Андрій Маршал зараз тут: Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація.

512-й день війни.

Щоденно гинуть сотні Героїв на фронті. Десятки тисяч дітей залишаються без батьків, матері без синів…

В ЗСУ мізерна кількість безпілотників, а замовлення МО повністю провалено… Відсутнє заводське виробницво українських “Ланцетів”, волонтери та ентузіасти виють криком – а в бюджеті немає фінансування…

В той же час Є:

91 млн. 530 тис на реконструкцію стадіону по вул. Приозерна,20 в м. Новояворівськ;
72 млн. на капітальний ремонт дороги МІСЦЕВОГО значення Гнідин-Вишеньки – Петропавлівське
7 млн. 340 тис. на ремонт бази відпочинку “Зачарована долина” Шевченківської в м. Києві РДА
33 млн. 600 тис. на закупівлю аудіовізуального твору – серіалу “СМТ Інгулець”
2 млн. – на рекламні послуги діяльності обласної військової адміністрації…
….і тисячі інших подібних “освоєнь бюджету” прикоритними чинушами!

На дерибан під час війни в бюджеті гроші є, а на держ. замовлення виробництва безпілотників чи РЕБ – немає!
Немає ні політичної волі ні державної політики на 2 (9 з 2014) році війни!

Може це тому, що не їх cини/чоловіки гинуть на фронті? Не в їх золоту молодь прилітають Ланцети чи ZALA?
Чи виділив би чинуша 91 млн. на реконструкцію стадіону, якби СВОЄМУ загиблому сину закрив очі?

Одне лише питання:

У нас в Україні суд Лінча – єдиний варіант встановлення справедливості?

У мережі з’явився пост, автором якого є 25-річний українець Роман Ялч

Роман пише на своїй сторінці у Фейсбук, що заробити на свою квартиру в Україні неможливо, навіть працюючи на кількох роботах. Більше того, щоб купити нормальний телефон – треба брати кредит.

«Я молодий і повний сил чоловік. Про таких прийнято говорити – майбутнє України. І чомусь я не потрібен своїй країні. Їй не треба фахівців, робітників і людей науки. Маю вищу освіту і мав би працювати за спеціальністю ні про що не думаючи і знову ж магістри, спеціалісти і робітники не треба моїй країні. А якщо і треба за копійки… Середня зарплата реально становить 200$. Реальна середня зарплата, а не те, що ліплять по ящику», – йдеться у пості.

Тому хлопець вирішив виїхати з України. Роман пише, що закордоном багато таких же молодих хлопців, які мають дітей і теж знімають квартири.

«Хоча ми всі різні, наші історії зводяться до одного – дітей не нагодуєш патріотизмом, жінці не купиш нічого за любов до своєї країни, а батькам не допоможеш байками про світле завтра», – пише Роман.

При цьому його дуже обурила звістка про те, що заробітчани тепер повинні платити податок.

«У мене питання – ви там не оху*ли? Замість того, щоб зробити робочі місця та гідну зарплату, ви змушуєте людей виїжджати на заводи в ж*пу і відчувати себе там рабами, а в кінці просто збиваєте з них бабки? 20%! Не дам нікому ні копійки. Нехай хоч депортують і позбавлять громадянства», – обурюється українець.

Хлопець пише, що навіть, якщо ти маєш гроші і ти чесна людина, яка хоче чесно працювати і давати робочі місця іншим, в Україні, треба «віддати частину кожному спиногризу» і в кінці кінців ти залишишся з ні з чим.

Раніше ми писали, уряд вирішив з’ясувати доходи громадян, а також планує запустити «єдиний реєстр українців».

Про це заявив міністр Кабінету міністрів України Дмитро Дубілет.

«Ми будемо працювати далі для того, щоб розподілити по окремим населеним пунктам — там досить велика робота. Ми хочемо отримати статевий і віковий розподіл населення по окремих регіонах, окремих населених пунктах, по окремих районах. Далі ми дамо інформацію про офіційних доходах — це також буде досить цікава інформація», – пояснив чиновник.

Мешканка Івано-Франківська Мирослава Крижанівська в групі Комуналка.іф соціальної мережі Фейсбук поділилася своїми не надто приємними враженнями від реєстрації шлюбу сина, інформує Правда.іф.

«Шановні мешканці нашого міста, хочу поділитися своїми враженнями про наш міський ЗАГС! Цієї суботи ми мали урочисту подію – весілля сина. Привітати молодих прийшов і мій батько (учасник війни, літня людина яка не виходить з дому, на милицях) і тут ми зустрілись з першим сюрпризом – ззал урочистих подій знаходиться на 3-ому поверсі!!!

Темний коридор, вузькі, круті сходи. Біля залу вхід де торгують косметикою. Словом – місця мало! Я постукала до зали урочистих подій і попросила, щоб впустили батька присісти. На що працівниця відповіла – що не можна, чекати треба на молодих. Щоб не псувати всім настрій я змовчала. Невже важко пустити людину! Депутату чи чиновнику вона би не відмовила! І ось прийшли молоді, працівник ЗАГСу почала нас дуже спішити, треба зауважити, що вже не літо і всі були у верхньому одязі.

Швидко взяла в наречених келих і шампанське, а нам сказала чекати. І тут ми чуємо, що хтось відкрив шампанське, а молоді ще не в залі. Урочистість моменту було втрачено! Нарешті молодят і гостей запросили в зал, і тут для нас була 2-га несподіванка – хай вибачить нас пані, яка проводила обряд, але ми були вражені її виглядом! Чорний костюм, біла блузка. Вибачте, ми прийшли не в похоронний зал! Священник, як вінчає молодих вдягається в біле, святкове вбрання!

Після закінчення церемоніі нас пратично виганяли з залу, бо чекали наступні наречені. Ми одягалися на вулиці, а шампанське молодята пили під ЗАГСом! Невже не можна давати більше часу і бути добрішим до людей! Хочу звернутись до влади міста! Вперше бачу зал урочистих подій ЗАГСу на 3-ому поверсі і з вивіскою НОТАРІУС! Шановні майбутні наречені, не раджу брати шлюб в нашому ЗАГСі урочисто, бо у весільній сукні туди страшно підніматися, а щоб винести на руках дружину і мови не має!», – йдеться в пості.

Я гостро відчув необхідність написати про це після того, що побачив сьогодні в магазині.

Прошу заздалегідь мене вибачити за тон статті, але по-іншому просто не можу – мене переповнюють відчай і злість. Будь ласка, прочитайте статтю до кінця – я знаю, вона досить об’ємна, але про це потрібно сказати і цим потрібно поділитися.

Сьогодні, коли я з сином стояв у черзі в магазині, то побачив перед нами батька з хлопчиком років шести. Малюк дуже боязко запитав батька, чи можна буде купити морозиво дорогою додому. Батько зверхньо глянув на нього і гаркнув, щоб той не відволікав його, став біля стіни і мовчав. Хлопчик одразу знітився і втиснувся в стіну.

