Дорога вчителька! Пише вам мама однієї дев’ятирічної дівчинки. На жаль, моя дочка не хоче переходити в іншу групу з англійської. Вона маленька і їй подружки важливіше, ніж погані оцінки. Перестаньте, будь ласка, говорити їй, що її батьки недостатньо стараються, щоб навчити її англійської мови. Зрозумійте, батьки для своїх дітей – авторитети. І те, що ви їй постійно намагаєтеся пояснити, що я і її тато недостатньо здатні, або талановиті, або посидючіші, а просто кажучи, – разгильдяї – руйнує мою дитину. Ні, я не прийду більше в школу, щоб поговорити, як ви про те просите в щоденнику червоним розгонистим почерком. Тому що в минулий раз ви зловили мене і прямо при дитині відчитали мене за мою погану поведінку. При дитині відчитали її мати.

Так, що я виправдовувалася як овечка. Я не хочу бути овечкою в очах моєї дитини. Я хочу бути міцною і надійною. Скажу вам по секрету – я взагалі-то мати-пантера. Просто побоялася, що в школі така поведінка не зовсім доречно. Тому нам краще більше не зустрічатися. Овечу шкуру я викинула. Я не знаю, як пояснити сучасній школі, що батьки взагалі не повинні займатися уроками з дітьми. І якщо у дитини не виходить, то це проблема вчителя, невідповідності програми за віком, підручника, завищених очікувань, і так далі.

Добре, добре. Нічого ми нікому не доведемо і будемо намагатися займатися вдома. Хочу пояснити вам, що з моєю дочкою займається її тато, мій колишній чоловік, який відвідує її два рази на тиждень. Так, він не завжди виконує завдання хоча, якщо чесно, я не можу повірити, що вчений не може правильно зробити завдання в електронному журналі. Але і витрачати час на доказ його правоти ми теж не будемо. Добре, він завжди виконує не те, що ви задали. Припустимо. Знаєте що? Дочка чекає його і хоче займатися тільки з ним. І я, чесно, не здивуюся, якщо насправді вони займаються німецьким. Або взагалі грають в карти. Нам не все одно. Так. Взагалі все одно, і я не буду його картати за недолік старанності. І скандалити не буду. І ні, він займається не “абияк”.Англійську вона як-небудь вивчить. А ось своє дитинство і спілкування з батьком не поверне ніколи.

Так, нас всіх влаштовує трійка. Я особисто вивчила англійську за місяць життя в Нью Йорку, коли мені було вже 24. Володію вільно. Так, я вважаю, що нинішня трійка ніяк не вплине на її майбутнє. Ні, я не вірю в «клеймо трієчниці». Ні, я не вважаю посидючість важливою чеснотою. І підручник Верещагіної мені здається антипедагогічним, і, вчися я по ньому в Нью Йорку, то швидше за всезаговорила б по-іспанськи. До питання про те, чому інші діти можуть вивчити англійську за цим підручником. Частина з дітей талановиті і мають схильність до мов і навіть займаючись самостійно дуже успішно опановують мовою. Або, наприклад, вони це роблять з репетитором. Ні, я не вважаю за потрібне найняти репетитора.

Тому що до приходу репетитора потрібно ще додатково займатися, а я не розумію, навіщо займатися тим, що дитинамайже не застосовує в житті. І до чого у нього зараз немає ні здібностей, ні інтересу. Так, я вважаю не всі здібності потрібно рано розвивати. Потім, репетитор коштує 1500 рублів за заняття, тобто 3000 в тиждень, 90000 на рік.За 7 років школи – це майже 10 тисяч євро. Сумовитих занять за підручниками граматики і сумнівними аудіозаписами. На ці гроші я років через 5 можу на два місяці поселити мою дочку в Лондоні і найняти веселу молоду вчительку. Вони будуть гуляти по весняному Лондону, всипаному жовтими нарцисами. Розумієте різницю? Так само як і я, вона вивчить англійську за пару місяців. Або так само як її батько, вивчить її, підсівши на який-небудь американський серіал. Саме тому в очах нашої дочки нам так важливо залишатися надійною опорою. Щоб спиратися на наш досвід. Який значно продуктивніше, ніж шкільна програма. Будь ласка, скажіть їй, що ми, її батьки, класні.

П‘ятий президент Петро Порошенко звернувся до президента Володимира Зеленського з відкритим листом. Цитуємо текст:

“Шановний пане Президенте! Звертаюся до Вас, прямуючи з Києва на Конгрес та Саміт Європейської народної партії – найвпливовішої політичної родини в Європі, членами якої є керівництво структур ЄС та багатьох держав-членів.

