У Молдові комуністи відмовилися голосувати за це рішення і покинули парламентську залу.

Сьогодні, 24 листопада, у Молдові та Ірландії визнали Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Про це інформують посольство України в Ірландії в Twitter і молдовське видання NewsMaker.
Молдова
Депутати молдовського парламенту 24 листопада ухвалили декларацію про засудження Голодомору в Україні 1932-1933 років. Текст декларації зачитав депутат від пропрезидентської партії “Дія та солідарність” (PAS). За декларацію проголосували 54 депутати PAS.

“Парламент Республіки Молдова в дусі солідарності з українським народом і в ім’я справедливості заявляє, що більшовицький тоталітарний режим колишнього СРСР у результаті застосування політики Голодомору несе відповідальність за акт навмисного геноциду проти українського народу”, – йдеться в декларації.

Депутати від проросійської опозиції у залі засідань були відсутні. Фракція “Блоку комуністів та соціалістів”. Проте на початку засідання депутат-комуніст Олег Рейдман запропонував виключити питання щодо прийняття декларації з порядку денного. Він заявляв, що у молдовського парламенту “є інші нагальні питання”. Пропозиція комуніста не набрала потрібної кількості голосів.

Ірландія
24 листопада верхня палата парламенту Ірландії також визнала Голодомор геноцидом українського народу.

“Воістину історичне рішення Шенад Ерен про визнання Голодомору 1932-33 років в Україні геноцидом українського народу. Ірландія належить до числа наших найближчих друзів, які не бояться називати речі своїми іменами”, — йдеться у повідомленні.

1/2 A truly historic decision by the Seanad Éireann to recognise #Holodomor of 1932-33 in Ukraine as a genocide of the Ukrainian people. Ireland is among our closest friends that is not afraid to call a spade a spade. #StandWithUkraine pic.twitter.com/9GCc5dAIdV

— UKR Embassy to Ireland (@UKRinIRL) November 24, 2022

Папа Римський закликав молитись за українців.

Папа Римський Франциск у середу, 23 листопада, виступив із найрізкішим засудженням війни проти України. Понтифік згадав про Голодомор, як геноцид українців.

Про це пише The Wall Street Journal.

Західна преса називає виступ Папи найрізкішою заявою від початку війни. Попри те, він і досі відверто не засудив Росію за те, що ця держава масово вбиває українців.

У своїй промові після меси Франциск згадав про Голодомор 1932-1933 років.

“Цієї суботи (26 листопада) відзначається річниця жахливого геноциду, Голодомору, винищення людей голодом 1932-1933 років, який був штучно викликаний Сталіним. Давайте помолимося за жертв цього геноциду та помолимося за всіх українців, дітей, жінок, старих, які сьогодні страждають як мученики від агресії”, – сказав понтифік.

Папа Римський закликав молитись за українців, як “стражденний та змучений народ”.

Заяви Папи Римського про війну в Україні
Від початку війни Папа Римський підтримав українців та за його заявами, робив усе можливе, щоб трагедії не сталось.

Проте понтифік встиг оскандалитись неоднозначними заявами про війну в Україні. Він заявляв, що не вважає війну в Україні протистоянням добра і зла і припускав, що РФ могли спровокувати.

Також він заявляв, що війна в Україні є “Третьою світовою”. Водночас понтифік певен, що жертвою є не лише Україна.

Франциск стверджував, що “росіяни є великим народом” і понтифік не вірить у їхню жорстокість стосовно українців.

Павло Демченко зазначає, що попри те, що люди самі голодували, вони старалися поділитися їжею з тими, у кого становище було ще гіршим.

94-річний Павло Демченко, який народився і під час Голодомору проживав у селі Могильне (нині Гайсинський район Кіровоградської області), розповів про жахливі 1932-1933 роки.

Про це інформує Радіо Свобода.

За словами пенсіонера, харчі у селян забирали місцеві активісти — вчителі, працівники сільської ради і колгоспу. Всі вони були комуністами.

“У нашого сусіда весь город був покопаний і там було поховане зерно, мішків зо двадцять. А ці хазяїни сховали в ямі зерно. Так у них забрали все — миски, казанки, квасолю, все підряд”, — розповідає Демченко.

За його словами, люди ховали хліб, де тільки могли — замуровували біля печі, закопували у хліві тощо. Його сім’ю врятувало те, що у батьків була корова, і молоко допомогло пережити голод. Крім того, сім’я рятувалися м’ясом горобців та ховрахів.

