Щороку 20 лютого Україна відзначає День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Цю скорботну дату було встановлено указом президента Петра Порошенка №69/2015 від 11 лютого 2015 року.

Саме 20 лютого 2014 року загинуло найбільше активістів Майдану – 47. Ще 157 отримали травми, з них 68 – вогнепальні поранення. Про трагічні події цього дня згадував OBOZREVATEL.

Вісім років тому протистояння між протестувальниками та режимом тодішнього президента Януковича досягло свого піку. У ніч на 20 лютого 2014 було оголошено перемир’я, проте вже вранці зіткнення спалахнули з новою силою.

У бік Майдану безперервно їхали “швидкі”. Над центральною площею стояв дим – протестувальники підтримували “вогневу барикаду”, щоб не допустити атаки з боку “Беркуту”.

Незабаром надійшла інформація, що на Інститутській силовики стріляють з вогнепальної зброї. Причому під приціл потрапляли всі: медики, жінки, журналісти.

Об 11 годині ранку до готелю “Козацький” стали приносити перших загиблих з вогнепальними пораненнями. Щохвилини від Майдану від’їжджали швидкі та приватні автомобілі з постраждалими. Частина протестувальників висунулася в бік парламенту, після чого там оголосили евакуацію та скасували засідання.

О 16:00 тодішній глава МВС Віталій Захарченко офіційно визнав, що правоохоронцям було видано вогнепальну зброю. Водночас опозиція зібрала кворум у Раді та розпочала екстрене засідання. Увечері було ухвалено постанову, яка засудила насильство в Україні та поклала край кровопролиттю.

21 лютого 2014 року влада офіційно визнала загиблих майданівців жертвами. Цього ж дня в центрі Києва відбулося прощання з Небесною сотнею, під час якого звучала пісня “Плине кача…”, що стала українським народним реквіємом.

105 Героям Небесної Сотні посмертно було присвоєно звання Героя України. Громадянин Білорусі Михайло Жизневський, Грузії – Зураб Хурція та Давид Кіпіані були посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні.

Щороку 20 лютого по всій Україні відбуваються заходи, присвячені пам’яті загиблих активістів Майдану.

Українська танцювальна радіостанція Kiss FM потрапила в скандал, поставивши в ефір ремікс на жалобну пісню, присвячену героям Революції Гідності

Українська радіостанція Kiss Fm голосно оскандалилася пустивши в ефір ремікс на траурну народну пісню “Пливе кача по Тисині”. Після безлічі гнівних відгуків і коментарів мікс видалили, а на Facebook-сторінці радіостанції вибачилися, написавши, що нікого не хотіли образити.

“Пливе кача по Тисині” – ця пісня вважається реквіємом за загиблими Героями Небесної Сотні. Дослідники вважають, що текст пісні вперше був опублікований в 1923 році закарпатським поетом Василем Гренджі-Донським.

Пресслужба Kiss FM пише, що не хотіли зачепити чиїхось почуттів, пісня створена в мінорній стилістиці, як і належить у такій ситуації. Але через бурхливу негативну реакцію мікс з ефіру все ж зняли, подякувавши слухачам за коментарі.

“Радіостанція Kiss FM вдячна вам за увагу до нашого ефіру і за вашу небайдужість. Як ми побачили, ваша реакція на пісню “Пливе кача” виявилася неоднозначною. Ми вас почули й тому прибрали її з ефіру”, – йдеться в пості з вибаченнями.

Користувачі мережі залишили під постом з вибаченнями ще одну порцію гнівних коментарів.

“Неоднозначна реакція??? Та що ж там вам неоднозначним побачилось? Все дуже однозначно – політика вашого радіо стала не прийнятна для дуже великої кількості громадян. Бажаю банкрутства, прощавайте”, – пише один із користувачів.

“За це треба покарати тих, хто дозволив випуск цього треку в ефір! Вибачень недостатньо”, – обурився юзер.

“Все про вас ясно. Такі вчинки дуже добре проявляють на чиєму ви боці. Ви не за Україну”, – висловив обурення коментатор.

У Львові, в російськомовному ліцеї №17 вчителі були проти того, щоб дітям розповіли про Небесну сотню.