Саме там будуть формуватися рішення, серед іншого – і щодо перспектив посилення санкційного режиму проти Росії, і щодо механізму післявоєнної відбудови України, і щодо можливості надання нашій державі статусу кандидата на членство в Євросоюзі на засіданні Європейської Ради наприкінці червня.

Маю відповідне офіційне запрошення від президента Європейської народної партії. Є оформлене відрядження, підписане головою Верховної Ради України. Заплановано мої виступи на Конгресі та Саміті ЄНП, низку зустрічей з керівниками ЄС, держав та урядів країн, лідерами європейських партій.

Після того, як абсолютно незаконно було зірвано мою поїздку у складі офіційної парламентської делегації на Парламентську асамблею НАТО, де я мав намір відстоювати надання Україні ПДЧ на саміті Альянсу цього року, сподіваюся, що висновки зроблено і ніхто вже не перешкоджатиме моєму виїзду до Роттердама.

На тлі зовнішньої загрози надзвичайно важливо зберігати єдність та скоординованість наших зусиль, уникати будь-яких внутрішніх розбратів і спільно працювати на всіх можливих міжнародних майданчиках, а особливо таких вагомих, як Європейська народна партія.

Хочу наголосити: головний сигнал, з яким прямую до Роттердама, – надати Україні статус країни-кандидата на членство в ЄС вже в червні, шо символічно збігається з п’ятиріччям запровадження безвізового режиму.

Другий сигнал – це підтримати Україну у відсічі путінської агресії та відновленні територіальної цілісності. Це – наша спільна війна і тому дайте Україні більше зброї, а рашистам – більше санкцій!

Третій сигнал – це надання нашій державі достатньої фінансової допомоги під час війни та схвалення “Плану Маршалла 2.0″ для післявоєнної відбудови.

При такій ясності в цілях та меседжах у чиїх інтересах зупиняти мене на кордоні?

Український народ в ці складні часи заслуговує на мудрість політиків. Запорукою наших успіхів завжди були міцне військо, внутрішня єдність, потужна міжнародна підтримка та солідарність.

І сьогодні всі разом – і влада, і опозиція, і громадянське суспільство – працюємо для розбудови сильної незалежної демократичної процвітаючої європейської України.

Разом переможемо. Слава Україні!”

У свій день ангела я отримала звістку про загибель мого сина – морського піхотинця Теодора Осадчого.

Є події, які ділять наше життя навпіл, брутально руйнуючи той світ, який вибудовувався десятиліттями… Війна перекреслила більшість з того, чим я дихала всі ці роки третього тисячоліття. Замість сенсу — лише безутішні варіанти імітації якогось існування і одне-єдине бажання — убивати ворога, нищити орду сатанистів як всесвітнє зло, яке не те що не можна залишати непокараним, його взагалі не можна залишати…

Раз у раз повертаюся у той сонячний день — свято пресвятої Покрови 14 жовтня 2000 року, коли Господь дав мені сина. Я назвала тебе Теодором. З першої ж миті нашого знайомства мене знесла хвиля неймовірно щасливого материнства. Я націловувала рожеві п’яточки, люляла, співала, насолоджувалася зв’язком, який буває тільки між матір’ю і дитиною.

І побігли, ніби стрічка кіно, дні та роки. Перші кроки, перші слова, перша коляда. Пригадую, як ретельно старший брат Адам разом із тобою вчив колядки, щоб на Різдво сповіщати добру новину з користю для вашого спільного бюджету…

Потім Адам разом із другом записалися у секцію карате, і ти став відвідувати заняття разом із ними. Ти був у групі молодший від усіх на 3 — 4 роки, але це не завадило тобі бути нарівні зі старшими.

Ти ріс міцним, гармонійним, спокійним та виваженим. Твої вчителі знали тебе як учня з цікавим світоглядом та оригінальним мисленням. Ти мав багато захоплень — грав на піаніно, на гітарі, в театрі! Багато малював та робив поетичні спроби.

Ти грав у театрі “З вулиці на сцену” у виставі “Майже Гоголь, майже Вій”. Але коли тобі запропонували стати моделлю — обурився. Такий кумедний був…

Останній епізод у кольоровому кіно — це твій день народження, 14 жовтня 2021 року. Ми провели його разом, просто ти і я… Гуляли в місті, потім у торговельному центрі купили джинси твоєї улюбленої фірми й обідали в ресторанчику… Говорили про все на світі та сміялись, сміялись, сміялись…

За декілька днів ти підписав контракт із ЗСУ, був дуже гордим і щасливим, що пройшов тестування у ряди морської піхоти. Ми прощалися спішно — коротко обійнялися перед дорогою. Ти писав мені, що все добре, що зустрів справжніх друзів — братів, що згадуєш рідний дім. Ти приїхав на Новий рік додому лише на добу, щоб зустріти 2022-й разом з коханою Юлею, мене на той час не було в Україні…

