Прикра аварія трапилася цими вихідними у селі Бабче Богородчанського району.

Трагедія сталася у суботу, 22 вересня, близько 14.00 у полі.

49-річний водій, місцевий мешканець, рухався земельною ділянкою “Лукавець” і вчинив наїзд на 35-річного чоловіка, який спав під копицею.

Внаслідок наїзду, від отриманих травм, чоловік помер на місці події, повідомляють в управлінні з питань цивілього захисту Івано-Франківської ОДА.

Коли Анну та Івана запитують, як вони познайомилися, жінка одразу починає заходитися гучним сміхом. Зашарівшись, загадково усміхається й чоловік. Він ніжно обнімає дружину і каже: «Це наш спільний секрет. Не все ж людям знати.» Анна ж відразу випалює: «Де, де познайомилися. У копиці.» Цікаві одразу прикушують язички і таємничо поглядають на подружжя.

Анна жила сама. З першим чоловіком, за якого, як сама розповідала, вискочила, тільки-но скинувши шкільну форму, давно розлучилася. Пише Вісник

Власне, чому вона за нього вийшла заміж, й сама пояснити не може. Андрій був настирливим, і вродлива школярка почала з ним зустрічатися. Ще б! Він уже закінчив вуз, відслужив в армії і працював на заводі. Гроші отримував непогані, тож на подарунки не скупився. Водив дівчину в кіно, казав, що їй теж потрібно вчитися і він її у цьому підтримає. А коли запропонував Анні руку і серце, вона погодилася, бо сподіватися на підтримку батьків, які, окрім неї, опікувалися ще чотирма дітьми, було годі.

Відгулявши весілля, пара оселилася окремо. Анна стала студенткою. Після другого курсу у подружжя народився син. Андрій радів, навіть найняв для малюка няню, бо не хотів, щоб дружина брала академку. Чоловік по кар’єрній драбині піднімався вгору, тож хотів, щоб і його дружина чимшвидше була дипломованим спеціалістом.

Після закінчення вузу Анна разом з дипломом тримала в руках і ключі від новенької просторої квартири. Звісно, її подружжя отримало завдяки Андрієві. Здавалося б, тільки живи. Та часті відрядження Андрія викликали у Анни підозру. А потім на квартирний телефон почала надзвонювати незнайомка: «Ви все одно не будете разом». І Анна вперше за кілька літ влаштувала чоловікові «допит». Андрій, звісно, всіляко виправдовувався, але дружина зрозуміла: пахне смаженим – чоловік таки стрибає у гречку.

Підтвердження не забарилося: молода панянка з довгим білим волоссям (повна протилежність Анні) завітала до неї на роботу. Оскільки жінка працювала в одній з контролюючих фірм, то одразу попросила білявку вийти на вулицю поговорити. А та прямісінько на порозі випалила: «У нас з Андрієм буде дитина, – і показала свій уже доволі округлий животик. – Ви самі вирішуйте, залишатися з ним чи ні.» Анні хотілося вчепитися суперниці в коси, однак вона стрималася.

– Якщо ви його любите, а він вас, то я подаю на розлучення, – сказала, як відрізала, Анна. – Але заявляю: квартира та син належатимуть тільки мені.

– Треба мені твій син. А квартиру з Андрюсіком ми наживемо. Він же небідний, сама знаєш, – мовила блондинка і попрямувала до зупинки. День для Анни тривав вічність. А коли вона вступила в хату, то побачила Андрія, який, як побитий кіт, заглядав їй в очі.

– Може, простиш? – стиха мовив.

– Яке простиш? Ти сам себе чуєш? Наробив дітей, а тепер простиш? А тебе я, мабуть, і не любила.

– Не любила? То так? То ти так зі мною? – слова жінки вдарили по самолюбству чоловіка.

– Так, як і ти зі мною.

Розлучення пройшло без скандалів. Анна залишилася із сином у їхній квартирі. Андрій, зібравши речі, пішов жити до нової пасії. Невдовзі вони купили собі житло. У подружжя народилася дочка. До колишньої дружини теж навідувався: приносив гроші для сина. Анна, розчарувавшись у чоловіках, вирішила, що своє життя присвятить своїй єдиній дитині. Минули роки, син уже й школу закінчував. А жінка була все одна. Траплялися, як сама казала, якісь симпатії, але не більше. Тож Анна з головою поринула у роботу. Часто їздила у відрядження. Коли інші віднікувалися, то вона завжди погоджувалася. Син уже дорослий, на дівчат задивляється, самостійний (і наварить, і попере), тож вона знала, що за кілька днів, поки її немає, вдома буде порядок.

