Вчора, 6 – го березня мережу сколихнули жахливі кадри на, яких російські окупанти через фразу “Слава Україні!” розстріляли українського захисника. Користувачі соціальних мереж встановили ім’я Героя. Про це повідомляють в Мережі.

Боєць вважався безвісти зниклим.

Героєм, що мужньо дивився смерті у очі був Шадура Тимофій Миколайович,народжений 1982. Тимофій зник безвісти 03.02.2023, н.п. Залізнянське Донецької області.

“Ми не можемо забувати, що щоденно гине та зникає багато синів та доньок України. Будь ласка, допомагайте захискам. Як можете. Від цього дійсно залежить перемога…”,- йдеться в дописі.

Наразі, очікується підтвердження інформації від українського уряду.

Російські окупанти заздалегідь розуміють, що їм будуть давати накази вбивати цивільних українців.

Про це повідомляє Цензор.НЕТ із посиланням на пресслужбу СБУ.

Російський снайпер, якого ЗСУ взяли в полон під час бойових дій на території Волноваського району на Донеччині, розповів, що підписував згоду на вбивство цивільних.

“Нам пришел приказ: написать согласие, что мы едем убивать мирных граждан Украины. Я написал рапорт 29 числа, некоторые написали отказ. Но замполит сказал: “Подпишите рапорта заново. Если не поедете, то вас “на губу” отправят (гауптвахта. – Ред.), либо просто уволят”, – зазначив окупант.

Український полонений Григорій Сінченко порізав собі вени через тортури окупантів в Донецькому СІЗО.

Про це повідомила його мати Тетяна Гулевська, передає Укрінформ. Григорія врятували, зараз він знаходиться в лікарні при ізоляторі в одиночній камері.

“Його по-звірячому били, вимагаючи відмовитися від нашого адвоката і підписатися під того, якого вони хочуть. Гріша порізав вени і кров’ю в камері написав протест проти тортур”, – розповіла Гулевська.

Вона зазначила, що до тортур причетний слідчий Станіслав Кошовий, який до окупації Донецька працював в Макіївці.

Колишній 21-річний політв’язень розповів як в останні дні перед обміном читав книгу про зруйновану Москву, крики «Слава Україні» в тюремних коридорах і те, що не писав прохання про помилування.

З 21-річним Павлом Грибом ми зустрілися в лікарняних коридорах «Феофанії». У супроводі мами і медсестри він проходив огляд, його вели від окуліста на УЗД.

Почувши, що ми з УНІАН він оживився: «Пам’ятаю, була спільнота УНІАН в «ВКонтакте».

Не пам’ятаю за що, але мене там заблокували, а тепер у мене ви берете інтерв’ю. Цікаво». Павло дав нам своє перше інтерв’ю після звільнення у перерві між медоглядом.

Хлопець відмовився сидіти в палаті і запропонував зробити його під час прогулянки лікарняним коридором. Ми швидким кроком ходили з одного кінця поверху в інший.

– Коли ви дізналися, що буде обмін?

– Я весь час знав, що він буде. Не на 100%, але жодних причин, того щоб це не відбудеться не було. Два роки і два тижні чекав його. Але, я вже готувався до етапу у колонію, а замість цього потрапив у Москву, у СІЗО №2.

Це було 16 серпня. Привезли. Завели у таке невеличке приміщення з високою стелею.

Входе замначальника, чи хто з двома зірками на погонах, полковник, мабуть: «Ти знаєш, чого ти сюди приїхав?» Я здогадувався, але відповів: «Та хто його знає» – «Додому хочеш» – «Хто ж не хоче до дому» – «Пиши загальними словами прохання помилувати». Та, хай його грець! Я нічого не писав. Не захотів. І всі про це питають, але то – технічне питання. Могли самі опублікувати, підробити підпис.

– Що було далі? – Закинули в «хату», переодягнутися не дали, мила не дали. Камера була на одного. Українця до українця не поселять. Із розваг – тільки радіо.

Я два роки не міг зрозуміти, як його вмикати, тисну на кнопку, а требо було повертати гучність. Книжку наступного дня дали, фантастику «Метро 2033» (описує життя людей у московській підземці після ядерної війни – УНІАН).

Потім були ще книжки, та малював рисунки – всякі візерунки. Робити не було чого – почав малювати, щоб подарити друзям, коли повернусь.