А вже у лютому ти сказав Юлі, щоб приїхала до тебе не пізніше 18 — 19 числа, бо на наступні вихідні вже буде війна… Ти скинув мені декілька світлин з коханою, розказав, яка чудова в тебе дівчина — і моя майбутня невістка…

24 лютого о 5.00 вас підняли по тривозі. Ти швидко мені передзвонив і попросив благословити тебе на війну. Спросоння я не зрозуміла, наскільки це серйозно, і просто попросила тебе всюди, куди б ти не йшов, пускати вперед Ісуса, і йти за Ним. Я читала акафіст до Богородиці й псалтир у святому переконанні, що кожного ранку отримаю від тебе 4.5.0. Так і було. Двадцять три дні війни… Ми перестали говорити по телефону, лише переписувались у вайбері та телеграмі. Разом із новинами про війну поступово стали зникати й розчинятися кольори, але ми ще продовжували спілкуватися короткими есемесками.

Ось що писав мені з війни ти, мій коханий син Теодор:

— Слава Україні, мамо! Вони пішли в наступ, атакували з різних сторін

— Все буде добре, мамо. Я подзвонив братові Піо й отримав від нього благословення, весь монастир за нас молиться. (Монастир василіян у Херсоні, де Теодор бував раніше, коли проходив християнські табори на Джирилгачі.)

— поки що Миколаїв відбили — у сзч не буду втікати — морська піхота не здається

— 4.5.0., місто під контролем

— тримаємо оборону міста

— вони деморалізовані

— 4.5.0., деякі йдуть на наш бік

— у нас тихо декілька годин

— все на нашу сторону грає

— в рашці будуть бунти, тоді вони прокинуться

— 4.5.0., новини читаю і тільки радію

— бомжі у Львові допомагають збирати пляшки на бандера-смузі!!!)))

— це все серйозно, мамо!

— сьогодні була наша черга їх бомбити

— обіймаю тебе

— 4.5.0., все добре, Мамо! Слава Україні!

— все добре й тихо — настрій на висоті

— 4.5.0. Україна переходить з режиму оборони в режим контрнаступу

— мам, щоб ти розуміла, вчора колона 50 танків їхала. сюди. вони всі порозбігались. вчора ще вертушка хотіла приземлитись. ми вже готові були зустріти. але вони махали руками з вертольота, щоб наші не вбивали. скинули броню, зброю. десантувались голі, босі й порозбігалися у різні сторони

— 4.5.0. з Криму лізуть, все знають. 4 крейсера гуляють під Одесою, бояться заходити

— Мамо, весь світ тепер знає про Україну!

— у нас купа грошей, ми будемо в ЄС! в НАТО!

— болючий цей шлях. Але ми доказали всім!

— я гордий, що я в най-найкращій армії світу!

— 4.5.0. Героям слава! зі мною все добре, настрій ок. Звик, така наша доля

— Мам, тут гради. я цілий, здоровий пишу. електрики нема, київстар вишка лягла. я живий, мам

— 4.5.0. тамада хороший і салюти цікаві. вони не взяли місто. не дамо

— люблю, цілую. тримайся, мамо

4.5.0. — це твій останній меседж, датований 18 березня. 1-ша година 42 хвилини…

Напередодні, у четвер, 17 березня, о 10-й вечора, моє серце розривалося від хвилювання, я набрала тебе й почула твій голос. Ми говорили довго, хвилин 15. Я мліла від щастя чути твій голос, за яким так заскучила. У ньому не було жодного хвилювання, жодного страху чи невпевненості, тільки мир, спокій і залізна витримка в голосі… Яка ж я була щаслива тебе чути!!!

Ти заступив у наряд о 4-й ранку, разом з тобою на бойовому посту був ще Тимур, твій побратим. А о 5-й годині 9 хвилин пряме попадання ворожої ракети у військову частину в Миколаєві віднесло твою чисту душу, мій дорогий лагідний сину, до вічних осель. Я довідалася про це не одразу, ще днів п’ять я божеволіла, поки тривали розкопки казарм. І аж 23 березня, на день ангела Галини, син Адам подзвонив мені й сказав: “Мамо, Теодора з нами більше немає…”

Синочку, Теодоре… Тепер ти лежиш за 15 хвилин ходьби від нашого будинку, на Алеї Слави, неподалік обеліску із Архистратигом Михаїлом, що береже спокій полеглих синів України на Личаківському кладовищі. Я хотіла поховати тебе на нашій малій Батьківщині, на Кропивниччині, там, де лежить рід моєї матусі. Але пані з Міністерства оборони сказала: “Це вже не тільки ваш син, це син України… Йому належить бути там, де герої”.