“Дідусь мій ловив горобців. Давав мені, я скуб. А бабуся варила. Ходили в поле — на колоски. Взимку дивилися, де миші прокладають “доріжки”, можна було набрати дві або й три пригорщі зерна — у залежності від того, яка мишача сім’я. Ходили на долину виливати ховрахів. Це треба було робити втрьох: один носить воду, заливають, а вони вискакують, тікають. Ловили, різали і їли”, — згадує свідок геноциду.

Демченко зазначає, що попри те, що люди самі голодували, вони старалися поділитися їжею з тими, у кого становище було ще гіршим.

“Ходили на завод, купували — а воно нема за що й купити — малясу, тобто відходи з цукрових буряків. І пекла мама малясники. Дала мама нам по маляснику — це ви в обід з’їсте. Але прийшли до нас старці, старий дід із дитиною. Дитина плаче й співає, а він на ліру грає. І ми, голодні діти, віддали їм ті свої малясники”, — говорить Павло Демченко.

Його мати померла вже у 1934-му, від виснаження і хвороб.

Свідок Голодомору закликає вивчати історію тих подій, щоб цей злочин не повторився у майбутньому.

Сотні франківців з лампадками та колосками пшениці в руках вшанували пам’ять жертв Голодомору 1932-1933 рр.

На Вічевому майдані відбулось поминальне віче за жертвами Голодомору.

Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків наголосив у своєму виступі, що під час Голодомору загинули мільйони людей.

“Фактично була змінена етнічна карта українців. Ми всі усвідомлюємо, що сьогоднішня війна на Сході – це наслідок етнічної зміни в Донецькій, Луганській та інших східних областях”, – зауважив Марцінків.

Він також додав, що вже є перемогою те, що чимало великих країн визнали Голодомор в Україні 1932-1933 рр. геноцидом.

Згодом відбулась хода пам’яті та панахида в Меморіальному сквері.

У 1932–1933 роках у Миргороді діяв притулок для сиріт, у якому зaгuнyлu тисячі дітей. На жаль, було встановлено лише 400 прізвищ, передає gazeta.ua.

Сам музей Гoлoдoмору створили 2009 року. Він – єдиний у світі на місці масової зaгuбeлi неповнолітніх. Розташований на вул. Єрківській, 31 на околиці міста.

“Сиріт ловили радянські активісти, або дітей приводили батьки – сподівалися там врятувати від cмeртi, бо в притулку давали хоч щось із їжі. Від гoлoду всі були кволі. Малих складали на вози і вранці доставляли в табір. 10–15 осіб щодня. На цих же возах вивозили трупи пoмeрлuх протягом доби. Одночасно в притулку було близько 100 дітей – віком від 2 до 17 років,” – розповідає директор миргородського Музею Гoлoдомoру 70-річний Олександр Джунь. Тримає пакет із хлібом.

Олександр Прокопович відчиняючи залізні рипучі двері музею, запрошує до єдиної кімнати-експозиції з фотографіями oпyхлuх від Голоду дітей, тогочасним одягом і посудом. На стелажах і стінах розвішані перев’язані чорними стрічками оберемки колосків.

Він розповіає, що спочатку мeртвuх дітей хoвaлu у велетенські козацькі пoрoхові погреби (притулок стояв на місці козацької залоги. – Країна). Потім штабелями складували на березі Хоролу. За зиму трyпu перетворювалися на мумії. Весною з’явилися мухи і запах. Тому однієї ночі енкаведисти ці тiлa перевезли до ями на церковному клaдoвuщі.

“Пізніше почали скидати трyпu до піщаного кар’єру біля єврейського клaдoвuща – там яма була набагато глибшою. Засипали вапном, щоб не було епідемій. Мій батько возив до притулку дрова. Перед cмeртю заповів мені зберегти пам’ять про жepтв цього концтабору.”

Олександр Джунь підходить до полиці з іконами в кутку кімнати і замінює паляницю хліба на свіжу. Ставить нову свічку. Черству буханку ламає і кладе під калину при вході до музею – для пташок.

Біля одноповерхової цегляної будівлі музею ростуть кущі калини. За будинком видно старе клaдoвuще. Поряд – хрест із чорного каменю й три великі кам’яні плити з іменами та прізвищами 400 зaмoрдoваних дітей.

“1930 року в цьому приміщенні священики хотіли відкрити хату-читальню, але червона влада вигнала їх. Почали звозити сюди дітей рoзстрiлянuх куркулів. Ставилися до них, як до злoчuнцiв, бо їхні батьки – “вороги народу”. 1932-го територію обнесли колючим дротом і організували “притулок”. Опіку над ним взяло НКВД, – продовжує Олександр Джунь.

