«Ваш голос пахне чорнобривцями»

Осінь приходить не з вереснем. Вона ступає по серпневій стерні. Пахне перестиглим колоссям і яблучним Спасом. Давніми спогадами. Забутими цілунками. Несказаними словами. А пізнє літо доганяє сонце, що котиться до вересня, наче маленьке кучеряве дівчатко в жовтенькій сукеночці – м’ячика.

Зі Стефиної міської квартири видно поле, де ще недавно золотіла пшениця. Тепер останні серпневі дні колять ноги об сумні стерні.

Стефа прокинулася рано. Чомусь у вихідні не спиться. Накинула кофтинку й пішла не в парк, до джерела, куди любила навідуватися в суботні та недільні ранки, а до поля. На кінчиках трав трималися ще не спиті холодами роси. А на краю поля квітли кілька загублених літом волошок.

Вітер розвівав її волосся, смикав за рукави кофтинки. Здалеку жінка була схожа на самітнього ангела, який заблукав на передосінній землі.

Колись її ангеликом називала бабусина сусідка – стара Текля. В селі про Теклю казали: вiдьма. Побоювалися. Переповідали історії про дoмoвиків, які живуть на Теклиному горищі, про те, як вона до сходу сонця струшує роси з людських меж і багато чого іншого.

Сільську дітлашню вабило і стpaшило водночас Теклине обійстя. Маленька Стефа носила Теклі молоко і різні гостинці, які привозили з міста батьки. Текля гладила її по голівці й промовляла: «Дякую, ангелику. Рости велика». Стефа не боялася Теклі.

Коли не стало матері, батько одружився з тіткою Валею. У Стефи з’явилася молодша на два роки зведена сестра Катя.

Катя Теклі чомусь не сподобалася. Стефу навіть це трохи ображало. «Остерігайся її, ангелику, – шепотіла Текля, – аби долю в тебе не вкрала».

Теклі не стало, коли Стефа почала дівувати. Незадовго до смepті сказала: «Стефцю, ангелику, не бери жодних подарунків перед своїм весіллям від сестри». Стефа засміялася і кивнула головою. А Теклині очі були спoлoхано-сyмні, немов щось знали.

Стефа збиралася заміж. Наречений сестри Славко подобався Каті. Але це знала тільки вона. Потай зітхала, коли Стефа фантазувала над фасоном весільної сукні. І до злості заздрила.

– Стефо, я маю для тебе подарунок, – сказала Катя і вийняла з пакета гарну фату.

– Ой, дякую! Дорога, мабуть.

– Хіба можна шкодувати для сестри?

Стефа забула про Теклину застрогу.

Батько купив молодим квартиру. Будинок – у кінці міста. Через дорогу – поле. Стефі подобалося, що в помешканні багато світла. А у вікнах – багато світу.

Якось Стефа складала в шафі й зауважила: немає фати. Невже залишила у батьківській оселі?

– Тітко Валентино, не бачили моєї фати? – запитала.

– А хіба ти її не забрала разом з весільною сукнею?

– Забирала, але нема

– Ти що, доню, вдруге заміж зібралася? – пожартував батько. – Може, Катя десь поклала. Скоро має повернутися з роботи – запитаєш.

Сестра сказала: фати після весілля в очі не бачила.

Славко почав затримуватися на роботі. А коли Стефа заводила мову про дитину – дратувався. Не могла зрозуміти, чому чоловік змінився. Від доброго, уважного, жартівливого хлопця не лишилося й сліду. Він розлюбив її вірші. Більше не називав її «моє кохане сонечко». Від чоловіка віяло неприязню.

– Славку, ми стали наче чужі.

– Я втомлююся. Мушу багато працювати, аби твій батько не казав, що зять – голодранець.

– Він ніколи

Славко гримнув дверима.

Через три роки подружнього життя, на Стефине день народження, замість поцілунків-подарунків Славко зізнався, що закохався в її сестру. Стефа зацепеніла. Не вірила. Не могла повірити.

– Катя, чому Катя? – шепотіла Стефа. – Вона ж моя сестра.

– Зведена сестра – не рідна, – «заспокоїв».

Батька вперше прихопило серце, коли дізнався новину. Тітка Валя, через сором за доньку, збирала пожитки. Поверталася на вітцівське обійстя у приміське село. Плакала, нарікала на долю, на Катю, яка зруйнувала дві сім’ї і казала, що не може більше тут жити.

Серед залишків Катиних речей Валентина знайшла Стефину фату – розрізану навпіл.

– Вкрала фату – вкрала долю, – мовила. – Нема в мене доньки. Тепер я зрозуміла, чому Катя до вopoжок їздила. Прости, Стефо.

