Тепле літо мене не зігріває. Бо ти і досі не повернувся з далеких заробітків. А може, ти і не хочеш їхати до України, до мене. Бо все рідше у скупих телефонних розмовах ти говориш про наше кохання. Коли запитую тебе, чи любиш, ти відмовчуєшся.

А тим часом між нами – три роки знайомства. Час, який викреслити з життя не так просто. Мрії про спільне майбутнє і незабутню весільну подорож. Власне, заради цього ти і подався на заробітки. Утім, це я так думала. Бо кохала і вірила. А тепер починаю сумніватися. Тим паче, «добрі» люди допомагають.

Недавно забігла подруга, розпитувала, чи ти досі мені телефонуєш. Бо, мовляв, краєм вуха чула, що там, в Англії, ти зустрів давню знайому, у яку був закоханий ще зі школи. А, може, ти спеціально до неї й подався. А мені намалював красиву картинку, що їдеш заробити нам на весілля.

Серце рoзpивaється від болю. Та я навіть не плачу – вдаю сильну. Не розумію лише одного: для чого був увесь цей спектакль? Невже не простіше сказати правду? Навіщо paнити мені душу ще й брехнею?

І на це запитання ти не відповів. Лише виправдовувася, мовляв, сам не знав, що повернуться старі почуття. Але ти і досі не впевнений, чи хочеш рeaнімовyвати ці стосунки.

Я запитала тебе ще про одне: а що робити з нашим коханням? Принаймні, з твоїми палкими клятвами і запевненнями любити мене вічно. І почула ще дивнішу відповідь: з цим ти також не визначився.

Правду кажуть: було б смішно, якби не було так гірко і сумно. Бо, навіть, якщо ти вирішиш залишитися зі мною, де впевненість, що завтра ти не зустрінеш якусь давню знайому знову?

Підкажіть, що робити? Чи чекати і прощати, чи краще забути ось таке «кохання»?

Анжеліка, Лановецький район

Багато хто їм заздрив, адже подібна любов трапляється раз на сто років. Обидва яскраві, амбітні, спортивні. Познайомилися під час походу по Кримських горах. В той день Женька – молодий підприємець, подарував Тамарі галявину диких орхідей і килим з малахітового ялівцю.Незабаром пара відгуляла весілля, вибудувала спільний бізнес, будинок за містом, народила сина і стала жити як в казці.

Останнім часом Євген почав здавати. Приходив пізно, мляво колупав виделкою в салаті, розкладаючи рукколу справа, а перепелині яйця – зліва. Втратив цікавість до дружини. Вже не запрошував на побачення і не варив каву. І не кликав, загорнувшись в білі товсті халати, на веранду, щоб помилуватися ранковими тюльпанами і небесною Сциллою. Перестав дарувати квитки на мюзикли. Замість цього до переможного валявся в ліжку, а потім на ходу заштовхували в себе кашу і тост.

Тамара запанікувала. Запропонувала обстеження у кращих фахівців, відпустку і консультацію психолога. Він подивився на неї, немов на психічно хвору:
-Ти що, так нічого і не зрозуміла? У мене інша жінка.

Різко встав з-за столу і почав збирати речі. Заштовхувати кросівки в спеціальні чохли і плутатися в кодах сейфа.

Вона відкрила вікно і викинула його чашку на клумбу. Втягнула живіт і відправилася на ранкову пробіжку. Серце боляче стискалсь. Жити не хотілось. Зупиняв син, який постійно губить зошити з валеології та вимагає перевірити такі кумедні твори.

Увечері заскочив Женін кращий друг Єгор. Він часто до них навідувався і іноді навіть залишався на ніч. Спав в кімнаті з дитиною, і вони до перших півнів билися в війнушки. За вечереюзаспокоював як вмів. Пояснював, те що сталося кризою середнього віку і обіцяв повернення «блудного чоловіка». Тамара мовчала і бездумно солила скатертину. Їла ложками соус і намагалася зігнути серветкове кільце.

Перший час Єгор чесно їх мирив. Влаштовував несподівані зустрічі і напивався з Євгеном до свинячого вереску, намагаючись того напоумити. Марно. Через деякий час з’явився з квітами і плутався в словах. Говорив довго, плутано, як на духу.

Зізнавався, що любить, але не смів втручатися в їхню сім’ю. Тільки тепер все, досить, і опустився на одне коліно.

Тамару кинуло в жар. Сонце сідало повільно, фарбуючи в багряне горизонт. Син викочував з гаража велосипеди і обурювався: «Єгор, ну скільки можна тебе чекати?» Домробітниця голосно дихала за дверима, схрестивши пальці. Липи шелестіли висушеними листям, і десь дзижчала сонна бджола. Потім жінка невпевнено кивнула, розпустила волосся і завзято крикнула: «Синку, тягни-но ще один велосипед».

По вранішніх росах йшли наші долі – щасливі і босі

Наше літо втекло в позачасся, наче неслухняне дівчисько. Лише моя дyша й досі прибігає на роздоріжжя, де колись не дочекалась тебе. Як і тоді, стоїмо удвох з липнем. Мовчимо. Згадуємо.

Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі – щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узялою»

Якось випадково зустріла тебе. Ледве упізнала. Хлопчиську з перестиглими карими очима, що трапилось з тобою? Сивина, смуток в очах, заклопотаність. Ти став іншим. Таким далеким і чужим. «Ти мені простила, що тоді не приїхав?, – запитував винувато. – Я не міг зізнатися. У мене вже була інша».

Я завжди хотіла розповісти тобі, як сама тоді долала довгу вечірню дорогу. Як липень зціловував мої сльози. Як сумувала наша доля. Але при зустрічі зрозуміла: недоречно це все.

Ти нарікав на життя, роботу, на весь світ. У твоїх рухах було стільки невпевненості, а в голосі – роздратування. «Ти щасливий?» – запитала я. «Щастя? Казки то все!» – відповів.

Романтику, ти ж писав такі гарні вірші. «По вранішніх росах йшли наші долі – щасливі і босі. Їм небо всміхалось і благословляло. Їх сонце на руки-промінчики, аби зігріти, узяло».

Я поспішала сказати тобі «до побачення». Пам’ятатиму лише твої закохані вірші. «Ти прийшла із далеких зір і солодко серце забилось. Біля долі моєї спинилась».

Невже це справді був ти?

Автор – Ольга ЧОРНА

За матеріалами видання “Наш День“