Близько 20 тисяч людей прибули до Італії цього року в порівнянні з 6100 за той же період 2022 року.
Російські найманці з приватної військової компанії Вагнер стоять за напливом човнів із мігрантами, які намагаються перетнути Середземне море та потрапити до Європи. Про це у понеділок, 13 березня, заявив міністр оборони Італії Гвідо Крозетто, пише Reuters.

На думку силовика, таким чином Росія мститься країнам, які підтримують Україну.

“Я думаю, тепер можна з упевненістю сказати, що потік мігрантів, що виходить з африканських країн, значною мірою є частиною чіткої стратегії гібридної війни, яку здійснює ПВК Вагнер, використовуючи свій вплив в деяких африканських країнах”, – сказав міністр.

Він також зазначив, що цього року до Італії прибуло близько 20 000 осіб порівняно з 6 100 за той же період 2022 року.

При цьому Крозетто закликав союзників по НАТО допомогти Італії впоратися зі зростаючою кількістю мігрантів, які прибувають до країни.

“НАТО стає сильнішою, якщо проблеми, що виникають в результаті колективного вибору, також поділяються між членами. Але альянс ризикує дати тріщину, якщо не допомагати країнам, які найбільш схильні до різних проблем”, – сказав міністр.

У свою чергу ватажок “вагнерівців” Євген Пригожин відповів на заяву Крозетто аудіоповідомленням з нецензурною лайкою в Telegram: “Ми не уявляємо, що відбувається з кризою мігрантів, нас це не стосується”. Він використав низку нецензурних слів для опису Крозетто та закликав його звернути увагу на власну країну.

Сили “Вагнера” діють у Лівії, Малі та Центральноафриканській республіці.

Раніше в Італії біля міста Кротон в регіоні Калабрія затонуло рибальське судно, на якому мігранти сподівалися дістатися півдня Італії.

Нагадаємо, Польща з 10 лютого закрила прикордонний перехід з Білоруссю Бобровники – Берестовиця з метою безпеки. У Білорусі, у свою чергу, розкритикували таке рішення.

З початку повного відкриття кордонів Європейського Союзу з іншими країнами, яке очікується 1 липня, відбудеться нова хвиля трудової міграції. Скоріш за все, люди будуть їхати за кордон не просто заробити гроші, а залишитися там назавжди зі своїми сім’ями. Про це УНН розповів президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.

“Сьогодні було прийнято рішення, що кордони між ЄС та іншими країнами, тобто зовнішні кордони, будуть, скоріш за все, відкриті з 1 липня. Тобто, до початку липня кордони все ще закриті. Також відсутнє транспортне сполучення, немає автобусних рейсів, немає потягів. Фактично, працює тільки пішохідний перехід “Шегині” та можливість в’їзду приватним транспортом або невеликими бусами. Тому казати, що зараз створені умови, щоб люди могли нормально пересуватись, про це ще говорити не можливо”, — зазначив експерт.

Так, за словами Воскобойника, тим не менш, люди бажають, люди шукають можливості поїхати, але це не говорить, що відбулася нормальна міграція.

“Стосовно бажаючих, Соціологічна група „Рейтинг“ у лютому місяці провела соціологічне дослідження, було опитано майже 19 400 людей і одне з питань було: „Чи думали ви про те, щоб поїхати за кордон працювати“, молодь у віці від 18 до 29 років — 61% із них заявили, що вони хотіли працювати за кордоном, люди віком від 30 до 39 років — 52% та люди віком від 40 до 49 — 42%. Окрім того, 45% опитаних, незалежно від віку заявили, що вони вимушені їхати за кордон аби забезпечити мінімальний рівень споживання своїх родин”, — додав експерт.

Президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування акцентує увагу на тому, що така велика кількість людей до початку карантину, до початку економічної кризи хотіли поїхати працювати за кордон.

“Якби зараз проводилося таке дослідження, то я певен, що цифри були б набагато вищими. Люди розуміють, що у нас збільшилася кількість безробітних, якщо на кінець 2019 року згідно соціології Міжнародної організації праці у нас було півтора мільйони безробітних, за деякими оцінками експертів, на сьогодні в нас безробітних від 2,5 до 2,8 мільйонів осіб. Економіка у нас почала, м’яко кажучи, кульгати”, — відмічає він.

Окрім того, він наголошує, що у середині у березні цього року проводилося уточнення економічного прогнозу розвитку нашої країни на 2020 рік.