Про це повідомив учасник Революції Гідності Антон Орестович.

“У рамках виховної роботи управління освіти міської ради школярі різних шкіл міста Львова сьогодні відвідували меморіал Небесної Сотні. В рамках цих заходів педагоги розказували дітям про ті події. Для ефективнішого засвоєння інформації навчально-методичний центр залучив нас з Захаром Дудаєвим, як учасників подій на Майдані та російсько-української війни для спілкування з школярами. Коли ми підходили до кожної наступної групи і говорили педагогам хто ми (більшість педагогів знали про те що ми маємо проводити такі бесіди), всі охоче збирали дітей до купи та анонсували міні-лекції від учасників тих подій, тобто нас. Коли до меморіалу підійшла чергова група школярів і ми побачили що їм ніхто нічого не розказує ми підійшли до супроводжуючого педагога (вчителька) та повідомили її що ми тут знаходимось для того щоб розказати учням про Революцію Гідності і російсько-українську війну. Реакції ніякої не було. Я вирішив повторити це і сказав, що якщо вона хоче, то ми можемо поспілкуватися із дітьми. Після нашої пропозиції вона забрала дітей і вони пішли геть”, – написав Антон Орестович.

“Залишається питання – для чого у російському ліцеї тримають педагогів, які не вмотивовані виховувати в українських дітях нашу національну пам’ять? Для чого взагалі тоді за кошти львів’ян існує російський ліцей №17 у м.Львові?”, – наголосив чоловік.

Володимир Зеленський поставив лампадки до Меморіалу Небесній сотні.

Президент України Володимир Зеленський перед урочистостями з нагоди Дня Незалежності вшанував Героїв Небесної сотні.

Про це повідомляють “Українські новини”.

Зеленський з дружиною прибули на вул. Інститутську о 9.10 год., де поклали квіти та лампадки до Меморіалу Небесній сотні.

Генеральний прокурор вважає їх жертвами.

Генеральний прокурор Юрій Луценко зарахував до Небесної сотні співробітників МВС, зокрема і “Беркуту”, які загинули, розганяючи протестувальників.

Про це він сказав під час засідання Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, пише “Новое времья”.

Луценко заявив, що силовики, які виконували злочинні накази та загинули є “жертвами”.

“Підкреслюю, мова йде про всі сторони конфлікту, тому що серед Небесної сотні є й 18 загиблих міліціонерів. І ті, і ті – жертви”, – сказав Луценко.

Раніше генеральний прокурор України Юрій Луценко заявив, що не бачить нічого поганого, що голова “Нафтогазу” Андрій Коболєв виписав собі космічну премію.

Також адвокат родин загиблих на Майдані повідомляла, що Луценко хоче “згорнути” розслідування щодо розстрілів Небесної сотні.

Нагадаємо, Луценко назвав себе найуспішнішим генеральним прокурором України.

Натомість Віталій Шабунін, голова Центру протидії корупції, заявив, що вважає Юрія Луценка найгіршим генеральним прокурором за всю історію Україн

У центрі Києві заганьбили прем’єр-міністра Володимира Гройсмана і спікера Андрія Парубія, коли вони прийшли на вулицю Інститутську покласти квіти біля пам’ятника Небесної Сотні.

Про це повідомляє в Facebook журналістка “24 канал” Леся Виговська.

Вона зазначає, що Петро Порошенко завбачливо приїхав до місця розстрілу ще вранці, коли людей не було. А ось Парубій і Гройсман прийшли, коли навколо був натовп людей.

Судячи з сюжету “24 каналу”, люди зустріли політиків криками “Ганьба!”, питаннями про те, коли закінчать розслідування розстрілу людей, і навіть сталася невелика бійка.

Виговська прокоментувала:

«Суперечливі почуття – не думаю що саме їм в спину треба плювати. Точно видно, рівень нетерпимості до влади зростає. І вони це теж добре розуміють. По міміці на обличчях бачила, що розуміють».

Сюжет про це можна подивитися тут з 13.55 хвилини:

У благодійній організації «Повертайся живим» повідомили про надходження у 100 тисяч гривень, яке зробила дружина загиблого героя Небесної сотні Галина (призвище не уточнюється).

