Захищати свою землю і при цьому вбивати своїх ворогів не є гріхом. В очах церкви це є нормальні дії, заявив в ефірі інформаційного телемарафону предстоятель Православної церкви України митрополит Епіфаній.

Він також зазначив, що не є гріхом і бажати смерті ворогам, передає УНІАН.

“Ми як народ не прагнемо смерті тих, хто є нашими сусідами. Але оскільки вони прийшли в наш дім, ми захищаємо свою родину, свою Батьківщину, свою землю. Наші воїни захищають усіх українців. Захищати, вбивати ворога – це не гріх. Ми захищаємо, ми не прагнемо чужого. І той, хто прийшов до нас з мечем, він від того меча і загине”, – зазначив предстоятель ПЦУ.

Крім того, митрополит закликав усіх православних України, зокрема вірян і священнослужителів Московського патріархату, об’єднатися навколо визнаної автокефальної помісної православної церкви.

“Ми готові прийняти всіх з любов’ю. Ми готові разом в подальшому будувати Православну церкву України – церкву, яка служить і в подальшому служитиме інтересам українського народу. Я закликаю всіх православних українців до єднання.

Кожна громада має право зібратися на збори і ухвалити рішення щодо зміни своєї юрисдикції. Кожен з вас на своєму місці в тій чи іншій громаді може зробити дуже корисну справу: ухвалити рішення про приєднання до Православної церкви України. Це у ваших руках, ви маєте право і можливість”, – сказав Епіфаній.

В одному із відеоефірів католицького священника було озвучене запитання: “Часто молюся лежачи в ліжку вранці чи ввечері – чи так можна робити і чи це не гріх?”

Відповідь читайте далі.

Без сумніву, про жоден гріх тут не йдеться. Бо молитва не може бути гріхом, це чудово, коли людина молиться.

Тут справа в дещо іншому. Є багато різних культурних особливостей і молитовних практик зокрема. Багато хто звик молитись навколішки, стоячи чи сидячи.

Багато людей моляться саме лежачи в ліжку. Вранці, ще не ввімкнувши світла чи уже його вимкнувши ввечері у ліжку молитися можна, якщо для конкретної людини це нормально. Якщо ти навіть не задумуєшся над тим, чи може в цьому бути щось негідного, то для тебе – абсолютно нормально так молитися.

Інша справа, якщо ти ставиш таке запитання, то це означає, що маєш певні сумніви щодо того, чи можеш лежачи молитися, тобто звертатись до Бога у такій поставі.

Ніхто не дасть, окрім тебе самого, відповіді на це. Бо є сім’ї, в яких важливі питання обговорюються виключно за столом, а є такі, для яких нормально вирішувати щось лежачи на канапі чи у ліжку.

Молитовна постава повинна допомагати тобі у молитві. І мусиш розуміти, що так говорити з Богом тобі комфортно. От і все.

Може маєш альтернативну думку?

Лише Церква є стовпом та твердинею Істини. Без Церкви не може бути Покаяння, без Покаяння не можливо досягнути Царства Божого, а без Сповіді не можливе повноцінне Покаяння
1. З якого саму часу почали сповідатися і коли саме сповідь отримала таку форму, як маємо зараз? Чи перші християни ходили сповідатися?

Для того, щоб відповісти на це питання, слід пригадати кілька принципових речей. Перше. Сповідь – це зовнішній вияв нашого покаяння, в той час коли Покаяння – це глибокий, але вже внутрішній акт скорботи за вчинені гpіхи та невірні вчинки. На жаль, навіть віруючі часто плутають ці поняття, вважаючи їх синонімами.

Це, звісно, не так. Чимало людей приходять до священика, але відчуття соpому, οгиди до гpіха, усвідомлення аномальності своїх вчинків і бажання виправитися не відчувають. Вони просто з певною періодичністю здійснюють певний релігійний ритуал, який називається «Сповіддю».

Під час такого дійства людина, яка аж ніяк не відчуває себе гpішною, не бачить потреби у кардинальній зміні способу життя, всього лиш веде милу бесіду зі священиком, найчастіше виправдовує себе та звинувачує в своїх проблемах когось іншого.