“Так от, за цим прогнозом у нас рівень ВВП країни повинен скласти приблизно 4 трлн гривень при середньо річному курсі долару до гривні 29,5. Якщо перевести гривні в долари, то вийде, що у нас ВВП країни складе 135 млрд доларів. Такий рівень ВВП в Україні був у 2010, 2014, 2018 і в 2020 році ми виходимо на той самий рівень, і це говорить, що економічно ми ходимо по колу, економічного розвитку немає”, — підсумовує експерт.

Так, Воскобойник зазначає, що через це люди починають замислюватися, де вони будуть працювати, де вони будуть жити, де будуть жити їхні діти.

“Тому, я думаю, що нова хвиля трудової міграції розпочнеться після того, як відкриються нормально кордони, це буде трудова міграція не просто, щоб заробити грошей, це буде трудова міграція, коли люди будуть шукати можливості виїхати з країни, вивезти свої сім’ї та залишитися назавжди за кордоном”, — повідомляє він.

З 1 липня в Україні очікується нова хвиля міграції, оскільки кордони з ЄС стануть відкритими.

Про це УНН розповів президент Всеукраїнської асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник.

Експерт зазначив, що останні соціологічні опитування показали, що 61% молоді хоче покинути Україну. Більшість з них – виїхати назавжди. Він зазначив, що це пов`язано із безробіттям та погіршенням економічної ситуації в Україні.

Наразі українці не можуть поїхати закордон через обмежене транспортне сполучення.

На польському кордоні знову зросли відмови у в’їзді українцям.

Про це повідомляє аналітичний центр “Європа без бар’єрів” з посиланням на дані Польської прикордонної служби.

Згідно з даними, у першому півріччі 2019 кількість відмов у в’їзді до Польщі для українців зросла на 12%. Повідомляється, що кількість відмов у в’їзді громадянам України на кордоні з Польщею становила 27 923.

Сьогодні міграційні процеси є буденним явищем. Чимало українців та українок бачать для себе більше перспектив розвитку, а розгалужена система каналів комунікації дозволяє дистанційно підготувати ґрунт для життя за кордоном. Проте наприкінці 90-х еміграція була справжньою трагедією та випробуванням для тисяч українських родин, які їхали в невідомість.

Видання “24 канал” пропонує інтерв’ю з львів’янкою пані Любою, яка у 40 років наважилась поїхати на заробітки в Італію у далекому 1998-му.

Коли стався той злам, що ви стали шукати варіанти життя в іншій країні? Це були внутрішні чи зовнішні причини (наприклад, політичні, соціально-економічні)?

До початку 90-х років у мене було непогане життя. Я працювала на залізниці, мала хорошу зарплатню. Але після отримання Україною незалежності настали часи політичної та економічної скрути. Хоча ми дуже раділи здобутій нашою країною незалежності, як і багато хто, я тоді втратила роботу. Нас з залізниці звільнили майже всіх. Люди повально почали виїжджати за кордон на заробітки. Я цього не хотіла. У мене було двоє дітей. І мені було страшно. Але годувати дітей треба. Крім того, дітям потрібно було дати належну освіту. Старша донька вчилась на контракті в університеті, молодша закінчувала школу. Я була розлучена, і коли вже не мала що продавати, довелось пригледітись і до варіанту роботи за кордоном. Я продала все, що могла. Я ходила пішки, бо навіть не мала грошей на тролейбус. Хоча я довго шукала можливості залишитись в Україні. Але їхати довелось. Я не думала про своє майбутнє. Я думала про майбутнє своїх дітей.

Чому Італія? За яким принципом шукали країну для заробітків?

Перш ніж їхати в Італію, я побувала в Польщі у 1997 році. Я поїхала туди на три місяці. Працювала на парниках зранку до вечора, а в неділю я йшла прибирати в магазин. Після того повернулась до Львова, і мені вистачило грошей лише на те, щоб сплатити півроку навчання в університеті своєї доньки. Не більше. Тому хочеш-не хочеш, довелось думати про те, щоб їхати ще далі.

Тодішня еміграція була хвилями, і люди їхали в різні країни, а не одну. Спочатку їхали в Грецію, проте згодом почалися розмови, що їхати туди немає чого. Тож почали їхати в Італію. Але одна країна не може витримати такий наплив заробітчан/заробітчанок. І коли почалися схожі розмови про Італію, то люди поїхали в Іспанію.

Для всіх то була одна тpaгедія – відсутність роботи. Коли обирали країну для заробітків, то намагались їхати туди, де були знайомі або родичі, щоб не їхати у зовсім невідомість. На той час у Грецію поїхали мій брат з дружиною. Тож і я вирішила їхати туди. Але так вийшло, що я попала на аферистів в Україні, які мали зробити мені документи. Ті гроші, які я їм заплатила, пропали. Але я була щаслива, що це трапилось в Україні і я не втрапила у халепу за кордоном. Тоді почала шукати варіанти, як виїхати в Італію. А як шукали варіанти? Питалися в знайомих. Я знайшла таку людину, яка за оплату обіцяла знайти жінкам роботу в Італії – роботу на дому, наприклад, догляд за літніми людьми. Гарантій жодних не було. Але ця людина, принаймні, мене не підвела і дійсно знайшла мені там роботу. Так я вперше поїхала в Італію. Це був 1998 рік.