Скоро Великдень… Я мушу вчитися жити без тебе. Робити щось для України, яку ти так любив… Я буду робити. Я буду воїном, лише на своєму фронті, сину, щоб ти був впевнений, що навіть після твоєї смерті є кому любити й захищати Україну. Але навіть якщо мені вдасться убити тисячу нелюдів — це не загоїть моєї відкритої рани… Це не виправить тої кривди за убитих дітей Бучі й Маріуполя, які мене болять так само, як
ти…

Я більше не боюся смерті. Я не знаю, коли ця година прийде до мене, але я знаю, що там, де ти, — там тільки світло й радість. І мені треба жити так, щоб по завершенні земної мандрівки я також пішла туди, де зможу нарешті пригорнути й поцілувати тебе, мій сину, мій дорогий захиснику України.

Галина ОСАДЧА

Лист матері дев’ятикласниці до вчительки підкорив інтернет мережу.

Лист розмістили на порталі “Пошепки”. І він викликав неабияке обговорення серед користувачів у мережі.
“Дорога вчителька! До вас звертається мама дев’ятирічної дівчинки.
Мушу зазначити, що моя доня не проявляє особливого бажання переходити в іншу групу з англійської мови, попри те, що цього хочете ви.
Ми говоримо про дітей, яким комунікація та друзів важливіші, ніж хороші оцінки в щоденнику. і це нормально.

Також по-людськи прошу вас припинити говорити моїй дівчинці, що її батьки погано її виховують і не стараються допомагати їй з навчанням. Думаю, ви й самі знаєте, що батьки для дітей — авторитети. І незважаючи ні на що, вони повинні залишатися такими для них завжди. Натомість ви намагаєтеся нав’язати Поліні, що її тато та мама не здатні дати їй правильне виховання. Ви називаєте нас безвідповідальними розгильдяями. Повірте, цим ви робите гірше передусім моїй дитині.

Я не прийду більше до школи, скільки б ви мене туди не викликали. Коли я була там востаннє ви відчитали мене, як неслухняного учня, просто на очах в моїй Полінки. Тим самим ви принизили мене перед дитиною. Я змушена була виправдовуватися перед вами, хоча ми одна одній нічого навіть не винні. Я не бажаю більше бути овечкою в очах моєї дитини. Я хочу бути опорою для своєї доні, а не нікчемою.
Скажу вам також, що маю складний характер і вам просто пощастило, що я не рознесла минулого разу пів вашого класу. А все тому, що на відміну від вас я можу стримуватися. Тому надалі нам краще не бачитися. Овечу шкуру я вже викинула. Також хотіла б донести до вас те, що в сучасній школі, що батьки взагалі не повинні займатися уроками з дітьми. Якщо у моєї Поліни не виходить щось, то це не наші з чоловіком клопоти, це вже проблема вчителя, невідповідності програми за віком, підручника, завищених очікувань і так далі.

Якщо ви не дослухаєтеся до моїх слів, то нам доведеться займатися вдома, бо школа виявиться місцем, де перебування обертатиметься дітям психологічними травмами. А ще хочу зазначити, що насправді з Полінкою займається її тато. Він у нас також викладає і ніколи досі не дозволяв собі подібного у ставленні до своїх учнів та їхніх батьків. Тому я не дуже вірю, що доцент кафедри математичних наук не може правильно зробити завдання з початкової школи. Але витрачати час ще й на це не будемо. Ви вже мали б зробити висновок, що нам не все одно на доньку. Ми – не ідеальні, але таких і не буває. Ну хіба що ви, зважаючи на вашу самопрезентацію в школі. Словом, скандалити я не хочу.

Якось моя донька англійську точно вивчить. А втрачене дитинство вже не поверне. Тому мене цілком влаштовує 5-ка по 12-ній системі. Я особисто вивчила англійську за місяць життя в Нью Йорку, коли мені було вже 24. І ні про що не жалію. Тому ваші зауваження та незадовільні оцінки ніяк не вплинуть на майбутнє моєї доні. Та й слухняність з посидючістю я не вважаю хорошими якостями сучасної дитини. Маю ще декілька зауважень щодо того, чому акцентування уваги на вивченні саме вашого предмету є повним безглуздям.
Так, частина учнів талановиті і мають схильність до мов. Але за таких умов і при потребі вони самостійно або з окремим репетитором усе засвоять. Але я не розумію, навіщо займатися цим дитині, яка просто не хоче цього. У більшості в такому віці немає ні здібностей, ні інтересу. Але з часом їх можна розвинути. А підручники, на які ви збираєте гроші кожні пів року, нічого нам не дають. за ці кошти я найму доні репетитора або в Лондон відвезу. Розумієте різницю? Поліна зможе вивчити все за кілька місяців, як це зробила я. Тому не потрібно гнобити та принижувати її за те, що вона обирає дитинство, а не вас. І ще раз попрошу не руйнувати авторитет та надійність батьків в очах їхніх діток. У нас теж є досвід і ми також вчимо значно продуктивніше, ніж будь-яка шкільна програма”, – написала матір

Джерело: ZN.UA  Автор: Звичайний вчитель.