Анна дивилася у вікно поїзда. Вона знову їхала до одного з райцентрів на перевірку. «Справлюсь за день, – думала. – Якось так нудно.» За вікном вагона миготіли ліси, поля. «Яка ж гарна земля – знову подумала. – А коли я на природі була? О, і не пам’ятаю. Суєта, суєта, а життя проходить. Недавно, здавалося, школу закінчила, а вже й син дорослий»

На пероні її зустрів чоловік. Пильно окинувши його поглядом, Анна підрахувала: десь одного віку. Той одразу схопив її сумку, зазначивши, що вона житиме у гарному готелі.

– Хоч ми й провінція, але не переживайте. І на фірмі у нас порядок, і готелі є гарні, – щиро усміхнувся Іван. Вона також відповіла усмішкою. І подумала: «А він нічого.» І, як надокучливу муху, прогнала від себе цю думку.

– Тож у готель? – мовив Іван.

– Так. Переодягнуся і одразу до справи. Я так розумію, ви будете мною опікуватися? – засміялася. – Буду, – мовив чоловік, а сам зловив себе на думці, що пишноволоса шатенка з великими карими очима таки гарненька. Він давно вже був розлученим, мав стільки жінок, що вже й на пальцях рук не може порахувати. Тож спокусливо поглядав і на Анну.

На фірмі з документами справді був порядок. Тож Анна, підписавши усі необхідні папери, мовила до Івана:

– Мабуть, треба їхати додому. Є нічний поїзд? Іван, зрозумівши, що не хоче розлучатися з такою жінкою, випалив, сам від себе не сподіваючись:

– Ні-ні. Зараз поїдемо на природу. Ви ж у тому великому запиленому місті, мабуть, із сім’єю нечасто там буваєте?

– Яка там сім’я? З чоловіком розлучені, син уже дорослий – мовила, сама не знаючи, чому відкриває душу цьому чоловікові.

– То ми з вами два чоботи пара, бо і я розлучений – й Іван уже знав, що на природу вони поїдуть тільки удвох.

– Тож поїхали? Нічого поганого не думайте, там і річка є, і ліс, і поле гарне. Місце – рай.

Машина із затемненими вікнами зупинилася на краю поля. Був серпень і пахло скошеним житом, яке ще де-не-де лежало у невеликих копицях (не встигли позвозити на ферму). Неподалік – річка і ліс. Анна вдихнула ті аромати і подумала: «А справді рай.» Вона скинула босоніжки і майнула до води. Легенько пальцями погралася з хвилькою. Тепла.

– Може, скупаємося? – мовив Іван. – У мене і рушник є.

– Не маю купальника. Та це вже занадто. Ви так усе спланували.

– А давай на ти? – мовив чоловік.

– Давай – мовила жінка. На зеленому лужку Іван розстелив скатертину і виклав наїдки. Жінка помітила, що чоловік так вправно порядкує, що аж позаздрила: «Ото господар!»

– А чого з дружиною розійшлися? – чомусь випалила.

– Молодий був, підгулював. Винен я, – зізнався щиро.

– Всі ви такі! – розгнівано сказала жінка.

– Мабуть, не було у жінки чогось такого, що могло б мене втримати – задумано мовив він. – Та чому ми все про минуле? Давай вип’ємо за майбутнє, – і простягнув жінці келих вина.

Того дня Анна так і не поїхала додому. Розмова затягнулася до вечора. Анна захотіла походити босоніж по полю, щоб аж «стерня понаколювала п’яти», як сама зізналася Іванові. І той, взявши її за руку, а потім за стан, повів у поле. Там пахло житом і теплом, від цього лоскотало в носі. Запаморочливо крутилася голова ще й від вина. І чоловік, довівши Анну до копиці, рвучко притиснув її до себе (вона й не пручалася).

Сама від себе не сподіваючись, Анна обіймала чоловіка, а сушене сіно впереміш із соломою поколювало Анні спину. Але вона не зважала.

Іван провів її до ранішнього поїзда, тільки встигши забрати Аннині речі з готелю.

– Побачимося, правда ж? – мовив на прощання. – Ти не думай, у мене таких, як ти, не було.

– Як доля, то побачимося – мовила вона, поцілувавши його у щічку.

Ця розлука була недовгою. Бо Іван за якийсь тиждень зібрався і поїхав до неї, щоб запропонувати Анні стати його дружиною. Вона погодилася. Отак уже п’ять років разом. А коли їх питають про перше знайомство, то без сміху не обходиться. Анна щиро каже, що чоловіка знайшла у копиці.

Тетяна ХУТІРСЬКА