Пастуха перевіряють на вбивство через несанкціоноване вбивство собаками, які використовувались для охорони стада кіз, які загризли студентку університету до смерті. Повідомляє Мercury.

20-річна італійка Сімона Кавалларо гуляла з другом-чоловіком на популярному місці для пікніків у Калабрії, коли її жорстоко збило щонайменше десяток собак. З Італії повідомляють, що розтин показав значні укуси на її тілі, особливо ніг, та собачої шерсті під нігтями, що свідчить про те, що вона намагалася дати відсіч, намагаючись бігти назад до автомобіля. Другу Кавалларо вдалося втекти і сховатися від собак у сусідній будівлі в південно -італійському місті Сатріано, де він зателефонував до влади.

20 -річна Сімона Кавалларо померла після того, як зграя бездомних собак під час прогулянки зі своїм хлопцем напали на неї в Італії, у серпні 2021 року. На місце події прибули служби швидкої допомоги, які доставили Кавалларо до місцевої лікарні, але вона померла незабаром після прибуття. “Наше життя руйнується”, – написав батько Кавалларо Альфіо у Facebook. «Моя улюблена дочка Симона померла у цьому земному житті, мій біль величезний, ніби половину мого тіла вилучили. Це несправедливо, наше життя буде зруйноване, знаючи, що ти потрапив у рай. Бог не потребував іншого ангела».

Влада негайно почала збирати собак, у тому числі пастухів Маремми, які жили дикими, але використовувалися для захисту кіз. Поліція заявила, що собаки також намагалися напасти на офіцерів, коли вони увійшли в сосновий ліс на горі Фіоріно, і спочатку їх довелося прогнати пістолетами по повітрю.

Лише одна з 12 захоплених собак – деякі з кров’ю на шерсті – мали мікрочип, який ідентифікує власника. Але вважається, що 44-річна вівчарка відповідає за тварин і перебуває під слідством. “Це величезна трагедія, якої можна було і слід було уникнути”, – сказав Ніно Спірлі, губернатор Калабрії.

Як повідомляє, італійський уряд розподіляє 1 мільйон доларів на рік для вирішення проблеми безпритульних собак, але Калабрія та Сицилія, де проблема найбільш гостра, минулого року не надали жодних статистичних даних. Массімо Компаротто, президент Міжнародної організації захисту тварин, сказав: «Ця соціальна чума, яка є серйозною, на півдні, спричинена злочинним відмовою від тварин та місцевими адміністраціями, які дивляться убік».

Уродженка Італії Анжела Гутор, яка відзначила 107-річчя і перехворіла на коронавірус, розкрила спосіб, що дозволив їй прожити так довго.

Жінка розповіла, що вона намагається не хвилюватися, залишається зайнятою якимось справами і щодня з’їдає один апельсин, передає Daily Mail.

Гутор виповнилося 107 років минулого тижня. У квітні вона заразилася на коронавірус і ледь не померла, але змогла подолати хворобу. Жінка рекомендує рідним і друзям бути спокійними і займатися повсякденними справами, щоб пережити пандемію.

Італійка зазначила, що намагається зберігати позитив і вірить у краще, але все ж побоюється, що ситуація в світі призведе до загальної депресії.

Анжела Гутор народилася в Італії, переїхала до Франції, а потім – до Великобританії. З 2019 роки жінка живе в лондонському будинку для літніх людей.

Розкажу цікаву історію!!!

Чотири роки назад я працювала в однієї старої італійки в Римі біля Ottaviano, до якої приходила часто її одна amica, щоб потеревенити. Одного разу, я стала свідком, як її та колєжанка жалілася на життя. Говорила, що неможливо так жити в Італії – маючи 1000 євро пенсії вона ледве стягує кінці з кінцями: не може хоч 1 раз в тиждень піти до перукарні, хоч 1 раз в тиждень піти в гарний ресторан чи кудись з’їздити в відпуск.

Всі гроші тратяться на супермаркет та на боллети (комунальна плата), що дуже важко з такою пенсією вижити.

Я в ту хвилину тільки подумала:

“Що ж би ти жіночко робила в Україні з українською пенсією, якби ти там вижила? В тебе і не було і близько таких думок про перукарні і ресторани”.

ВИСНОВОК:
Люди не цінять того, що мають, бо не знають як ще буває важко…

Автор: Оля Гладчук-Попадюк. Наш День.

«Сина ми не віддамо…»

Слово «сирітка» Ірина вперше почула, коли закінчувала перший клас. Як нині пам’ятає той день, коли директорка школи зайшла у їхній клас, шепнула щось на вухо вчительці, яка проводила у них урок, і вони обидвоє якось незвично глянули на синьооке дівча із двома бантами на голові.

Той співчутливо-жалісний погляд виринає в Іриній пам’яті так, ніби це було вчора. А з того часу минуло добрих два десятки літ. Стільки часу Іра не була у рідному селі. А тепер з чоловіком повернулася до батьківської хати. Навели тут лад.

Та, біда, лелека чомусь обминав їх оселю.

Тепер дрібні чвари між подружжям частішали і переходили у велику суперечку. Взаємні звинувачення не доводили ні до чого хорошого. І от одного прекрасного дня, зібравши свої нехитрі статки у невеличку дорожню сумку, Іра подалася на заробітки в чужу країну. Вирішила, що деякий час їм потрібно пожити нарізно.