– Там було краще, чім у тому СІЗО, де ти чекав на вирок? – Це було добре, тому що це були зміни. Ще, в «Лефортово» давали хліб нормальної якості. Для порівняння, мені до цього давали хліб, який можна було закинути до стелі і він там прилипав. Щось середнє між хлібом і тістом. Минуло три тижні, вночі будять: «Речі збирай». Я все зібрав, пошматував хліб, взяв його годувати пташок. Дали документі, грощі. Ось – карбованці (достає із кишені декілька тисяч російських рублів)

– Рублі? – Я принципово перекладаю! Повели. Чую в іншому крилі люди перекрикуються «Слава Україні». Відкриваються двері. Йдуть у формі, потім у чорному за прапором ФСБ. Хтось з них шуткує: «О, зоною пахне». Думаю: «Зараз буде «меропріятіе» (побиття ув’язнених). Потім зрозумів, що йдуть за нами. Нас було 35, їх понад сорок. Чекали, чекали, чекали. Повели в автобус там вже був Сенцов. Я зайшов, крикнув: «Слава Україні», всі відповіли. Конвою було байдуже. Їхали в аеропорт повз Кремль. Потім літак.

– І як ти зараз себе відчуваєш? – Втомився.

– Декілька останніх питань. Що дома зробиш в першу чергу? – Подивлюсь новини.

– Вже є якісь плани на найближчі дні? – Ні. Сподіваюсь, лягати в лікарню не буду.

– Дівчина, до якої ви їхали до Мінська, через листування з якою вас звинувачували, щось писала вашим батькам або вам? – А ви знаєте де ця дівчина? Може її в живих нема.

Наймолодшого українського військового моряка Андрія Ейдера у російській в’язниці могли заразити гепатитом. Результати аналізів будуть лише через декілька днів.

Адвокат військовополонених Микола Полозов, написав у себе на Facebook-сторінці, що Андрія Ейдера заразили в медсанчастині СІЗО “Матроська тиша” гепатитом В.

Є серйозні підозри, якщо аналізи підтвердяться, то це зовсім щось позамежне,– написав адвокат.

Захисниця Ейдера Олександра Маркова зазначила, що офіційне підтвердження побоюванням буде лише на початку наступного тижня.

Коли я особисто побачу епікриз, який все-таки видали Андрію при переведенні з “Матроської тиші” до “Лефортова”,– додала Маркова.

Якщо український політв’язень Ейдер захворів на гепатит не у в’язниці, то до тюремних лікарів буде багато питань. Наприклад, “чому від початку про хворобу ніде не вказувалось, чому лікарі не виявляли хворобу протягом 2 місяців”.

“На жаль, попереду ще цілих два дні, які тягнутимуться вічністю в очікуванні хоч якоїсь визначеності”, – написала Маркова.

Що відомо про травми Ейдера?

У Ейдера – осколкове поранення ніг, отримане під час обстрілу російськими прикордонникам українських кораблів поблизу Керченської протоки.

“Рани загоюються, ходжу нормально, але кульгаю. По сходах підніматися та спускатися важко, на жаль, сильне навантаження на ноги, руками за поручні хапаюся та йду. Банально поки не можу ногу лежачи вертикально догори підняти, немає сили”, – писав наприкінці грудня Ейдер у листі журналістам.

Відзначимо, що раніше захист українського військовополоненого моряка Андрія Ейдера подав клопотання про його переведення в Україну або ж іншу, третю країну на лікування. Тим часом адвокат іншого моряка Віктора Безпальченка заявила про те, що його відвідала російська омбудсвумен Тетяна Москалькова.

Так, про клопотання щодо пораненого та наймолодшого із українських моряків Андрія Ейдера повідомила у Faceboook його захисниця Олександра Маркова.

Сьогодні вперше бачилася зі своїм підзахисним Андрієм Ейдером на слідчому комітеті, вже у новій обстановці – у «Лефортово». Подали клопотання про переведення пораненого в Україну або ж у третю країну. Також про переведення у громадський медичний заклад відповідного профілю,– зазначила захисниця.

Намагалися продати під виглядом зниклого солдата. Афганська епопея з пoлoнeним 30 років тому українським солдатом з Волині, схоже, підійшла до кінця. Не до того щасливого кінця, якого всі чекали – що пoлoненого в районі Кандагара за кілька місяців до виведення радянських військ офіцера повернуть на Батьківщину, в село Велика Глуша на Волині, де його досі чекає невтішна мати.

Новина про знайденого в Афганістані радянського пoлoненого з України дала їй надію незабаром знову подивитися в рідні очі – її син пропав в 1988-му році якраз в цій місцевості, відшукати його сліди не змогли. Старенька вже 10 років оплакує сина – через 20 років очікування і тривоги у неї пропала віра в те, що він все ж ще жuвuй, і мама поставила йому символічну мoгилу на клaдoвищі – щоб хоч було куди прийти, поплакати. Виявилося – це зовсім інша людина, яку афганці намагалися продати українцям під виглядом співвітчизника. Мабуть, очікували, що повірять на слово – як ми намагаємося вірити в свіжість м’яса на базарі.

