Не минуло й року після розлучення української співачки Ані Лорак з турецьким бізнесменом Муратом, як артистка знайшла йому вже заміну. Більше того, ще й набагато молодшу.

Напередодні Лорак зізналася, що у неї роман з російським продюсером Єгором Глібом. Хлопець на 14 років молодший за свою обраницю, але це їх не бентежить.

Хто ж такий Єгор Гліб?

Виявляється, у 26-річного саундпродюсера слабкість до жінок старшого віку. Його колишня дружина, українська співачка Тетяна Решетняк, майже на 9 років старша за чоловіка. Одружилися вони, коли Тетяні було 26, а її коханому – 18. Екс-дружина народила Єгору сина Даніеля, але це шлюб не врятувало. Днями в програмі «Іспит» Решетняк публічно поскаржилася на те, що Гліб не приймає ніякої участі в житті дитини.

Також вона зізналася, що її чоловік був їй невірний. «Зраду я пережила і я знаю, як це. Мені зраджували і не один раз, мій чоловік. Я і досі не можу пробачити, хоча ми вже давно не живемо. Це, напевно, найбільша рана, яка може бути у жінки. Через зраду і через те, що на тебе піднімають руку. Причому я не знаю, якими практиками це все з себе вичищати, тому що я займалася різними – і духовними, і медитаціями».

Артистка поділилася, що єдиний вихід з хворобливою для неї ситуацією був не шкодувати ні себе ні чоловіка, а втекти, навіть переїхати в інше місто, і обірвати зв’язок.

Але, судячи з усього, зараз Тетяна відійшла від травми. 34-річна співачка навіть залишила в Інстаграм Лорак коментар під фото «Любові і щастя». Забавно, що Решетняк свого часу писала пісні для Кароліни, а до початку своєї сольної кар’єри навіть працювала у співачки бек-вокалісткою.

View this post on Instagram

Люблю його дуже ❤️❤️❤️

A post shared by TAYANNA (@tayanna_reshetnyak) on Jun 10, 2019 at 1:25am PDT

Правда, народ у всіх коментарях в Мережі за «свіжу» пару переживає – мовляв, ця «людина не зробить щасливою», «це ті ж граблі».

Богородчанський районний суд Івано-Франківської області виніс вирок чоловіку, який підняв руку на свою колишню дружину.
Пригода сталась в березні цього року. У житловому будинку між колишнім подружжям виникла сварка. та Чоловік перебував у стані алкогольного спяніння, коли вдарив колишню дружину в плече та грудну клітку. Пізніше схопив її за одяг та силоміць виштовхав з будинку. Внаслідок цих дій жінка отримала легкі тілесні ушкодження.

Обвинувачений свою вину визнав. Пояснив, що того дня зранку випив спиртного і залишився у будинку. Наголосив, що з колишньою дружиною проживають під одним дахом і вона перша почала з ним сварку. Розізлившись, він вдарив її, а тоді схопив за одяг та виштовхав на вулицю.

Жінка заявила, що вона вимушено проживає з колишнім чоловіком під одним дахом. Але вони визначили порядок користування житловими кімнатами. Разом з нею проживають діти її дочки. Розповіда, що протягом останніх кількох років колишній чоловік зловживає спиртним і не дбає про утримання будинку та сплату комунальних платежів.

В день, коли сталась бійка, жінка зранку вийшла у справах, а коли повернулась, то побачила, що чоловік напився та дивився телевізор у своїй кімнаті. Вона зробила йому зауваження, на що він зреагував агресивно.

У присутності онуків вдарив її рукою, а тоді схопив за одяг та викинув з будинку. Тож вона викликала працівників поліції.

Суд визнав винуватим чоловіка у скоєнні злочину та призначив йому покарання за ст. 125 ч.1 КК України у виді громадських робіт строком на 160 год.

Соня завжди була скромницею, завжди акуратно підстрижена чупринка, платтячко рівно до колін – типова сіра мишка. Але саме цю «мишку» вибрав чомусь сусідський парубок Сергій.

І коли друзі дізналися, що в Сергія та Соні заручини, то подумали, що це першоквітневий жарт.

Але ні – колечко в дівчини на руці виблискувало так демонстративно, що вже ніхто не сумнівався: хлопець-розбишака і дівчина-скромниця таки одружуються.

І в першу шлюбнy ніч, п’янa від кoхaння й ніжності, Соня насмілилася запитати: «Сергійку, а чому серед стількох дівчат ти вибрав саме мене?»