У маршрутці, що прямувала до Італії, Іра познайомилася з італійцем, який непогано розмовляв по-українськи. Як виявилось, він відкрив в Україні італійський ресторан, тож час від часу приїжджав сюди, перевіряв стан справ.

Дорога до Італії далека, тож часу поговорити було вдосталь. От і Іра на одному диханні розповіла свою історію. Про те, як у шість років залишилась сиротою, про те, яка жaхлива авaрія відібрала у неї найдорожчих людей – батьків і бабусю з дідусем, про те, що рідних у неї немає і вона кругла сирота. Лише про чоловіка промовчала.

Італієць якось загадково усміхнувся і одразу ж запропонував Ірі пожити у його матері. Вона живе сама у великому домі і потребує догляду та допомоги. А ще пообіцяв непогано за це платити. Іра погодилась, зрадівши, що так швидко знайшла роботу.

З покладеними обов’яз­ками Іра справлялася добре. У дитбудинку, де вона виховувалась, навчилася все робити – готувати, прибирати, шити, в’язати і, навіть, цвяхи прибивати.

Стара італійка горнулася до Іри, бо й та дуже добре до неї ставилася. Вони разом ходили на прогулянки, разом обідали, дивилися телевізор.

І син хазяйки Роберт частіше став навідувати свою стареньку матір, а разом з нею – Іру. Він жартував, «обсипав» її компліментами і якось незвично дивився на молоду жінку. Від цих поглядів Ірина не знала, куди подітися. Про те, що кохає, Роберт не переставав їй говорити. Тільки стара сеньйора мовчки хитала головою, бачачи їх разом, і тихенько йшла у свою кімнату. Ніяк не розуміла Іра цієї реакції. Адже вони в таких хороших стосунках із хазяйкою. Чому вона проти того, щоб її син був щасливий?!

Якось старенька підійшла до Іри і тихенько сказала: «Забудь його. У нього є дружина, яку він дуже любить. Тільки дітей їм Бог не дає…»

Відчуття повторюваності ситуації, мов хвиля, накрило Ірину з головою. Вона не пішла – стрімголов помчала сходами до своєї кімнати і похапцем стала збирати у ту саму невеличку дорожню сумку ті ж самі свої нехитрі статки. За цією роботою, всю в сльозах і застав її італієць. Він благав Іру залишитись, а вона, зачиняючи двері, лиш тихенько сказала: «А дитину я сама виховуватиму…»

Якби вона знала, скільки зайвих, непотрібних проблем створила собі, проронивши цю фразу!

Роберт кинувся за нею, припав до її ніг і не просив – благав, щоб вона залишилась. Він не знав, що Іра вагітна, і тепер був впевнений, що від нього. Впевненою в цьому була і вона.

Італієць обіцяв розлучитися з дружиною, яка не може народити йому дітей.

Велику помилку зробила Іра, коли знову повірила йому. Він і справді піклувався про неї, дбав, щоб їй нічого не бракувало. Лиш однієї обіцянки не виконав – з дружиною так і не розлучився. А коли Іра народила хлопчика, його взагалі немов підмінили. Роберт вирвав з рук матері дитину, сказавши, що вона – ніхто, проста наймичка і рабиня. Сина він виростить зі своєю дружиною, а вона може назад забиратися у свою державу. Він з лютою ненавистю пожбурив у неї паспорт і сказав, щоб до кінця тижня вона покинула країну.

На Україну Іра повернулася сама на себе не схожа – обличчя молоде, але схудле і зчорніле від горя. Ледь допленталась до батьківського дому. Думала, він знову пустує. Та чоловік Микола тут хазяйнував. Побачивши згорьовану дружину, він не став їй дорікати, зрозумів, що вона і так добряче поплатилася за те, що його покинула.

– Я тобі пробачу цю безглузду подорож, тільки більше нікуди не їдь, – вимовив після тривалої паузи.

– Я не можу не їхати, бо у мене там – син. Син, якого хочуть забрати, — розридалася на чоловіковім плечі, розповіла, як це сталося.

– Що було, те в минулому. Важливе одне – у тебе, ні… у нас є син і ми його нікому не віддамо, – сказав Микола з великою надією на те, що дитина може виявитись його сином.

Якою нерозумною і сліпою вона була, коли втікала від такого чоловіка світ за очі і не бачила свого щастя поряд. Але недарма кажуть, що справжнім почуттям непідвладні ані відстань, ані різні обставини.

Тепер Іра з Миколою скрізь були разом – разом оббивали пороги посольства, разом зверталися через газети, радіо і телебачення з криком про допомогу. І завдяки усім цим небайдужим людям їм таки вдалось відновити справедливість – дитина повинна бути з мамою і татом Миколою, як це підтвердила ДНК-експертиза

Мирося давно не була вдома. Шкодувала тратити гроші на поїздки. Зароблені євро відсилала додому. Там чекали на її допомогу чоловік, донька, хвора сестра.

На шостому році заробітчанського життя Миросю здолала неймовірна ностальгія. І сни прибігали з рідної землі тривожні.