Наша черга трохи просунулася, тому хлопчик знову підійшов до батька, тихенько наспівуючи якусь дитячу пісеньку. Здається, він уже й забув про той спалах гніву, який кілька хвилин тому звалився на нього. Але батько повернувся і вилаяв хлопчика за шум. Хлопчик шарахнувся від нього і знову втиснувся в стіну.

Я навіть розгубився. Як ця людина не могла бачити того, що бачив я? Як він не міг бачити це чудове створіння у своїй тіні? Чому він, не замислюючись ні на хвилину, «вибиває» все щастя з власної дитини? Чому він не цінує той короткий час, коли може бути всім для свого сина?

Нас залишилося троє перед касою, і хлопчик знову відійшов від стіни і підійшов до батька. Батько різко вийшов з черги, схопив його руками за плечі та стиснув так, що дитина зморщилася від болю: «Якщо я почую ще один звук або ти відійдеш від стіни – вдома отримаєш!»

Хлопчик знову прилип до стіни і більше не ворушився. Не видав ні звуку. Його гарне дитяче обличчя раптом потьмяніло і перестало виражати емоції. Він був зломлений. Батько не хотів «возитися» з ним, і зламати дитину – найпростіший спосіб «виховання».

А потім ми дивуємося, чому діти виростають «зламаними».

Буду різкий. Багато людей бачать, як я спілкуюся з сином і співають мені дифірамби за те, що я люблю сина більше, ніж інші тати люблять своїх дітей. Чорт забирай! Цього я не розумію і, напевно, ніколи не зрозумію. Любити сина, виховувати сина, гратися з сином – це завдання, з якими можуть впоратися не тільки супер-батьки. Це під силу будь-якому татові. Завжди. Без винятків. У мені немає нічого особливого.

Я – батько, який любить свою дитину і зробить все для її благополуччя, безпеки і здоров’я. Я швидше отримаю лопатою по обличчю або молотком по пальцю, ніж принижу або «поставлю на місце» свого сина.

Я далеко не ідеальний батько. Але, чорт забирай, достатньо хороший, щоб дати своєму синові зрозуміти, що за будь-яких життєвих труднощів він може відчувати себе на висоті. Чому? Тому що усвідомлюю, який вплив надає батько на життя дитини та її рівень впевненості в собі.

Я розумію, що все, що я коли-небудь зроблю або скажу своєму синові, він впитає як губка – на користь чи на шкоду. Не розумію я тільки одного: як це не усвідомлюють інші тати?!

Батьки! Чи сяють ваші обличчя, коли ви бачите дитину вранці або повертаєтеся з роботи?

Ви розумієте, що моральні цінності ваших дітей складаються виключно з того, що саме вони бачать на ваших обличчях?

Чи розумієте ви, що дитина вважає себе такою, якою ви її обізвали? Що люди дуже часто починають відповідати наліпленим на них ярликам? Як часто ви говорите дитині: «Це найдурніша річ, яку можна придумати», «Це найбезглуздіший вчинок, який можна зробити»? Ви вірите в те, що ваша дитина – ідіот? Бо вона уже повірила. Браво! Задумайтесь над цим.

Батьки! Невже ви думаєте, що хтось повірить в те, що ви не можете відійти на 20 хвилин від комп’ютера або телевізора, щоб побавитися з дитиною? Невже ви не усвідомлюєте, що рівень довіри дітей до батьків буде цілком залежати від того, чи граються вони з ними, і наскільки вони залучені до процесу гри? Усвідомлюєте ви шкоду, заподіяна дітям, коли ви не бавитеся з ними щодня?

Ви вважаєте, що хтось купиться на цю дурну і дешеву відмовку про те, що гнів іноді або навіть часто необхідний у процесі виховання? Ви розумієте, що гнів практично завжди – емоція людей, які хочуть контролювати інших, але не в змозі контролювати себе самі?

Ви знаєте, що існують приголомшливі книги і цілі курси, здатні навчити вас більшого? І найголовніше: чи помічаєте ви, як швидко дитина ламається або виходить з покори, коли родиною править гнів?

Ви настільки зачерствіли і перестали відчувати дитячу душу, що навіть не відчуваєте себе пригніченим, коли вони здригаються або зіщулюються у вашій присутності? Чи справді це – єдине, чого ви хочете від них? Щоб вони беззаперечно підкорялися вам і боялися вас?

Тати! Хіба ви не усвідомлюєте силу дотиків? Ви не розумієте, який зв’язок виникає, коли ви гладите дитину по спині або животі, укладаючи спати? Прокиньтеся, тати! Ці неповторні дорогоцінні душі довірені вашій турботі та дуже тонко все відчувають. Все, що ви їм скажете чи не скажете, відобразиться на їхніх здібностях, успіху і щасті в подальшому житті.

Невже ви не розумієте, що діти будуть робити помилки, багато помилок? Хіба ви не усвідомлюєте шкоду, яку заподіюєте, тикаючи раз за разом носом вашої дитини в його проступок чи невдачу? Ви хоч уявляєте, як легко принизити дитину? Приблизно так само, як сказати «Що ти наробив, дурню!?» або «Ідіот, скільки можна тобі повторювати…»

Дозвольте запитати: вам доводилося дивитися в опухлі від сліз очі батьків, дитина яких тільки-но померла?

Мені доводилося.

Ви коли-небудь ридали на похоронах дитини?

Я ридав.

Ви коли-небудь торкалися до дерев’яного ящика, усередині якого була дитина? Дитина, сміху якої ви більше ніколи не почуєте?

Я торкався.

І молю Бога, щоб більше нікому не доводилося цього робити.

Тати! Прийшов час сказати дітям, що ви любите їх. І говорити це постійно. Прийшов час радіти їхнім 20 тисячам питань на день і їхній нездатності робити все так швидко, як нам цього хотілося б. Їх виразам обличчя і неправильно вимовленим словам. Час радіти всьому, чим є наші діти…

Прийшов час запитати себе: «Що я можу зробити, щоб бути хорошим батьком?» Розставте пріоритети. І по-справжньому станьте ним.

Саме час на своєму прикладі показати синам, як слід поводитися з жінкою, а дочці показати, якого звернення їй слід очікувати від чоловіка. Час проявити великодушність, співчуття і співпереживання. Саме час на своєму прикладі, а не на словах, показати дітям, що таке здоровий спосіб життя, гендерні ролі, правильні соціальні норми. Пора зрозуміти, що ярлики на кшталт «пацанка» для дівчаток або «що ти як баба» для хлопчиків – це ненормально. У дітей є свої думки та переваги, і не потрібно нав’язувати їм стереотипи.

Батьки! Говоріть м’якше зі своїми синами. Говоріть спокійніше зі своїми доньками. Що ви бажаєте для своєї дитини? Щоб у неї в школі не було ні друзів, ні поваги до самої себе? Або щоб його обрали президентом класу і він відчував, що гідний більшого? Хіба ми не бачимо, що дати дітям зрозуміти це – в нашій владі? Невже ми не усвідомлюємо, що можемо дати нашим дітям інструменти з соціального виживання?

