У день Святого Руфа, у день, коли все починає щосили рости і з землі рухатись угору, а саме: 11 (21) квітня 1597 року, – у Варшаві кати замордували українського лицаря Северина Наливайка

У день Святого Руфа, коли, за іншою прикметою, не слід ступати до лісу, бо за давнини люди вірили, що на Руфа всяке гаддя вилазить, 21 квітня 1597 року, – у Варшаві диявольські створіння стратили козацького отамана, незламного очільника селянсько-козацького повстання 1594-1596 років в Речі Посполитій Северина Наливайка.

Аби здолати спротив українських повстанців, польський гетьман коронний, Станіслав Жолкевський (Stanisław Żółkiewski, 547-1620), якому король Речі Посполитої Сигізмунд III (Zygmunt III; 1566-1632) доручив приборкати козацько-селянський безлад в Україні, пішов на хитрість. Під час таємних перемовин лях пообіцяв козацьким старшинам усілякі чини і землі, якщо ватажки припинять чинити опір, та видадуть головних очільників.

На жаль, улесливість і потаємна жага помахати булавою й собі зробили чорне діло. Частина повстанців, на чолі з гетьманом реєстрового козацтва Григорієм Лободою (?-1596), схиляла побратимів скласти зброю. Рішенням козацької Ради того гетьмана-зрадника обурені запорожці стратила, утявши нерозумну голову.

Проте сумніви посіли значну частину повсталої та оточеної ляхами ватаги.

І в ніч із 27-го на 28 травня (із 6-го на 7-е червня) 1596 року Северина Наливайка колишні побратими захопили зненацька, подужали та зв’язаним передали триклятому Жолкевському.

Разом із українським гетьманом схопили й найближчих соратників – попереднього гетьмана запорожців Матвія Шаулу (?-1596) з одірваною рукою і Сашка Шостака із шістьома пальцями на руках та ще кількох старшин.

Отаману та найближчим спільникам завбачливо обрізали чуби – раптом вони зачаровані, закули в кайдани та відправити на Львів, а звідки – до Варшави. Десять місяців Наливайко поневірявся у польських в’язницях, витримавши жахливі тортури.

Героя пекли розпеченим залізом, тримали на морозі, морили голодом, не давали спати. А ще, змінюючи одне одного, довбуші били щодуху в литаври, доводячи в’язня до божевілля. У башті для тортур знущання тривали аж до відкриття Сейму, що мав визначили подальшу долю “царя Наливая”.

У рідкі години, коли йому давали спокій, бранець не засинав, а… пиляв переданою йому пилкою кайдани. На жаль, сил і часу вирватися на волю отаману забракло.

***

Як мінімум, три версії героїчної загибелі Северина Наливайка, страченого у Варшаві 11 (21) квітня 1597 року, зберегла людська пам’ять.

За першою з них, викладеною, як офіційна історія, польським хроністом Йоахимом Бельським (Joachim Bielski; 1540-1599), під час сейму у Варшаві спочатку козакові відтяли голову. Потім – тіло козацького гетьмана четвертували, а кожну відсічену кінцівку, ніби сакральну жертву, вивісили на палях у різних місцях, на міських площах. Як літописець занотував, “рознесли члени на показ і поругання”.

Інший сучасник подій, Рафал (Рафаїл) Янчинський (Rafal Janchinski) наполягав, що “царя Наливая” спочатку вінчали розпеченим залізним обручем, наче короною, і замість трону глузливо посадили на мідну кобилу, наповнену розжареним вугіллям.

А ось за українською народною легендою, очільника повстанців живцем зварили на повільному вогні у череві бика, а задля страти спеціально викували з міді того бугая.

Незаперечним залишається тільки такий факт: до останнього подиху козацький отаман зберігав стійкість і мужність.

Сталося те, що мало статися: не одного разу смерть зазирала йому в вічі, але і досі гілочка української калини вірно оберігає життя Северина Наливайка.