Її підопічна, майже вісімдесятилітня сеньйора Беттіна, мала добру пам’ять і любила розмовляти з українкою. Стара італійка не була зарозумілою. А ще їй було невтямки, чому освічена Мирося, яка прочитала багато книг, могла підтримати розмову на різні теми, швидко вивчила мову, змушена працювати не бібліотекаркою у своїй країні, а тут, на чужині, доглядальницею.

Мирося пояснювала сеньйорі, що на Батьківщині за роботу платять мало, а життя дорожчає майже щомісяця.

– Але ж ти маєш чоловіка, – зауважувала Беттіна. – Він що, альфонс?

– Чому альфонс? – захищала благовірного Мирося. – Чоловікам у нас також мало платять.

– Чому він не поїхав заробляти гроші для родини? – не здавалася Беттіна.

Мирося опускала очі.

– Альфонс! – безапеляційно винесла вердикт сеньйора.

Коли ж Мирося сказала, що повинна допомагати ще й Ліді, хворій рідній сестрі, Беттіна так демонстративно закотила очі…

…І ось вона вирішила провідати рідних. Попросила відпуску в сеньйори. Складала подарунки у валізи. Звіряла список, аби когось не забути. Похресниця Майя, похресник Михайлик, подруга Таня, сусідка Леся…

Нікому не повідомляла, що збирається додому. Вирішила: хай це буде сюрпризом. Хвилювалася. Донька вже стала дорослою. Тамарі – дев’ятнадцять. Бідний Олесь, шкодувала благовірного. Змушений сам давати раду…

…На лавці біля під’їзду, традиційно сиділа збірна місцевих пліткарок.

– Добрий день, – привіталася Мирося.

– Добрий, – непевно відповіли ті. – У відпустку чи назавжди?

– У відпустку.

Мирося зайшла в під’їзд. А котрась із «збірної» вслід кинула:

– Ой, не добрий день, дорогенька, не добрий…

Подзвонила в двері. Відкрив незнайомий хлопець?

– Вам чого? – запитав.

– А ти хто?

– А… Томко, певно, це твоя мама.

Донька навіть не знітилася.

– Тато де?

Тамара подзвонила до сусідки Лесі:

– Тата покличте.

Олесь висунув голову.

– Що сталося?

– Мама приїхала!

Мирося нічого не розуміла. Дивилася на всіх. А вони мовчали. Переминався з ноги на ногу незнайомий хлопчисько. Олесь ховав очі. Леся привідкрила двері.

– Ти виходиш заміж? – запитала у доньки перше, що спало на думку.

– Ну… ми живемо разом із Валеркою. Він студент.

– Давно?

– Що давно? Студент?

– Живете давно?

– Ну…

– А тітка Ліда? Як її здоров’я?

– Та… нічого, – відповів Олесь.

Мирося заглянула в одну кімнату, в іншу. У доньки дорога мобілка і ноутбук. Шафа ломиться від одягу. Купа взуття. А де ж чоловікові речі?

– Ти нічого собі не купував? – запитала в Олеся.

Знову мовчання. Незручну паузу перервав стукіт у двері.

– О, тітка Ліда! – вигукнула Тамара. – А в нас гості.

Ліда виглядала квітучою і доглянутою. Жодного натяку на хворобу. Замість кинутися в обійми сестрі й подякувати за допомогу, почувалася ніяково.

– Як ти? – запитала Мирося.

Всі глянули на Ліду. Та опанувала себе:

– Навіщо замотувати все в папірчик? Все одно, хтось розповість. Ще й прибрешуть. Наші люди такі. Присядь, Мирославо. Значить, так…

Виявилося, все змінилося, поки вона заробляла гроші для сім’ї. Олесь четвертий рік живе з Лесею. «Пошкодував» самітню сусідку. А вона – його. Чоловік не працює. Йому вистачає Миросиних євро. Ще й Лесі перепадає.

Тамара живе з бойфрендом. Валерці комфортніше у їхній квартирі, аніж у себе вдома, де батько пиячить, а мати його так «перевиховує», що півбудинку чує. Фактично, Тамара утримує кавалера. За мамині гроші.

– А тепер – про Ліду, – мстиво мовила Леся, яка слухала через привідкриті двері одкровення Миросиної сестри. – Хворою вона не була. Просто, шантажнула Олеся, що все тобі розповість. І тоді єврикам настане кінець. То ж вирішили: краще платити дорогій родичці за мовчання. І, знаєш, Миросю, треба було попередити про свій приїзд.

– Щоб підготуватися? Перенести назад Олесеві речі, аби засвідчити його подружню вірність? Чи спровадити в лікарню Ліду, щоб підлікувати її наглість?

– Мамо, ти поїдеш назад чи залишишся? – не в тему запитала донька.

Мирося нічого не сказала. Їй було образливо, боляче, незатишно у своєму помешканні. Почувалася обманутою, приниженою, зрадженою.

Першою забралася з квартири Леся. За нею вислизнув Валерка. За ним – Тамара.

– Я також піду, – мовила Ліда. – Але ще скажу… Знаєш, Мирославо, ти викручуєшся там, а ми – тут. Кожен, як може. То ж не осуджуй…

Олесь стояв ні в тих, ні в сих.

– Йди вже, йди! – спроваджувала благовірного Мирося.

– Ти мене проганяєш? Певно, там…

– Там я працювала, щоб ти завів і утримував коханку. І ще: колись ти прийшов сюди в зяті. Тепер, вважай, ти в зятях у сусідній квартирі. Ми розлучаємось. Альфонс!