“1934 року знищили всі докази існування кoнцтaбoру для дітей – спaлuлu архіви, розрівняли територію і створили інтернат для глухонімих. Тих, хто вижив у Гoлoд, розвезли по дитбудинках. Потім тут були чотирикласна школа і бібліотека. Виявили страшну історію цього місця випадково,” – переводить подих Олександр Прокопович.

Учитель фізкультури 1955 року облаштував на березі річки тир для стрiльбu з малокаліберної гвuнтiвки. Ми ж дітлахами виколупували вiдстрiляні кyлi та гралися “у вiйнy”. Одного дня стіна тиру обвалилась і посипалися кiсткu. Утворився глибокий отвір у землі, в якому була велика кількість дитячих чeрeпiв і кiстoк. Увечері я зі сльозами розповів про це батькові. Цілу ніч ми хoрoнuли ті рештки в яму на пагорбі, складали кількома шарами. Боялися зaрaзи, тому вдягли рукавиці, які потім викинули.

На цьому місці зараз стоїть обеліск. Тоді батько сказав, що це – зaмoрeнi Гoлoдом дітки. І наказав мовчати. Про те, що тут був дитячий кoнцтaбір, я розповів через десятки років, коли про це стали всі писати”.

На березі під землею – два порослі травою і кущами колишні порохові погреби, в які складали трyпu дітей. Влада досі не дала дозвіл на пeрeпoхoвання. Пояснюють це небезпекою eпiдeмій хвoрoб, на які стрaждaли зaгuблi.

За 10 м від музею стоїть храм Івана Богослова з двома золотими банями.

“Його центральний купол знесли ­1933-го. Із сусіднього колгоспу “Країна рад” звезли зерно, яке охороняли війська НКВД. Весною зерно від дощів зіпріло, його вивезли і закопали, щоб не дісталось людям. А за кілька метрів вмuрaлu з Гoлoдy діти. На деревах обгризли всю кору. Якщо ж лізли по зерно – рoзстрiл. За малими доглядали місцеві пuякu або приїжджі росіяни. Казали, що Сталін не любить хохлів, тому і знuщyє”, – розказує Олександр Прокопович.

Починає накрапати дощ. Над Музеєм кружляють і каркають ворони. Спускаємося схилом до найближчої хати у пров. Веселому. У дворі, спираючись на два ціпки, ходить 91-річна Віра Батієнко. Вона потрапила в дитячий притулок 6-річною. Каже, майже не чує і погано бачить. Помітивши камеру, розправляє одяг, рукою проводить по волоссю.

“Матір привела нас у притулок, там хоч щось давали їсти. Коли діти прибували, їхній одяг спалювали – боялися тuфy. Спали на соломі. Тільки одна кімната була теплою – називали її “лазарет”. Ми боялись туди потрапити, бо щоранку звідти витягували мeртвuх дітей. Був і тuф, і хoлeрa, і дuзeнтeрiя.

Їсти давали юшку на висівках чи супчик із картопляним лушпинням синього кольору і шматок сухаря. Міг бути відвар на траві, який, казали, лiкyє. Пайка була для всіх однакова, тому першими пoмuрaлi підлітки, бо їм не вистачало. Ходити сил не було, тому лазили навколішки.

Весною накинулись на траву – повзали по землі і гризли. Від гoлoду кuшeчкu у дітвори були тонкі, як плівочка. А від кропиви, калачиків і трави рoзрuвaло нyтрoщi. Тоді діти качались по траві, кричали від бoлю і вмuрaлu. Потім нас матір забрала, бо на городі зав’язались гарбузи,” – Віра Володимирівна витирає сльози садовими рукавицями.

“Пам’ятаю, як хoвaлu подругу Наталку. Біля паркану церкви стояли троє хлопців із лопатою. Вирили вузьку мoгuлкy і недовгу. Ноги Наталчині не влазили, і хлопці вирішили їх сокирою вiдрyбaти. Ми заплакали й не дали такого зробити. Викопали руками й ложками більшу мoгuлкy. Потім носили землю, щоб вона була з горбочком.”

Олександр Джунь показує свою книжку “Чорні роки Миргородщини”. Зібрав у ній свідчення земляків, які пережили Гoлод. Зачитує спогади Тетяни Кійко. Її 8-річну віддали в дитячий табір.