З власних джерел Громадське радіо дізналось, що це Галина Дідич – дружина героя Небесної сотні, Сергія Дідича. Жінка отримала гроші від МВС у якості компенсації за моральну шкоду.

«Рік тому було винесено перший обвинувальний вирок проти беркуту. Беркутівця, що побив її чоловіка, було засуджено, але окрім того суд зобов’язав МВС, (як роботодавця злочинця) виплатити дружині загиблого моральну шкоду – 200 тисяч гривень. Міністерство своїх не лишило. Прикривало, заважало розслідуванню, затягувало справу скільки могло. Два місяці тому воно навіть спробувало подати апеляцію, незважаючи на те, що усі терміни давно минули. Але суд не погодився поновити строк для її подання. І от нарешті компенсацію виплатили», — сказано у повідомленні.

В організації також пояснили, що половину цієї суми жінка витратила на армію. Пані Галина не бажає публічності і не коментує своє рішення.

Майдан Важко повірити, але 20 лютого пройдуть уже треті роковини розстрілу Небесної Сотні. Про сімох прикарпатців, які не повернулися живими з Революції Гідності, нині говорять їхні рідні.

«Він був сонячною людиною»

Про 44-річного Сергія Дідича

з Городенківщини, який загинув 18 лютого, розповідає його 16-річна дочка Ірина.

«Тато був сонячною людиною і дуже красивим чоловіком. Від одного його погляду ставало тепло і спокійно. Він був впевненою, стійкою людиною. Обирав свій шлях і йшов ним, незважаючи на те, чи подобалось це комусь чи ні, допомагали йому чи відверталися.

Люди любили його, поважали. Не можу забути ситуацію на Майдані. Ми приїхали зустрічати разом Новий рік. Тато вже кілька місяців був сотником. Він вийшов на вулицю і кілька сотень людей зустрічали його: «Слава сотнику Сергію Дідичу!».

Тато поїхав на Майдан у перші дні. Потім їздив туди з мамою. Додому приїздив лише на трохи, підлікуватись. Пригадую, як в один з таких приїздів варила йому малиновий чай, щоб вилікувати кашель.

В день, коли він загинув, я була у бабці, а мама – з ним на Майдані. Я була впевнена, що він живий, просто зараз не може нам подзвонити.

Дивилися телевізор. Повідомили про перших вбитих. В момент, коли почали називали прізвища, задзвонив телефон – дзвонила мама, сказала, що не може знай­ти тата.

Вийшло так, що все місто знало про його смерть, але не ми. Мені навіть писали в соціальних мережах про це, але сестра повідомлення видаляла.

Ввечері знову подзвонила мама. Тата знайшли…

Той день не мав стати трагічним. Вони збиралися ввечері з мамою повертатися додому. Але він залишився, бо не міг покинути свою сотню.

Вони були в Кріпосному провулку. Коли почав наступати «Беркут», жінок і старших відправили в Жовтневий палац, а сотня почала відступати. Тато, як сотник, йшов в ряду останніх, захищав людей. Вся сотня врятувалася, крім нього. Його зловили, побили. Потім чоловік, який називає себе майданівцем, взяв машину і наче хотів наїхати на «Беркут». Ми й сьогодні не знаємо, на кого він точно їхав – на беркутівців чи на майданівців. Він наїхав на тата і втік. Медики вже не могли нічого зробити.

Минуло три роки. Ми хочемо, щоб вин­них знайшли. Є фото, відеодокази наїзду, але того чоловіка визнали невинним – він потрапив під амністію як майданівець. Я не маю бажання всіх покарати і мститись – життя і світ зроблять це за мене, але той чоловік не виглядав на людину, яка шкодує про те, що зробила. Він навіть не вибачився. З судами над беркутівцями ще складніше.

Сподіваюся, що все рано чи пізно зміниться. З’являться люди, які будуть готові віддати своє життя не на смерть, а на життя. Легко бути героєм, коли помираєш, важко бути героєм, коли живеш. Мій тато не збирався помирати, він збирався далі жити і творити добро і нову країну. Просто так сталося, що він був змушений захищати свою сотню».

«Стояв на смерть»

Сестра Марія говорить про 52-річного брата Богдана Калиняка, який загинув від запалення легень після того, як його разом з іншими майданівцями кілька годин обливали холодною водою.