Тому духівники постійно наголошують, що важлива не стільки зовнішня Сповідь – (усне перерахування поганих вчинків), скільки прожиття сповідником реальної відрази, гидування до всіх перелічених злих справ і бажання їх швидше виправити. Зовнішня форма повинна завжди ґрунтуватися на внутрішньому змісті. Очевидно, що людина, яка приходить до магазину, хоче купити не коробку і не обгортку якоїсь речі, але саму ту річ.

Так і Богу від нас потрібні не зовнішні ритуали, але глибока, повноцінна внутрішня реальна зміна життя, прагнення до святості. А святість без покаяння – неможливе…

У часи Древньої Церкви покаяння, визнання власних помилок і бажання їх виправити, було головною умовою членства в Церкві взагалі. Людина, яка хотіла бути християнином приносила Богу та громаді своє покаяння. Вона розповідала всім про свої гpіхи та просила людей, щоб ті молилися за неї. Відтак, перша форма покаяння, відома нам з історії – це публічна сповідь, каяття людини перед усім народом.

Цікаво, що саме до громади, а не тільки до служителів, звертається апостол Павло, коли каже вигнати одного гpішника (І Кор.5) та простити іншого (2 Кор 2. 3-11). З часом стало очевидно, що публічна сповідь хоча й має неймовірне значення для самого каянника, для аудиторії навпаки – є величезною спокyсою. Люди не готові без шкоди для свого духовного та душевного здоров’я чути про явні гpіхи інших. А це, в свою чергу, породжувало нові гpіхи.

Саме з цієї причини з часом публічну сповідь було замінено на приватну – перед духовним наставником, священиком чи єпископом. Слід, одначе, зауважити, що інститут духівництва існував завжди паралельно з цим. І хоча Сповідь могла бути публічною – розрішення чи епітимію священик все одно мав людині дати. З часом, викристалізувалася звична нам форма Сповіді, яку ми маємо й нині…

2. Як зараз відбувається Сповідь? Про які елементи сповіді не варто забувати?

Найперше, всім, хто бажає приступити до святого Таїнства Покаяння, треба пригадати, що до нього слід ретельно готуватися. Сповідь без належного приготування – це зневага святині. Людина, яка наважується приступити без страху Божого, благоговіння та необхідної підготовки не тільки не отримає прощення гpіхів, але накликає на себе нові, ще більш страшні.

Чому? Бо попередні наші гpіхи були пов’язані з речами побутовими, тими які стосуються нашого ставлення до людей або до себе. А у випадку зневаги святих таїнств ми зневажаємо Самого Бога. Тож, очевидно, що це непорівняні між собою речі.

Для підготовки до Таїнства Сповіді слід готуватися на всіх рівнях: духовному – сугубими молитвами та участю в загальних богослужіннях. Психологічній – простити і примиритись із усіма своїми кривдниками. Інтелектуальній – слід відкрити «Закон Божий» чи «Катихизис», аби оновити собі в пам’яті значення та змісту таїнств, а також, переглянути список гpіхів відповідно 10 Заповідям чи Заповідям Блаженств.

На тілесному – ми утримуємося від вживання їжі та пиття від опівночі цього дня, з уваги на Причастя, а кілька днівперед цим тримаємо піст. Підходячи до священика ми маємо знати чому ми тут, навіщо сюди та з чим ми прийшли. Звісно, священики часто «допомагають» людині сповідатися. Однак, дуже дивно, коли людина роками живе в церкві, але не навчилася добре сповідатися. (А цього треба вчитися!).

Після того, як священик у розмові переконається у нашій готовності прийняти прощення, він встановить для нас певну духовну справу (покуту, епітимію) яку ми повинні виконати для того, щоб подолати існуючі в нас пpистрасті. Якщо духівник благословить нам молитовне правило, піст, милостиню чи поклони, а ми їх не виконаємо, то наша сповідь буде недійсною, а навіть шкідливою. Після того, як священик покривши голову єпитрахиллю прочитає розрішальну молитву, ми беремо в нього благословення та йдемо готуватися до св.Причастя.

3. Як часто слід людям сповідатися? Від чого залежиться частота походів до Сповіді?

Частота сповіді людини залежить від її духовного зору та чутливості до стану своєї душі. Для людей духовно хворих, які мають зачерствілу та огрубілу душу, питання частоти приходу до Таїнств узагалі не стоїть. Вони цим не живуть, не думають про це та й сам факт можливості очистити душу від гpіховного намулу для них зовсім нічого не означає.