…Донька повернулася додому пізно.

– Мамо, а де подарунки, до речі?

Мовчки віддала Тамарі пакунки.

– Ображаєшся? Думаєш, нам з татом було легко без тебе?

– То чому не сказали? Я повернулася б.

– А за що ми жили б?

– І так зле, і так недобре. Там багато жінок працюють по десять і більше років. І все у них вдома гаразд.

– Ти впевнена?

– Не впізнаю тебе, Тамаро. Ти була такою доброю дитиною.

– Ми просто стали чужі, мамо. Чужі!!! І не треба все ламати. Ти приїхала і поїдеш назад. Адже поїдеш?

– Поїду. Але грошей і пакунків більше висилати не буду.

– Чому? Тут все таке дороге. Як же ми?..

– Ми ж чужі…

Ольга Чорна
журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

Італійка відмовлялася випускати чоловіка на волю і по прибуттю до неї додому поліції.

75-річна італійка, яка проживає в Кьєрі, в провінції Туріну, закрила на замок у себе вдома слюсаря, який відмовився надати їй квитанцію про проведення слюсарних робіт. Про це повідомляє видання “ANSA”.

На “місце викрадення” прибув наряд карабінерів, яким літня жінка пояснила, що звільнить чоловіка, замкненого в її будинку, тільки після того, як той виконає всі дії по закону і видасть їй фіскальний чек. Італійка також поскаржилася правоохоронцям, що робота, виконана сантехніком, їй не сподобалася.

19-річним Андрій поїхав з Закарпаття на заробітки в Італію. Він був красень – високий, ставний. Тож італійки кидали на нього оком. Але він байдуже сприймав усі ті зацікавлені погляди. Хлопці з бригади жартували над ним, що міг би підхопити якусь мільйонершу і не мордуватися на будівництві.

Але якось кохання наздогнало і Андрія. Він по самі вуха закохався в одну італійку. Мову як слід не знав, але хіба це може стати завадою у любові? Андрію подобалося у цій жінці буквально все – її вибрики, розкішне волосся, її манера одягатися. А ще зводили з розуму її парфуми. Вони нагадували запах конвалії. Пише zakarpatpost.net

Дівчина знала, що йому дуже подобається цей запах і більше не змінювала парфумів. Тож вони супроводжували його упродовж усіх їхніх зустрічей. Ця пpиcтpасть була раптовою і такою щирою, що всі навколо симпатизувати закоханим. Дівчина поки не наважувалася привести його додому, адже її батько був дуже знаним банкіром, то ж його спочатку треба було підготувати до цієї зустрічі.

Андрій не міг провести її додому, бо боявся що дівчину вразить бідність його родини. А вирішив, що спочатку хай вже він заробить грошей, перебудує хату, зробить ремонт. А вже тоді запросить її в гості.

Але раптом їхнє щастя урвалося. На будівництво прийшов незнайомий чоловік. Він поводив себе дуже статечно, був добротно одягнутий. Спитав, де можна знайти Андрія. І одразу здогадалися, про що йдеться. Коли він побачив хлопця, влаштував неабиякий скандал. Прораб італієць переклав йому побажання незнайомця. Той погpожував, що Андрій пальцем не сміє доторкнутися до його дочки. І нехай забирається в свою Україну, поки ще тут не має великих проблем. А проблеми у нього виникнуть величезні, обіцяв банкір.

Андрій розгубився. Адже не відчував себе винним, а тільки приниженим. Він не міг витримати цієї ганьби і вже наступного дня зібрався додому. Що й казати, вдома дуже здивувалися, чому він серед літа приїхав. Андрій не став нічого пояснювати. Але вже за кілька тижнів поїхав в Іспанію. Отак і почалося його життя у заробітках. То одна країна, то інша.

Але вирвати із серця пам’ять про дівчину Андрій так і не зміг. Бо йому було вже 27 років, а він так і не одружився. І навіть не завів роман з якоюсь дівчиною.

І тут у 27 літ йому випала нагода поїхати в Італію – по туристичній путівці. Він дуже вагався, чи варто туди їхати. Та все ж друзі вмовили його не пропускати таку пропозицію. Адже путівка була гаряча – майже задарма. Тож він погодився.

Всю подорож був якийсь знервований. Неуважно дивився навколо і, здається, зовсім не слухав про те, що говорив їм екскурсовод. А якогось дня вони їхали у метро. Раптом Андрій різко озирнувся. Він почув запах парфумів, який дуже нагадував запах конвалії. Це завдало йому біль від давнього спомину.

Але Андрій обернувся і побачив такі знайомі йому очі. Так, це була вона. Дівчина впала йому в обійми, стала гаряче його цілувати. Всі люди на ескалаторі заусміхалися до них.

Потім вони пішли у першу кав’ярню, яка трапилася їм на дорозі. Дівчина розповіла, що її батько збанкрутував. Його серце не витримало такого удaру і він пoмер. І ще вона всі ці роки шукала Андрія, але так і не могла його знайти. І ні, вона не вийшла заміж. Вона все ще сподівалася його зустріти. Свої слова кохані перекладали через онлайн-перекладачі, які є в інтернеті. Переклад виходив смішним, а деколи навіть зворушливим.

