Мешканець Перегінська, що в Рожнятівському районі на Івано-Франківщині, колишній воїн УПА, прожив до 90 років у підпіллі, маючи вдома бункер.

Представникам “УПА в Перегінську” вдалося розговорити останнього зі стрільців загадкової сотні “Загроза”, яка складалася переважно зі мешканців селища Перегінська.

Вояк УПА вважав, що українці ще не перемогли своїх ворогів, вони є поміж нас. Тому коли онук повстанця влаштував зустріч зі своїм дідом у мікрорайоні Перегінська “Завасильова”, той довго приглядався до гостей і попервах неохоче спілкувався. Та після кількох зустрчей став відвертіший і розповів про буремні часи своєї молодості.

“Я, Вірста Володимир Семенович, ніколи не розповідав про себе і свого брата повстанця сотні “Загроза”,  стрільця на псевдо “Вітер”, Вірсту Костянтина Семеновича, знаючи золоте  правило: “Хто мовчить, той буде жити”. А після проголошення незалежної України ніхто мене не шукав і я нікого не шукав, друзів моїх вбили, а ті, що “замельдувались”, не продали мене. Та і запроданців помижи нашого люду багато, боротьбу нашу ми ще не виграли.

Я був молоденьким парубком, коли добровольцем пішов у лави нашої Української Повстанської Армії. В цей час мій брат Костянтин вже був бійцем нашої славної УПА і перебував у сотні “Загроза” під командуванням  сотенного “Заморського”. А спонукали мене на такі рішучі дії самі наші “визволителі” зі Сходу, які гнобили нас на кожнім кроці, заганяючи наших земляків у тюрми тільки за те, що ми проголошували себе українцями і прагнули своєї держави.

До нас брат приводив стрільців до хати, і ми годували наших хлопців, згодом ми з батьком і братом зробили бункер у нас під стайнею, а другий бункер в урочищі “Юрів” – там вибрали місце біля звору, копали швидко, за ніч вирили, глину носили в ріку, щоб нас не розконспірували.

Але уявить собі, як ми здивувалися, коли замітили вдень метрів зо чотири від нашого бункера інший бункер, виритий декілька днів раніше.

Одного разу прийшли до нас повстанці з Ясеня “Прут” і “Цікавий” і запропонували мені постріляти з папашки, я дав чергу, коли зі сторони Небилова “енкаведисти” під проводом Чупіна почали стріляти в сторону Перегінська, а зі сторони Перегінська інша група “енкаведистів” під проводом Сенкова у відповідь почала стріляти по своїх, отже ми спровокували перестрілку між “енкаведистами”. Партизани втекли –одні в бік Перегінська вбрід через Лімницю, а інші в бік Сливок.

Опівночі до нас постукали большевики, батько відчинив їм хату, і “енкаведисти” зачали допитувати батька, хто тут стріляв. Але мого батька вони не налякали, він колишній січовий стрілець, але знайшовши біля хати гільзи, мене з батьком дуже побили, і батька забрали в тюрму.

На фото батько сидить зліва

Після того до нас додому прийшли хлопці з лісу – “Богун”, “Доброволець”, “Вихор”, “Джимайло”, і я пішов з ними у партизани.

Мене записали в сотню “Загроза”, третя чота, перший рій, дали мені псевдо “Іскра”, озброїли німецьким карабіном марки “Маузер”.

Наша сотня знаходилась в лісах Суходолу і Ілемні. Табір був розсташований біля Суходолу, там повстанці побудували літні лазівки, ми спали в них, а рано дижурний нас будив: “Рання зоря”, і всі ставали у шеренгу. Чотовий “Жбурай” давав команду “Позір”, і ставали струнко. Ройовим у мене був “Лис”, “Голуб” проводив молитву “Вірую”. Після молитви давали приказ, хто куди йде, хто вишколюється, хто йде в рейд по продукти, хто в розвідку. Вдень було тяжко партизанам, ходили ночами, а як місяць світив, то був ворог партизанський.

