У дев’ятому класі я почав грати в карти на гроші. Не вигравав ніколи. Усі копійки, що давала мати, спускав миттю.

Найзапекліші баталії влаштовувалися, коли в нас були канікули. Мати йшла на роботу, і вся вулична компанія хлопчаків збиралася в мене вдома. Якщо ми не розраховували час повернення й мати заставала нас за грою, — ставався грандіозний cкандал. Я божився, що більше не гратиму. Однак наступного дня знову грав.

Якось після чергового програшу застав маму в сльозах.

— Я так мріяла, що ти виростеш мені на гордість! А ти став картярем! Програєш копійки, які я гірко заробляю в школі.

Вона не стрималася й розревілася. У мене було єдине бажання — провалитися крізь землю.

Того вечора щось у мені надломилося. Ні в якого Бога радянський школяр вірити не міг, але вже в постелі я вперше в житті молився:

— Боже, якщо ти є, зроби так, аби я більше ніколи не грав на гроші!

Зранку хлопці знову завалилися до мене. Я не встиг програти рубля, як мама повернулася з роботи. Але замість звичного cкандалу поманила мене пальцем до сусідньої кімнати.

— Сину, ти не повіриш. Ми виграли машину — “Запорожець — 968 М”! Я щойно перевірила лотерейний білет. Тільки ж нікому не кажи.

Коли новина віддзвеніла в моїй голові, прийшла повна байдужість до картярських ігор. Ну що той рубль, якщо на нас звалився такий виграш?

Наступного ранку хлопців до хати не пустив. За тиждень вони самі перестали ходити.

“Запорожця” ми продали за місяць. Досі вважаю, що ті 6 тисяч рублів були найважчим заробітком у моєму ­житті.

Автор: Юрій Стригун.