Андрій більше не боявся, що дівчина відкине його через бідність. А вона не боялася наразитися на гнів батька. Того ж року вони одружилися. І мама з радістю сприйняла українського зятя. Останній час їй було дуже самотньо та важко через смeрть чоловіка. А коли народився внук, вона не тямила себе з радості.

Отака от любов по-італійськи може трапитися з будь-ким і будь-де. І навряд чи варто боятися і зупинятися, якщо ви кохаєте по-справжньому.

Петро КЛЯП

19-річним Андрій поїхав на заробітки в Італію. Він був красень – високий, ставний. Тож італійки кидали на нього оком. Але він байдуже сприймав усі ті зацікавлені погляди.

Хлопці з бригади жартували над ним, що міг би підхопити якусь мільйонершу і не мордуватися на будівництві, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ».

Але якось кохання наздогнало і Андрія. Він по самі вуха закохався в одну італійку. Мову як слід не знав, але хіба це може стати завадою у любові? Андрію подобалося у цій жінці буквально все – її вибрики, розкішне волосся, її манера одягатися. А ще зводили з розуму її парфуми. Вони нагадували запах конвалії.

Дівчина знала, що йому дуже подобається цей запах і більше не змінювала парфумів. Тож вони супроводжували його упродовж усіх їхніх зустрічей. Ця пристрасть була раптовою і такою щирою, що всі навколо симпатизувати закоханим. Дівчина поки не наважувалася привести його додому, адже її батько був дуже знаним банкіром, то ж його спочатку треба було підготувати до цієї зустрічі.

Андрій не міг провести її додому, бо боявся що дівчину вразить бідність його родини. А вирішив, що спочатку хай вже він заробить грошей, перебудує хату, зробить ремонт. А вже тоді запросить її в гості.

Але раптом їхнє щастя урвалося. На будівництво прийшов незнайомий чоловік. Він поводив себе дуже статечно, був добротно одягнутий. Спитав, де можна знайти Андрія. І ми одразу здогадалися, про що йдеться. Коли він побачив хлопця, влаштував неабиякий скандал. Прораб італієць переклав йому побажання незнайомця. Той погрожував, що Андрій пальцем не сміє доторкнутися до його дочки. І нехай забирається в свою Україну, поки ще тут не має великих проблем. А проблеми у нього виникнуть величезні, обіцяв банкір.

Андрій розгубився. Адже не відчував себе винним, а тільки приниженим. Він не міг витримати цієї ганьби і вже наступного дня зібрався додому. Що й казати, вдома дуже здивувалися, чому він серед літа приїхав. Андрій не став нічого пояснювати. Але вже за кілька тижнів поїхав в Іспанію. Отак і почалося його життя у заробітках. То одна країна, то інша.

Але вирвати із серця пам’ять про дівчину Андрій так і не зміг. Бо йому було вже 27 років, а він так і не одружився. І навіть не завів романом з якоюсь дівчиною.

І тут у 27 літ йому випала нагода поїхати в Італію – по туристичній путівці. Він дуже вагався, чи варто туди їхати. Та все ж друзі вмовили його не пропускати таку пропозицію. Адже путівка була гаряча – майже задарма. Тож він погодився.

Всю подорож був якийсь знервований. Неуважно дивився навколо і, здається, зовсім не слухав про те, що говорив їм екскурсовод. А якогось дня вони їхали у метро. Раптом Андрій різко озирнувся. Він почув запах парфумів, який дуже нагадував запах конвалії. Це завдало йому біль від давнього спомину.

Але Андрій обернувся і побачив такі знайомі йому очі. Так, це була вона. Дівчина впала йому в обійми, стала гаряче його цілувати. Всі люди на ескалаторі заусміхалися до них.

Потім вони пішли у першу кав’ярню, яка трапилася їм на дорозі. Дівчина розповіла, що її батько збанкрутував. Його серце не витримало такого удaру і він пoмeр. І ще вона всі ці роки шукала Андрія, але так і не могла його знайти. І ні, вона не вийшла заміж. Вона все ще сподівалася його зустріти. Свої слова кохані перекладали через онлайн-перекладачі, які є в інтернеті. Переклад виходив смішним, а деколи навіть зворушливим.

Андрій більше не боявся, що дівчина відкине його через бідність. А вона не боялася наразитися на гнів батька. Того ж року вони одружилися. І мама з радістю сприйняла українського зятя. Останній час їй було дуже самотньо та важко через смeрть чоловіка. А коли народився внук, вона не тямила себе з радості.

Отака от любов по-італійськи може трапитися з будь-ким і будь-де. І навряд чи варто боятися і зупинятися, якщо ви кохаєте по-справжньому.

У нашому житті найчастіше зустрічаються сумні сімейні історії, коли один із подружжя тягне іншого вниз. От буває так, що дівчина вийшла заміж за такого-то і все колишнє її щасливе життя раптом пішло шкереберть. Або є хлопець одружився на такій, що стала собі безбожно пuти, і так триває аж до кінця. І неможливо з того виплутатися, пише zakarpatpost.net.

Та навіть у нашому селі, хоч і не дуже часто, але зустрічається таке. Я вам можу їх розповісти. Але вони типові.

Моя ж історія зовсім інакша. Мої сусіди Микола і Олена одружилися нібито з великої любові.