Якийсь час я був у охороні сотенного “Заморського”, це був справжній лицар. Згадую, як ми з повстанцем “Живим” супроводжували нашого сотенного до села Ілемні. Першою втратою для нас була загибель стрільця “Вітрогона”, а далі бій за боєм проходив, ми втрачали багато хлопців.

У сотні був зрадник з Лугів, якій виказував постій сотні більшовикам.

У нас у сотні стрільці були фізично і морально виснажені, хоча нас і намагався підтримати політвиховник “Скорий”.

Мене повстанці любили, я був наймолодший у сотні, але любив розказувати повстанцям різні смішинки. Але коли настала зима, нам стало дуже тяжко, наш табір розбили большевики, і багато хлопців загинуло, частина повстанців пішла додому, а інші хлопці на чолі із чотовим “Скибою” прибилися до інших сотень, в тім числі і мій брат “Вітер”. Він пішов до сотні “Опришки” під командуванням “Довбуша”.

Брат мене відправив додому, і я переховувався у бункері вдома, брат інколи забігав у наш бункер і відпочивав там, дуже був змучений після боїв з більшовиками. Я виглядав молодим хлопчаком, і мене не запідозрили в тому, що я воював, а повстанці, “замельдовані” і захоплені в полон, мене не здали, і так мене ніхто не чіпав.

Я переховувався довший час у бункері під стайнею.        Мій брат був канцелярист у сотні, і ми з братом закопали архів з літературою. Брата мого вбили при невідомих обставинах після війни. Ті, що його вбили, не сиділи в тюрмі. Дочекавшись незалежності нашої держави, я вирішив не виходити з підпілля, і так і ніхто, крім моєї дружини, не знав, що я воював в УПА.

На фото дружина крайня праворуч   

Але  про це дізнався мій онук і розповів хлопцям з братства ОУН-УПА. Вони переконали мене записатися до Перегінської станиці Всеукраїнського братства ОУН-УПА і допомагати заповнити білі плями в історії нашого багатостраждального краю, адже я знав майже кожну челядину в Перегінську і його дух. Багато чого забулося, але надіюся віднайти закопані архіви, де розповідається про подвиги наших героїчних хлопців”.

30 грудня 2016 року Володимиру Вірсті виповнилося 90 років – символічно, що саме в цей день керівник Перегінської станиці Всеукраїнського братства ОУН-УПА Роман Корінь вручив йому посвідчення братчика ОУН-УПА.

Документальна стрічка розповідає про вихід Української Греко-Католицької Церкви з підпілля після насильної ліквідації у 1946 році.

Після прем’єрного показу в Українському домі “Ті, що вірні” можна буде побачити у містах Західної України. Під час показів відбудеться живе спілкування з учасниками підпілля, героями стрічки та режисером, повідомляє сайт УГКЦ.

В Івано-Франківську фільм презентують 9 квітня о 16.00 в кінотеатрі “Космос”.

Разом з презентацією фільму відбудеться показ документальної фотовиставки “Греко-Католицькі Церкви Центрально-Східної Європи в умовах тоталітарних режимів”, підготовленої Інститутом історії Церкви УКУ.

Фільм “Ті, що вірні” – історія заборони і легалізації найбільшої переслідуваної Церкви XX століття. Після насильної ліквідації у 1946 році вірні УГКЦ протягом 43 років зберігали свою віру у підпіллі. Підпільна церква пережила Сталіна, Хрущова і Горбачова, щоб відродитися у 1989 році. Герої стрічки, які творили вихід УГКЦ з катакомб, живуть в Україні та Росії, їх долі тісно переплетені з історією Церкви та епохи.

У фільмі використані маловідомі архівні фільми, фотографії та спогади учасників багатьох подій 80-х років, які привели Українську Греко-Католицьку Церкву до відродження в Радянському Союзі. Ідея стрічки – “оживити” десятки годин архівного відео та сотні документальних фотографій. Для цього творці фільму відшукали людей, які потрапили в об’єктив камери, і розпитали їхні історії. Тому кадри, які вже стали історією, розкриваються у новому світлі. Зйомки проводилися в Україні, Польщі, Росії. Тривалість стрічки 50 хв.

Джерело: http://firtka.if.ua