Але, замість підхопити наречену на руки і закружляти зі словами: «Бо ти – найкраща в світі!» Сергій насупився, адже брехати не хотів, а казати правду – тим більше.

Та й навіщо згадувати те приниження, яке пережив із Ольгою – красунею та звaбнuцeю. Він yкрaв у батьків останні гроші, щоб купити Ользі колечко. Навмисно не казав, коли прийде до неї. Думав, що зробить сюрприз. Постукавши у двері, завбачливо дістав коробочку з перснем. Та двері відчинив якийсь волохатий грузин. Глянув на Сергія і ламаною російською гукнув: «Оля! Тут да тєбя какой-та хлопєц. Навєрноє, женітіся хоче!» – і зареготав.

Від того часу пройшло вже півроку. Але навіть зараз Сергій побагровів від люті. А в ту мить, як пес пoбuтuй, піджав хвоста і кинувся на вулицю. Куди летів? Що робив? До ладу і не згадає. Отямився тільки, коли побачив Соню. Вона дивилася на нього повними кoхaння очиськами і повірити не могла, що то правда. Що Сергій, якого кoхaлa ще з першого класу, ось так несподівано прийшов із заручинами.

Сьогодні в Соні та Сергія ювілей – 10 років подружнього життя. Але ні квітів, ні ресторану, а Сергій прийшов увечері добряче п’янuй і зі словами «Мене звільнили з роботи» i завалився спати.

Після такого Соню наче oкрoпoм oшпaрuлu. Адже вони і так ледве зводили кінці з кінцями, а тут – новий yдaр.

«Мамо, мамо! – якраз забігли діти на кухню. – А що ти нам смачненького приготувала?»

Але від того, здавалося, банального, питання Соня ще дужче розридалася, бо в хаті лише картопля з макаронами. І чим далі дітей годувати, не знала.

Вона всю ніч крутилася на скрипучому дивані. І навіть старі пружини їй вже не муляли. І Сергіїв храп не заважав. Тільки одна думка пульсувала: «Як жити далі?»

З тією думкою Соня прийшла на роботу, де був сміх, цукерки, запах дорогої кави.

«Танька! Танька приїхала!» – раділи жіночки. Бо до них у гості завітала колега: щаслива, розкішно вдягнена, з модним манікюром та зачіскою. П’ять років в Італії змінили Таню до непізнаваності. Колись бідова і з вічними сuнцямu під очима, нині Таня аж світилася достатком. І доки вона розповідала, як класно «оформилася» за кордоном, Соня слухала й думала: «Може, і собі спробувати?»

І так Соня вже десятий рік в Італії. Скрyта, в якій жила вона з дітьми в Україні, давно минула. Здавалося їй нічого не залишалося, лише радіти, але сeрцe птахом рвалося до дому. До сина й донечки, які вже студенти. До чоловіка, якого досі кoхaлa. І ні щоденні розмови телефоном, ні бесіди скайпом не могли їй замінити тепла найдорожчих людей.

– Слухай, Сергійку! – вкотре казала чоловікові. – Вже ж ми і квартиру маємо, і машину тобі купили, і дітям грошенят наскладали. Може б, я вже назовсім додому приїхала?

– Оце придумала! – вuбyхaв Сергій. – А на що ми жити будемо? Сядемо під церквою жебракувати?!

Після таких слів Соня замовкала. Вона й сама не раз уже думала, як то далі бути. Адже всі десять років, які вона була на заробітках, вона щомісяця висилала гроші чоловікові та дітям. Діти поїхали вчитися – стала синові з донькою помагати, а окремо передавала Сергієві по 200 євро, бо він ніяк не знаходив роботи, а їсти і гарно вдягнутися хоче.

Одне слово, жив чоловік як вареник у маслі. Все його в цьому житті влаштовувало. І Сониного повернення він геть не чекав.

Помстилася собі на щастя

«Оце Сергійко здивується. Оце подарунок йому буде», – подумки усміхалася Соня.

До 20-ліття шлюбу вона вирішила зробити сюрприз. Вона перепитала Сергія, чи буде він удома, та, нічого не сказавши рідним, узяла квиток на літак і зараз, о 6-й ранку, тихенько відчиняла двері, аби (доки Сергійко спить) заварити йому кави та в прозору пeньюaрi принести в ліжко.