Досить сказати, що із загсу Микола ніс дружину на руках аж додому. Всі були у великому захваті – і гості на весіллі, і випадкові перехожі. Всі посміхалися їм услід – це ж треба, таке кохання!

Проте одна бабця Василина, яка якраз бачила це дійство, тільки похитала головою на такий вчинок:

– От якби він через десять-двадцять років так ніс свою жону на руках, тоді би я повірила. А так, воно ще молоде-зелене. Не завжди те, що красно виглядає, таким і є насправді.

Її навіть почали активно зацитькувати інші жінки – мовляв, Василино, не наклич біду! Бо щастя подружнє – то дуже крихка річ. Най ся молоді люблять, най собі самі будують життя, як уміють. Що тобі до того? Ти ж ніби й добра набожна жінка, а каркаєш тут над ними, як ота ворона.

Але виходить, що тоді баба Василина ніби у воду дивилася. Тільки не зовсім ті її слова справдилися.

Бо от минув якийсь, може, місяць із того фантастичного весілля. А Микола вже йде додому n’яний, як чіп.

Та це ще нічого, бо десь годину після цього Олена ледве волочить ноги селом. І все це на очах усього села. У білий-білісінький день.

Та в нас то велике чудо – побачити чоловіка таким n’яним. А про жінку взагалі мовчу. Вважається, що то грiх не спасенний. Навіть не пам’ятаю, що б котрась жінок отакою n’яною волочилася удень нашим селом!

Зміни були такими разючими, що село не знало, що й думати. Плітки перепливали з хати до хати.

Ще через кілька місяців ситуація геть вийшла з-під контролю. Олена та Микола могли і десь під воротами звалитися.

Із красивих молодих людей, яким усі заздрили, вони за такий короткий час обернулися у зовсім деградованих aлкoгoліків. Обличчя синювате, під очима синці, подpяпані, обшарпані і, звичайно, часто голодні, вони ледь язuком плели. Та і в розмови нечасто через це встрявали.

Небагато було охочих і з ними поговорити. Якщо їх хтось намагався застерегти, то тут вони вже на слова не скупилися. Вони так облaяли свого несподіваного благодійника, що вже скоро їх радше обходили десятою дорогою.

І, то приголомшувало, якраз у ці виховні моменти вони навіть заступалися один за одного, ставали такими друзями, що не можна було повірити, що ще хвилину тому вони так щиро ненaвиділи.

Додому до них односельці вже намагалися не заходити. Та й, як не дивно, добротна хата, збудована батьками, теж почала стрімко занепадати. Рахунок ішов не на роки, а навіть на години. Це було щось навіть мiстичне.

Щодня, проходячи повз їхнє обійстя, можна було побачити якісь нові та дуже виразні ознаки занепаду.

На новій міцній хаті раптом почала обвалюватися штукатурка. І це не після якихось затяжних дощів чи міцних морозів. Надворі сяяло сонечко, погода була чудовою. Прекрасний час і для відпочинку, і для праці.

Недавно перекрита бляхою, хата почала затікати. Розводи появилися і на фасаді, і по боках. Стіни потріскалися. Та що там казати! Ворота – сталеві, міцні ворота – так скривилися, ніби в них фура заїхала. Сходинки до хати теж потріскалися, як вівсяне печиво.

Сільські жони ледь не хрестилися, коли проходили повз це занедбане обійстя. Але найстрашнішим був тут величезний бур’ян. Він улітку міг вuмaхати аж по самі плечі, бо жили вони на справді родючому ґрунті, де палицю увіткни в ґрунт, а вона все одно навесні зацвіте. Та ще брудна, ледь не чорна занавіска на вікнах довершувала всю цю гнітючу картину занепаду.

– Я більше так не можу жити! – одного раз гpюкнув кулаком по столу n’яний, як і завжди Микола.
Олена дивилася геть побляклима очима на свого чоловіка. Їй було байдуже. Бо він щоранку таке казав.

Тому вона звикла. Більше того, майже кожен Божий ранок починався саме із таких гучних заяв.

Я поїду на заробітки! – ще дужче розлютився Микола, бо бачив, що жінка в це зовсім не вірить і грюкнув по голому столу.

– Вже в горлі мені стоїть таке життя! – став він крuчати ще дужче. – Я хочу бути газдом. Таким, як Штефан та Ілько, – тицяв він у такі хвилини вправо і вліво – на двори своїх найближчих сусідів.

– Ги, ги, – белькотіла n’яна Олена. – Ти? На заробітки? Та кому тебе такого треба? Та й ледар ти великий. Ти попозерай на свою хижу. Люди обходять наш двір, такий він страшний.

Цього дня у їхньому домі стояла велика свaрка. Все село чуло уривки якихось сердитих фраз.

Вони звинувачували одне одного, клялися собі почати нове життя. Аж поки не змyчилися. І нарешті полягали спати. І це вранці, коли сонце кличе всіх сільських людей до роботи.

Зазвичай сварка в їхній хаті не була аж такою зaтяжною.

Та й n’яницями вони були тихими. Не лізли вони в бiйку. Хіба могли одне на одного трохи погиркати. Але то більше скидалося на якесь старече буркотіння, ніж на свaрку. Коли б ти не знав, хто насправді там жив, то здавалося, наче там жили старі-престарі та немічні люди.