Несвяткові думки напередодні Дня вчителя.

Від редакції: Ось і настав ще один День учителя. День, коли у вічному протистоянні «школа — суспільство» запановує перемир′я. Коли замість взаємних претензій та образ звучать теплі слова і роздаються нагороди.

Так, ми знаємо чудових учителів – харизматичних, сильних, талановитих, які у професії саме тому, що не можуть без неї. Такої складної, часто невдячної й водночас прекрасної.

Але ми знаємо й інших – тих, котрі дозволяють собі приниження гідності, нетолерантність і навіть жорстокість. З іншого боку, що було першим — курка чи яйце? Суспільство винне в тому, що така школа, чи школа винна в тому, що таке суспільство?

Учителі нарікають на падіння їхнього авторитету й статусу, і слушно. Але до цього доклали руку й самі педагоги. Вони зі своїми профспілками неодноразово забезпечували всі вибори та всі лояльності за командою згори. Пам′ятаєте, як на провладних мітингах і демонстраціях збирали бюджетників за списками? Як спускали рознарядку — від кожної школи стільки-то представників. І вчителі мовчки йшли, бо «що ж удієш, начальство примусило». Не всі, звісно. Але тих, хто протестував, доки колеги сором′язливо відводили погляди, можна на пальцях порахувати.

«Я не мовчу… Я підводжуся там, де решта сидять, а то й лежать, — розповідав один директор школи. — І мені боляче, коли поруч — жодного союзника… Жоднісінького! Постійно. У всіх ситуаціях. Колись, у далекому 2005-му, мені у вічі кинули: «Ви вчитель? Учителі — це останні люди». Виявляється, той, хто це сказав, був із села, в якому вчителями робили вибори під Януковича. Я мав тому чоловікові розказувати, як мій колектив послідовно дотримувався закону і справедливості? Як мені доводилося виводити із залу для голосування «спостерігачів» та «журналістів» від влади? Але таких, як я, ЗМІ «не бачать», а біографію і образ учителя мені роблять на прикладах різних паскуд. Із цим я теж ніколи не змирюся».

«Ну й де ж у ЗМІ, серіалах та фільмах той учитель, якого люблять і поважають? — каже знайомий педагог. — Хоча б такий, як у радянських фільмах колись? Невже сьогодні в Україні немає Шаталових і Амонашвілі? Є».

Претензії, біль і образа, які відчуває конкретний учитель, бачачи ставлення до себе суспільства, виправдані. Але претензії спільноти педагогів — ні. Тому що за всі ці роки вони так і не заявили про себе як про спільноту, не об′єдналися й не спробували врятувати професію, а з нею — і країну. Ні вчителі, ні їхні профспілки не примусили владу здригнутися, обстоюючи достойну зарплатню та якість освіти. І таку спільну бездіяльність, таке втягування голів у плечі виправдати важко. Бо це злочин перед майбутнім країни.

Напередодні професійного свята вчителів ми отримали лист від одного з них. Адресований він, власне, суспільству. Автор просив не називати його імені. Вчителі продовжують кричати поодинці, але за всіх. Ну що ж, буде справедливо дати їм слово.

«Ніколи не вважав день учителя (з маленької в українському суспільстві) святом, бо це — день лицемірства. Слово «вчитель» стало символом приниження в українському суспільстві. А самому суспільству треба спочатку, як мінімум, зрозуміти, навіщо йому ця держава, що саме воно будує, а далі — навіщо йому якісна освіта, в чому її цінність.

Так, я вчитель, поки що, і не знаю, чи пишаюся зараз цією професією. Жалкую, що багато років тому не кинув усе це, — не варто було лишатись. Бо я – український учитель, учитель у суспільстві, в якому якісна освіта не є цінністю. Одразу хочу вибачитися перед лікарями, — так, вас теж суспільство кинуло в пекло безкоштовного популізму напризволяще, ми в одному з вами пакеті для трупів.

Ми, вчителі, — заручники країни, громадяни якої погано розуміють свою потребу в ній, не мають мети її розвитку. І, як наслідок, — не знають, навіщо їм навчання. Тому й дозволяють невипадковим людям робити в освіті все, що їм заманеться, для власної користі. І заручниками на цьому підводному човні стають усі, коло замикається.