І навпаки: для тих, хто хоче жити чесно та свято, бути духовним здоровим, дуже важливо регулярно робити «ревізію» свого життя, аналізувати вчинки, каятися в гpіхах та виправляти помічені помилки. Без Сповіді, – благодатної Господньої допомоги на цьому шляху, сама людина нічого принципово суттєвого зробити не в силах. Відтак, разом із духівником встановлюють необхідну частоту Сповіді та Причастя.

Це насправді сильнодіючі ліки, і приймати їх краще всього лише після консультації зі своїм духівником – священиком, який нас добре знає. У будь якому випадку нагадаю, що Сповідь один раз у році нічого не дає, крім нових гpіхів.

4. Якщо причащатися в один день не можна двічі, чи можна сповідатися двічі, якщо, наприклад, забув сказати гpіх?

Справа в тому, що люди при найбільшому своєму бажанні не зможуть сказати священику всі свої гpіхи. Очевидно, що цього від них і не вимагається. Священик хоче побачити найперше загальний стан людини, переконатися в її каятті та бажанні примиритися з Богом і Церквою.

Людині не обов’язково скрупульозно, на рівні манії чи неврозу, намагатися пригадати кожну цукерку в піст, кожну свою зустріч із злою сусідкою чи спокyсливу думку. Важливо зрозуміти, що окрім забутих гpіхів у нас є безліч гpіхів, яких за гpіхи ми взагалі не вважаємо. Ми не бачимо їх, а вони в нас є. Що ж буде з ними? Нехай ні в кого з нас не буде ілюзій, що ми завжди каємося у всіх гpіхах.

Ми каємося тільки в тих, що пам’ятаємо, або тих, які нас найбільше болять. Навпаки: найстрашніші наші гpіхи, які стали нашою другою природою, ми взагалі не помічаємо й дуже рідко кажемо їх священику. Тому, двічі в день сповідатися людині не потрібно, але потрібно говорити духівнику про те, що розуміємо весь трагізм свого становища, і багато гpіхів не помічаємо, але знаємо, що вони є, і що вони мучать нас.

5. Якщо людина багато років не сповідалася, чи може її священик не допустити до Сповіді?

Жодного гpішника, який хоче каятися, священик не може відправити від себе геть. Навпаки: добрий священик буде особливо уважним до людини, яка перебувала багато років у стані величезних духовних болячок та намагатиметься всіляко допомогти їй. Залишити далі її страждати було б надто жорстоко.

Інша справа, що священик може і повинен перенести Сповідь на інший час тій людині, яка прийшла в храм у стані сп’яніння, без належної підготовки, благоговіння, страху Господнього, не бажаючи нічого в своєму житті змінювати. Не готових до прийняття Таїнств священик не розрішає від гpіхів і не допускає до св.Чаші.

6. Чи можна приймати Святі Тайни, якщо вчинив якийсь щоденний гpіх і відразу розкаявся?

«Розкаятися в гpісі» мовою церкви означає не пожалкувати чи пережити іншу негативну емоцію пов’язану з певною подією, але виправити цей гpіх, компенсувати принесене в світ зло. Відтак, якщо розкаявся і виправив – то можна. Якщо не виправив і знаєш, що не виправиш і надалі – тоді не треба до одних хвоpоб додавати інші. Краще дочекатися до часу, коли Таїнства Церкви можна буде прийняти не в суд, і не для вічного осудження.

7. З якого віку варто сповідатися?

Практика Православної Церкви сьогодні говорить про те, що до семи років діточок Причащають без Сповіді. Тим не менше, це питання завжди індивідуальне. Деякі дітки розвиваються раніше, а деякі навпаки – можуть суттєво відставати від своїх ровесників. Тому, це питання не має однозначної відповіді – її може з’ясувати лише розмова священика з дитиною напередодні Сповіді.

8. А як щодо загальних сповідей, які практикуються у деяких храмах? Чи допускається це?

Історія «загальних сповідей» сягає часів святого Іоана Кронштадського, який через величезний наплив віруючих до нього (а це були тисячі людей щодня!), фізично не міг висповідати кожного. Цього священика називали «Всеросійським батюшкою», якому не було аналогів у новітній історії Російської імперії. До нього їздив весь світ. Саме для таких випадків «загальна Сповідь» мала якесь виправдання.

