побут – Український Простір Прикарпаття

“Їсти готувати не було кoли, прання назбиралися гори. А я дивилася рекламу”: як oбмaнута тернополянка заробила 3$ за місяць вaжкoї роботи

hrystynashybista — Thu, 12 Apr 2018 10:01:34 +0000

Ніколи не грала у лотерею, бо десь підсвідомо відчуваю, що це не моє. Але, на жаль, мені не щастить із пошуком нормальної роботи. Але руки не опускаються. Тож пошук триває. І в одній із груп в мережі я натрапила на публікацію про легкі гроші, які можна заробити через інтернет, навіть не виходячи з дому, пише pro.te.ua.

«Мене це просто б вpятyвало», – подумала я і поставила плюсик під постом.

Після цього мені одразу написала якась Ксеня. На фото красувалася засмагла блондинка на білій яхті в блакитному легкому пaрeо. Мовляв, ось як я виглядаю! І все тому, що працюю в ось цій фірмі.

Ксеня виявилася дуже балакучою. Тому, вона писала по 10 речень за хвилину і надсилала фотографії розкішних вечірок, де вона майже головна особа.

– То що я маю робити? Які обов’язки? – майже вигукнула я. Бо серед тієї загальної інформації ніяк не могла второпати, що то за така робота.

– Ви просто переглядаєте рекламу і за кількість переглядів ми платимо вам гроші.

Гроші, звичайно, невеликі, але якщо переглядати багато, то я підрахувала, що щось тай заробити можна. На комунальні б вистачило, а там би знайшла собі іншу роботу, якщо не вдасться купити таку білу яхту. Та й навіщо вона мені?

Тож працювати почала рівно 1 березня. І тоді запустила перегляд тієї реклами на ноутбуці і на компютері чоловіка. А вже на другий день підключила ще й планшет сина і всі наші телефони.

Тож лічильник крутився, а це означало, що гроші теж “мутилися”. Але часу у мене зовсім не було, бо я бігала від одного комп’ютера до іншого, постійно заряджала телефони. Їсти готувати не було коли, прання назбиралися гори. А я дивилася рекламу. Вночі мені та реклама снилася.

В той час Ксеня підтримувала морально. Вона пояснювала, що важко лише тому, що незвично, а потім стане легше. Нарешті місяць закінчився. Я в очікуванні зарплати в кілька тисяч. Тож написала Ксені свій рахунок і стала чекати смс про зарахування коштів.

І на рахунок переслали 3$! Карл! Ми так не домовлялися. Я одразу подзвонила Ксені, вимагала пояснень. Та сказала, щоб я ще раз глянула таблицю, яку вона мені надіслала на початку березня. Підрахували разом. 3 долари, так і є. Але ж скільки потрібно працювати, щоб досягнути всіх тих багатств, про які так гарно розказувала Ксеня?

– Для того, аби ваш дохід збільшився, потрібно завербувати собі працівників, – аж тепер пояснила Ксеня.

– Ааа.

І в той момент я уявила всіх тих обмaнутих людей, які цілий місяць дивилися нецікаву рекламу сотні разів, а потім отримали 3 долари.

– Ні, вибачайте, – відповіла я Ксенії.

Автор – Воксана ШВАРЦ

За дослідженням етнографа – у селі сексу нема — є кохання

ilona ilona — Sun, 02 Aug 2015 12:32:52 +0000

Останнім часом в Україні, і то незважаючи на війну, кризу економіки, а також інші негаразди, чи то жартома, чи то серйозно обговорюють легалізацію проституції.

І стриптиз-клуби працюють, і інші всякі-ружні заклади того «навколо сексуального» напрямку. Комусь таке подобається, хтось обурюється.А як усе це було раніше? Наскільки еротично жили наші діди-прадіди, розпитали Ірину Ігнатенко — етнографа, викладача Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

«Ми будемо говорити про село чи про місто?» — відразу питає Ірина Ігнатенко. Бо, каже, це два різні світи. Почнемо з села, тим більше, що на 80% Україна завжди була аграрною.