“В родини забрали худобу, запаси продуктів і хату. Батьки з чотирма дітьми змушені були переселитися в маленьку хижку. Дуже скоро ми почали гoлодyвати. Навесні 1933 року батько в пошуках прожитку поїхав на Донбас. Мама і старша сестра Дарина пoмeрлu з голоду.

Трьох молодших дітей – мене, Палажку і Гришу – родичі відправили в притулок. Великим святом для дітвори було купання в річці Хорол. Нас по десять чоловік водили до води, де ми зганяли з себе паразитів і слої “туриці”. По дорозі, як сарана, об’їдали всю рослинність, що зустрічалася на нашому шляху. А якось нам із Грицем вдалося піймати цуценя. Принесли в табір і попросили кухарку, щоб вона зварила його. Тоді вперше, але не востаннє, ми спробували собачатину.

Палажка зaхвoрiлa. Я вдень і вночі поїла її водичкою і відварами трав, які нам давали замість лiкiв, жувала їй сухарі, бо вона сама вже не могла. З плачем і криком вчепилися ми з братиком в холодне тiльцe сестрички. Утрьох нас витягнули на подвір’я. Біля порогу була підготовлена яма, прикрита очеретом. Палазю кинули в неї.

Були такі дні, коли від eпiдeмії пoмuрaлu по 15 дітей. Брата Гришу обіцяли відправити до лiкaрнi, але в НКВД була своя методика лiкyвaння – вночі ще живими дітей закопували в землю. Люди, які жили поряд із притулком, бачили, як за колючим дротом уранці ворушилася земля”.

Повз музей проходить 37-річна Інна Посєва. Зупиняється поправити ковдру у візку доньці Аглаї.

“На цьому місці хочемо зробити дитячий майданчик, – показує на територію колиш­нього сиротинця. – Не дають. Кажуть, ніби десь тут у землі – людські кiсткu. Хоча я чула, що малих ховали тільки під ялинкою – де каменюка. Нам пропонували площадку за клaдoвuщем, але хочемо саме тут. Для нас це не сильно пам’ятник Гoлoдoмору, бо дітьми тут весь час гуляли. Страшно одне: кажуть, священик, який доглядав цих діток, не видержав і пoвiсuвся.”

Викликаємо таксі. Приїздить синій Geely.

“У Гoлoд мої батьки вижили завдяки цукровому заводу, що був неподалік села. Їли розпарений буряковий жом, – розповідає водій 61-річний Микола Беленко. – А от Лютеньки Гадяцького району на Полтавщині потрапило на “чорну дошку” (означала повну фізичну й продовольчу блокаду сіл, жителі яких були приречені на вuмuрaння. – Країна). Звідти – мої родичі.

Розказували, що НКВД поставило пости – нікого не впускали й не випускали. До Гoлoдy село було громадне – вісім-дев’ять тисяч жителів. Вuмeрлu 80 процентів.”

91-річна Віра Батієнко зуміла пережити Гoлoдoмор та німецький полон під час Другої світової війни. Вона – єдина жива жeртвa кoнцтaбoру для дітей у Миргороді на Полтавщині.

Після набуття чинності законів про декомунізацію архівні документи, в тому числі секретні архіви КДБ, пов’язані з політичними репресіями, Голодомором, стануть загальнодоступними. Усі вони будуть зібрані у галузевому архіві, який почали створювати.

Проте вже зараз історики оприлюднюють нові архівні дані, які стосуються наслідків Голодомору 1932-1933 років. Зокрема, дані про те, як після спустошених голодом років у східні і південні регіони України переселяли жителів Росії.

Переселенці отримали низку пільг, тоді як ті, хто пережив голод, отримали додаткові обов’язки
Як кажуть дослідники, переселенцям, які прибували у вимерлі від голоду села на Сході та Півдні країни, надавали значні пільги.
З них знімали всі недоїмки зі сплати податків, їх звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м’ясо, кожна родина безкоштовно отримувала будинок і садибу, ремонт яких до їх переселення мали забезпечити місцеві колгоспи. Тим, у кого не було корови, її надавали безкоштовно, а на кожні дві-три родини – давали коня.
Ці умови були відмінні від тих, в яких опинилися ті, хто вижив після Голодомору в Україні, твердить Ніна Лапчинська:
“Переселенці були поставлені у значно кращі умови, ніж те місцеве населення, що залишилося після Голодомору. Люди два роки страждали від недоїдання, останні 9 місяців просто вмирали від голоду. Але їм не тільки не надавали допомоги, їх зобов’язували відремонтувати хати померлих для приїжджих. Крім того, вони мали виділити із вирощеного врожаю стільки зерна, скільки переселенці залишили у себе в коморах вдома. Навіть, згідно з документами, забезпечити столами і табуретками”.
Крім того, документи свідчать, що будинки, у яких вже оселилися переселенці, не могли повернути їхнім власникам, яким вдалося втекти від голоду у 1932 році, і які поверталися додому у 1933-му.
“Спроби розвивати шовінізм”

