Максимко не плакав. Та й вже сил не мав. Лише оченята пломеніли, наче іскорки від ватри. Саме в них билося ще життя, а тіло було схоже на ватяну ляльку. Хлопчина сумовито оглядав навислу стелю, мляво вертів головою в бік матері, яка поралася біля печі і пекла паску на Великодні свята. Зацікавлено вловлював відбитки вогню, що гуляли по її зчорнілому обличчю, сивих пасмах колись розкішних кіс.

Марія серцем відчула дотик синового погляду. Незчулася, як птахом впала перед святими образами і заклякла. Потрісканими вустами почала гаряче вимолювати у Господа Бога здоров’я і видужання єдиного синочка.

– О, премилосердний Боже, Отче, Сине і Святий Духу, нероздільній Тройці Тобі поклоняються і Тебе славлять! Зглянься милостиво на раба Твоєго Максимка недужого, відпусти всі провини його, подай йому зцілення від хвороби, поверни йому здоров’я і сили тілесні, подай йому довге й щасливе життя, земні й духовні Твої блага, щоб він разом з нами приносив подячні молитви…

– Мамо, – тихим голосом покликав син Марію, – пити хочу, сушить у роті.

Встала, зачерпнула води, напоїла дорогу кровинку. Присіла поруч і стала гладити по голівці. З долею вже змирилась. За останні місяці була схожа на висохлу стеблину.

Максимко мав три рочки, коли виліз на горище по драбині, а звідтіля впав ниць. Напівживого принесли до хати. Чим тільки не лікували, чим не поїли, яких тільки знахарів не привозили. Все марно. Щонеділі й свята давала Марія на службу Божу. Покійні бабця з дідом аж до Києва і Почаєва ходили за святим узваром.

Але й це не допомагало. Ось уже ніжки перестали слухатися, рученьки безпомічно повисли. Лише оченята сумно дивилися на Марію.

Третій рік нещастя не покидає її хату. Після трагічного випадку Остап, Маріїн чоловік, покинув їх з Максимком і невідомо куди подався. Малий не раз запитував у матері про батька, хотів, аби тато піклувався про нього, вирятував з тяжкої недуги. Та не судилося…

Днями пан отець Василій заходив провідати малого, благословив на Боже виздоровлення. За журбою не почула, як до кімнати зайшли сусідські хлоп’ята – Іванко і Микола.

– А ми до Максимка, писанки принесли йому до посвяти.

Хлопець жадібно розглядав розмальовані яєчка. Як хотілося взяти їх до рук, та не відчував їх. Але він був у захопленні: друзі про нього не забули!

Дитячий сміх, безтурбоття ще довго кружляли навколо Максимка. Він дуже радів таким відвідинам. Коли почало сутеніти, діти пішли. Марія запалила лампу і почала збиратися до Плащаниці. Вдягнулася у все темне , лише із шелінової хустки проглядали червоні ружі.

– Максимку, синочку, я до церкви, довго не буду, – тихо мовила. – Ти поспи, я хутко.

У храмі запалила свічку і застигла перед полотнищем із зображенням Ісуса Христа. Біля себе нікого не помічала, лише молилася, била поклони, шепотіла: помилуй і спаси. Встала, поцілувала отця в руку, пішла до виходу. Прихожани розтупилися перед її згорьованою тінню. В глухому зойку обхопила дерев’яний хрест, що стояв біля церкви: «Боже, за що Ти мене так тяжко покарав!».

Невидимою сновидою посунула до своїх нездоланих злиднів. Перед собою не виділа нічого. Навмання зайшла до хати, не роздягаючись, згорнувшись калачиком, заснула біля сина. У передвеликодню суботу поралася цілий день по обійстю, наводила порядок, прасувала… Вже при місяці готовила кошик для освячення. Зверху поклала кругленьку бабку.

Максимко радів завтрашньому святові по-своєму, готувався до нього. Вивчив декілька нових молитв, віршів. Але найбільшою надією для хлопця було те, що мама обіцяла взяти його до церкви.

Тільки пробився перший ранковий просвіток, Марія з малим на плечах пустилася в дорогу.

– Мамо, – шепотів на вухо Максимко, – як гарно надворі. Травичка вже зелена і стежки сухі. Мамо, мамо, а людей стільки! Дивись, які всі файні, – аж до церкви невгамовно щебетав.

Наче ангелятко, слухав службу Божу, яку відправляв отець Василій. Дивувався, що вусатий дядько Карпо, коли виносили святу Плащаницю, на всю церкву вистукував дерев’яним калаталом. Разом з усіма мирянами і вони при співі «Христос воскрес!» обійшли навколо храму. А потім заграли мідним бамканням дзвони. Всі хрестилися, ставали з кошиками у видовжене коло. Максимко, не зводячи очей, пильно дивився, як священик кропить паску водою і з кожним вітається: «Христос воскрес!» Підійшов і до них. Хлопчик прикипів голівкою до маминих грудей. Освятивши їх паску, отець Василій поклав до їхнього кошика крашанок і гроші. А Максимкові почепив на шию золотавий хрестик, поцілував у чоло і промовив: «Нехай Бог тебе береже».

Вдома засвітили свічку, помолилися і приступили до святкової трапези.

– Мамо, а ти візьмеш мене ще до церкви? – запитував малий.

– Візьму, синку, – відповідала.

– А коли?

– Та скоро, он гаївки ще будуть, підемо подивимось, та й на гробах буде правитись. Підемо, бери їж, – і клала йому у рот шматочок яйця чи бабки.

З полудня Максимко весь горів, тіло обливалося потом, в животі клекотіло і пекло. На крик Марії збіглися сусіди. Всі нахилилися над слабою крихіткою, хотілося чимось зарадити, допомогти.

Максимко навіть не стогнав, він уже звик до болю, лише скорботно водив згасаючими оченятами і тихо кликав маму, просив пити. В скорому часі прийшов отець Василій і приступив до сповіді і причастя. Присутні схлипували і тихо молилися. На Марії лиця не було. Вона покірно споглядала, як згасає її єдина гірка втіха і зіронька. Максимко, широко розкривши повіки, ще раз глянув на всіх востаннє і, напруживши безпомічне тіло, заснув навіки.

Хоронили Максимка всім селом. А він, безвинна душа, лежав у домовині, склавши пожовклі висохлі рученята, безмовно назавжди прощався із любим йому світом. Він не бачив білого весільного букета, зграї бузьків, що кружляли у височині, не бачив хрестом розпластаної матері над бездимним тілом і моря лісових квітів, що принесли йому однолітки. Він відходив до Ісуса Христа, котрий брав віднині його під свою опіку…

Провідну неділю сколихнув тривожний гул дзвонів. Село здригнулося від страшної звістки: Марія наклала на себе руки…

Зеновій ВИСОЦЬКИЙ, член Національної спілки журналістів України. Збаразький район.

фото з вільних джерел