Італійську встигли опанувати перед від’їздом?

Я зовсім не знала мови. Я купила собі розмовник, намагалась щось вивчити. Але коли сіла в автобус, то зрозуміла – я нічого не знаю. Та й коли приїжджаєш в країну, наживо чуєш італійську, це дуже відрізняється від того, що ти там собі вчиш.

Я їхала в автобусі з 30-ма іншими людьми, і ніхто з них не знав мови. До слова, серед них було лише 3-4 чоловіки. Решта – жінки. Чоловіки на заробітки майже не їхали, бо для них набагато важче було знайти роботу. Бо жінки їхали доглядати дітей або літніх людей, або на роботу прибиральниці. А чоловіки, якщо їм пощастить, могли влаштуватись на будівництво або вантажником. Пізніше наших чоловіків за кордоном побільшало, коли жінки розвідали обстановку. Останні тоді вже викликали родичів на роботу, бо вже з’явилися на місці певні знайомства.

Які спогади з першого дня в Італії зринають у пам’яті?

По приїзду нас поселили в готель. Після обіду до нас прийшов гід і сказав, що за нами по черзі приїжджатимуть. За мною і ще однією молодою дівчиною приїхав італієць. Ця дівчина мала 25 років і теж була зі Львова. Чоловік посадив нас в машину і везе. Їдемо-їдемо, вже вечір, а ми все їдемо. З-за вікна бачили красу італійських пейзажів, море. Але ця краса тебе не тішила, тому що тобі було страшно. Ти навіть не знаєш, куди тебе везуть. Раптом чоловік вигукує моє ім’я. Я відповідаю, що це я. І він мені став говорити слова українською і перекладати їх на італійську. Так я вивчила свої перші 4-5 слів італійською. Потім нас кудись привезли, машина зупинилась, чоловік вийшов на вулицю. Я побачила, що він розмовляє з якоюсь жінкою. Тоді мене покликали, дали слухавку, і жінка, з якою я домовлялась про роботу в Італії, сказала мені, що це кінцева точка. Мовляв, у будинку, до якого ми під’їхали, живуть батьки однієї родини. І я маю за ними доглядати і прибирати, а сеньйора навчить мене мови.

Дівчину, з якою я їхала, повезли далі. Коли машина від’їжджала, то за нею я плакала, як за рідною донькою. Я собі думала: “Дитино, куди ж він тебе везе? Вже ніч надворі”.

Мені пощастило. Я потрапила в адекватну сім’ю, яка жила в містечку неподалік Неаполя. Вони мене не ображали. Але робота була надзвичайно важкою фізично. Це була величезна триповерхова вілла з двома терасами, чотирма собаками, чотирма кішками і чотирма людьми.

І я вже не говорю про моральний аспект. Бо це неможливо описати. Я кожного дня писала до родини листи, і коли мала можливість, відправляла їх.

У цьому всьому мене заспокоювала порядність людей. Крім того, сеньйора дійсно вчила мене італійської. Але того часу було замало. Спочатку обсяг роботи, яку я мала виконати, мені показували жестами. Також мову вчила самостійно після роботи. Ще мені дозволяли дивитись на кухні телевізор. Це дуже допомогло у вивченні іноземної.

Ви планували повертатись в Україну?

Звичайно. Я думала, що попрацюю рік-два, повернусь і більше нікуди не поїду. Але коли через 2,5 роки я приїхала до Львова (більше я не витримала), то зрозуміла, що хочеш-не хочеш до Італії мені доведеться вертатись. Бо, на жаль, у нашій країні нічого не змінювалось на краще.

Ви 2,5 роки пропрацювали на одній і тій самій роботі?

Ні, я її змінила тричі. Роботу ми шукали на привокзальній площі у Неаполі. І українці/українки, і італійці/італійки знали, що там стоять безробітні люди. І коли місцевим потрібні були badante (ті, хто доглядає за літніми людьми), вони йшли на площу.

Як відбувався процес адаптації?

Жінкам, які в Україні були економістками або лікарками, було нелегко. Коли вони радили тим людям, за якими наглядали, зробити грамотно певні речі, то їм відповідали: “Ми тебе не питаємо. Ти тут для того, аби слухати і робити те, що тобі кажуть”. Дуже важко. Так само з дітьми. Якщо жінка лікарка і вона знає, що робити при хворобі дитини, як їй допомогти, то їй не дозволяють цього робити. Від того ти себе почуваєш дуже приниженою.