Весняний карантин проявив те, що вчителі знали давно, — для більшості батьків школа є місцем перетримування дітей. Лише після результатів тестування знань виникають питання: «А чому в моєї крихітки гірше ніж у…», хоча ця проблемка швидко губиться серед питань важливіших — про колір нової автівки чи вибір напрямку майбутнього відпочинку.

Школа перетворилася на один суцільний клубок заплутаних проблем: залякана жебрачка, всім винна. Звісно, розпочався негативний відбір, висококласних фахівців у ній ставало дедалі менше. Слиняво-цнотливі об’яви-моління шкіл про вакансії для «найкращої вчительки», «відгукнися!», для «полишених діточок» уже нікого не дивують — розшукують педагогів тепер цілими списками для однієї школи навіть посеред навчального року. Вчити дітей стає нікому, а якісно — взагалі: рік у рік ситуація гіршає.

Наступне тестування PISA кращим не буде, і реформа НУШ ситуації не змінить, бо реально вона лише консервує чинну систему пострадянських відносин в освіті — зарегульованість, підлеглість, маніпулятивність. Гасла яскраві, але ми марнуємо час і ресурси можливого розвитку.

Кращі вчителі йдуть — одні у вічність, інші у приватні дорогі проєкти. Доступна якісна освіта зникає.

Я належу до того покоління, коли на вчителя ще вчили, серйозно готували. Коли на цій спеціальності ще траплялися справжні випускники-медалісти. Тепер учителем може стати лише відвертий аутсайдер, якому важко набрати 150 балів із математики. Ще є пасіонарії, яких власники освітньої піраміди намагаються ставити всім за приклад.

Чоловіків у школах майже не лишилося, особливо у великих містах. Так і має бути, бо прикро після багатьох років шлюбу почути від дружини: «Краще б ти зраджував і заробляв більше, ніж так». Тому не раджу талановитим іти викладати в школу, — вас тут не чекають. Це не вартує вашого особистого життя, спокою вашої сім’ї, ваших дітей. Ви потрібні Системі лише як їжа, за якою вона зголодніла. Їй потрібні ваші сили, кров і життя. За це ви отримаєте винагороду — невелику зарплатню. Ваша половинка не буде спокійна: вона чекатиме на безкоштовний аналіз у поліклініці, штовхатиметься в брудній електричці з особами «з півком». Ваші стосунки опиняться під питання, своїм власним дітям ви не зможете дати того, що віддаєте іншим, — влаштовує перспектива?

Але ж ви розумний — ви все можете змінити на початку, піти в ІТ і… життя отримає сенс. І через рік-два ваша половинка з дітьми їхатиме з вами в автівці до міста — тільки з вами, без алкашів поруч. Будете обговорювати свій день, планувати вихідні, — різницю відчуваєте?

Згадав ще один спосіб для вчителя заробити — понабирати «годин» і відверто халтурити або ночувати в школі. Але висококласні так не роблять — обмежуються навантаженням нижче ставки, без класного керівництва, а решта — репетиторство: дуже дорого, ефективно.

Жінок у школі тому і більше, що їхні чоловіки частіше покривають нестачу коштів через невисокі вчительські зарплатні. Але згодом у таких відносинах виникають непорозуміння, порушуються питання рівності, важливості. Дівчата, це для вас замітка, чи варто ставати вчителькою.

Веселий вигляд мають «стандарти», які висунули зараз до вчителя. Молоді люди, перш ніж піти викладати в школу, зазирніть у ці папери й подивіться, скільки вам за це обіцяє держава. Вже здивувалися? Кажуть: «Вимагають як від розумних, а платять як дурним». У вас уже з’явився «татусь», котрий покриватиме різницю? Може, краще зразу в «утриманки»? Так хоч буде чесно й не доведеться проходити етапи розвінчання ілюзій та психічних травм.

Учителі — ви НЕ важливі! Потрібні й важливі тільки підлеглі, що виконують усі забаганки «вищих» небожителів. А тим часом «реформатори» успішно розпиляють ще один грант за методичку «На допомогу успішному вчителю» (сарказм). Женіть цих «ефективних управлінців» утришия й копняками, бо скоро ваших дітей узагалі нікому буде вчити, хіба тільки за величезні гроші!

Бааьки, хоч би які розкішні умови для навчання ви створили, з усіма цими диванчиками та дорогим паркетом, ви однак упретеся в проблему відсутності сильних харизматичних особистостей. У цій суцільній системі приниження їх не буде. А деградуюча школа тягне за собою і суспільство».