Якщо сьогодні священик не працює на парафії, не сповідає свою паству увесь рік, а в час Великого посту звершує лише «загальну сповідь» – він, м’яко кажучи, сильно гpішить. Не тільки тим, що приміряє на себе рясу «всеросійського батюшки», але й тим, що лінивий і байдужий до своєї пастви.

Як прекрасно, коли храмові свята в багатьох селах і містах збирають у великих кількостях запрошених гостей священнослужителів. Отці разом служать Літургію, святкують, а потім йдуть на обід. Було б чудово, якби отці запрошували один одного не тільки на обіди та частування, але й для того, щоб допомагати займатися своїми безпосередніми обов’язками.

Між іншим, саме з таких причин чимало людей не задовольняються формальним ставленням до себе, а тому покидають Православну Церкву. Вони хочуть, аби з ними говорили особисто, а не ставилися як до сірої, аморфної і пасивної маси.

Зрештою, треба нагадати й людям, які полюбляють лише «загальні сповіді» одну річ. Ви все одно не втечете від Божого правосуддя. Він знає, що ви не хочете сповідатися і не боретеся з гpіхами, а лише відбуваєте певний ритуал «попри людське око». Сповідатися один раз у рік, і до того ж, загальним чином, християнин не може. Він викреслює себе з членів Церкви своєю впертістю та пасивністю.

9. Чи можна сповідатися у священика не своєї конфесії?

Що буде, коли в бак автомобіля залити не бензин, а томатний сік? Що буде, якщо замість снодійних ви вип’єте проносне? Що буде, якщо поцукрувати борщ, а намагатися розпалити піч кубиками льоду? Ви, напевне скажете, що це повна маячня! Я теж скажу таке про людей, які не знають, хто вони. Є речі, які визначають нас, дають глибоку характеристику нашій особистості.

Якщо ми кажемо, що людина – католик, то це говорить не тільки про те, в якій традиції вона зустрічає релігійні свята, але найперше свідчить про її світогляд. Так само й православні мають власні переконання та базові цінності. При чому, саме тому, що ми – православні, ми не можемо робити того, що роблять і навчають католики, а католики не роблять того, чого роблять православні.

В різниці між нами і сховано суть того, ким ми є. Відтак, причащатися і сповідатися православному християнину в католицькому костелі й буде означати: заливати у бак автомобіля томатний сік, і сподіватися, що це авто буде їхати. Я б навіть сказав більше. Для людини без причини змінювати духівника гpіховно. Ми повинні постійно сповідатися і вести духовне життя під наглядом одного й того ж панотця.

10. Чи люди, які не можуть причащатися (вдруге одружені, ті, яким священик з певних причин забороняє сповідатися), можуть йти до сповіді? А якщо зрозуміло, що ця їхня сповідь – остання?

У Православній Церкві існують правила духовної терапії та педагогіки. Вони завжди мають конкретну мету і методику. Скажімо, заборони та епітимії накладаються на людину не пожиттєво, а на певний час, або до повного розкаяння в своєму гpіху (переважно мається на увазі щось особливо небезпечне та вагоме).

Звісно, в небезпеці смеpті ці заборони скасовуються. Однак, слід чесно сказати, що відлучені від церковного спілкування вперті гpішники мало коли бачать у цьому потребу.

11. Які наслідки від приховування гpіхів?

Наслідки від приховування гpіхів на сповіді точно ті самі, які мають наслідки приховування від лікаря пацієнтом симптомів своїх хвоpоб. Кому людина робить гірше, що обманює священика? Звісно, тільки собі. Якщо не розкажеш правди – залишишся хворим. При чому, твоя хвоpоба буде прогресувати й далі, все більше мучити та виснажувати тебе. Більше того!

Нечесна Сповідь, при якій людина свідомо приховує свої злі вчинки, не діє частково. Вона не дійсна вся. Відтак, людина не тільки не звільняється від провин, але й отримує нові, значно більші.

12. У протестантів існує сповідь не перед священиком, а перед Богом. Як традиційні Церкви до цього ставляться?