«У традиційному українському суспільстві програма була розписана наперед — тобто чітка установка, як правильно прожити. І всі, хто не жив за цією схемою, випадали з громади, — розповідає Ірина Ігнатенко. — Дитина народилася, охрестилася, вона має вчасно вийти заміж або одружитися. Потім треба народити дітей, бажано, скільки Бог дав, бо вагітність не регулювали, а якщо й регулювали, то це були потаємні практики і досить небезпечні для здоров’я жінки. Далі — хазяйнувати і навіть вчасно померти. Коли людина жила надто довго, понад 100 років, це вважалося ненормально. Досить часто таких довгожителів підозрювали у чаклуванні, магії тощо».

Виходили заміж рано, десь від 15 років, а інколи навіть зустрічаються відомості, що у 13, каже дослідниця, але таке було не часто. А от до 18 років треба було встигнути. Бо далі вважалося, що дівчина вже перестарок, підростало нове покоління й вона лишалася в дівках. Тому найбільшим пріоритетом для жінки в той час було вийти заміж.

«По-перше, ти проживаєш правильне життя, створюєш родину, — пояснює Ігнатенко. — По-друге, це високий соціальний статус, бо як і до незаміжніх жінок, так і до неодружених чоловіків ставилися погано. Таких жінок не запрошували на обряди — родильного циклу, весільного, поховального, календарні обряди. З неодруженими чоловіками громада не дуже рахувалася, інколи навіть остерігалася. Тому ніхто не хотів бути ізгоєм».

Хлопці також могли одружуватися, коли наставав відповідний вік, на той час це було до 20 років. Тим більше якихось конкретних перешкод для цього не було. Ірина Ігнатенко наводить приклад Західної Європи, Італії, Франції, а також арабських країн, де, щоб одружитися, чоловік повинен був мати певний статок, аби заплатити викуп. Як відомо, у мусульман це досі є. В Україні, звісно, звертали увагу на статки, але не так.

Були певні заборони, та вони скоріше стосувалися жінок. Заборонялося статеве життя до шлюбу, вагітність і народження дитини. Адже найгіршої участі для жінки того часу, як стати покриткою, не було.

«Жінка-покритка вважалася людиною, яка неправильно живе і тому вона мусить бути покарана! Її цькували, над нею насміхалися, її не запрошували на важливі події громади», — говорить дослідниця.

З цього виходить, що в українському селі того часу не було підґрунтя для створення закладів розпусти. Та й узагалі, для українського села проституція не була характерним явищем. А от у великих містах…

«Уже потім, на початку ХХ століття, коли почали розбудовувати фабрики, заводи, тоді, особливо у тих селах, які були десь недалеко від великих міст, молодь почала відходити від традиційних устоїв і була вже непідконтрольна громаді», — каже пані Ірина.

З тих пір минуло вже багато часу, але ця пікантна тема досі для багатьох людей є неприємною. Чому? Ірина Ігнатенко вважає, що для нас це залишається яскравою спокусою, таким собі викликом і дуже дражливим.

«Можливо, для когось це така показова спокуса до подружніх зрад. Якщо є клуб, де роблять якісь еротичні речі, то, мовляв, чоловік буде про це мріяти, він захоче, він піде. Тобто частина населення бачить тут загрозу для інституту шлюбу, — говорить Ірина Ігнатенко. — Найбільше, я впевнена, цього бояться заміжні жінки. А от чоловіки найбільше бояться, щоб туди не були затягнені їхні доньки».

Ігнатенко в легалізації проституції бачить і плюси, і мінуси, тому поки не вирішила, чи насправді варто її легалізувати. Та як показує історія української культури, борделі не були явищем, характерним для України. У нас завжди був акцент на родину і найголовнішим було зберегти сім’ю. Щось дуже змінилося?