І хіба ми не бачимо, який вплив надаємо на дітей, коли говоримо, що віримо в одне, а робимо інше? Коли так мало допомагаємо дітям визначитися з їх вибором, відкрито ділитися своєю точкою зору і жити згідно з власними принципами? Не нам вказувати дітям, що думати. Але ми можемо допомогти їм мислити правильно. І якщо ми зробимо це, можемо більше не турбуватися про те, що вони виберуть для себе і наскільки рішуче відстоюватимуть свій вибір. Людина вірна своїм переконанням все життя, а переконанням іншого – тільки до тих пір, поки не обпечеться.

Чорт візьми, батьки! У кожної дитини є вроджене право попросити морозиво і не бути за це приниженою. У кожної дитини є вроджене право попросити морозиво і не стискатися через це в кутку, тому що людина, яка повинна бути її героєм, насправді невеликий человечишко. У кожної дитини є вроджене право бути щасливою, сміятися, веселитися і гратися. Чому ви не дозволяєте їм цього? Кожна дитина на землі має право на батька, який спочатку думає, а потім каже; батька, який розуміє, яка велика влада йому дана – формувати життя іншої людини; батька, який любить свою дитину більше, ніж телевізор і спортивні ігри; батька, який любить свою дитину більше, ніж своє барахло; батька, який любить свою дитину більше, ніж свій час. Кожна дитина заслуговує тата-супергероя.

Можливо, правда в тому, що не всі батьки заслуговують своїх дітей. Можливо, правда в тому, що багато батьків і не є батьками зовсім.

Прошу вибачення за різкість у своїх висловлюваннях. Напевно, частина мене відчуває себе боягузом через те, що я нічого не сказав чоловікові у черзі в магазині. Нехай це буде моїм каяттям. Напевно, частина мене відчуває, що якщо хоча б один батько прочитає цей текст і вирішить стати кращим, якщо життя хоча б однієї дитини стане трохи легшим, бо мої слова зачепили її батька, то кожна секунда часу, яку я витратив на написання цієї статті, була не марною.

Я думаю що сьогодні жахливий день Facebook. Морг страшне місце.

Спасибі всім, хто прийшов на місце трагедії.

Нашою спільною трагедії.

Сьогодні я почув думку мовляв суспільство не любить “мажорів” через заздрість того що у них є багато і дісталося їм воно легко і швидко.

Давайте чесно скажемо – чи можна в Україні сьогодні своїм розумом без зв’язків і фінансів заробити великі гроші? Ну хіба що в IT сфері і те зав’язаною на Європу або США. Тотальна корупція, бюрократія, кримінал, абсурдне законодавство, конкуренти працюють під “дахом” – фактори “погашають” багато успішні проекти і ламають талановитих людей.

А чи можна було в 90-х це зробити? Без корупції, без криміналу, без дахів? Очевидно.
Особисто на мою думку великі гроші з 90х все з душком. І “мажори” це саме ті хто отримують ці гроші.

У глибині душі ми відчуваємо що такі гроші це кров, сльози, несплачені податки, убогі школи і лікарні. Але суспільство “закриває на це очі”. Ну купуєте ви Лексуси за 2 млн грн (більше 700 мінімальних місячних з/п) і Бог з Вами.

Я часто буваю в Німеччині. Як Ви думаєте – де я бачу найновіші німецькі авто? Вірно, в Україні. Саме тут “шалені гроші” дісталися з епохи “легендарних” Кравчука/Кучми і які продовжують збиратися і до сьогодні на обналу, контрабанді, криміналі, корупції та інше.

Але мажори йдуть далі. Їм не вистачає своєї розкішної життя і в поривах своєї нахабності вони вриваються в побут звичайних людей. Іноді калічачи, а іноді забираючи життя.

Вчора була зруйнована прекрасна молода сім’я. Сашу Евтеева повинні ховати завтра, його дружина Оксана Берченко разом з сестрою Діаною у важкому стані.

Держава це організм і коли воно боляче ми отримуємо ось такі наслідки…

Скорбота. Прошу вибачення за “важкий” пост з купою букв, просто довго про це думав.

Зворушлива історія невідомого бійця АТО про корупцію в Україні, яка набула популярності у соціальних мережах, сколихнула всю Україну.

Нещодавно її “оживили” у вигляді анімації. Відео під назвою “Хіба я за це воював?” було опубліковане на YouTube-каналі Радіо Свобода.

Як відомо, минулого місяця

газета “Моя сповідь” надрукувала статтю-крик душі українського воїна Максима. Чоловік повернувся на деякий час додому із зони бойових дій і був вражений тим, як живуть його друзі і знайомі “під мирним небом”.

“Як усі вони тут будують нову країну, за яку ми там життя ладні віддати? Крадіжками? Подяками? Хабарами? Невже вони не розуміють, що саме вони, а не хтось там у Києві, повертають нас усіх на Майдан, на нові протести, на смерть? Люди, як ви можете такими бути? Вас ніхто не ставить під дуло автомата! Стільки людей померли, скалічилися, аби ви могли нарешті сказати: “Ні! Я буду жити в нормальній державі!” Я навіть не знаю, хто гірший: той сепаратист на сході, який відкрито веде по мені вогонь, чи той українець, який сьогодні одягає вишиванку, б’є себе в груди, клянучись у великій любові до України, а завтра бере в руки пакетик із хабаром і йде цілувати ноги якомусь клерку…” – цитує бійця видання.

Нижче наводимо повний текст історії Максима, яка вразила користувачів соцмереж.

…Я йшов і плакав. Плакав сильніше, ніж тоді, коли закривав брудними руками очі своєму мертвому рідному братику. Плакав гіркіше, ніж тоді, коли відірвало ноги моєму побратиму, який усе життя марив футболом. Я йшов і ридав, бо мої близькі, мої рідні вбивали все, за що ми воювали на Сході.
Я не знав, як пояснити їм, за що тепер ненавиджу їх. А ще гірше: я не знав, як збороти в собі цю лють. Боже, прости, але я не зміг пробачити…
Кілька тижнів після повернення додому я не знав де себе подіти. Мені було важко ходити без зброї й без своїх побратимів. Та я розумів, що мушу вчитися тепер жити без війни. Родич запропонував роботу, і я сподівався, що моє життя під мирним небом якось налагодиться.
Одного дня мама попросила мене піти в ЖЕК. Вона дуже довго добивалася, щоб жеківці відремонтували трубу, через яку наша стеля у ванній постійно вкривалася грибком, і тепер попросила мене занести директорові “подяку”.

“Що ти робив, поки я воював?” Крик душі бійця АТО сколихнув суспільство України
Минав час. Якось до нас в гості прийшла моя сестра. Ми довго не бачилися,тому розмова була дуже емоційною. Говорила переважно вона. Розповідала про справи своєї родини і про те, як влаштувала дитину в садочок.

– Ну ти розумієш, там доки конвертик не даси, то ніхто тебе не візьме.

– І скільки ж ти дала? – запитав я.