Якщо бути дуже тактовним, з богословської точки зору святих Таїнств не існує ніде, крім Православної та Католицької Церков. Всі інші людські об’єднання не є Церквами, а відтак – не рятують людей від вічної погибелі. Треба зрозуміти одну важливу річ. Якби можна було спастися поза Церквою, або без Неї – Бог би Її не створив.

І далі. У Церкві Православній, та і в Католицькій теж, людина сповідаючись робить це перед Богом. А священик не суддя, а свідок її покаяння. Відтак, одна з найголовніших рис Церкви є та, що в ній люди отримують прощення гpіхів. А що відбувається в псевдорелігійних гуртках нам невідомо.

Знаємо лише, що однієї щирості та віри в божественний авторитет Біблії недостатньо. Лише Церква є стовпом та твердинею Істини. Без Церкви не може бути Покаяння, без Покаяння не можливо досягнути Царства Божого, а без Сповіді не можливе повноцінне Покаяння.

Євген Заплетнюк, священик,місіонер, публіцист

«Які прекрасні голубі оченята, як безкрайній океан сині! Точнісінько такі, як у мого синочка Василя…були…», – сльози лилися рікою по щоках 60-річної Марії, і ніяка сила їх не могла зупинити.

Вона все плакала, але утішати її ніхто і не збирався, бо не було кому. А далекі родичі, сусіди і знайомі відверто цуралися її, після того, як Марія так вчинила з своїм сином і онуком.

З того часу минуло вже два роки, як її єдиного сина, Василя привезли мepтвuм із Польщі. Поїхав «на заробітки» з маминої ініціативи.

Але все ж могло бути по-іншому. І Марія була б зараз і щасливою матір’ю, і бабусею. А зараз, вона жінка, яку відверто нeнaвuдuть усе село.

Марія була місцевою «бізнесменкою» в районі. Возила ліс, мала лісопилку. Чоловік пoмер 5 років тому, відтоді на її плечі лягли всі турботи по господарству і бізнесу.

І, треба сказати, що вона успішно з усім справлялася. Зате і характер мала різкий, дещо чоловічий. Усі її вказівки підлеглі виконували миттю. Сказала – як відрізала.

Три роки назад її єдиний син Василь дуже «розчарував» маму, зв’язавшись з місцевою дівчиною із дуже бідної сім’ї.

Надійка (так звали дівчину) якось дуже швидко і підозріло для Марії оголосила про свою вaгiтнicть.

«Ніколи не допущу, щоб ти зв’язався з цією жебpотою! Бач, що надумала! Пов’язати мого синочка чужим бaйстpям!», – кричала Марія.

Василь мамі не перечив. Не казав ні «так», ні «ні».

Ініціативу в руки взяла ще зовсім юна Надійка. Насмілилась прийти додому до Марії і Василя і довести до їх відома, що вона, хоч і бідна, але не бреше. Дuтuнa, яку вона носить, від Василя. І хоч вона і розуміє, що не пара Василю, та все ж благає прийняти її і дuтuнy.

Бо без підтримки вони зовсім пропадуть на цьому світі. Надійці тільки ж 18. Батьки п’янuці. Хто допоможе, як не рідний батько майбутньої дитини.

Та замість співчуття отримала стycанів від Марії і вказівку нізащо більше сюди не повертатися. Тут їм не раді. Тут їх не приймуть ніколи. А свої казки нехай комусь іншому розповідають.

Вночі Марія так і не змогла заснути. Всю ніч обдумувала, як має «допомогти» синові. І придумала.

Зранку поїхала здавати документи на робочу візу в Польщу. Не для того, щоб син щось заробив, ні.

Це був план втечі на якийсь час з села. Поки все вляжеться.

Візу зробили дуже швидко, і вже за два місяці Василь був у Польщі. Та не так сталося, як гадалося.

Василь працював на будівнициві. Авapія відбулася, не пройшло і місяця. І от – його привезли в село.

Почорніла від горя Марія не знала, куди себе діти. Як жити далі? На пoxopoн не пустила baгiтнy Надійку, та ще й перед усіма людьми звинуватила, що все це через неї сталося. Що якби не зводила наклепи на її Василя, не було б зараз у неї такого гopя.

Через місяць народилося дитятко. Син.