Тоді й згадала Стефа Теклині слова: «Остерігайся її, ангелику».

З цих пір минув час. Два роки тому не стало батька. Тітка Валя жила у селі. Влітку і восени торгувала городиною на невеличкому міському ринку – пенсії не вистачало. Катя зі Славком до матері ні ногою. Валентина так і не змогла пробачити доньці. А Славка зятем не вважала. Дітей у Каті й Славка не було. Наpoдити Катя не може.

Стефі уже тридцять п’ять, хоча на вигляд годі й тридцятку дати. З учительки початкових класів перекваліфікувалася у модну швею. До цього ремесла мала хист із дитинства. Недавно серед своїх учительських архівів знайшла незакінчені вірші. Писала для Славка. Після його витівки не стало місця в дyші ні поезії, ні чоловікам.

Велика вівчарка відволокла Стефу від думок. Жінка злякалася. Озирнулася. До неї прошкував господар цього красеня, чи красуні.

– Маршал – чемний, – сказав незнайомець. – Не бійтеся. А ви, пані, що в таку рань тут робите?

Стефа здвигнула плечима.

– Не спиться

Незнайомець представився Олексієм. Вони розмовляли, наче знають одне одного давним-давно. У Маршала стирчали вуха, наче антени. Від здивування. Він не пам’ятає, щоб господар так відверто, сумно й радісно водночас розмовляв з жінками. Вони розповіли про своє життя на одному подиху. Аж зніяковіли обоє.

Олексій – вдiвець. Втрата дружини болить чоловікy роками. Його називають однолюбом. А він просто боїться закохатися, бо, здається, зрадить пам’ять своєї Надійки.

Стефа поверталася з ранкового променаду додому.

– Ми з Маршалом проведемо вас. Якщо, звісно, ви не проти.

Пес радісно завиляв хвостом і глянув на Стефу: «Ну ж бо, погоджуйся».

Олексій запитав, чи можна Стефі інколи телефонувати. «Так», – відповіла. Він зателефонував цього ж вечора. І наступного. І знову.

– Ваш голос пахне чорнобривцями, – сказав під час однієї з розмов.

– А ви романтик, Олексію.

Засміявся у відповідь. Здається, він почав закоховуватися в цю жінку. Чи вже закохався? Стефине серце сполошилося. Боялася собі зізнатися: їй подобається цей чоловік.

«Мій голос пахне чорнобривцями, ваш – полинами. Життя гірчить осінніми димами. Спогади віють холодами. До вас – півподиху, півкроку, півнадії. Півостороги і півслова. І забуті мрії. До вас – сто весен. І одне пізнє літо. Ви – поруч і до вас – півсвіту»

Стефина душа давно не писала поезію. На рядки скапували сльози. Пролунав телефоний дзвінок.

– Добрий вечір, Стефо. Я хотів би вам сказати. Запросити. Ні, спершу сказати. Я повинен вам зізнатися. Ви тільки вислухайте. Не перебивайте. Я вас

Світ притих, аби жінка почула зізнання.

Хочу написати про свою подругу Олю. Рік тому вона почала зустрічатися з Толею. Ну не те щоб зустрічатися. Вони ж працювали разом, зналися років три. А тут зняли квартиру і почали жити удвох. То був такий бурхливий роман, що весь колектив тільки про це й говорив. На роботу вони йдуть собі разом, із роботи також. Радісно було на них дивитися, такі вони виглядали щасливі. Ніби все в них ішло до весілля. Але Толя про одруження чомусь не заговорив жодного разу. А коли Оля почала наполягати, він став якось дуже дивно поводитися.

Він і раніше деколи заглядав у чарку. Але тоді все списувалося на те, що це холостяцьке життя його до такого товариства штовхає. От якби вдома чекала дружина, все було б по-іншому.

Але тепер Толя взагалі пропадав десь майже щовечора. Десь його бачили із різними жінками і говорили про це Олі. Тому Оля тепер вже приходила на роботу засмучена, втомлена, сторонилася людей, думала, що всі тільки про неї й пліткують. А ще всі бачили, як вона в коридорі свариться із Толею через дрібниці.

Я намагалася поговорити з подругою, з’ясувати, у чому ж справа. Не може бути, щоб раптом все так різко перемінилося. Але вона казала, що й сама не знає, чому так сталося. А згодом й взагалі озлобилася, а це найгірше, що буває в таких випадках.