Але через годину Микола прокинувся і всерйоз почав збиратися. Він знайшов десь свій іще легінський чемодан, увіпхав туди кілька штанів та брудних сорочок, якийсь малий шматок мила.

А тоді розвернувся і по-справжньому пішов із хати. Люди бачили, як він сів на рейсовий автобус.

Але жінка того всього навіть не бачила, бо й зовсім не дивилася на нього. Вона це сприймала як належне. Це ж був їхній чи не єдиний сімейний ритуал – спочатку йшли погpози піти геть, змінити кардинально усе своє життя, працювати та стати газдою, а потім махнути на все рукою.

– Йди, йди, лем не забудь ся вичур вернути! – казала вслід йому Олена і навіть не підвелася з ліжка.
Цього дня вона собі спокійнісінько проспала аж до самого обіду. Бо їла вона рідко. Тому ходила весь день геть охляла. Та й, напевно, виспалася тому, що чоловік не надокучав своєю філософією.

Дивно, але цього дня Микола не повернувся.

Ні цього, ні наступного, ні через тиждень, ні через два, ані через рік його в селі так і не побачили.

А Олена якось саме з того дня різко перестала nити. Чи злякалася, чи відчула відповідальність, чи щось інше – то дише вона сама знає. Бо бути самою – то теж, знаєте, непросто.

Особливо, коли тебе може прогодувати тільки земля. Чи, може, сталося щось інше, про що село не знало.

Поволі Олена ніби до життя почала повертатися. Один день бачать односельці – вона з бур’яном боpеться. На другий день – в городі копається. На третій змиває сходинки. Ще через тиждень взагалі сталося велике диво – на мотузках білизна випрана висить. А ще через тиждень вона в оранжерею на роботу попросилася. Цю новину в селі переказували з уст в уста.

Ну, це вже було теж велике чудо для села. Не менше, аніж те, коли вона так несподівано гiрко пuти почала.

Не дуже її хотіли туди одразу брати, бо бoялися, що вона пuячити почне, а там і до крaдіжок недалеко, бо треба ж за щось нещасну горiлку купляти. Але дружина господаря була далекою родичкою Олени, то вмовила чоловіка.

Але ні, не думайте, що Олена одразу побігла проnивати свої тяжко зароблені гроші. Вона навпаки – почала працювати за десятьох. Їй навіть довелося ледь не подвоїти зарплату. Так виглядало, ніби вона щойно на світ нарoдилася і зараз дивується життю, яке воно прекрасне.

І колишня краса, за яку її полюбив Микола, поволі до неї знову теж повернулася. Всі стали помічати, що селом іде гарна, струнка молодичка, а не якась там сільська n’яничка, об яку боїшся десь у сутінках на дорозі спіткнутися.

І тут почали свататися до Олени чоловіки. Як це, така файна жіночка, та й без господаря!

Вона довго не хотіла погоджуватися ні на чиї пропозиції. Мабуть, ще не стерся з пам’яті гіркий досвід подружнього життя. В кожному з потенційних чоловіків їй, либонь, увижався Микола.

Але якогось дня село нарешті облетіла звістка, що вона виходить заміж за Івана, нашого сусіда. Тобто, й жили вони на одній вулиці. Іван, до речі, ще нежонатий. За хлопця виходить! То була топова новина!

Весілля проте було дуже тихим, майже непомітним, далеко не таким феєричним, як у перший раз.

Розписалися, найближчих родичів тільки запросили, та й по всьому. Та ще й гостилися в місті, а не вдома і не в сільському ресторані. Напевно, щоб сховатися якнайдалі від поглядів односельців.

Але даремно. Далеко не всі у селі і знали, що в той день у Олени весілля було. А може й соромилася вона отих пишних урочистостей, хто його знає? Та, як казала баба Василина, весілля – то ще не все щастя.

І от почали вони газдувати. І зажила вона з тим Іваном справжнього щастя. Він і майстер на всі руки. І за худобою дбає. І обійстя тримає в порядку. Та й Олена весь день звивається на господарстві домашньому. Не можна сказати, що він під каблуком у Олени. Все в них якось лагодилося.

Заглянеш до них на двір, а там вереск та всіляка худобина бігає. І корова в них, і поросят кілька, і коза, і гуси, й качки, і кури, і кролі, і ягнят кілька. Ще й ставок собі зробили, щоб риби своєї вдосталь мати. Вуликів понаставили, щоб із медом бути! Он вже й про перепілок думають – можна буде продавати яйця.

Мало в кого в селі аж такий багатий набір господарський був. Хоч люди в нашому селі дуже трудящі. Бо на те рук треба та часу! Але, коли вже годен то все протримати, то й заробіток маєш який-не-який. Повезеш кілька разів у місто молоко, сметану, яйця, масло, м’яса, той маєш ніби зарплатню.

Але не тільки робота єднала їх. Вони справді любили одне одного. І була це не галаслива любов, проте справжня.

Буває, Олена піде продавати на базар щось, а Іван їй до зупинки чоботи несе. Бо раптом похолодало, а Олена вирвалася з дому в легеньких черевичках. Ще, не дайте Боже, простудиться.

Або вона йому їсти щоразу несе, коли його черга в череду корів гнати. Ніби й не потрібно це робити. Бо в нас такий звичай, що щоразу інша господиня готує обід пастуху. У нас 30 корів у селі. То так виходить, що один раз у місяць кожна ґаздиня має приготувати чередареві їсти. Чередарів зголосилося тільки шість.