– П’ять тисяч гривень завідувачці занесла. Але ти знаєш, там дуже гарно, і моїй дитині подобається…

Я сидів, дивився на неї і уявляв, як б’ю цю завідувачку і змушую її їсти ці гроші. А потім чомусь уявилося, як вдарив сестру. Я аж злякався.
– А чому ти не пішла, скажімо, в управління освіти, чи в міліцію і не написала заяву на цю завідувачку-хабарницю? – запитав я.

– Ти нормальний? А де б я потім дитину в садок влаштувала?

– Ну, може, якби її звільнили, то влаштувала б без хабара? – намагався я щось пояснити.

– Ага. Так. А потім би моїй дитині за то мстилися.

– То ти злякалася? А того, що ти даєш хабарі не злякалася? – провадив я, але далі вже не було сенсу про це розмовляти.

Після цього я став уникати своїх родичів і людей взагалі. Я не ідеалізував місто, до якого повертався після війни. Але не міг зрозуміти, чому тут нічого не змінюється. Я не міг змиритися з тим, що люди такі боягузи, і в той час, як одні ризикують життям під кулями, вони тут бояться ризикнути якимось своїм мінімальним добробутом…
Та найбільше мене вразила історія із ще одним моїм родичем, який працював у соцзахисті (уже не працює). Я дізнався, що він дурив жінок, котрі народжували дітей. Якщо в жінки народжувалася двійня, він так крутив із документами, що цій жінці нараховували гроші лише за одну дитину, а решту забирав собі. Я спочатку в це не повірив. Та, виявляється, породіллям ніколи бігати в соцзахисти і з’ясовувати всю правду. А такі падлюки, як мій родич, цим користуються. На чисту воду його вивів чоловік однієї з обдурених жінок.

А я… А я прийшов до нього і кілька разів вдарив його в обличчя.
– А як, на твою думку, маю виживати з такою низькою зарплатою? – озивалося, лежачи під столом, це створіння.
– А та жінка як має двох дітей вигодувати?
– Ти такий весь правильний зі свого сходу повернувся, так? Ти думаєш, що повернувся в ідеальну державу, де всі патріоти живуть чесно і будують омріяну Майданом Україну? Ти придурок? Розплющ очі! – верещав мій родич.
І я не витримав і вдарив його ще раз. Так. Це було неправильно. Але я про це не шкодую. Вдома мама дуже довго плакала і казала, що “та війна взагалі мене клепки позбавила”. Родичі позбігалися до нас, як на похорон. Усі щось радили, кричали. Але ніхто жодним словом не засудив мого родича-злодія. Усі кричали на мене. Тоді перейшли на вищі матерії.

– А він тобі правду сказав, – почав мій дядько. – Як йому вижити на таку мізерну зарплату, якщо там у Києві всі ті міністри набивають собі кишені грішми, а простим людям копійки кидають?

– Так ото через таких блазнів, хабарників і злодіїв, як ви, і набивають, – відповів я та й пішов з дому.

Я йшов і не розумів. Як? Як усі вони тут будують нову країну, за яку ми там життя ладні віддати? Крадіжками? Подяками? Хабарами? Невже? Невже вони не розуміють, що саме вони, а не хтось там у Києві, повертають нас усіх на Майдан, на нові протести, на смерть?

Люди, як ви можете такими бути? Вас ніхто не ставить під дуло автомата! Стільки людей померли, скалічилися, аби ви могли нарешті сказати: “Ні! Я буду жити в нормальній державі!”

А що ж робите ви? Що ви робите?

Я навіть не знаю, хто гірший: той сепаратист на сході, який відкрито веде по мені вогонь, чи той українець, який сьогодні одягає вишиванку, б’є себе в груди, клянучись у великій любові до України, а завтра бере в руки пакетик із хабаром і йде цілувати ноги якомусь клерку…

– Мамо, ти хочеш щоб я поніс хабар? – не зрозумів я.

– Це не хабар, а подяка.

– Це ж їхня робота, яку вони до того ж виконали, м’яко кажучи, погано.

– А ти думаєш, вони ту трубу просто так полагодили? Та доки я директору коньяк не занесу, то ніхто до нас не прийде. Те саме із довідками для субсидії було. Ти ніби не знаєш, – торочила мама.

– Ну гаразд, дала ти їм хабар замість того щоб в міліцію відвести, але зараз навіщо щось нести?

– Бо вони нам ще пригодяться, – якось дуже здивовано заявила моя мама.

Я не знав, як пояснити їй, що такими “подяками” клеркам вона першою забиває цвях у домовину нової країни. Я не знав, як донести до неї, що такими принизливими кроками систему не поламаєш. Я просто пішов з дому і довго блукав вулицями свого міста.

Ця проклятуща система не помре ніколи. Бо завжди знайдуться якісь патріоти, які на своїх руках винесуть із попелу всіх цих хабарників і злодіїв. Винесуть, бо їм так простіше жити… А ми? А що ми? Помремо. Загинемо. Ви скажете: “Герой!” Заплачете. Та й підете заробляти свої копійки, аби віддати їх на благо корупції і хабарництва.

Спіть спокійно. Поки що. Бо ті з нас, хто виживе і повернеться додому, спитають вас: “Що ти, друже, робив тут, поки я там воював?”

Подумайте, що маєте сказати.

“Хіба ж ви не розумієте, що саме через таких, як ви, і гниє система та починаються війни?” – написав я у своїй прощальній записці. Прощальній, бо знову їду на схід, де хочу залишитись навіть після війни. Я вирішив воювати за тих, хто хоче змін. Бо вірю, що зміни будуть, і мої діти житимуть у іншій країні. Але для цього треба працювати…

Мене часто запитують, ось ти симпатичний, начитаний, з тобою цікаво спілкуватися на будь-яку тему, тобі 22 роки, а чому ти досі без дівчини?

– А тому що 70% жіночого населення це хто?

Це -тусовщіци, які навіть яєчню самі посмажити не можуть, якщо і можуть, то згорить сто пудів.

Це – овечки, які крім як продавати стільникові телефони нічого не вміють.

Це – мрійниці, які чекають все свого олігарха на білому Лексусі до самої старості, це – зірки, які вважають, що крім неї, в принципі, нікого не повинно існувати.

– Жити в кредит це не є шик, настала криза і все, навіщо я за такого невдаху заміж вийшла? А що ти зробила для того, що б якось підтримати людину? Так ні хера не зробила, далі свого французького манікюру нічого не бачиш. Романтика, романтика це не є, блін, посиденьки в якомусь клубі попиваючи Ред Булл з горілкою і дивуючись на наступний ранок, чому я погано чую!

Якщо хлопець не курить і не вживає нічого, це не означає що він лох або мамин синочок-ботанік, тому що він думає, що у нього будуть нормальні здорові діти, і не ходить в 20 градусний мороз з відкритим торсом, бо це, бачте чи, зараз модно!