«Доброта – основна риса його характеру. Він був дуже доброю людиною, намагався всім, кому міг, допомогти.

Усе життя пропрацював на заводі токарем, а останні 20 років мав свій магазин. У нього залишились дружина, син і дочка. Є внучка, а тепер ще й онук. Його він так і не побачив, хоча перед трагедією всім розповідав, що в нього буде внук, дуже чекав. Не дочекався.

Їхав на Майдан, бо вважав, що як не він, то хто. Їхав разом з сином і зятем. Щиро вірив, що перемога буде за ними, іншого навіть не припускав. Вони стояли там на смерть.

Я живу в Києві, тож до нього приходила часто. В останні дні там було страшно, жили вони в наметі, в їдкому диму, не було чим дихати, але забрати його звідти було неможливо. Я просила, щоб хоча б раз переночував у мене, та він боявся, що буде наступ і щоразу залишався на Майдані.

Про те, що сталося, ми дізналися вже після його смерті. Він стояв у шерензі – чоловіки ставали в ряд, зв’язували себе наручниками і не пускали беркутівців, а їх в мороз поливали водою. Кілька днів він проходив хворий. Казав, що не може по­їхати додому, бо йому на зміну приїде син, а тут небезпечно. До київських лікарів йти не хотів – казали, що з лікарень майданівці не повертаються. Коли стало дуже зле, друзі наполягли і він погодився поїхати додому. Не думав, що все так серйозно, планував повертатись.

Приїхав додому. Зранку пішов в лікарню, а ввечері його не стало».

«Звичайний хлопець, який не терпів брехні»

«Що Ігор буде письменником чи видатним фахівцем, сказати не можна було, – розповідає про 31-річного Ігоря Дмит­ріва брат Микола. – Він був звичайним хлопцем. Любив справедливість і терпіти не міг, коли його обманювали. На брехню реагував гостро.

Жили ми в Калуші. Тут закінчив школу. Батько часто хворів, тому мамі довелось їхати за кордон. Я вчився у Франківську, тому Ігор з дев’ятого класу піклувався про батька. Після школи вступив в Тернопільську філію університету на юриста. Але вчитися за мамині гроші не захотів і перевівся на заочне. Почав працювати. Спочатку слюсарем, потім ми купили машину – таксував.

За подіями на Майдані спершу спостерігав по телевізору. Вирішив їхати, коли почалося загострення, коли потрібні були люди. Був у Самообороні і в Автомайдані. Коли вперше приїхав звідти, то розповідав, що кияни радо зустрічали, казали, що якби не люди із західних областей, то Майдан би не вистояв.

Вдруге їхав 18 лютого. Нам нічого не казав. Я зустрів його вже на порозі. Спитав, куди він зібрався, відповів, що на Майдан. Запропонував поїхати разом. Він мене відмовив.

Було дивне відчуття – наче бачу його востаннє. Ті думки від себе відганяв, намагався думати, що все буде добре.

Наступного дня стало зрозуміло, що спокою на Майдані не буде. Намагався йому дзвонити. Він обіцяв, що на перед не піде. Але, як потім з’ясувалось, він не сидів, не вигрівався, старався бути на «передку», де найбільше потрібні люди.

Востаннє говорив з ним 20 лютого вранці. Просив його не йти на Інститутську, бо там, як показували по телевізору, з’явилися снайпери. В десятій вечора мені подзвонили, що Ігор зник і його шукають. Почав дзвонити до нього – не відповідає.

Близько п’ятої ранку подзвонив знайомий Ігоря, сказав, що наче його знайшли мертвим. Впізнали його по фото собаки на заставці на телефоні.

І все… Не хотілося вірити, думав, може, не він, може, телефон хтось підібрав… Обличчя було все в кіптяві, точно сказати, що то Ігор, не могли.

Насторожувало й те, що тої ночі його собака весь час гавкала й не хотіла їсти. А потім, вже в дорозі на Київ, мені наснився сон, в якому наш батько, який помер півроку до того, взяв брата за руку і повів. Тоді я вже точно зрозумів, що Ігоря нема.