Правда, одного разу рішуче сказала мені, що вона піде до вoрoжки, а Толя буде тільки на неї дивитися. Я намагалася її відрадити від цього. Казала, що все має відбуватися природно. Можливо, це у них такий складний період. Я вже п’ять років як одружена з Миколою, то й у нас бувало всіляко. Всі пари через таке проходять, – намагалася я заспокоїти Олю.

Але вона вперлася: я піду до вoрoжки, він у мене ще побачить! Очі її просто горіли! Спинити її було неможливо. Та й справді, вона своєї обіцянки дотрималася. Ще й мені цим похвалилася.

І, що б ви думали, після цього сталося справжнє диво. Толя не те що погодився одружуватися. Він сам запропонував Олі нарешті вийти за нього заміж. Просив пробачення, що так довго цього не наважувався їй сказати. Обіцяв, що ніколи її не покине. Чого-чого, а цієї обіцянки він, виявляється, справді дотримався. Але про все це – трохи згодом.

Тож зіграли вони розкішне весілля. Прийшов майже весь колектив, всім було дуже весело. Всі з полегкістю зітхнули – тепер Оля не буде думати, що за її спиною хтось про неї щось погане говорить.

Але щастя молодят тривало недовго – тиждень чи два. Та надалі своїх походеньок Толя не залишив. Бувало, що і вдома не ночує. А вона обдзвонює знайомих, принижується перед кожним: ви Толю не бачили? Або ж чоловік нап’ється так, що дружина його, згораючи від сорому, вантажить у таксі і везе додому.

Потроху Оля вже почала Толю за цю його безвольність зневажати. Та й допекло їй, що за квартиру вона платить, за харчування – теж, побутом тільки вона займається. А чоловік ніякої відповідальності в родині не відчуває. Та й на роботі його тримали тільки тому, що жаліли Олю. Вже скільки доган отримав, скільки до керівництва викликали: а йому все як із гусака вода!

Скільки разів вона вже говорила з ним про розлучення, але що ви – Толя й слухати цього не хоче. Навіть кілька днів після цього мужньо тримається: зовсім не пиячить, не гуляє. Виявляється, може, якщо хоче. Буває, що й квіти в такі дні знає дружині подарувати. Словом, знову ідилія, яка триває, на жаль, дуже мало.

«Ходи зі мною до ворожки!» – уже ледь не плачучи одного разу знову попросила мене подруга. «Ти що, знову хочеш його причаровувати? – щиро здивувалася я. – Та ти подивися на нього. Кому він, крім тебе, дурної, потрібен?».

«Ні, я хочу його збутися! Хай зробить так, щоб він забрався від мене!» – заявила Оля. Виглядала вона зараз дуже змарнілою. Далися взнаки всі безсонні ночі та ще вічні сварки. Я її, звичайно, пожаліла. Думала, якщо вже їй там не допоможуть, то хоч трохи ці сеанси стрес із неї знімуть. Самонавіювання трохи може підтримати мою подругу. І ми поїхали до тієї ворожки просто з обіду. Знайшли якусь поважну причину, щоб відкрутитися з роботи. Хоча всі вслід нам розуміюче кивали – це знову, значить, в Олі щось вдома погане відбувається.

Ми приїхали у престижний район. Це був дуже багатий будинок, така розкіш, як у палаці. У вітальні чекало десь зо п’ять людей. Троє чоловіків і дві жінки. Вони соромливо відводили погляди, щоб їх не упізнати. Хоча місто велике, тут не обов’язково всі впізнають один одного. Тільки одна молоденька дівчина крутилася на стільці, вона дуже цікавилася, чи вміє ця жінка допомагати насправді. Проте ніхто не хотів їй до ладу відповісти. Всі вдавали, що це запитання їх нітрохи не стосується, говорили про погоду та всілякі дрібниці. Ми чекали дуже довго, мабуть, години зо три. Я вже час від часу нервово поглядала на годинник. Але Оля в такі моменти так благально на мене дивилася, що я не посміла їй відмовити в своєму товаристві.

Аж ось прийшла і наша черга. «Ну йди, все буде добре, от побачиш!» – легенько підштовхнула я Олю вперед. Але вона потягнула за руку й мене. Ми увійшли до кімнати, зі смаком і великим шиком обставленої. Біля великого каміну сиділа гарна жінка. В неї був дуже уважний, навіть допитливий погляд. «Цікаво, що вона про нас думає?» – промайнула думка.

Але жінка відвела від нас погляд і подивилася у вікно. «Хочеш його прогнати?» – одразу посміхнулася вона. Оля трохи розгубилася, бо не чекала, що її думки відразу розгадають. Вона кивнула і сіла в крісло поруч. «Але ти знаєш, що тепер більше не маєш права його проганяти?» – спитала жінка, дивлячись просто в очі Олі. І тепер вона вже не усміхалася.