І ходжу я зі звичайною зачіскою, бо хоч як то намагаюся залишитися мужиком і виділитися від стада, яких ззаду не визначиш хлопець це чи дівчина. І якщо я дзвоню постійно, коли ви не берете трубку, тому що подружці тато купив нову машину, аби стирчала в пробці і не чула, не тому що я ревную або нав’язуюся, а тому що я переживаю, чи все нормально з моєю улюбленою і не потрапила вона, як завжди, в яку-небудь ж…у.

Я не буду готувати їсти чи мити посуд тому що у мене НІГТІ! ААААААААААА а дітей ти чим годувати будеш? Нігтями?

Або Ред Буллом?

Маленькі діти не харчуються пельменями «Морозко»! І »Дом-2″ це не життя, це шоу! І якщо там Рома кинув Олену, тільки тому, що вона наділу не рожеві стрінги, а чорні, я так не роблю у мене навіть думок таких в самі мої п’яні дні немає!

І якщо я говорю, що люблю, значить так воно і є і я не намагаюся тебе тим самим розкрутити на Близькість, тому що я розкрутив тебе ще в перший день нашого знайомства. Ось так би мені хотілося відповісти, але не можу, тому що це дуже довго) і це все сумно. А решта 30%, а спробуй їх зустріти в цьому складному мегаполісі де кожен намагається виглядати гламурним і на справжні почуття немає часу!

Я думала, що менi вже доведеться продавати квартиру та переїжджати жити в iнше мiсце, бо це переслiдування неможливо було витримати

Коли я надумала стати вчителькою чи вихователькою (мені подобалися обидві професії), то поїхала вступати до Тернополя в педучилище, а опiсля — в iнститут. Там i познайомилася зi своїм майбутнiм чоловiком Iваном. Вiн служив у Тернополi, і це була любов з першого погляду.

Iван був також сiльським хлопцем, але пiсля строкової служби вирiшив залишитися в армiї, щоб продовжити кар’єру вiйськового. Тодi це був реальний шанс чогось досягти в життi — постiйна робота, помешкання, пайки.

Ми одружилися й відразу собi задумали, що в нас буде троє дiтей. Жартували, що “Бог любить трійцю!”. Навіть iмена придумали їм наперед. Так народився в нас старший син Григорiй, донечка Марiчка та Iван-молодший. Осiли ми в містечку-райцентрі, мали свою квартиру, машину, невеличкий шмат городу.

Коли розпався Союз, мій чоловiк став потроху таксувати. Та з часом пiсля тяжких мук померла свекруха, а за нею — і коханий чоловiк Iван згорiв за пiвроку через рак легенiв. Менi довелося самiй утримувати сiм’ю.

Тiльки уявiть, я, учителька молодших класiв, пiсля урокiв допомагаю дiтям виконувати домашнє завдання, а потiм іду до  батькiв тих же учнів допомагати за грошi в господарстві — прибрати, їсти зварити, квiтник прополоти… Але фiзична втома не давала збожеволiти й опустити руки. Згодом донька вийшла замiж,
стала жити окремо, а тодi й Iванко вступив у Львiвську духовну семiнарiю, згодом i до Києва поїхав. Ми з Грицьком залишилися самi — вiн їздив нашою машиною на роботу в райцентр.

Таи одного дня в нього на великiй швидкостi врiзалася вантажівка i просто розчавила мого сина. Навiть у труну не було кого покласти — хоч самiй лягай…

Я залишилася сама у величезнiй для мене однiєї квартирi, стiни достоту тисли на голову. Коли ти звик, що кожен день розписаний по хвилинах, то крутишся як дзига й навiть не усвiдомлюєш, що насправдi щаслива, а тут… Як жити далi, я не розумiла. Марiйка та Iванко часто навiдувалися, та вони від’їжджали, і я
залишалася сама. Перестала спати. Зненавидiла нiч, чекала свiтанку та не знала, до чого взятися вдень…

“Братчики” з мудрими книжками

Що цілі покоління знали про Бога в атеїстичній імперії? Це нинi є можливiсть щось почитати, послухати. Та й батьки мої нiчого як слiд не розуміли, головне — аби в недiлю до церкви піти. А що там правлять, про що говорять — нiхто не вдумувався. Тож коли пiсля смертi сина до мене додому стали приходити спiвчутливi та
розумнi люди з цiкавими й правильними брошурами, я їх пускала. І дуже скоро донька, син, родичi стали в моєму розумінні ворогами, через яких сатана збивав мене з правильного шляху.

Я слухала, читала й чекала щодня нової розповiдi про те, як гарно житиму в раю зi своїм сином, батьками, чоловiком. Скажу щиро, коли донька приїхала до мене з онуками i стала вмовляти покинути секту, я, не вагаючись, вигнала її з дому. Адже тодi в моїй головi була думка лише про те, що всi рiднi хочуть менi
завадити пiзнати правду, що це так нечистий пiдступає через найближчих людей i не дає осягнути iстину.

Я не знаю, як Марiчка менi це пробачила, ба бiльше, постiйно просила схаменутися. “Ну чого б їй не дати менi спокiй, щоб я жила, як хочу?!” — питала себе. А мої друзi-сектанти вiдповiдали, що донька хоче мою квартиру. Хоча в неї — давно свiй будинок, чоловiк, дiти.

Зрештою, у мене вдома ми проводили зiбрання, читали Бiблiю (у їхнiй “правильнiй” редакцiї), дiлилися думками, обговорювали. У мене було вiдчуття, що дуже скоро все це має закiнчитися — от прийде кiнець моєму земному життю, i я знову буду там, де дорогi моєму серцю люди. Картини раю iз сектантських картинок мене хіба смішили, бо в моїй уявi давно жило те поле — я через нього бiгла до мами. Я мала її обiйняти, там мав бути і Грицько, а ще — батько. Але чомусь, крiм мами, нiкого не бачила. Але тiшила себе тим, що хоч почала спати.

Пригадую, як рiвно три роки тому менi зателефонував мій молодший син Iван. Досі вiн жодного разу навiть словом не обмовився про те, що я стаю сектанткою, що роблю щось не те. На той час він закiнчив семiнарiю, прийняв целiбат, давши обiтницю безшлюбностi. Отож зателефонував i попросив про одну дуже важливу для нього послугу. Марiйчинi дiти, хлопцi-двiйнята, мали йти до першого причастя, а Iван, як їхнiй хрещений, з Києва приїде спецiально, щоб побачитися зi мною. До того Iван нi про що мене не просив, не сварився так, як Марiйка, просто питав: “Здорова? Молишся? Люблю, скоро приїду!” На тому всi нашi розмови закiнчувалися.

Щиро кажучи, у душi я не вагалася: знала, що поїду. Я — мама, люблю своїх дiтей такими, якими вони є, тобто неспасеними християнами, до того ж дуже мучилася через те, що вигнала доньку з батькiвського дому. Хоч і знала — дозволу на цю поїздку менi нiхто в сектi не дасть. Зрештою, з докорами сумлiння я поїхала до
тої старенької козацької церковцi, де мене чекали мої дiти та внуки. Домовленiсть була така, що я просто бiля брами з ними зустрiнуся, ми поспiлкуємося й розiйдемося чужими людьми.