Офіційна причина смерті – чотири вогнепальні поранення. Від вистрілу він впав і в нього стріляли лежачого. Медичний вис­новок без підпису. Лікарі, які робили розтин, боялися писати правду. Хоча нам ще пощастило. Є випадки, коли писали, що людей збила машина.

Я би хотів, щоб були покарані винні. Але то не від нас залежить. Хочеться, щоб були покарані не лише ті, хто зараз сидить на лавах підсудних, але й вище керівництво, яке віддавало накази».

«Нелегкої долі чоловік»

Про непросте життя 64-річного Василя Шеремета із села Ланчина, який загинув 7 березня на Майдані, пригадує сестра Галина.

«Нам змалку жилося нелегко. Дитячі роки добром не запам’яталися. Нас було дев’ятеро в сім’ї. Василь – серед старших. На канікулах їздив в Яремче, в Ворохту, в чужих людей ночував, збирав ягоди, гриби, щоб продати і купити до школи взуття, одяг.

У 16 років поїхав у Харків на заробітки. Чужі люди там і в армію проводжали. Відслужив три роки у Москві. Потім працював на різних роботах – куди брали, не цурався ніякої роботи. Одружився, народилися двоє синів, але не склалося. Поїхав на заробітки до Києва. Там створив нову сім’ю. 30 років жив у місті Березань. Але й там сімейного щастя не було. Останні роки жив з сином, але він не дуже добре ставився до батька.

Поїхав на Майдан, бо сподівався на кращу долю України. Бути патріотами нас навчив тато.

Від чого помер, насправді досі не знаємо. Спочатку казали, що від вогнепального поранення, потім написали, що від переохолодження. Була версія, що він у лікарні лежав, що готували його відправляти на лікування до Польщі, але не встигли.

Ховати вирішила в рідному селі. Він любив Ланчин. Часто дзвонив, питав, що в селі нового, що відбувається. Казав мені: «Добре тобі, що живеш в рідному селі. А я мушу бідувати на чужині». Зараз я приходжу на могилу і кажу: «Тепер ти, братику, тут назавжди, як колись хотів».

Не пережив побиття

З родичами 42-річного Михайла Костишина «Репортеру» зв’язатися не вдалося. З офіційних джерел відомо, що чоловік народився і жив у селі Нижній Струтинь, на Рожнятівщині. Після закінчення місцевої школи працював різноробочим. Їздив на заробітки за кордон.

На Майдан поїхав одразу після подій в ніч на 1 грудня. Вступив до Самооборони Майдану. В січні 2014-го під час сутички з беркутівцями був жорстоко побитий.

Помер від отриманих травм 26 лютого у Комунальній міській лікарні міста Львова.

«Справжній чоловік»

Про батька трьох дітей 39-річного Ігоря Ткачука з Великої Кам’янки говорить дружина Марія.

«Ігор був простою людиною. Працював у різних сферах. Намагався заробити на сім’ю.

Був справжнім чоловіком. Та як будь-який справжній чоловік не міг спокійно дивитися на те, що відбувається в Києві, тому поїхав на Майдан. Так мені й сказав: «Я не буду ховатися за спідницю, маю їхати». Хотів, щоб наші діти жили в кращій країні.

Після першого приїзду відразу сказав мені, що 18 лютого поїде назад, бо склав обіт­ницю – привіз з Майдану листівку, в якій писав, що буде захищати свою державу до кінця і за потреби віддасть своє життя.

Того дня зранку з ним поговорила. Ми бачили все по телевізору, бачили наступ. Просила, щоб не йшов на передову. Він заспокоював, навіть пожартував, мовляв, так швидко його не спекаюсь. Але я знала, який він, знала, що не буде ховатись.

Почали показувати обстріли. В один момент мене охопив страх, якого ніколи не відчувала. Почала молитися, а потім подзво­нила до Ігоря. Він не відповів. Я перестала дзвонити, бо згадала, що він обіцяв піти поспати, бо цілу ніч чергував. Подумала, що дзвінком розбуджу, і він піде на Грушевського, і його там вб’ють.

Через дві години подзвонив невідомий чоловік і сказав, що знайшов Ігоря. Я просила його викликати швидку, але він сказав, що вже нічого зробити не можна. Ігор помер.