У мене були інші труднощі. Наглядаючи за літніми людьми, я не спала і терпіла примхи старих людей. Так ставалось не від того, що вони погані, вони просто були старими.

Ви працювали цілодобово?

Звичайно! Коли ми приїхали в Італію, то роботи по годинах для заробітчан і заробітчанок не було. Та її ніхто й не шукав. Бо де ти будеш жити? Ти приїжджаєш туди без копійки.

У вас було з ким спілкуватись? Як організовували дозвілля?

Коли українці та українки чули рідну мову, то вони просто бігли одне до одного, починали дружити. Ти підходиш до чужої людини і розмовляєш з нею так, наче ти знаєш її все життя. Коли я перебралась до Неаполя, то всі наші збирались на площі Гарібальді, бо туди кожної неділі приїздили невеличкі буси з України. Ними привозили листи від рідних, газети, а ми, у свою чергу, могли передати якусь посилку. Але зараз люди там вже не збираються.

З часом самі ж італійці/італійки почали організовувати безкоштовні школи для нас. Переважно, щоб вчити мову.

А потім нам стали давати церкви. Це було щастя. Коли я почула службу Божу українською, почула спів, у мене сльози потекли градом. Для мене це був маленький острівець порятунку. Мені здавалось, що я знову потрапила в Україну.

Багато хто через тугу за рідним домом починав писати вірші. Їх просто неможливо було читати через той крик відчаю, який їх пронизував.

З якими стереотипами та образами про українців ви зіткнулися в Італії? Чи відчували утиск в правах?

Відчувається, що до тебе ставляться інакше. Я вже 20 років в Італії, але я ніколи не звикну, що на мене дивляться “не так”. Я не відчуваю там себе “своєю”. Відчуваєш тугу всередині і біль. Там, де я працювала, до мене добре ставилися, не ображали. Пощастило. Тому що мені відомі випадки, коли у заробітчанок забирали паспорти, закривали в кімнатах навіть без можливості вийти в туалет, давали їм їжу без виделок. Я особисто знаю тих людей, вони з мого міста. Були випадки і нacильства, зґвaлтyвання.

На вашу думку, чи мають українці та українки можливість реалізувались у цій країні?

Наші лікарі/лікарки там ніколи б не могли працювати лікарями/лікарками. Особливо, в такому віці, як я. Інша справа – молоді люди. У них, принаймні, є час отримати освіту в Італії. Наші дипломи там не працюють. До того ж, в Італії злі на емігрантів/емігранток, бо там вважають, що у місцевих відбирають роботу. Разом з тим, сидіти з літніми людьми або прибирати будинки італійці та італійки не хочуть. Бо там треба повністю забути про власне життя.

З якого боку вам відкрилась Італія?

Італія – прекрасна країна. Якщо ти збираєшся кудись їхати і працювати, ти маєш любити цю країну. Інакше ти не виживеш. Зараз морально там жити легше, бо ти знаєш, куди себе подіти (в плані різних засобів комунікації). А тоді була тільки та площа Гарібальді. Раніше було якось дружніше. А зараз всі самі по собі.

Проте тебе ані тут немає, ані там. Тому що в Італії ти сумуєш за домівкою, а в Україні тобі вже хочеться їхати назад. Бо ти вже звикла отримувати певну зарплатню, яка змушує тебе почуватись інакше, аніж з українською зарплатнею.

Ви живете в Італії і в Україну час від часу тільки навідуєтесь. Коли ви зрозуміли, що з звідти вам більше їхати не хочеться?

Коли я вийшла там заміж. Це було непросте рішення, бо розуміла, що все моє життя тепер буде сконцентроване в Італії. Але, зрештою, мої діти та онуки вже виросли. І у них своє життя. Я вже не бачу своєї необхідності у реальній, фізичній присутності у їхньому житті. З рішення 6 років тому вийти заміж в Італії у мене почалося життя для себе. Але майже 15 років я була badante, закритою в чотирьох стінах.

Якою Україна виглядає з-за кордону? Почуття до неї “вивітрюються”?

Ніхто, думаю, не хотів їхати від рідних. Нас життя примусило їхати в іншу країну. Їхати у чужий світ доглядати старших людей, у той час коли твоя ж мама в роках і лишається сама – це зовсім не те, чого хотілось. Не було можливості залишитись в Україні. Це був такий хаос, ніхто нічого не розумів, роботи не було, треба було якось виживати. Я не знаю, чи було правильно, що ми виїжджали з країни. Можливо, якби ніхто не їхав, то й Україна зараз була б іншою і вже міцно стояла б на ногах. Я не знаю. Але тоді склалося саме так. Думаю, зараз могло б бути в Україні і краще. Я не політична людина, але вважаю, що зараз в нашій країні багато чого робиться неправильно. Але чомусь за кордоном любов до України все одно збільшується.