У більшості людей склалася негативна думка про сучасні школи, і вони звинувачують у всьому систему.А цей вчитель, вийшов на пенсію і написав лист в газету, щоб нарешті висловити і свою думку.

Ми пропонуємо вам прочитати лист і повідомити нам, згодні ви з нею чи ні! Ось цей лист: Як учитель, який вийшов на пенсію, я втомився від усіх людей, які нічого не знають про державні школи, які не в курсі сучасних реалій, або які думають, що потрібно виправити систему освіти. Проблема не у вчителях! Проблема в батьках! Вони не вчать дітей хорошим манерам і повазі – у дітей немає елементарних навичок того, як ладнати з іншими людьми. Діти приходять в школу в туфлях, які коштують дорожче одягу вчителя – в той же час у них з собою немає ні зошити, ні олівця.

Замість того, щоб звинувачувати школу, подивіться на батьків і їх дітей. Чи ходять батьки на батьківські збори? Розмовляють з вчителями? Чи роблять вони все, щоб діти приходили підготовленими і мали всі необхідні канцтовари? Чи стежать вони, щоб діти виконували домашнє завдання? Чи беруть учні участь в житті класу? Вони роблять домашні завдання? Слухають на уроках вчителя? Коли ви врахуєте ці фактори, ви зрозумієте, що це не школи не справляються, а батьки. Вчителі не можуть зробити те, що можуть батьки. Поки батьки не виконують свої обов’язки, нічого не покращиться!”
Ви підтримуєте цього вчителя?

У мережі розповіли трагічну історію загибелі капітана 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ ЗСУ, професійного військового Миколи Жука. Навіть в останні миті життя воїн тримав біля серця лист своєї доньки.

Зворушливу історію та фото того самого листа опублікували на сайті волонтерського фонду “Повернись живим”.

Тепер дружина полеглого Героя Олена та донька Настя бережуть закривавлені аркуші, які до кінця життя були його оберегом.

“Найцінніша з його речей – лист від дочки, який він носив на грудях і з яким, можна припускати, намагався не розлучатися. У кожному разі він мав його на собі, в нагрудній кишені, у мить загибелі. Це подвійний листок з учнівського зошита, на ньому кілька стемнілих плям. Це Миколина кров. У заголовку листа – одне-єдине слово: “Папі”. Татові. Дві сторінки списано дитячою рукою. На третій та ж рука, але це малюнок – великий, на всю сторінку, тризуб і підпис “Воля!!!”. Далі йде четверта сторінка, порожня”, – зазначив автор статті.

Останній лист Насті Жук до батька:
Час іде, тебе нема. Чекаю день, коли ти вернешся і скажеш: “Я вернувся, я живий”… Молюся Богу, щоб повернувся живий, здоровий і без подряпини. Чекаю тієї миті, коли ти вернешся і ми тебе зустрінемо рідним теплом. Тортиком з вафель і згущенки. Нехай це не буде масштабно з вигуками: “Герої!”. Ти завжди був, є і будеш нашим Героєм. Нехай цей лист ти будеш читати не під обстрілами. Нехай цей лист не написаний поетично. Нехай цей лист має купу помилок. Але він від душі й від мене. Замість того, щоб слухати, що каже вчитель, ось пишу тобі листа…

Хочу ще писати, щоб ти вернувся додому, я розумію – репутація твоя має бути висока. Ти в мене молодець, ти гарно несеш службу. А ось Лера каже: “В мене папа не поїхав в АТО”. А я говорю: “Ну й молодець твій папа”. Або, кажуть, військові самі винуваті, думали, що будуть сидіти на ж*пі, або військові перші мають іти туди! А Конституція пише, що всі рівні щодо захисту цілісності України.

Зробила я тобі браслет, нехай листи і цей браслет, в який я вклала душу, коли плела, то буде тобі оберіг! Повертайся живий!

Як відомо, капітан Микола Жук загинув 25 січня 2015 року поблизу Дебальцевого – Новогригорівки. Тоді на цій ділянці фронту точилися найзапекліші бої.

Наталя Мосейчку зачитала в ефірі “Право на владу” листа доньки одного з героїв Небесної сотні, та не змогла стримати сліз

Ведуча ток-шоу “Право на владу” Наталя Мосейчук не справилась з емоціями і розплакалась в прямому ефірі програми, коли читала лист доньки загиблого героя Небесної сотні.

Майдан досі залишається нерозслідуваною трагедією. За шість років, які минули від масових розстрілів у Києві на головній площі столиці, українці так і не отримали відповідей на болюче питання: коли будуть названі та нарешті покарані винні у цьому страшному злочині?