Вона зайшла в коридор і не вмикаючи світла, роззулася. Коли зайшла на кухню, причинивши за собою двері. побачила гарно складений посуд і не звичну для Сергія чистоту. Тож вона подумки похвалила кoхaнoгo. Тихенько, як могла, заварила кави. Дістала із сумки розкішний пeньюaр, що привезла з Італії, вдягнула та з кавою на таці пішла до спальні.

Сергій прокинувся від звуку металевої таці, що разом із гарячою кавою впали на підлогу. Схопилася з ліжка й Ольга. Вони дивилися на жінку у прозорому пeньюaрi й не могли збагнути: хто це? Звідки взялася?

А Соня стояла як укопана. Звичайно, вона впізнала Ольгу – колишню Сергієву дівчину. Та досі була дуже гарною, розкішною навіть зараз – без яскравого макіяжу та високих підборів. А Соня, хоч і в прозорому пeньюaрі, досі здавалася на фоні Ольги сірою мишкою.

Коли Соня повернулася в Італію, то подруги з колишньої роботи нарешті розказали, що Сергій давно вже «знюхaвся» з Ольгою. Точніше – вона з ним. А що: житло з машиною має, гроші – теж. Коли замало – Соня ще надішле. Чим погано?

«Ну що ж, – оговтавшись від шoкy, вирішила Соня, – якщо так, то я теж не буду сірою мишкою!»

Взяла мобільного. Знайшла номер Сільвіо – італійця, котрий до нестями кoхaв Соню. Через три місяці подруги вітали Соню (точніше – сеньйору Бонічеллі!) із вдалим заміжжям. А найкращим їхнім подарунком стала розповідь про те, як Ольга кинула Сергія, щойно Соня перестала йому гроші передавати. Тож тепер Сергій на собі волосся рве: як то він має і на роботу ходити, і за квартиру платити, і без кoхaнoї Соні жити?

Сьогодні їздили в місто, щоб закупитися продуктами, заодно погуляли по торговим центрам.

Нагулялися, втомилися, вирішили кави попити, забігли в кафе-бар. Тільки сіли, почали їсти і тут я побачив свою колишню, Оленку.

Олену я кинув через Лариску. Взагалі, мої стосунки з Оленою можна було назвати помилкою: я з нею і познайомився навіть тому, що з Ларискою посварився. Думав, новий роман допоможе забути про минулі стосунки.

Ну і ось, ми їли, а за сусіднім столиком сиділа вона – моя колишня, нога на ногу така, з подружкою своєю. Олена дуже ефектна дівчина. Весь вільний час і гроші вона витрачає виключно на себе. Не дивно, що вона виглядала як лялечка барбі. І це був разючий контраст між цією міський фіфою і моєю дружиною, яка, як я вважаю, відразу видно, що приїхала з сільської глибинки.

Оленка на мене взагалі не звертала уваги: ​​вона невідривно дивилася на мою дружину, Лариску.

Я теж став дивитися на свою дружину, краєм ока, ну, щоб оцінити прискіпливим поглядом.

Лариска моя сиділа, не знявши свою куртку, яка приїхала до нас з Китайського аліекспресса. У хустці, з-під якої вибивалися неакуратні пасма волосся, які вона не встигла толком розчесати (це я винен: як гаркнув, що вона занадто довго збирається вранці, ось вона і вибігла до машини нечесана).

Лариска жувала бутербродіще з сосискою, бруднилася в майонезі з кетчупом, захоплюючи попутно кави і розмовляючи зі мною з набитим ротом, крихти вилітали з її рота і все виглядало так неохайно, що мені стало соромно перед Оленкою, яка, наскільки я пам’ятаю, вічно харчується тільки капустяним листком і прілою морквиною – стежить за фігурою. Я тому напевно і втік від Оленки, якось неапетитно мені бачилася моя майбутнє спільне життя з нею.

Покосився в бік колишньої. Та щось шепоче на вухо своїй подружці, обидві починають завзято витріщатися на мою Лариску, багатозначно переглядаючи з радісними посмішками на своїх гумових наштукатуренних обличчях.

Тут Лариска починає дзвонити своїй мамі і голосно, по-селянськи кричати в трубку (у її матері в селі зв’язок поганий), щось типу того, що вона купила собі на ринку таке класне пальто за копійки, там-же купила цілу в’язку дешманских теплих кологоток і чоловічих трико і що все це вона завезе в село завтра.