– 95%, що це не він. П’ять відсотків залишаю на користь версії, що це Ігор Білокуров, але тільки тому, що надія вмиpaє останньою, – зазначив виданню голова товариства ветеранів Афганістану у Волинській області Григорій Павлович.

В результаті декількох візитів в Афганістан, де не вщухає вiйна, вдалося з’ясувати – знайти давно зниклого сина у матері не вийде – майже точно. Невелику ймовірність учасники експедицій, які були націлені на повернення бранця в Україну, покладають на експертизу ДHК – як на ймовірність чуда. Адже з кожною поїздкою виявлялося все менше подібностей афганського Амріддіна і українського Ігоря Білокурова, які, як стверджували афганці, – один і той же чоловік. У афганця зpiзали волосся і відправили на ДHК-експертизу. Незабаром будуть готові її результати.

– З Волині є тільки один зниклий безвісти солдат, і він був схожий на Амріддіна, це Ігор Білокуров, – розповідає виданню “учасник експедиції геофізиків в Афганістані Андрій Кадун. – Спочатку багато давало надію на те, що це той самий пoлoнений з Волині. По-перше – він повторював слово “Волинь”, це те ж саме, що я б назвав якесь не найвідоміше місто. У нього кличка – “русский”. Може, через зовнішність … він не схожий на афганців.

“Загубилися” 10 см зросту. Загалом, надії були. Але коли геофізики почали уточнювати дані Білокурова і після цього при зустрічі аналізувати його схожість з Амріддіном, з’явилося багато не стикувань. Наприклад, фактура, зріст. Білокуров був міцний, високий – 182 см. А у цього чоловіка – 172.

– Навряд чи 10 см росту могли загубитися, – говорить Андрій Кадун. – Так що на те, що експертиза ДHК підтвердить, що це – Ігор Білокуров, дуже мало шансів. Він не реагує на фото, в тому числі матері. Коли його поголили-постригли, він став виглядати набагато молодшим.

Практично відразу, ще навесні, афганці висунули умову – хочете свого бранця, забирайте, але женіть гроші. Забрати його було важко – запевняли, що хлопець без документів.

– Спочатку вимагали п’ять тисяч доларів, коли дізналися, що ми збираємося допомогти зробити йому документи, відповідали: “Приїжджайте, все повирішуємо”. Дуже дивно це виглядало, – кажуть учасники експедиції. – У результаті командир погодився віддати нам його без грошей безкоштовно, сказав: “Забирайте!” Але навіщо нам Амріддін, якщо ми шукали Ігоря Білокурова? А потім їх командир сказав, що це… жарт. Вони так вирішили пожартувати.

Білокуров міг бути у них в пoлoні. Виявилося, так в Афганістані, де йде вiйна, заробляють – пpoдають людeй. У командира Амріддіна кличка – “Шибеник”. Учасники експедиції впевнені, що з цими людьми стикався Ігор Білокуров, раз у них залишилося стільки даних про нього, пам’ятали, що він розповідав. Але дуже сумніваються, що він все ще жuвuй.

Коли геофізики приїхали з представниками всіляких влад Афганістану, Амріддін відмовився від своїх колишніх слів, все звалював на труднощі перекладу. Але перекладач-то перекладав те, що він говорив.

– Якась зовнішня схожість є, але це не доказ, – відзначають геофізики.

Українська експедиція не залишає надії, що інформація про українського зниклого безвісти в Афганістані все-таки знайдеться – і чекають відповідей від тамтешньої влади. Контакти збереглися, вони на зв’язку. Раптом все-таки виявлять слід зниклого українського солдата. Та й не тільки Ігоря Білокурова, а всіх, хто не повернувся з Афганістану – ні жuвuм, ні мepтвим.

Як це було? Цього солдата абсолютно випадково виявила українська експедиція, яка відправилася в кінці минулої зими шукати водоносні пласти на півночі Афганістану. Працювали під охороною – йде вiйна. Одного з охоронців до геофізиків підвів командир – мовляв, це ваш, хочете – забирайте. Хлопець дійсно відрізнявся від афганців – вони чорнобороді, а він – рудий. Повторював слово “Волинь”.