Ви отримали італійське громадянство?

У мене його немає. Але якби було, то від українського не відмовилась би. Я – українка.

Організатори мітингу закликали сказати “ні” економічній міграції та бойкотувати фірми, які беруть на роботу українців. Повідомляє Intermarium з посиланням на Кориспондент

У суботу, 8 вересня, у польському Вроцлаві відбувся антиукраїнський мітинг. Його організатори заявляли, що через українців у Польщі піднімають вартість оренди і купівлі житла. А також що мітинг спрямований не проти самих людей, а проти нечемної антипольської міграційної політики.

Як повідомляється, на мітинг у районі центральної площі прийшли не більше 10 осіб. Виступаючи, вони заявили про дискримінацію, оскільки українці заробляють більше і всюди чути не польську, а українську мову.

На мітингу роздавали листівки, у яких відзначали, що у Вроцлаві за кількості населення трохи більше 600 тисяч осіб проживає близько 60 тисяч українців (близько 10% міста). Там було написано, що через наплив українців зростають ціни на оренду житла, а поляки втрачають робочі місця. Організатори мітингу закликали сказати “ні” економічній міграції та бойкотувати фірми, які беруть на роботу українців.

При цьому поряд зібрався мітинг проти мітингу, на який прийшли близько 25 осіб. Люди тримали в руках плакати з написами, що націоналізм – це не патріотизм, а також задавалися питанням, чи погіршують поляки, які працюють за кордоном, стан справ у Німеччині і Франції. Обійшлося без сутичок.

Варто зазначити, що за декілька годин до початку заходу мер Вроцлава у Facebook написав, що не підтримує мітингу проти українців і вважає його організаторів провокаторами.

У своєму зверненні ресторатор Михайло Гросуляк закликав українську молодь не покидати країну і розвивати свої ідеї та проекти в себе на батьківщині.

Відомий ресторатор Михайло Гросуляк опублікував на сторінці у ФБ відео у якому доволі гостро висловився про те, що молодь масово виїжджає на заробітки за кордон. Чоловік переконаний, що саме сьогодні в країні настав той час, що можна заробити, розвивати своє.

«Я хочу сказати за людей праці. Мені видається, що в країні зараз якраз той період, коли люди лицем повертаються до працевлаштування, робочих спеціальностей. Є купа вакансій, адже люди масово виїжджають за кордон. Я рахую, що то не той період для України, щоб виїжджати за кордон. Вибачте молоді люди, але хто покидає країну, я їх лохами вважаю. Бо в Україні зараз саме той час, коли є вільний простір і можна реалізувати себе в різній області. І прикладом цього є Сергій Кузнєцов, який зі сміття, або з речей, які вже послужили і не потрібні людям, робить унікальні речі. І ми ці речі продаємо в Європу. Слава Богу, він рахує мене своїм менеджером. Шість років тому ми зустрілися. На сьогодні він уже успішний художник, навіть творець. Тішуся, що хоч одній людині мистецтва я можу допомогти».

За інтимом в Україну їдуть ласі європейці, американці і турки з арабами.

За інформацією Міжнародної організації міграції (МОМ), в останні роки Україна разом із Молдовою, Росією, Албанією і Нігерією увійшла в число лідерів з постачання в Європу секс-працівниць.

Що стосується території України, то жриці любові встигли закріпити свої позиції, залучаючи все більше іноземних клієнтів. Україна, як не сумно, останніми роками, перетворилася в країну секс-туризму.

Європейці, турки, араби

Секс-туризмом називається подорож чоловіка або жінки в іншу країну з метою задоволення своїх сексуальних фантазій або потреб. Причому тут має бути присутнім один з двох критеріїв – здійснення всіх цих фантазій обійдеться дешевше, ніж на батьківщині, або буде куди екзотичніше.

Сплеск секс-туризму в Україні почався ще в 2012 році – під час “Євро-2012”. Тоді ж почалася істерика і з приводу боротьби з таким видом туризму. Але роки пройшли, і тепер словом “секс-турист” вже нікого не здивуєш. З кожним роком це все більше набирає популярності.
Британський таблоїд The ​​Sun, наприклад, написав про те, що Україна чекає чергового сплеску секс-туризму після того, як на ринок країни зайде європейський лоукост Ryanair.

