волонтерських засадах.

Це був цікавий виклик для Романи – чи зможе вона побудувати кар’єру з нуля у чужій країні. Змогла. Вже сім років працює у керунку комерційних стосунків між Бразилією та Іраном. Є віце-президентом Федерації комерційних палат з напрямку «Середній Схід», а також президентом торгово-промислової палати Бразилія-Іран – один із найскладніших напрямків, за який ніхто не хотів братися. Окрім цього, Романа відкрила власну компанію з експорту та імпорту, допомагає українським делегаціям, посольству України виходити на бразильський ринок. Також відкрила ще одну експортно-імпортну компанію, але в ОАЕ. Вона знову працює майже 24 години на добу, відсипається лише в літаку під час перельотів. Романі більше не потрібні банківські картки чоловіка, а Ньютон ще дужче покохав дружину, дуже пишається нею.

«На моєму шляху траплялося дуже багато заздрісників: і серед жінок, і серед чоловіків, – каже бізнес-леді. – Не раз підставляли. Я вистояла лише завдяки своїм знанням і професійності».

Дуже бракує України

Вільні години сім’я завжди проводить разом. У такі миті Романа полюбляє пекти хліб, готує борщик і вареники, які Ньютон дуже полюбив. Прикарпатка каже, що бразильська кухня їй не до смаку: рис або чорна квасоля, які готуються на свинині. Таку їжу сюди привезли з Африки, щоб годувати рабів. З часом ці страви почали якось урізноманітнювати, наприклад, додавати різні спеції. Солодощі теж не дуже смачні, торти-тістечка не прийнято випікати.

Зате в Бразилії багато смачних фруктів. На початках Романа харчувалася самими фрешами. «Розвантажувальні дні треба проводити саме в цій країні», – сміється вона. Цікаво, що у Бразилії немає черешень, їх привозять із Чилі, тому ці ягоди дуже дорогі.

Із алкоголю найпопулярнішим є кашаса – міцний напій, який отримують шляхом дистиляції чистого екстракту цукрової тростини. Так звана самогонка по-бразильськи.

Взагалі Романа з Ньютоном і сином живуть доволі цікаво – вже об’їздили разом півсвіту. Найбільше їх вразили Індія, Таїланд, Іран.

У рідний Косів жінка приїжджає нечасто. Каже, що на чужині їй дуже бракує соковитих українських ягід. Запаху весни і грибів улітку. Снігу на Новий рік. А ще сумує за ароматними квітами. Бразильські квіти зовсім не пахнуть. Кожного разу, повертаючись із рідних країв, привозить до Ріо-де-Жанейро чорнобривці – лише вони, як виявилося, виживають у тропічному кліматі. Якось посадила тюльпани, періодично ставила їх у холодильник – тому квіти й вижили. Яке ж це було щастя, коли вони нарешті розквітнули і, що найголовніше, – запахнули.

Наталя МОСТОВА

Вдома і стіни допомагають. А іноді це стосується навіть кохання.

«Галицький кореспондент» продовжує рубрику про прикарпатських жінок, які одружилися з іноземцями й переїхали до них жити. Христина Кечмур уже два роки, як поміняла Івано-Франківськ на Мілан. Дівчині подобається батьківщина її благовірного, але все ж є декотрі речі, які й досі дратують.

Підстрахуватися і закохатися

Христина Кечмур із Долинщини ще чотири роки тому працювала стоматологом в Івано-Франківську, орендувала в місті помешкання, насолоджувалася життям і навіть не підозрювала, що ось-ось кохання занесе її аж до сонячної Італії.

Їхня історія закрутилася доволі банально – познайомилися в інтернеті, через соцмережі. 30-літній Марко написав «Привіт». Італійською. Христина відповіла англійською. Так і порозумілися. Однак за місяць щоденного спілкування розмовною мовою стала італійська. Дівчину так надихнуло нове знайомство, що вона додатково вчила італійську онлайн.

«Італійські чоловіки дуже галантні, – всміхається Христина. – І надзвичайно уважні до жінки. Вранці побажає гарного дня, в обід – смачного, увечері поцікавиться, як справи». Потім Марко зізнався коханій, що він їй написав, бо одразу побачив – ця дівчина не легковажна. І взагалі чоловік каже, що українки більш жіночні, ніж італійки, вміють створити домашній затишок і тепло в сім’ї.

Тривалі переписки в інтернеті вже не задовольняли обох, Марко першим запропонував зустрітися, однак йому ніяк не вдавалося вирватися з роботи. Тож уже через два місяці прикарпатка летіла до Мілану. Про свою шалену витівку батькам не сказала – аби не переживали. Хоча, як зізнається дівчина, сама вона добряче хвилювалася – різні ж історії доводилося чути. Свої побоювання Христина не приховувала від іноземного друга, тож захотіла підстрахівки, попросила спершу надіслати ксерокопію сторінок з його паспорта, і ті «докази» разом із телефоном та адресою залишила своїй подрузі. Пояснила лаконічно: «Якщо я зникну зі зв’язку, шукай його». Мало того, Христина знайшла контакти всіх своїх знайомих, які жили в Італії – у разі чого. Наприклад, доведеться втікати.

«Чесно кажучи, й досі не розумію, як я зважилася тоді на такий сміливий крок, – каже дівчина. – Почуття роблять дива з людиною».