Немає злого, щоб на добре не вийшло

…Я не знаю, як опинилася бiля дверей храму. Зрештою, зайти мене не пускала не вiра у сектантськi правила, а те, що я почувалася такою брудною, оскверненою. Я стала тихцем у притворi. Не можу сказати, що плакала чи голосила, нi. Просто сльози текли й текли, не могла їх зупинити. Лише обернула голову й побачила ще два такi ж заплаканi обличчя — донечки й Iванка, якi стояли, мовчки пригорнувшись одне до одного та чекаючи на мене. На мене, яка їх виганяла, ображала, принижувала, думала, що вони для мене найгiрше зло, а насправдi мої дiти — моє спасiння!

I коли Iван мене обiйняв, я вiдчула те тепло, якого чекала вiд мами (i в дитинствi, i у снах). Це не просто син мене обiйняв — це той пастух, який покинув цiле стадо заради мене, заблудлої вiвцi! Я тодi ж у тiй церквi висповiдалася, запричастилася — i як полуда мені з очей спала. Так мої дiти врятували мене вiд секти!

Із церкви ми всi поїхали до доньки. Я десь iз тиждень у неї гостювала, насолоджувалася втраченим спiлкуванням iз рiдними людьми. Коли повернулася, то вирiшила просто перестати розмовляти
iз сектантами, уникала зустрiчi з ними. Однак “брати” годинами вичiкували мого повернення з роботи. Потiм, коли не вiдчиняла їм, стукали та дзвонили, намагаючись переконати мене через дверi. Єдиним аргументом, який результативно дiяв на них, була обiцянка викликати мiлiцiю. Так тривало пiвроку. Я думала, що менi вже доведеться продавати квартиру та переїжджати жити в iнше мiсце, бо це переслiдування неможливо було витримати.

Кажуть, немає злого, щоб на добре не вийшло. З пiдозрою на перитонiт “швидка” відвезла мене в лікарню. Донька пiдписувала саме дозволи на операцiю, коли старшина секти, невiдомо як опинившись у хірургії, став наполегливо рекомендувати лiкарям не використовувати крововмiснi препарати, бо iнакше їх чекатиме суд.
Та донька зумiла вiдстояти моє право на життя, лік якому ішов справді вже на хвилини. Відтоді я стала для своїх “братів” і “сестер” по вірі “оскверненою”, і вони мене бiльше не переслiдували.

А ще там, у лiкарнi, я знайшла своїм дітям, як вони жартують, нового тата. Олегу тоді оперували апендикс. Удiвець, він теж сам виховував дiтей. Та вони давно стали дорослими, і він  дозволив і собі бути щасливим.

Я ж нарештi почала спокiйно спати. Тепер я не самотня. Коли всi з’їжджаються, то сяду собі й тiшуюся щебетанням онукiв, жартами доньки, мудрими словами Iвана, лагiдним поглядом Олега,  розповiдями його дiтей. Чим бiльше рiдних людей, тим краще. Я ж зрозумiла, що з такою пiдтримкою менi нiякi труднощі не страшнi!

Iрина МИКЛУЙКО, 57 років

Я не продам свого синочка. Панi суддя, посадiть цю тварюку! Зi слiв мого адвоката виглядало так, нiби восьмирiчний Данило Костюк сам вибiг на дорогу пiд колеса мого автомобiля. Про це свiдчили двоє чоловiкiв, котрi тiєї митi чекали тролейбуса на зупинцi. I якась студентка, що їхала на велосипедi поряд iз мiсцем аварiї.

– Але ж це неправда! – у вiдчаї кричала мати хлопчика. – Данило йшов тротуаром за десять метрiв вiд мене. Я дозволила йому купити жуйку в крамничцi, що неподалiк зупинки. Машина вилетiла на тротуар! О Господи, навiщо я вiдпустила Данилка вiд себе?!

Я намагалася не дивитись на неї. I не думати про те, скiльки грошей чоловiк заплатив цим псевдосвiдкам, де знайшов їх. Тодi, у свої 20 рокiв, я панiчно боялась лише одного – в’язницi. А Володя, мiй чоловiк, переконав, що мушу мовчати i вдавати, нiби нiчого не пам’ятаю.

– Чоловiк цiєї кралi намагався нас пiдкупити!- волала згорьована мати. – Вiн пропонував 30 тисяч доларiв за те, щоб я сказала, нiби Данило вибiг на дорогу. Я не продам свого синочка. Панi суддя, посадiть цю тварюку! Якщо вона – дружина бiзнесмена, то що, має право дiтей вбивати?

– Протестую! – долучився мiй адвокат. – Якi докази має панi Костюк щодо намагання пiдкупу?

Жiнка замовкла, схилилась на плече чоловiка i гiрко плакала. А Петро, так його звали, мовчки дивився просто менi в очi. У тому поглядi було стiльки горя, болю i ненавистi водночас, що я ледь не знепритомнiла. Вже тодi я знала – батько хлопчика нiколи не дасть менi спокою, обов’язково помститься.

Мене визнали невинною i навiть водiйських прав не вiдiбрали. Втiм, за кермо своєї новенької, подарованої коханим на 20-рiччя “Хонди”, я бiльше нiколи не сiла. В усьому iншому жила, як завжди. Про день, коли моя автiвка раптом стала некерованою i виїхала на тротуар, намагалась не згадувати. “Це нещасний випадок, – твердив Володя. – Забудь!” I я чемно кивала, бо звикла слухатись в усьому свого на 15 рокiв старшого чоловiка.

Я стала постiйною пацiєнткою лiкарiв. 

Уперше пiсля суду я побачила Петра бiля церкви святого Миколая за три днi до народження мого Костика. Вiн стояв метрiв за тридцять вiд мене i дивився на мiй великий живiт. Менi так лячно стало! Потiм у пологовому будинку я день i нiч сидiла бiля лiжечка сина,
боялась бодай на хвильку заснути. Все думала, що Петро проникне до палати i викраде малюка.

Згодом кiлька разiв Петро стежив за мною, коли брала сина на прогулянку. Йду з вiзком, а вiн – позаду. Я хутко бiгла туди, де багато людей, щоб не змiг вихопити з моїх рук возика. Повертаючись додому, завжди чекала, аби до пiд’їзду хтось зайшов – раптом Петро вже на мене чекає.

Одного разу ми зустрiлись з ним в крамницi. Я купувала пiдгузки i ненароком впустила пачку. Якийсь чоловiк швидко пiдняв її, простягнув менi. Подивилась в обличчя – Петро, свердлить мене своїм недобрим поглядом.

“Чого вам треба, я мiлiцiю викличу!” – закричала я. А вiн нiчого не вiдповiв, просто вийшов. Не дуже часто, але раз на два-три мiсяцi я бачила Петра. То в одному тролейбусi з ним їдемо, то в супермаркетi стикнемося.
Жодного разу вiн нi слова менi не сказав. Але вiд його погляду менi робилося зле.