***

Невдала для козаків Солоницька битва в урочищі Солониця тривала два тижні, із 26 травня до 7 червня 1596 року.

Завбачливо похідний табір оточив себе глибоким ровом, чотирма рядами зв’язаних возів, а також земляним валом зі виставленими на ньому гарматами. Щоразу козаки зустрічали каральний корпус залпами десятків стволів. Контратаки шляхти тривали, і вдень, і вночі – повстанці відбивали усі спроби ворога заволодіти своєю фортецею.

Жага волі проти жаги помсти, вірність кроні проти вірності народу.

Але у кожної медалі є інший бік, у цієї він називався… Пастка.

Укотре Наливайко зажадав довести загалу, що історію творять незламні особистості та мужні герої. Зі своєю ватагою отаман кинувся в божевільну атаку.

У такий спосіб сміливці прагнули пробити військові заслони та зробити коридор побратимам, аби всі живими вирвались із пастки. Не пощастило.

Зчинилася ще більша веремія, загримів залізний ланцюг кривавої помсти.

І підняв брат руку на брата. У козацькому таборі впродовж двох днів смерті зазнали 200 повстанців. Захвилювалася громада, селяни і козаки, реєстрові і нереєстрові, чоловіки і жінки, діди і діти.

***

Вранці 28 травня (7 червня) 1596 року козаки знову зібралися на Раду.

І нікому вже несила було зупинити паніку. Зусюди лунало:

– Нам прийшла остання година!

– Невже ми всі тут помремо?

– Хтось має відповісти за людські страждання!

Юрба вимагає, не тільки хліба та видовищ, але й – жертв.

І козацька Рада своєю більшістю погодилися… видати полякам Наливайка та інших очільників національного спротиву.

Аби тільки поляки решту українців випустили живими, на волю.

Розуміючи трагізм ситуації, Наливайко зібрав прибічників і хотів вислизнути із вимушеного оточення. Не справдилися бажання.

Увесь Божий день гудів табір, а надвечір зчинилася справжня громадянська різанина.

Відстрілювався Наливайко від своїх колишніх побратимів.

І тоді в таборі повстанців ударили в бубни та заграли в сурми, подаючи знак, що готові до перемовин. Гармидер почули ляхи, а польський гетьман коронний С.Жолкевський тільки-но збирався знову командувати загальний наступ.

Останні чотири дні він тільки обстрілював із великих гармат бунтівників, а власних жовнірів на смерть не пхав… І тут йому перемогу принесли на підносі!

Втративши самовладдя, козацька громада взяла владу в свої руки: мовляв, усе буде, як вони хочуть! Пораненого Северина Наливайка, важкопораненого Матвія Шаулу, інших очільників осилили й зв’язаними притягли до Станіслава Жолкевського.

Перемовники ганебно віддали головнокомандувачу польської армії всі гармати і прапори.

Йшли просто в пекло. Попереду гордо виступала угодовська старшина, ніби пишаючись вдало проведеною змовою проти України, змовою кожен за себе.

Пан Жолкевський сухо подякував підлабузникам та взявся закінчити роботу, доручену йому королем Сигізмунд III: потопити повстання в крові.

Попри обіцяну амністію беззбройним повстанцям, карателі вирізали більшість вояків. Коли частина українців почала відступати в степ, поляки заходилися їх винищувати. Лише тоді козаки та селяни збагнули, що накоїли. Знову згуртувалися вони, возами стали до бою, але регулярним військам у степу важко чинити опір.

За одними даними, в таборі під Солоницею загинуло близько п’яти тисяч українців.

А ось польський хроніст Йоахим Бельський написав таке:

– Уздовж цілої милі чи більше труп лежав на трупі, бо всього у таборі з черню і з жінками їх було до десяти тисяч.

На фото: різні автори, різні картини – одна постать: Северин Наливайко; ймовірно, замолоду та у зрілому віці.

Олександр Рудяченко