Під час перельоту в її голові роїлися різні думки. Приємні і не дуже: «А раптом в аеропорту мене ніхто не зустріне?..» Будьте обережні з вашими думками, вони мають властивість ставати дійсністю. Коли Христина вийшла з літака, в аеропорту… її й справді ніхто не зустрів. Написала смс-повідомлення: «Ти де?» Як виявилося, італієць затримався, бо ніяк не міг знайти місце, аби припаркувати авто.

Уїк-енд минув чудово. Обоє багато гуляли Міланом, їздили вечеряти біля мальовничого озера, каталися на катері… Однак додому Христина поверталася ще не закохана. Справжні почуття нахлинули, коли Марко завітав до Івано-Франківська. Вдома і стіни допомагають. Вочевидь, це стосується навіть кохання.

«Пам’ятаю, коли Марко вперше приїхав до мене, то був шокований розбитими дорогами, – усміхається Христина. – Також йому не зовсім підійшла українська кухня, багато страв видалися надто важкими для травлення. А ось підкорила Марка наша мальовнича природа».

Одружуватися – не модно

Так обоє їздили одне до одного в гості протягом двох років. Вже і з батьками перезнайомилися, і з друзями. «Під час знайомства з моїми батьками, – сміється дівчина, – допомогло те, що ніхто з них не знав ні англійської, ні італійської. Тож усю розмова я могла фільтрувати». До речі, навіть після одруження доньки і переїзду до Італії її батьки все одно ще довгий час допускали, що вже дуже скоро Христина повернеться додому.

Прикарпатка залишилася на дівочому прізвищі, бо в Італії так заведено. Аби там працювати стоматологом, мусила піти здобувати додаткову освіту. Бо інакше мала би право лише асистувати.

Взагалі перший місяць подружнього життя видався для молодят дещо важким – притиралися характерами. Вінчання відклали. Христина каже, що із цим процесом в Італії трохи складно, багато часу займають бюрократичні тяганини.

До речі, тут так багато мультинаціональних сімей, що це вже стало майже нормою. Також в Італії тепер нова тенденція – не одружуватися офіційно. Чимало пар багато років живуть у цивільному шлюбі, виховують дітей, але стосунки все одно не узаконюють.

Культ матері, культ тварин і криза

Христина каже, що італійці вище цінують жінок, ніж багато українців. Ставляться завжди з повагою. «Принаймні так заведено у моєму нинішньому оточенні, – додає дівчина. – Ні в родині Марка, ні серед його друзів я жодного разу не помічала суперечок чи образ. Кожен чоловік береже свою дружину, як зіницю ока. Думаю, тут справа у вихованні. Ще змалку в італійських сім’ях закладається повага до матері, бережне ставлення до неї. Для дорослого італійця є звичним чи не щодня телефонувати до мами, аби спитати про її самопочуття. Марко, наприклад, кожен день цікавиться в мами, чи не потрібна їй часом якась допомога». У гості до чоловікових батьків пара ходить раз або двічі на тиждень. Щонеділі на обід гуртується вся родина. «Це прекрасна традиція», – каже прикарпатка.

Взагалі своїм дітям італійці дозволяють значно більше, ніж прийнято в Україні. «Дітям дозволено майже все, – сміється Христина. – Наприклад, якщо дитина в гостях розіб’є якусь річ чи забруднить скатертину, на це ніхто не зверне уваги і батьки не скажуть ні слова зауваження, мовляв, це ж маля».

Більшість хатніх обов’язків – на відповідальності Христини. Хоча іноді Марко бавить свою кохану смачним сніданком. В Італії вранці заведено їсти солодкі смаколики з кавою. Дружина ж привчила італійця до вареників, борщу і голубців. А ось холодець йому не подобається, каже, що на смак він, як котячий корм. Ну, і, звісно ж, майже жоден день у більшості місцевих не обходиться без келиха вина до обіду чи вечері.

Багато років поспіль для італійських жінок було неприйнятним ходити на роботу, чоловіки достатньо заробляли, тож сеньйори займалися собою, дітьми і домашнім затишком. Як-от свекруха Христини. Вона жодного дня в своєму житті не працювала. Але так було, поки країна не увійшла в економічну кризу. Лише чоловікової зарплати не вистачає для утримання всієї сім’ї. Тому тепер працюють обоє. Принаймні ті, в кого є діти.

«А ще тут присутній культ домашніх тварин, – сміється Христина. – Всі супермаркети переповнені відділами з кормами, іграшками, одягом та іншими цяцьками для тварин. По телевізору часто мигтять передачі на кшталт «що приготувати своєму собаці на обід».

Христині подобається Італія, але все ж є декотрі речі, які її й досі дратують. Наприклад, коли вкотре запитують: «Ти православна?» – «Так…» – «А хіба ти можеш одружитися з католиком?!» Або ж часто, коли дізнаються про її православну віру, цікавляться, чи вона хрещена. Тобто італійці взагалі не мають уявлення, що і православні, і католики є християнами.

А ще багато італійців думають, що Україна – це там, де холодно, там, де п’ють багато горілки, а люди живуть дуже бідно. Коли Христина щось згадує про війну на сході своєї Батьківщини, то нерідко чує: «А що, війна й досі не закінчилася?..»