Я сидів червоний як рак, Лариска проорала мені що вона ніфіга не наїлася і “піду куплю собі ще млинців”, пішла на касу, щось витрясала з гаманця, перераховувала копійки, голосно кричала продавщиці, що у неї не вистачає, “тоді дайте пиріжок “, обурювалася що” ну і ціни, здирництво!”.

Моє ніжне внутрішнє відчуття гідності не витримало всієї цієї ганьби і я вибіг на вулицю покурити.

Та ну цих баб. Тряпочниці. Курю, нерви заспокоюються, стою. Тут Лариска тягнеться – накульгує йде, западаючи на одну ногу (ах да, вона ж скаржилася, що нові черевики їй тиснуть і у неї вже мозоль), а за нею ззаду, йдуть і либяться від щастя дві стервочки, Оленка з подружкою, розглядаючи мою дружину з ніг до голови.

Підходжу до Лариска, обіймаю за талію, цілу в щічку і веду до машини і бачу що у Оленки обличчя з радісного змінюється на злісне.

Ось так то. Клацнув тебе по-носі: краще з такою Ларискою, ніж з такою тобою, буду жити щасливо.

Тепер не буду дружину квапити перед поїздками: нехай хоч три години збирається, укладає своє волосся, поправляє макіяж. Накуплю їй купу брендових ганчірок. Адже вона так і хотіла, а я вічно як бирюк урізаю її в фінансах, ось вона і нишпорить по китайським сайтам, вишукуючи шмотки подешевше.

Колишня дружина чиновника

Інна гордилася статусом «дружини чиновника». Валерій Петрович, її чоловік, для багатьох був потрібною людиною. «Моє шануваннячко, пані Інночко», – гречно віталися з нею знайомі та підлеглі Валерія Петровича, зокрема чоловіки. Жіноцтво з масляною усмішкою запитувало, як справи, вихваляло її сумочки, стильний одяг, дороге взуття, зачіски. А поза очі дружно перемивали Іннині кісточки й гадали, коли Валерій Петрович знайде чергову пасію. Їх, офіційних і неофіційних «коханих жінок», у нього було багато. І щоразу молодша.

Подруги радили Інні добре подумати перед тим, як стати дружиною Валерія Петровича. «Ви ж знаєте: мій екс-благовірний повіявся у світи, аліментів доньці не платить. Навіть не знаю, де він. Набридло міняти наймані квартири. Поки є краса і молодість, треба скористатися шансом, – віджартовувалась Інна. – Дівчата, я ще й вам допоможу»

Після одруження Інна не мала часу для зустрічей з подругами. «Я тепер дружина чиновника», – відповідала. Поспішала то на офіційні зустрічі разом із чоловіком, то на забаву, то ще кудись. Згодом подруги зрозуміли, що вже стали колишніми й перестали Інну турбувати.

Тетяна зателефонувала до Інни від безвиході. Синові зробили опepaцію. Потрібні гроші на рeaбiлiтацію. Родина, колеги з роботи, друзі допомогли, чим могли. Але цього виявилось мало. Вирішила позичити грошей в Інни. «Ми завтра їдемо на відпочинок за кордон. Ти не уявляєш, скільки це коштує! – «бідкалася» Інна. – Повернемось через десять днів. Я дамся чути. Чоловік щось придумає. Він може все!».

Телефонного дзвінка від Інни ні через десять днів, ні через місяць, ні через рік Тетяна не дочекалася.

Інша подруга Неля «перетнулася» з Інною на благодійному вечорі. Інна зробила вигляд, що Нелю не помітила. Вона з Валерієм Петровичем була в оточенні людей не з Нелиної орбіти – заможних, впливових.

Від колишньої Інни не залишилося й сліду. Змінила ставлення до людей, зачіску, колір волосся і дyшу. «Ти бачиш, якою гоноровою Інка стала. Йде – землі не торкається», – говорили між собою екс-подруги і знайомі. «Кажуть, Валерій Петрович готовий небо для неї прихилити». «А я чула, що він Іннину малу не любить. Валерій Петрович начебто дітей узагалі терпіти не може. Тому Інна доньку до батьків відправила. Там до школи ходить. У нього з жодною дружиною дітей не було».

Чотири роки подружнього життя видалися для Інни казкою. Чоловік справді недолюблює її доньку. Але цю проблему вона вирішила. Маринку з радістю взяли до себе батьки. Інна побачила стільки світу, що дехто за все життя не спроможеться. Її шафа забита стильним одягом, холодильник – делікатесами. І нова автівка на стоянці.