Офіційна причина смерті – куля пройш­ла голову наскрізь. Я була в прокуратурі, але в мене враження, що там нічого не роб­лять. Я сама знайшла відео, фото, знайшла людей-свідків, все це їм надала.

Я не прагну для винних страшної помс­ти. Знаю, що погані справи завжди повертаються поганим, а добрі – добром. І мені шкода їхніх родичів, бо часом зло повертається не до них, а до їхніх дітей.

Найтяжче мені морально, бо немає підтримки, немає з ким порадитись. Виховувати трьох дітей самій нелегко».

«Зробити щось велике»

Про наймолодшого героя Небесної Сотні, франківця Романа Гурика розповідає його батько Ігор Гурик.

«Є багато цікавих думок Романа, про які б хотілося розповісти. Перше, що його хвилювало і про що він запитував – чому люди вбивають одне одного, якщо у них є можливість шляхом діалогу досягати цілей і конструктивно жити разом. Його обурювало ставлення молоді до старших людей, коли хтось говорив неправду або нав’язував свою думку. Він цікавився екологією. Вважав, що вода і сонце – дві складові життя, які люди мали б берегти, але чомусь цього не роблять. Багато думав, мав цікаві міркування. У 15 років сказав нам з дружиною, що хоче розібратися в тому, що таке людина, для чого вона створена і що має робити на Землі.

Я був не в захваті від його рішення їхати на Майдан. Ми були на Майдані у 2004 році. Коли почались події у 2013-му, то особливих надій у мене не було, хоч і негативу також. Йому ніхто не забороняв, але я намагався донести – можливо, не варто їхати, бо це нічого не змінить. Аргумент у нього був на це один: а де ви були з мамою в 2004-му? І ми нічого не могли заперечити.

Одного разу я поїхав з ним на Майдан. Це був грудень 2013-го. Ми встали зранку, мали піти на віче. Але заварили кави, вийшли на балкон і проговорили з ним чотири-п’ять годин. Говорили про різне: державу, людей, духовні речі. Серед розмови він сказав: «В мене є відчуття, що я маю у своєму житті зробити щось велике». Я запитав, що це має бути. Він відповів, що книжка, яка б змінювала свідомість людей і вони розуміли б своє призначення на Землі…

Зв’язок з Романом зник ввечері 19 лютого. Заспокоювали себе: може, десь загубив телефон, може, десь розрядився. Вранці зрозуміли, що щось трапилось. Почали шукати. Знайшов Романа брат дружини. Подзвонив мені.

Думаю, щоб там не говорили, винні будуть покарані. Але треба розуміти, що справа масштабна. Зрозуміло, що справу будуть затягувати, в системі залишилося багато старих людей, слідчим бракує ресурсів. По Роману все зрозуміло, принаймні для мене. Є багато відео. Я знаю хто, звідки стріляв. Лише не можна буде встановити хто саме, бо кулю не знайшли. Хоча дружина каже, що знати можна, але питання в тому, що потім з тим робити. А так, хіба ми не знаємо, хто це все почав?

Зараз ми створили Музей Революції Гідності. На папері вже є земля в Києві. Пам’ять має жити. Люди повинні пам’ятати, усвідомити, чому це відбулося, зрозуміти, для чого це все робилося, і віддати честь і шану. Щоб хоча б трохи наблизитись до тих ідеалів, про які мріяли ті, хто загинув на Майдані».

В Івано-Франківську відкрили пам’ятний знак Небесній Сотні – без янголів та калини, просто і по суті.Меморіальний знак розміщено на стіні будинку, в якому розташовуються місцеві облрада і адміністрація.

“Часто в західних країнах дивишся на сучасні монументи і пам’ятники, такі цікаві за формою та ідеєю, і думаєш, коли в нас дозволять зробити щось цікаве, – написав у своєму FB користувач Максим Баландюх. – І тепер – Є!”.

Скромний меморіал являє собою силуети багатьох людей. Його верх – дзеркальна поверхня, у якій можна побачити своє відображення.

Низ пам’ятного знаку зроблено з каменю, на якому наведено різні цитати – переважно з Фейсбуку – очевидців революційних подій зими 2013-14 років.

Автори меморіального знаку – Юлія та Володимир Семківи.