Причому таблоїд не вживає слово “секс-туризм”, а говорить про “бурхливі молодіжні вечірки з красивими українськими дівчатами”.
Київ завжди був популярним містом серед молодих іноземців через дуже низькі ціни на харчування, алкогольні напої і проживання, але тепер стануть більш доступними і авіаквитки, наприклад, для британської молоді. Експерти впевнені, що після заходу в Україну європейського лоукосту число туристів помітно зросте, причому йдеться про певну категорію іноземців – молодих і небагатих людей.

Оглядач Віджай Махешварі в європейському виданні Politico говорить про те, що є на українок попит і у турків та арабів, і навіть безпосередньо закликає скористатися дешевизною українських дівчат.

“Багатьом українкам стало ще важче в постреволюційній Україні, ніж раніше. Зарплати різко впали, в той час як інфляція різко зросла. Багато з них досі прагнуть шукати більш стабільного майбутнього на Заході й очікують лібералізації візового режиму з ЄС”, – міркує оглядач.

Дешевше не буває

Головна причина поїздок в Україну – тут дешево. Наприклад, послуги повії у Великій Британії коштують близько 300 євро на годину, в Польщі ця сума становить близько 100-150 євро, а в Україні все значно дешевше. Деякі дівчата працюють за 20 доларів на годину. Тільки елітні жриці любові оцінюють себе дорожче. За 2000 гривень можна зняти віп-жрицю кохання на всю ніч.

В інтернеті маса оголошень на таку тему. Дівчата пропонують секс за копійки. Зовсім недавно депутат Верховної Ради Сергій Лещенко запропонував легалізувати секс-туризм.

“Легалізація дасть гарантії соціального захисту для працевлаштованого населення, фізичної безпеки і направить гроші в бюджет. Багато країн це використовують ще і як туристичну принаду. Українці не повинні бути дурніші цих держав”, – заявив Лещенко.

Навіть Майдан і військові дії на території країни не відлякали секс-туристів. Іноземці їдуть в Україну за дешевим сексом. З кожним роком їх потік тільки збільшується. Логічно, що держава повинна щось отримувати від такої діяльності, але ініціатива зависла в повітрі. Поки багато європейських країн успішно на цьому заробляють.

“Останнім часом у місті стало дуже багато туристів із Туреччини. І всі поголовно чоловічої статі. Коли їх зустрічаєш, вони або вже гуляють з нашими дівчатами, або гуляють в активному пошуку цих самих дівчаток. На Бесарабці і Хрещатику, в “Гулівері” і “Пасажі” вони ходять поодинці й цілими групами в пошуках цікавих пригод та доступних розваг. Щоб до нас західні інвестори так табунами їздили, як турки за дівчатами!” – написав на своїй сторінці в ФБ депутат Київської міської ради Олексій Давиденко.

Самі дівчата, які займаються таким видом діяльності, не в захваті від легалізації. Вони впевнені, що це тільки змусить їх підняти ціни на свої послуги. Адже доведеться платити податки. Плюс, як кажуть, жриці любові, для отримання офіційного дозволу на заняття проституцією доведеться пройти через численні бюрократичні перешкоди, а значить, багато хто так і  займатимуться цим нелегально. До того ж не кожна жінка зізнається в тому, як саме вона заробляє гроші.

Секс-доставка

Секс у вихідні – популярний напрямок в Україні. Багато представниць найдревнішої професії займаються новим видом проституції, який називають independent sex-escort.

В інтернеті можна знайти безліч сайтів, які повністю присвячені таким послугам. Повії створюють власні англомовні сайти. На них можна знайти багато відвертих фотографій, а також докладний опис всіх принад і способів, які надає дівчина.

Дівчата “вік-енд” працюють без сутенера і виходять на роботу лише за кордоном. Їх можна зустріти в багатьох мегаполісах Європи, а також курортних містах по всьому світу. Офіційна статистика щодо “вік-енд проституції” відсутня, але представники “бізнесу” стверджують, що зараз в Україні живуть кілька сотень подібних путан, і їх кількість постійно зростає.

“Почала працювати під час “Євро-2012″. Потрібні були гроші. Тоді година часу для іноземця коштувала від 100 до 500 доларів або євро. Заробила добре. Зрозуміла, що не хочу втрачати час за копійки. Так повністю перейшла на іноземних клієнтів. Гроші в руки не беру, клієнт відразу переводить на картку гонорар. Мене це влаштовує. Вже є постійні клієнти. Так би мовити, база клієнтів напрацьована роками”, – на правах анонімності розповіла столична дівчина за викликом.