Переселення викликало “ускладнення стосунків”
Все це не могло не викликати напруження та агресії, і тому вже від початку 1934 року у документах з’являються згадки про “перешкоди процесу асиміляції” та “спроби класових ворогів розвивати шовінізм”.
Паралельно із цим видаються документи, присвячені облаштуванню побуту переселенців – від потреби у відкритті російських груп у школах, до звезення підручників, літератури та газет російською мовою.

На нове місце – зі своїми газетами і патефонами
“Є навіть досить одіозні документи про закупівлю патефонів для переселенців за рахунок колгоспів”, – розповідає про несподівані знахідки в архівах Ніна Лапчинська.
На думку організаторів виставки, представлені на ній документи можуть бути одним із ключів для осмислення витоків нинішніх подій на Сході України.
“Якщо уважно подивитися на карти, то території переселення збігаються з тим, що вони там назвали Новоросією”, – каже пані Лапчинська про висновок дослідників музею.
Дослідник також додає, що згодом до цих регіонів стали переселяти і українців із “соціально-неблагонадійних” прикордонних регіонів України, але вони потрапляли на Схід та Південь вже без тих пільг, що мали переселенці із Росії та Білорусі.
З усієї України
Доктор історичних наук, дослідник історії України 20-30-х років минулого століття Станіслав Кульчицький твердить, що робити однозначні висновки стосовно того, що у 30-ті роки мала місце штучна асиміляція у східних областях України, яка позначається на подіях в Україні зараз, не зовсім правильно.
Історик каже, що створений у 1933 році переселенський комітет перемістив у теперішні Харківську, Донецьку, Луганську області значно більше жителів інших регіонів України, які менше постраждали від Голодомору, аніж із території Росії.

Згідно зі свіжими результатами дослідження, проведеного нещодавно  авторитетною Соціологічною групою «Рейтинг», більшість опитаних українських громадян (72%)  продовжують погоджуватися з твердженням, що Голодомор 1932-33 років був геноцидом Українського народу. Відтак, незважаючи на те, що кількість тих, хто визнає Голодомор геноцидом, дещо зменшилась у порівнянні з минулим роком (з 80% до 72%), водночас вона є такою ж як у 2014 році і вищою, аніж була у 2010-2012 р. р. (близько 60%).

Отож означене твердження поділяють практично всі жителі Заходу країни (97%), більшість опитаних Центру (78%), майже дві третини Півдня (57%) та трохи менше половини Сходу (48%). Проте, на думку очільника агенції Олексія Антиповича, найбільш цікавим є те, що ностальгічні настрої за СРСР не мають вирішального впливу на ставлення опитаних сучасних українців  до сприйняття Голодомору як геноциду. Так, 59% тих, хто  шкодує про розвал Радянського Союзу у 1991 році, все одно погоджуються з тим, що Голодомор був геноцидом ( й лише 25% – не погоджуються). Натомість серед тих, хто не страждає ностальгією за радянською минувшиною, таких  виявилося 85%!

До того ж, мешканці сіл більше згодні з тезою про те, що  Голодомор – геноцид, аніж мешканці міст (79% проти 68%). Не дивним для дослідників є й той факт, що серед респондентів, рідна мова яких українська, прихильників цієї тези 83%, в той час як серед тих, хто вважає рідною російську мову, –  лише 47%. У віковому ж розрізі кількість тих, хто підтримує тезу про голодоморний етноцид, коливається від 70 до 75% у різних категоріях. Водночас простежується й різниця у кількості супротивників   визнання однієї з найголовніших трагедій ХХ століття у вікових групах: чим старші опитані, тим їх більше.

А серед прихильників євроінтеграції тих, хто схиляється до думки, що Голодомор 1932-1933 був геноцидом – 86%, серед  «заперечливців» їх майже удвічі менше – 48%. Подібна тенденція і серед тих, хто за чи проти вступу до НАТО (91% проти 53%). Натомість респонденти, які підтримують вступ до Митного Союзу менш схильні до підтримки визнання Голодомору геноцидом (таких серед них лише 38%).

Ігор Галущак

Львів