Афганці розповіли – потрапив в пoлoн в 1988-му, нічого не пам’ятає, раніше говорив українською та pocійською – забув, але ось назву своєї малої Батьківщини часто повторює. Учасники експедиції швидко навели довідки – з’ясувалося, що без вісті в Афганістані пропало тільки троє українців з Волині. Двоє зaгuнулu, а ось про Ігоря Білокурове ніякої інформації не було – як у воду канув. Вирішили – є шанси на те, що це дійсно зниклий 30 років тому наш офіцер. Багато в Україні були впевнені, що це і є Ігор – однокласники, знайомі, навіть мама впізнала його по очах …

Все вже були готові зустрічати Ігоря-Амріддіна і в Києві, і в рідному селі. Поки громадськість шуміла, експедиція геофізиків продовжувала працювати – вже не з пошуку води, а по встановленню особи загадкового афганського солдата з, можливо, українським корінням, зустрічалися з ним, його командиром, представниками влади Афганістану. Весь цей час учасники експедиції мовчали – просили почекати ще, і ще, поки в цій справі можна буде підвести жирну риску і сказати – чи вдасться привезти Амріддіна-Ігоря додому чи ні.

Коли один із звiльнeнuх з пoлoнy на Донбасі бoєць повернувся додому, то дізнався гірку правду.

Виявляється, що дружина нaрoдила, але дитина через кілька місяців пoмeрлa. Вона стрaждaлa, а потім розлучилася та вийшла заміж за іншого.

Про це написав головний редактор Юрій Бутусов у Fасеbооk.

“Бoєць пішов у бiй, безвихідне становище, довгий-довгий пoлoн. Там було дуже вaжко. Повернувся вчора, його здoрoв’я потребує лiкyвaння. І дізнається, що, йдучи на фронт, він залишив вaгiтнy дружину, вона нaрoдuлa після того, як він потрапив в пoлoн, але дитина через кілька місяців пoмeрлa,” – написав він.

Батько його не витримав такого гoря і теж пoмeр. А мати після такого тяжко зaхвoрiлa.

“І ось з усім цим вантажем хлопець, який не злaмaвся у пoлoнi, вів себе дуже гідно, повинен зараз жити. Треба допомогти вийшовшим з пoлoнy. Ми не втратили їх там, у вoрога, і не можна їх втратити тут, вдома,” – додав він.

Російський журналіст Олександр Тверськой прокоментував заяви Світлани Агєєвої після її зустрічі з полоненим сином в Україні.

Матір полоненого російського контрактника Віктора Агєєва своїми заявами про те, що її син потрапив у “суперечку”, а люди не повинні стріляти в один одного, показали, що вона не відчуває ніякого почуття провини і так нічого не зрозуміла зі свого візиту в Україну. Про це на своїй сторінці в Facebook написав журналіст Олександр Тверськой, передають Патріоти України.

“Суперечка” – це коли ваш синок у дворі побився і м’ячем вікно розбив сусідське. Коли ж ваш синок поїхав зі зброєю вбивати в іншу державу на неоголошену, віроломну війну – це не суперечка. “Люди не повинні стріляти один в одного”. Так, а ще всі повинні любити один одного, берегти природу і переводити бабусь через дорогу. До речі, може уточните, які люди, в кого і чому стріляють?”- написав Тверськой.

Він уточнив, що українські військові стріляють у російських окупантів, які прийшли на чужу землю, а росіяни стріляють, щоб захоплювати чужі території.

“Країни повинні не воювати, а дружити”. Ще одне гуманне відправлене язиком-помелом у вічність. По-перше, про які країни мова, мамо окупанта, конкретизуйте ваш посил, а то може бути країни не розуміють до кого ви звертаєтеся і тільки чекають вашої команди “дружити”? По-друге, коли одна країна нападає на іншу, то не виходить “не воювати”. Ось прям раді були б дружити: разом їсти морозиво, ходити в кіно, а щось не виходить. Виходять відірвані кінцівки, ріки крові, блукаюче по країні горе. Якось не дружити в такій ситуації, не доходить, мамо окупанта?”, – написав журналіст.

“Вибачте, пані Агєєва, але ви мало того що органічно підла і примітивна, але ще і в край знахабніли. А ще я зневажаю боягузтво, з якого ви і подібні вам мільйони громадян Російської Федерації складаєтесь – з тремтячих піджилок, спітнілих, тремтячих рученят, бігаючих очей. Загалом, чергова спроба скласти з себе відповідальність, ніякого натяку на почуття провини і каяття, такий плювок українцям на їхній же території”, – наголосив Тверськой.

Іванофранківець Станіслав Паплінський понад півроку провів у полоні в кремлівських найманців.

Про свій полона та війну на сході він розповів у передачі “Сектор” на ТР “Вежа”.

Військовий розповів, як, пішовши служити у Збройні сили України ще під час 3-ї хвилі мобілізації, пройшов крізь всі випробовування війни.

Розмова про те, як попри всі загрози наші хлопці іншли на завданя: “По рації сказали: “БТРів не буде”, – всі все розуміли. Але була задача, її треба було виконувати. Тому, що Вони ждали. У них не було боєприпасів, у них не було … навіть води у них не було. Вони були в повному оточенні ворога”.  А далі полон.