Пiсля тих зустрiчей я не могла себе опанувати. Стала постiйною пацiєнткою спочатку психолога, потiм-невролога. Лiкарi допитувались, що мене хвилює. Але ж не могла їм зiзнатись, що я наїхала на дитину, вiдкупилась вiд в’язницi!

I Володi нiчого не казала, знаючи його крутий норов. Боялась, знайде вiн Петра i… тодi навiть страшно подумати, що з ним зробить, ще однiєї трагедiї чекай. I винною виявлюсь знову я, бо тi зустрiчi можуть бути
цiлком випадковими. А потiм знову сумнiви мучили: а якщо нi? Як захистити сина? Чому Петро ходить за мною? Цi думки доводили мене до божевiлля. Я худла й танула на очах. I жила, мов у примарному снi, вже не розумiючи, де реальнiсть, а де – мої страхи.

А рiк тому Петро прийшов до мене на роботу, сiв на стiлець для вiдвiдувачiв i тихо промовив: “Панi нотарiусе, приймiть вiтання. Завтра вашому Костиковi виповниться вiсiм рокiв. Моєму Данилковi було стiльки ж…” У його голосi не було нi погрози, нi злостi. Але я все зрозумiла.

Схопивши зi столу важку вазу, вибiгла за Петром у коридор, жбурнула просто в голову: “Не чiпай мого сина! Я вб’ю тебе!” Схопила за куртку, била в обличчя i плакала. На мене накинулись колеги. Чула крики: “Принесiть води, викличте “швидку”. Тримайте її, тримайте”. I останнє: “Надiє Iванiвно, тут нiкого немає, хто вас налякав?” А далi настала темрява.

Отямилась в лiкарнянiй палатi. Як дiзналась згодом, то була психiатрична лiкарня i я пролежала без тями три днi. Розмови з лiкарем, крапельницi – i знову забуття. Так тривало мiсяць. А коли мене виписали, я зрозумiла, що мушу поїхати на могилу до маленького Данила, свiчку поставити.

Мiсце те шукала довго, бо хлопчика поховали не на мiському цвинтарi, а в селищi, звiдки його мама походила. Але все ж знайшла. Стояла бiля маленького пам’ятника – мармурового янгола – i вперше в життi оплакувала цю чужу дитинку, яка через мене пiшла на той свiт. А коли подивилась на могилу поруч, у мене ледь не зупинилось серце: “Костюк Петро Миронович, 2 сiчня 1969 — 3 вересня 2004”. Батько цього хлопчика помер через два роки пiсля загибелi сина! То хто ж тодi ходив за мною?!

“Ти не лише дитину вбила, а й себе”

– Помолимось за душi рабiв Божих Данила i Петра? – повернув мене до тями чоловiчий голос. – Сьогоднi роковини у Петра, а родичiв немає у Костюкiв. Вдова з донькою до Iталiї виїхала, батьки померли. Така родина була гарна, а нiкого вже немає. Бiдолашний Петро, мир його душi… Не пережив вiн смертi сина, у 35 рокiв вiд iнфаркту помер. Добре, жiнко, що ти прийшла пом’янути померлого. Але я тебе не знаю. Ти родичка йому чи знайома?

– Я… я – вбивця.

I я розповiла священиковi все, що сталося того фатального дня. Отець Євген вислухав мовчки, жодного разу не перебиваючи. А потiм сказав:

– Знаєш, ти не лише дитину вбила, а й себе. Це повна катастрофа твоєї душi! Тiшся, що Господь дав тобi порятунок. Було б дуже зле, якби пiсля вбивства дитини ти й надалi могла спокiйно насолоджуватись життям. Можливо, батько того вбитого хлопчика став не мучителем, не “демоном помсти”, як ти кажеш, а янголом-спасителем!

Пiсля цих слiв я вже не могла стояти на ногах. Опустилась на землю, схилилась на могилу Данилка, i важке ридання вирвалось з моїх грудей. “Господи, прости мене! Данилку, Петре, я винна, винна!” – вила я. А отець
Євген i не думав мене заспокоювати. Не знаю, скiльки часу минуло, здається, цiла вiчнiсть. Заспокоївшись, я встала i подивилась просто в очi священиковi:

– Отче, що менi робити? Як далi жити?

– Це тобi вирiшувати. Прислухайся до свого серця, до знакiв, якi посилає Всевишнiй. Знаєш, у життi не буває випадкових збiгiв. Вчинки, помисли так чи iнакше виводять людину на той чи iнший шлях. Те, що ми з тобою нинi зустрiлись бiля могил твоїх жертв, – хiба ж випадковiсть?

Менi здалося, що сумне i суворе обличчя отця Євгена на якусь мить просвiтлiло, в кутиках вуст з’явилась усмiшка. А потiм вiн повернувся i швидко покрокував у напрямку церкви, що виднiлась на пагорбi.

За тиждень я стояла у тiй церквi перед священиком:

– Отче, висповiдайте мене.

– Добре. А коли ти сповiдалась востаннє?

– Не пригадую… Здається, десять рокiв тому, коли шлюб брала.

Наша розмова була довгою i болiсною. Наприкiнцi я сказала:

– От я думаю… Раз я вбила чужу дитину, то мушу спокутувати грiх добрими справами для знедолених дiтей. Може, у вас тут є якись iнтернат чи притулок, я б грошей дала.

– Сиротинець у нас справдi є. Але ти ж вiдкупитись грiшми хочеш вiд свого грiха. Повiр, не допоможе. Гадаєш, тi дiтки тiльки їжi й одягу потребують? Вони любовi хочуть. У твоєму серцi вона є? Ти можеш подiлитися нею з ними?

“Грiшми не вiдкупишся” Так з легкої руки отця Євгена я стала волонтеркою у сиротинцi. Вiн привiв мене до директора, познайомив. I дiти, i вихователi прийняли мене з радiстю. Я допомагала влаштовувати дитячi свята, ставила з дiтками вистави. А за якийсь час згадала, що в школi ходила на гурток з виготовлення м’яких
iграшок. Накупила марiалiв для шиття, принесла в iнтернат. Бачили б ви, як загорiлись дитячi оченята.

Отi години, коли сидимо з ними за працею, видаються менi найщасливiшими. От Оленка пiдiшла, аби викрiйку їй пiдправила, а сама тулиться, нiби ненароком, плеча мого торкається. Хвалю її, гладжу по голiвцi… А сама ледь не плачу. А Василько не вмiє голки тримати, але так старається пошити собi кумедного песика! I того хлопчика обiймаю, пригортаю. Мої вихованцi тiшаться, що добра тiтонька придiляє їм стiльки часу, розповiдає веселi байки. I не знають, що дають менi сили, аби я могла жити далi.

Чи стала я за цей час щасливою? Якби ж то! Ночами я прокидаюсь вiд жахливому сну, в якому чую скрегiт гальм й удар машини об дитяче тiльце… Плачу, молюся. А ще приходить до мене Данилко, усмiхнений i здоровий. Йду на могилу, запалюю свiчку, прошу: “Я знаю, хлопчику, що нема менi прощення за мiй грiх. Але так боляче жити, мов у пеклi, ще в цьому життi. Допоможи менi, будь ласка, врятуй вiд божевiлля”.