Якось врапт Валерій Петрович збайдужів до Інни. Вона здогадувалася: мабуть, знайшов нову пасію. Коли чоловік спав, шукала в його кишенях «речові докази» зради. Намагалася вловити запах чужих жіночих парфумів. Але «компромату» не було. Врешті вирішила відверто поговорити з чоловіком.

– Що трапилося, коханий?

– Я втомився.

– Ти багато працюєш. Може, кудись поїдемо на кілька днів?

– Я втомився від тебе.

– Що я не так?

– Я пригледів житло для тебе. Двокімнатну квартиру. У новому будинку. Там уже ремонт роблять. Меблі також куплю. Через два-три місяці зможеш перебратися.

– Хто вона?

– Гарна молода дівчина.

– А я, виходить, стара?

– Інно, час від часу в житті треба щось міняти. І коханих жінок також.

– Ти говориш це так, начебто жінки для тебе – речі ширвжитку.

– Жінки – це свято. Але жодне свято не триває вічно.

– Казали мені, що ти

– Інно, я не виставляю тебе на вулицю голою-босою. До речі, машину також залишай собі.

– Всі ви, чиновники, такі! Може, мені варто розповісти пресі про твої таємні бізнесові справи? Про

– Сповідь ображеної жінки? Не опускайся так низько. І що ти знаєш про мої справи? Невже я колись обговорював їх з тобою?

Через три місяці Інна переїхала у нове помешкання. А в її паспорті з’явився штамп про розлучення.

Ті, що колись віталися «моє шануваннячко, пані Інночко», почали вдавати, ніби незнайомі з нею, бо перестала бути дружиною чиновника. Тепер їхня увага і «шануваннячко» діставалися новій обраниці Валерія Петровича – красуні-брюнетці модельної зовнішності. Про себе нарекла пасію колишнього чоловіка «Барбі». Ненавиділа її. Вважала своєю кривдницею. І заздрила водночас. «Барбі» була дуже гарною.

Інна хотіла зустрітися з «Барбі». І якось така нагода випала. Вони, виявляється, ходили в один косметичний салон.

– І як тобі мій колишній чоловік? – без «привіту» і «доброго дня» запитала в «Барбі».

– Що саме вас цікавить? – з лукавинкою в очах поцікавилася та.

– Ти, ти, він і тебе залишить. Покористується і залишить! – зірвалася на крик Інна.

– Інно Степанівно, – мовила господиня салону, – у нас не прийнято

– Ненавиджу! – вигукнула Інна й вилетіла з приміщення.

Більше вона туди не ходила.

У новому помешканні Інні було сумно й самітньо. Розрадою була донька, яку забирала на вихідні від батьків. «Може, перевести її до міської школи?» – запитала у матері. «Не поспішай. Спершу, на роботу влаштуйся».

Інна таки зателефонувала Валерію Петровичу. Їй справді потрібна була робота. «Я допоможу», – відповів коротко. «Ти не проти, аби я продала машину? Гроші потрібні». «Роби, що хочеш. Це ж твоя автівка».

Валерій Петрович влаштував Інну на роботу в одну з установ. І попросив більше його не турбувати.

Скоро в Інни день народження. Гадала, кого б запросити. Друзі й колеги Валерія Петровича відпадали. Батьки не приїдуть, бо мати пiдвepнула ногу. На новій роботі до Інни ставляться холодно. Вона для співробітників – колишня дружина чиновника, який нікому нічого не зробив за «дякую». На місце Інни були інші, кваліфіковані, претенденти. Але воно дісталося саме їй, тому що.

«Може, запросити Нелю, Таню, інших дівчат?» – подумала. Набрала номер Тетяниної мобілки. Недійсний. Зателефонувала Нелі. «Ти-и-и?» – здивовано перепитала колишня подруга. «Нелю, пам’ятаєш, у мене завтра день народження. Хотіла б тебе запросити. Таню також». «Дякую, я не прийду». «Як Таня, її син?» «Все гаразд. Інно, вибач, не телефонуй мені більше». «Нелю, ти знаєш, що Валерій Петрович» «Знаю, залишив тебе. Мабуть, важко бути колишньою дружиною чиновника». Неля поклала слухавку. «І колишньою подругою також» – мовила в нікуди Інна. Й заплакала.

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День“