Є такі клієнти, які вважають за краще вихідні провести в Україні. Потрібно лише в пошукову систему вписати Kiev.Gіrl – і безліч сайтів перед потенційним споживачем. В середньому елітний тур коштує тисячу євро. В тур включено проживання в готелі з саунами плюс дівчина в супровід. Переліт у вартість не входить. На сайтах, які пропонують послуги дівчат-перекладачок, ті майже оголені. Зрозуміло, що це орієнтовано не на традиційних туристів. Найактивніші в цьому плані турки. Так само активно приїжджають німці, італійці, ірландці, американці.

Неповнолітні – в ціні

Заманюють іноземців у нашу країну і молоденькі представниці послуг-“полунички”. Стрімко процвітає дитяча проституція. Підлітки 12-16 років самі пропонують послуги. Починається все з інтим фото, потім відеодзвінок по Скайпу, а далі – приїзд іноземця в Україну.

“Школярки активно торгують інтим знімками, відео. На перший погляд, легкі гроші сприяють швидкому звиканню. Особливо це стосується дівчаток і хлопчиків із сімей з маленьким достатком”, – говорить дитячий психолог Марина Ігнатьєва.

Організація Об’єднаних Націй виражає стурбованість розвитком дитячої проституції в Україні. Україна є одним з основних напрямків для секс-туризму з Європи. В нашу країну їдуть не тільки звичайні чоловіки, охочі до жіночого тіла, але і збоченці.

Хто хоч раз бував у Таїланді, знає, що весь Бангкок – один великий бордель. Щоб знайти дівчинку від 12 років, досить вийти на вулицю і пильно подивитися на вподобану тайку. У тутешніх таксистів завжди є в бардачку каталог дівчаток.

Страшно уявити, якби дівчатка-українки шукали клієнтів на Хрещатику і Дерибасівській цілодобово. Все ж різниця в тому, що для тайок це норма, але українки виховуються інакше, так що цьому бізнесу з тіні судилося вийти не скоро.

Продано!

Ідея “продавати найдорожче” через інтернет належить американцям. Одного разу лесбіянки зі штату Массачусетс влаштували аукціон – пустили з молотка свою невинність.

Є й такі дівчатка в Україні, які продають свою цноту іноземцям. Ціну ставлять різну: від 1 тис. грн до 20 тис. доларів. Природно 20 тис. доларів ніхто не отримує, клієнт збиває ціну, а дівчина, щоб заробити хоч якісь гроші, погоджується.

До такого способу заробити багатьох дівчаток спонукає інтернет. Іноземці, які хочуть купити “перше місце”, в Україну їдуть вже за домовленістю. І найчастіше все обговорено заздалегідь, ніхто не шукає такий товар за місцем.

18-річна модель Олександра Хефрен із Румунії виставила свою цноту на аукціон ескорт-агентства за 2,3 млн євро. Бізнесмен із Гонконгу купив першість. За договором, першу зустріч будуть супроводжувати організатори аукціону, оскільки агентству належить 20% комісійних.
Італійська модель Рафелла Фіко в 2008 році продавала свою незайманість – причому за 1 мільйон євро.

Звичайно ж, такі суми для наших дівчаток фантастика. Часто це від 100 до 500 доларів, не більше… а деяким на додачу ще й букет хвороб.
Тільки днями правоохоронці виявили та ліквідували канал секс-туризму на території Дніпра. За повідомленням прес-служби Національної поліції, даний бізнес організував 26-річний громадянин Азербайджану, який має в Україні дозвіл на проживання.

“Він запрошував заможних іноземців у Дніпро під виглядом наукових зібрань, міжнародних конференцій і зустрічей, з метою обміну досвідом. “Вчені” прибували в аеропорти Запоріжжя, Харкова, звідки їх на автобусі доставляли в пункт призначення. Бізнесмен надавав гостям поселення в готельних комплексах, де “науковців” знайомили з їхньою програмою, а після пропонували вибір, де і як іноземці можуть розважитися. Також організатор дійства надавав можливість знайомства гостей із Дніпром за участю екскурсовода, а ця послуга теж користувалася попитом. Ці секс-тури були не з дешевих: за 4 дні перебування (з четверга по неділю) іноземцям потрібно було заплатити кілька тисяч доларів. Обслуговували дорогих клієнтів близько 30 дівчат, чий вік коливався від 18 до 25 років”, – повідомляє Нацполіція.

Так що, як бачимо, повільно і впевнено в країні розвивається не ринок стартапів чи біткоінів, а тіньовий ринок проституції. І що з цим робити – нікому не відомо. Суспільство не готове говорити на цю тему, дівчата намагаються заробити, іноземці мастаки платити за послуги, а держава просто закриває очі на те, що відбувається. А поки ж в Україну їздять не тільки молоді європейці на бурхливі вечірки, але й “респектабельні вчені” на конференції.