Допомагає! Я вiдчуваю, що стала iншою людиною, а це – головне. Бiльше не ходжу до лiкарiв, не вживаю медикаментiв. Але при цьому не тремчу вiд постiйного жаху перед тим, що Бог покарає за грiх мою дитину. На все Його воля. Чи не тому я перестала бачити на вулицi Петра з його докiрливим поглядом?.. Знаю, що нинi стою на порозi нового життя. I так багато хочеться менi зробити доброго, гарного!

Спитаєте, а що Володя на моє нове заняття? Каже: “Якщо та “арт-терапiя” йде тобi на користь, то можеш їздити до своїх сирiток”. Що маю йому на те заперечити? Намагалась пояснити, що якби не намовив мене десять рокiв тому уникнути правосуддя, то, може, i душа моя б не була такою хворою. Нi, вiн цього не хоче розумiти.

Щиро кажучи, маю велике бажання забрати сина i пiти вiд чоловiка. Але отець Євген каже, аби не поспiшала. Мовляв, душа Володi теж потребує зцiлення. Що ж, може чоловiк подивиться, як я змiнилась, як тепер живу, i зрозумiє все. I тiльки тодi вiн матиме шанс на зцiлення. Я в це вiрю. А як нi – розiйдемось. Бо в моєму новому життi бiльше немає мiсця для байдужостi, зла, холодного цинiзму.

А ще я усвiдомила найважливiше: не може людина почати нормальне життя, коли на нiй тяжкий грiх каменем лежить. Тiльки каяття, очищення дає нам змогу жити по-новому. Дякувати Богу, що я це зрозумiла.

Надiя Л., 31 рiк

За матеріалами видання “Жіночий Порадник”

Лист від брата: «будь ласка, провідай Сергія Миколайовича. Пише, що дуже хворий, зовсім занепав духом і не знаходить собі спокою. Допоможи йому, чим зможеш».

В той же день увечері я пішов до Сергія Миколайовича. Це був старий, відомий скрипаль, давнішній друг мого брата. Мене провели до його спальні, охайну, заставлену старовинними меблями кімнату. Хворий лежав на ліжку, поклавши на ковдру тонкі нервові руки. Він дивився на мене сумними очима і казав:

– Туга у мене, ні їсти, ні пити не можу, все не до душі. Помирати час, а не хочеться, і страшно.

– А ви вірите в Бога? – запитав я.

– Так. Але в тій метушні, в якій я прожив все життя, рідко про Нього доводилося згадувати, а от зараз все Він на розум приходить. Тільки я нічого про Бога не знаю, а запитати не було в кого.

Перший раз довелося мені почути від веселого і трохи легковажного Сергія Миколайовича такі слова. Я задумався, а потім запропонував:

– Хочете, я познайомлю вас з дуже гарним і освіченим священиком?

Сергій Миколайович махнув гидливо рукою:

– Не люблю я їх брата. Зараз же почне в гріхах копатися, вічними муками лякати, а я і сам знаю, що за них по голівці не погладять.

– Ну, що ви! Є чудові священики, – заступився я.

Ми не встигли закінчити нашу розмову, як у кімнату ввійшла дружина Сергія Миколайовича, пишна дама. Привітавшись, вона невдоволено сказала:

– Навіщо Сергійкові священик, він же не вмирає?

– Він прийде для бесіди… – пояснив я.

– Ні до чого, – перервала мене дружина.

– Тобто, як це ні до чого? – несподівано голосно і трохи верескливо закричав Сергій Миколайович. – Чому це ні до чого? Я хочу поговорити з хорошим священиком і причаститися. Чуєш, хочу! Петро Павлович, – повернувся хворий в мою сторону, – прошу вас завтра ж запросити отця до мене, а якщо він не може завтра, то у найближчий зручний для нього час!

– Добре, – збитий з пантелику запалом хворого, відповів я.

– Тільки він, вірно, зажадає за відвідування багато грошей? Тоді скажіть йому, що я не багатий, на пенсії, а тому на великий куш нехай не розраховує.

Мені зробилось неприємно, і я сказав:

– Отець Олександр, якого я хочу запросити до вас, прийде не з-за грошей.

Але Сергій Миколайович мене не слухав і роздратовано повторював:

– Нехай не розраховує.

Священик, про якого йшла мова, був вже не молодий, служити почав п’ять років тому, але серед тих, які знали його користувався великим авторитетом та любов’ю. Висловивши згоду відвідати Сергія Миколайовича, він після літургії приїхав до нього зі Святими Дарами. Я не був присутній при зустрічі, але, так як мені хотілося дізнатися, як вона пройшла, я відправився на другий день до хворого.

Тільки-но я увійшов у спальню, як Сергій Миколайович рвучко простягнув мені руки:

– Дорогий, кого ви мені прислали?! Це ж не людина, а скарб! Ми говорили з ним, як два добрі друга. Я страждав і плакав, він утішав і плакав зі мною. І до мене прийшла світла радість. Мені так добре, так спокійно, і все це зробив він, отець Олександр! Спасибі вам за незвичайне знайомство. – Він потиснув мені руку, а потім сказав: – Та знаєте, він відмовився від конверта з грошима, який я йому намагався вручити. Навіть руки назад сховав, почервонів: «Я прийшов до вас як друг – причому тут гроші?»

Я не був у Сергія Миколайовича тиждень, а коли зайшов, то побачив страшну зміну: він схуд, задихався, не міг нічого їсти.

– І знову в мене на серці туга, – хрипко прошепотів він. – Так хочеться побачити отця Олександра, поговорити з ним. Якби міг, я б поповз до нього на колінах. Ах, як хочеться його побачити.

І Сергій Миколайович прохально подивився на мене. Але я знав, що отець Олександр вкрай зайнятий, причастився ж Сергій Миколайович недавно, і тому мені здалося незручним знову турбувати батюшку.

Через три дні Сергій Миколайович помер. Мене вразив вираз його мертвого обличчя, воно було мудре і просвітлене, наче він зрозумів те найважливіше, що все життя від нього було приховано.

Після похорону Сергія Миколайовича я зустрівся з отцем Олександром та розповів про смерть старого скрипаля. Поговорили про покійного, і я, як про цікаву деталі, розповів про його болісне бажання побачити перед смертю отця Олександра.

– І ви не прийшли за мною?! – скочив на ноги батюшка, який до того спокійно сидів на стільці. – Це був крик душі, яка розлучалася з тілом! Як ви могли, як ви посміли не виконати передсмертне прохання?

Я розгубився. Я ніколи не бачив отця Олександра таким схвильованим. А він, притиснувши руки до грудей, скрушно вже не говорив, а шепотів:

– Він, вмираючи, хотів повзти на колінах. За чим? За словом Божим, а ви.

Пройшло багато років, а в моїх вухах все ще звучить слабкий, переривчастий голос Сергія Миколайовича: «Як мені хочеться побачити отця Олександра, якби міг, я б поповз до нього на колінах…»