У проєкті “Герої” Vogue Ukraine вшановує військових, медиків, митців, енергетиків, параатлетів — полеглих і живих, — героїв, які щоденною працею допомагають країні вистояти в найтемніші часи. Дарʼя “Галактика”, командирка екіпажу FPV-дронів 13-ї бригади НГУ “Хартія”, розповідає про страх, сестринство і кохання на війні.

На термометрі -18. Іще один день аномальних морозів цієї зими на Харківщині. Попереду в Дар’ї 8–10 кілометрів пішки в повній викладці: зі зброєю, у бронежилеті та касці. Сніг і лід ускладнюють кожен крок, тож у наплічник вона бере лише найнеобхідніше й найлегше: сухий душ, яким можна обтертися за відсутності справжнього, спіднє, їжу швидкого приготування. Дівчина не знає, скільки часу доведеться пробути на позиції: іноді ротація триває 2–3 дні, подеколи — кілька тижнів. До повернення на базу для неї не існуватиме нічого, крім роботи. Від того, як злагоджено та якісно працюватиме вона та її екіпаж FPV-дронів, залежить, скільки її побратимів-піхотинців повернуться додому живими.

Дорогою вона одразу “вимикає страх”. Дістатися позиції — завдання із зірочкою. Так звана кілзона — територія, де на українських військових полюють ворожі ударні дрони, — постійно збільшується і зараз сягає 20 кілометрів углиб від лінії фронту. Транспорт тут — мішень, тому пересуватися можна тільки пішки. Дар’я має водночас стежити за небом, щоб не прогавити ворожий дрон, дивитися під ноги, щоб не наступити на міну, і ретельно продумати алгоритм дій, якщо щось трапиться з нею чи побратимами.

Їй 23 роки. У цьому віці зазвичай ще шукають себе, вчаться чи починають кар’єру, будують стосунки, мандрують. Вона ж уже півтора року воює на Харківщині. Коли вперше прийшла в підрозділ, у штабі, розглядаючи її фото в документах, пожартували: “Ти тут схожа на командирку галактики”. Так у Дар’ї з’явилося друге ім’я – позивний Галактика — і “друга родина”, як вона називає свою роту. Жартома додає: “Тільки трохи неблагополучна родина, з якою постійно щось трапляється”. Сьогодні вона і справді командирка — екіпажу ударних дронів. Їхнє завдання — за допомогою безпілотників знищувати російську техніку, піхоту й укриття. Разом із нею в екіпажі ще двоє чоловіків.

Школяркою Дар’я вирішила служити в поліції: змалку вирізнялася загостреним почуттям справедливості й бажанням бути корисною суспільству. Щойно отримала атестат, пішла на курси патрульних поліцейських. Здала теорію, але виникли проблеми на тесті з фізпідготовки. Тож долучилася до громадської організації в рідному Кривому Розі: допомагала переселенцям, людям з інвалідністю, соло-мамам. “Це була фізично тяжка робота: приїжджає купа речей, їх треба вивантажити, сортувати. Але так я натренувалася носити важке – це згодом дуже знадобилося в армії. А ще — працювати з людьми. У них складні ситуації, вони часто знервовані, а ти не завжди можеш допомогти так, як їм хотілося б. У відповідь усміхаєшся і заспокоюєш”.

До війська Дар’я хотіла піти з перших днів повномасштабної війни. Стримували відсутність навичок і досвіду — та колишній хлопець, який був проти її служби. Щойно їхні стосунки закінчилися, вона взялася за реалізацію плану.

Спершу звернулася до Сил безпілотних систем. “Там мені сказали: “Ви, жінки, непостійні: сьогодні хочете служити, завтра — ні. Йдіть краще на якісь курси, зрозумійте, ким саме хочете бути””, — згадує Галактика. Після тижневого навчання з керування ударними дронами подала заявки до кількох підрозділів. 13-та бригада Нацгвардії “Хартія” зателефонувала першою. Рекрутери супроводжували її аж до підписання контракту й прибуття в частину. Так дівчина опинилась у роті протитанкістів, які знищують ворожу техніку за допомогою керованих ракет. “Хартія” — одна з нових бригад. Вона сформувалася з добровольців у Харкові на початку повномасштабного вторгнення, брала участь в обороні Харківщини, Донеччини та Луганщини.

“Мені пощастило: я була не першою дівчиною в нашій роті, тож усі вже знали, що окрім слова “побратим”, є слово “посестра”. Сексизму не було взагалі. Навпаки, чоловіки мене підтримували, підказували, навчали”, — згадує Галактика. Спершу служила споттером — відповідала за спорядження дронів, працювала з боєкомплектом і кріпила його до безпілотників. За кілька місяців стала штурманом — допомагала пілоту виводити дрон на ціль. Через пів року після підписання контракту Галактику призначили командиркою екіпажу.

У 2014 році, коли країна вперше зіткнулася з російською агресією, таке було складно навіть уявити: закон забороняв жінкам обіймати бойові посади. Лише після законодавчих змін 2016 року вони отримали доступ до більшості військових спеціальностей. Це відкрило шлях до армії вмотивованим жінкам, готовим захищати країну. З початком повномасштабної війни їхня кількість зросла на 20 % і стала рекордною: нині до Збройних Сил України залучено понад 70 тисяч жінок — як військовослужбовиць, так і цивільних фахівчинь. Понад 48 тисяч із них мають військовий статус, близько 5 500 виконують бойові завдання на передовій. За цим показником українське військо випереджає більшість армій країн НАТО.

Коли ворог активно наступає, працювати доводиться без упину, а поспати часом вдається не більше 3-4 годин на добу. У морози на позиціях бійці гріються за допомогою спеціального обігрівача та газового балону. У спокійні години газ бережуть — довозити дуже складно, і невідомо, коли вийде наступного разу. Тоді Галактика кутається в спальник або користується хімічними грілками для рук і ніг. Та холод і побут, каже вона, — не найтяжче випробування. Найважче — втрачати близьких, побратимів і посестер.

На війні Дар’я зустріла кохання. Віталій служив у тій самій роті водієм. У листопаді він підірвався на міні. Долаючи біль втрати, Галактика продовжує битися за двох: “Мені довелося прийняти це і працювати далі. Війна не зупинилася — і я не можу зупинитись”.

“Сьогоднішня війна — це війна дронів, технологій, навичок”, — каже Дар’я. У перервах між бойовою роботою вона постійно вчиться: разом із колегами тестує нові дрони від виробників, аналізує, що в них можна вдосконалити; опрацьовує фахові матеріали, читає все доступне за своєю спеціальністю. Одне з найскладніших для неї питань — ким бути і що робити після війни. Вона не загадує на майбутнє і зізнається, що взагалі не думає про перемогу: “Хоч би якою вона була, я не буду задоволена — надто багато ми втратили. Коли все закінчиться, спершу поїду до своїх друзів і знайомих на кладовища. Віддам їм шану, скажу: “Дякую, що стояли зі мною пліч-о-пліч. Ми виконали те, що мали і про що домовлялися”. А потім вирушу додому, до рідних”.

Галактика працює в повітрі, проте її стихія — вода. Вона може годинами мовчки спостерігати за хвилями. Колись, після війни, мріє про будиночок в Одесі, де житиме зі своїм псом Ареєм, — і про море за вікном.