У Чехії протягом першого півріччя 2017 року українцям було видано понад 4000 дозволів на роботу, тоді як за весь минулий рік – лише 2300.

У повідомленні наголошується, що рік тому за розпорядженням уряду “у випробувальному режимі” почалася реалізація спеціальної програми по залученню до Чеської Республіки кваліфікованих кадрів з України. Потік заяв на отримання так званих “робочих карт”, згідно з даними МЗС Чехії, стає дедалі більшим.

Найбільшим попитом на чеському ринку праці користуються швачки, слюсарі, кухарі, а також водії автобусів. Міністерству закордоннх справ вже кілька разів довелося збільшувати квоти на видачу “робочих карт”. Згідно з планом, квота на 2017 рік становить 10 200 заяв на отримання “робочих карт”.

“Кількість прийнятих нами заявок постійно зростає. За два останні роки в чеських представництвах в Києві і Львові потік заяв збільшився приблизно в 10 разів”, – зазначає співробітник прес-відділення МЗС Чехії Ірена Валентова.

Безробіття, складна економічна ситуація та низький рівень життя штовхають українців на пошуки  кращої долі  за кордоном. Так відбувається вже не один десяток років.  Трудова міграція, розпочавшись у дев’яностих, триває дотепер. Сьогодні фактично кожен п’ятий українець заробляє «копійку» на чужині – більшість із них на території Російської Федерації.

Усвідомлюючи, що в українських реаліях часто неможливо забезпечити добробут родини, чимало наших співвітчизників наважуються на ризикований крок – шукають роботу на чужині. Стягаються на останні гроші й усіма правдами і неправдами перетинають омріяний кордон. Що чекає наймитів у нерідній країні – невідомо. Майже кожен український заробітчанин – це окрема історія та особиста драма.

Трудова мігрантка з Івано-Франківщини Оксана Петренко (ім’я змінене) 

розповідає, що пройшло декілька років, перш ніж вона отримала право легально працювати у чужій країні. «Тут більшість нелегали. На ділі це означає – безправні люди, з якими можуть поводитись так, як забажають. А скільки наших зникло безвісти? І до них нікому немає діла», – жінка сумно констатує гірку істину.

Важко усвідомлювати те, як до наших заробітчан ставиться Батьківщина. Українські чиновники і пальцем не поворухнули, аби укласти, приміром, з урядом Італії угоду стосовно трудових мігрантів. Такі угоди з державами, у яких працюють українці, дозволяли б нашим співгромадянам працювати легально і сплачувати податки. Й ці податки з часом перетворилися б на пристойну європейську пенсію. Але, як це часто є з українською владою, «віз і досі там».

Ще одним кроком, який мав би зробити український уряд для захисту своїх громадян за кордоном, є створення центрів з наданням адаптаційної та правової допомоги. На цей час маємо лише українські посольства і консульства. Проте заробітчани знають: туди можна не звертатися, бо проблеми українців там на останньому плані.

Натомість трудові мігранти рятуються власними силами. Об’єднуються в громадські організації, допомагають один одному і спільними зусиллями виборюють свої права. Українці вже звикли до байдужності своєї влади. Більш наполегливі працюють над вивченням своєї мови та здобуттям професійних навиків і досягають визнання в чужій країні. Через роки поневірянь багато наших співвітчизників таки стають легальними працівниками і навіть отримують громадянство чужої країни.

Проте, більшість мріє рано чи пізно повернутися на Батьківщину. На зароблені важкою працею гроші люди будують собі житло – чи не в кожному прикарпатському селі є будинки, жителі яких на заробітках. Заробітчани сподіваються, що праця на чужині дасть змогу забезпечити своїх дітей і накопичити щось на старість.

Ось тут і постає ще одне болюче питання – соціальне страхування. Легальні працівники, які сплачують  податки в чужій країні, сподіваються на гідну пенсію. Вона може складати від 500 євро і вище. Але при поверненні в Україну гастарбайтери ризикують або не отримати нічого, або лише пенсійну «подачку» від українського уряду в розмірі 1000 гривень.

Хоча проблема у цьому плані лише формальна. Затримка знову ж таки у бездіяльності нашої влади. Досить лише  укласти на міждержавному рівні угоду про соціальне страхування й українські  громадяни зможуть отримувати пенсію тієї країни, де вони її заробили і де платили податки.

А поки що українці за кордоном борються за місцем під чужим сонцем. І плекають надії на позитивні зміни в Україні. Більшість заробітчан хочуть повернутися додому, якщо ситуація в рідній країні зміниться  й вони отримають захист і стабільність.

Катерина Солодка – спеціально для “Український Простір Прикарпаття”