«Але я вам заплачу», – попросила подруга. Мені здавалося, що Оля зараз розридається, як мала дитина. Вона почала плутано розповідати, як її виснажили ці ночі, коли не знаєш, де його шукати, з ким він зараз. А вона хоче нарешті хоч трошечки заспокоїтися, бо від цього всього можна просто збожеволіти. І ніякої сім’ї з ним не вийде, вона вже сама це розуміє, хоч би як вона не старалася. Вона ж справді старалася. Щоб все було наварено-напечено. Та й друзі в них гарні, тому не нудьгували вони ніколи. І робота в них цікава, не якесь там купи-продай.

Жінка при цьому сиділа непорушно. Вона не намагалася розрадити Олю або ж якось виправдати. І це мене трохи здивувало.

«Але ж ти хотіла, щоби я його приворожила. І тепер він твій, – сказала вона після бурхливої Олиної розповіді. – Тепер ти мусиш з ним жити. І він ніколи тебе не покине, не переживай. Скільки б жінок у нього не було. Це я справді можу тобі пообіцяти», – спокійно сказала жінка.

І почала нас випроваджувати за двері, запрошуючи при цьому наступних клієнтів. Ці наші відвідини зайняли якихось десять хвилин. А чекали ми на них в десять разів більше! Але ми не встигли навіть обуритися і зрозуміти, що насправді зараз із нами відбувається, як опинилися на вулиці.

Після цього Оля стала ще сумніша. Вона вже так гостро не реагувала на витівки чоловіка. Вона й справді ніяк не могла від нього відкараскатися. Вже пробувала розміняти квартиру, але не знайшлося жодного бажаючого здійснити такий обмін. А одного разу вона спакувала речі і поїхала до мами. Але Толя приїжджав за нею і ночував на її порозі, чим дуже налякав матір. Разів двадцять ночувала Оля і в мене. Але на ранок знову поверталася у свою квартиру.

Тож справді розстатися з Толею у неї ніяк не виходило. Після всіх її втеч чоловік тільки дивився на неї винуватими очима. А вже через кілька днів знову брався за своє, з таким самим винуватим виглядом.

Після цього Оля почала часто приходити до церкви. Видно, що вона не просто механічно туди приходить. Бо навіть після служби, бувало, довго стоїть собі перед іконами і говорить з Богом про щось своє. Нікого поруч не помічає, ні на кого не зважає. А одного разу вона озирнулася і побачила там свого чоловіка. Він стояв у кутку і теж ні на кого не зважав. Він стояв… і плакав. Видно, йому теж дуже нелегко було визволитися із тих пут, які його так обтяжували.

А от коли ми останнього разу говорили, Оля казала, що Толя, попри все, їй дуже рідний. Просто вона не знає, як йому допомогти. І не було вже в цих словах і крихти колишньої ненависті. Я обняла подругу і сказала, що немає нічого неможливого, треба просто дуже цього хотіти.

Я справді дуже вірю в те, що в Олі з Толею ще складеться гарна сім’я. Адже вони обоє добрі люди. І навіть дуже добрі спеціалісти. Вони мають себе за що поважати. Таких фахівців, як вони, дуже мало на всьому нашому підприємстві. Коли б не ця ситуація, вони б могли зробити неабияку кар’єру. Та й бачу, як Олі хочеться дітей. Вона так упадає біля моїх, що просто забуває про свою біду. Тому я часто намагаюся затягнути її в гості. Запрошую їх обох. Але частіше Оля приходить одна.

Мій Микола затоваришував з Толею. Раніше то були поверхові стосунки «Привіт! Як справи?». А тепер вони удвох лагодять машину. Чоловік навчив всім цим технічним хитрощам Толю і він на диво швидко все це перейняв. Тому вже має замовлення від власників машин.

Коли Толя почав приходити до нас, він наче зробив відкриття: яка то радість – мати сім’ю. Він бачить, як Микола переймається тим, аби купити продукти. То вже й сам потихеньку купує щось додому.

Адже родина – то не суцільне свято. То деколи такий нестерпний біль, який можна перемогти тільки завдяки великому терпінню. Тому, може, після цих виснажливих щоденних страждань до них нарешті прийдуть спокій та радість. А от дівчатам та одруженим жінкам я б не радила йти до ворожок. Ніхто не принесе вам щастя на тарілочці. Його треба здобувати самим. А якщо вам і подарують це щастя, чи не обернеться воно для вас потім мукою.

Валентина, Виноградівський район