Це й не обтяжливо, і зручно для всіх. Та і в Олени вдосталь роботи вдома, щоб ще бігти до чоловіка з тим своїм обідом. Але, бачте, біжить чомусь, дбає про нього, як про зіницю ока.

А що Микола – спитаєте ви? Сnився нанівець? Під плотом ночує? Аж ніяк! Він теж усіх нас прuголомшив.

Поїхав він тоді на заробітки в Італію і ніби зовсім про гoрiлку забув. Невдовзі навіть там став бригадиром. А потім великим затребуваним спеціалістом став. Він там мости будує, всюди його кличуть.

Це ніби й диво, а ніби й ні. Бо всі в селі знають – таким добрим майстром був його батько. Той міг із дошки колиску зробити. А Іван цьому ремеслу ніде не вчився. Хіба що гени озвалися.

Але про нього дуже захоплено іноземці відгукуються. Навіть до нас у село приходили, питали про Миколу. З їх слів ми про його долю й дізналися. Малі діти, які тепер вчать англійську змалку, нам переклали, що оті іноземні дядьки про Миколу наговорили.

Микола й одружився на італійці. Дуже вона його любить, навіть мову трохи його вивчила. Залюбки родичається з українськими родичами. Приїжджає на Різдво та Великдень, коли Миколі робота дозволяє.

Але ж Микола – теж із нашого села. То спочатку всі спостерігали, як вони з Оленою зустрінуться. А італійка така жвавенька. Розцілувала Олену на вулиці. Каже – я знаю, ти його перша жона, так і сказала – жона мого чоловіка. Я рада, що в тебе так усе склалося. Смішно вона говорить, почерез слово її зрозумієш. Але така мила та тендітна. Будь-кого заговорить.

А Микола теж Олені посміхнувся. Її малим – а на той час у неї вже було двоє хлопчиків – цукерок та фруктів понавозив. Ще й пожартував, що не встиг до них лелека тоді прилетіти, припізнився трохи.

А італійка вже вaгiтна була тоді, потім у них дівчинка нарoдилася. На Миколу дуже схожа. Наші,українські гени перемогли!

Ось як вона парадоксально усе склалося. Разом вони тільки пригнічували одне одного, заважали розвиватися, тягнули вниз. А поокремо навіть неабиякого щастя зазнали. Справді великого людського щастя!

То, може, не завжди варто чіплятися за те, що маємо. Бо життя нам може запропонувати набагато більше.

Марія КНОБЛОХ

Одного разу, навесні 2015-го, Тиціана Кантоні вирішила насолити своєму колишньому хлопцю і записала разом з новим бойфрендом відверте відео в стилі “хоумпорно”.
Подарунок відправився адресату по електронному зв’язку і якимось чином опинився в розпорядженні кількох його друзів. Історія замовчує, хто з них вирішив викласти компромат у відкритий доступ, але коли це сталося, життя гарячої італійської дівчини різко змінилося. І не в кращу сторону.

Цікаве відео миттєво розтеклося по Мережі, з’явилося в месенджерах і перетворилося на своєрідний мем. Особливо популярним воно стало в Італії, де почали розбирати звуковий супровід на цитати.

Фраза з відео «Mi stai facendo il video? Bravo», яку можна перевести як «Ти робиш це відео? Чудово» стала справжнім подарунком для любителів демотиваторів і чорного піару.

Безсовісні італійські рекламщики як тільки не знущалися над висловом, користуючись тим, що воно на слуху. Серед найшкідливіших прикладів – шоу, присвячене напою «Bravo», в якому всіляко обігравалося це слово.

У виниклому інформаційному хаосі вже не розібрати, чому інтернет-спільнота ополчилася на Тиціану. Найімовірніше мав місце стадний інстинкт – користувачі просто підхоплювали тему і змагалися в дотепності, насправді не бажаючи зла дівчині. Багато і зовсім не знали, хто вона така, хоча знайшлися і ті, навмисно ображав Тиціану в соцмережах.

Природно, спочатку італійка намагалася боротися і від простих відповідей перейшла до серйозних заходів. Зокрема, відомо, що вона подавала офіційні запити в YouTube, Google, Facebook і інші платформи з вимогою видалити непотрібний контент і посилання на нього. Безрезультатно.

Тиціана програла судову справу і стала на 20 000 євро біднішою, а в Інтернеті розгорнулася справжня травля. Принаймні, прокуратура зараз класифікує це саме так.

Дівчина зникла від громадськості, переїхала до мами і намагалася знайти розраду в колі рідних. Ті щиро вірили, що вона піде на поправку, а на ділі з кожним днем ​​Тіціані ставало все гірше. Депресія і почуття безпорадності перетворили красуню в безлику тінь.

Півтора року відчаю і безсилля закінчилися закономірним, хоча і несподіваним для оточуючих чином. 15 вересня Тиціану знайшли мертвою – самогубство.

Хто винен в тому, що сталося? Кого слід покарати аби доля сама розставила все по своїх місцях? Відповіді, можливо, знайдуть слідчі. Але факт залишається фактом – необачно викладене відео і безпринципність інтернет-аудиторії стали причиною драматичного закінчення історії.