Невідомі деталі, поховані під товстим шаром брехні та забуття, влада взяла курс на дегероїзацію Майдану, проводячи його під прапором чесності і розвінчуваності міфів. А рідні загиблих героїв всі ці шість років щодня відчувають пекучий біль втрати.

Наталя Мосейчку зачитала в ефірі “Право на владу” листа доньки одного з таких героїв, та не змогла стримати сліз.

“Я цей пост побачила кілька днів тому і кілька днів я до нього повертаюся, але читати його неможливо. Я зараз змусила себе і попросила Вас його почитати не для того, щоб поставити театральну паузу, щоб люди встали, згадали загиблих на майдані, щоб був такий жалобний момент. Тому, що шість років ми вставали і ми згадували цих людей, і мит їх досі пам’ятаємо, але нікого ж не повернеш. І на тлі того, що відбувається зараз з Майданом, на тлі дегероїзації, десакралізації Майдану, хоча все це відбувається під прапором чесності і розвінчування міфів, читати це всерівно боляче. Тому що ця дитина залишилася без тата. І ми говоримо не про одну дитину, не ппро одну долі, я гадаю, покоління три, тому що це друге покоління з горем і болем, мама – перше покоління, ну а є ще онуки, тому що в декого з майданівців вони залишилися. Три покоління однієї країни в горі, три покоління однієї країни не знає правду про Майдан…”, – зазначила Наталя Мосейчук.

У більшості людей склалася негативну думка про сучасні школи, і вони звинувачують у всьому систему!

А ця вчителька, Ліза Роберсон, вийшла на пенсію і написала лист в газету, щоб нарешті висловити і свою.

Ми пропонуємо вам прочитати його і повідомити нам, згодні ви з нею чи ні!

Ось цей лист:

Як учитель, який вийшов на пенсію, я втомилася від усіх людей, які нічого не знають про державні школи, які не в курсі сучасних реалій, або які думають, що потрібно виправити систему освіти.

Проблема не у вчителях! Проблема в батьках! Вони не вчать дітей хорошим манерам і повазі – у дітей немає елементарних навичок того, як ладнати з іншими людьми.

Діти приходять в школу в туфлях, які коштують дорожче одягу вчителя – в той же час у них з собою немає ні зошита, ні олівця.

Замість того, щоб звинувачувати школу, подивіться на батьків і їх дітей. Чи ходять батьки на батьківські збори? Розмовляють вони з вчителями?

Чи роблять вони все, щоб діти приходили підготовленими і мали всі необхідні канцтовари? Чи стежать вони, щоб діти виконували домашнє завдання? У них є номер телефону, на дзвінки якого вони відповідають?

Чи беруть участь учні в житті класу? Вони роблять домашні завдання? Чи слухають вони на уроках, або перебивають вчителя і заважають іншим?

Коли ви врахуєте ці фактори, ви зрозумієте, що це не школи не справляються, а батьки. Вчителі не можуть зробити те, що можуть батьки.

Поки батьки не виконують свої обов’язки, нічого не покращиться!

Міністр Арсен, пише вам 33-річна жителька Рівного.

Може вам не казали, то хочу повідомити, шо на території області добувають камінь, зовні схожий на бурштин (саме так це називають працівники УМВС). Ваші підлеглі, зовні схожі на працівників міліції, знають в обличчя усіх людей, зовні схожих на старателів. Ваші підлеглі проводять обшуки у зовні схожих на старателів людей, і вилучають в їхніх помешканнях, зовні схожих на замки, велику кількість каміння, зовні схожого на бурштин і велику кількість грошових знаків, зовні схожих на долари США. Потім зовні схожі на міліціонерів, люди повертають каміння, зовні схоже на бурштин зовні схожим на старателів, людям за, зовні схожу на долари США, винагороду.

Часом вашим підлеглим доводиться вилучати з кримінальних проваджень, зовні схожих на паперові папки, документи, зовні схожі на протоколи обшуків, або виносити з приміщення, зовні схожого на управління міліції, мішки, зовні схожі на мішки з камінням. Зовні це все схоже на корупцію. Чи не були би ви ласкаві бути зовні схожим на міністра не лише в Фейсбуці і в трудовій книжці?

Бо нам тут усім, зовні схожим на громадян, людям гидко і некомфортно слухати про вашу, зовні схожу на показуху, боротьбу з корупцією. Розумію, що у нас в країні ООС, зовні схоже на війну, і це би мало надовго зайняти нам серця, голови і руки, але ми втомились миритись з вашим, зовні схожим на роботу, перебуванням на посаді. Смаколики, у вигляді зовні схожих на чиновників, хабарників, нас вже мало заспокоюють.

Хтілося б написати — з повагою, але то буде зовні схожим на лицемірство. Інка.