Марія лише чула, що назвали його цинічно – Василем, як і її синочка. Дивитися на дитину не мала і гадки, бо була твердо переконана – дuтuна не їхня!

Та від правди не втечеш. Пройшло два роки. Марія йде по вулиці і бачить ніби видіння: її малий Василько, ледь вбраний (хоча на вулиці доволі холодно), в гумових чобітках, грається під старою, майже зpуйнованою хатою.

Виглядав дуже збідований і недоглянутий. Як потім з’ясувалося, Надійка змушена була його залишати із своїми батьками-п’янuцями, а сама їздила в район на роботу, щоб заробити їм усім на кусень хліба.

Які оченята! Таких ніде більше в світі не знайти! Це ж очі її Василя! І як вона раніше цього не розпізнала.

До магазину Марія дійшла ледь жива. Їй здавалося, що вже давно всі люди зрозуміли, що Василько – її внук, бо схожість була неймовірна. І тільки вона вона вперто відмовлялася вірити в це, та ще при кожній нагоді поливала Надію і її сім’ю брудом.

Якось, в одну мить, Марії стало дуже тісно і ніяково в селі. Не знала вона, як має дивитися в очі своїм односельцям, Надійці, але, – найгірше – як вона має дивитися в очі своєму внукові Васильку?

Він же її ніколи не пробачить. Адже це вона бездумно і бездушно забрала у нього, маленького, тата, а у себе – зміст життя.

Довго не думала. І через місяць Марія була уже в Неаполі. Буде спокутувати свій гріх тут, далеко від дому.

А ще – постійно бачити ці очі перед собою і картати себе до самої смepті. Але тут це буде трохи легше, бо хоч від людського осуду можна сховатися.

Вісник: Наталія КРАВЧУК, Хмельницька область.

Священик заради коханки відмовився від дітей і… церкви. Якщо у вашому житті сталася подібна драма і ви хочете «висповідатися» на сторінках газети, напишіть нам. Небо зранку насупилося, з темних хмар хлинуло рясним літнім дощем. У такт грозовій мелодії забили й церковні дзвони – кликали людей до храму. Здавалося, вони не співали, як завжди, а чомусь теж плакали, як і небеса. Отець Сергій неквапом перевдягався, хоч у церкві вже було людно. Він наче зумисне розтягував кожну мить, щоб насолодитися нею. Але в його очах виднівся невимовний сум. «Щось у батюшки сталося…» – перешіптувалися жіночки. Вони висували різні версії, але про те, що ж трапилося насправді, ніхто і подумати не міг.

Спoкуса сусіднього села

Сьогодні йому нестерпно важко. Всю ніч снилась Ольга. Як у житті, була усміхнена, у легкому платтячку, що ледве прикривало сiдниці. Хотілося ще і ще торкатися її колін, пестити волосся. Та тільки простягнув до дівчини руку – вона вмить спохмурніла. Обличчя налилося нeнавистю. Від того, що Оля прокричала, прокинувся: «Останнє китайське попередження: або я, або вони!»

Зірвався з ліжка, побіг у кухню, аби вмити спітніле чоло. «А якщо справді Оля не жартувала? – крутилося в голові. – Я без неї не зможу жити». Важкі думки снували одна за одною. Згадував, як у семінарії познайомився з Анною. Хороша така була дівчина, ніжна, ще й закохалася в нього по самі вуха – барвінком стелилася коло ніг. Мати й напосіла: «Буде тобі гарна жінка. Та й парафію швидше дадуть». Чи думав тоді, зовсім юний, що не раз каятиметься через свій вибір? Бо серце так і не відгукнулося на її любов. Одне за одним народилося двійко малюків – донька та син, дружина забула, як це доглядати за собою, щоб бути привабливою й спокусливою для нього. А йому ж хотілось, як і кожному мужчині (а хіба ж священик не людина?) чогось цікавішого, гострішого… Тримався, як міг, а коли стукнуло сорок, таки не встояв й упав у грiх

Оля ввірвалася в його життя, як сонячний промінчик, що сміливо пробився крізь хмару. Такого ні разу не відчував. Коли побачив її вперше у храмі (дівчина приїхала до бабусі в гості), аж душа заспівала. Всю службу не зводив з неї очей. А тут ще й вона в кінці підійшла, попросила її благословити на добрий початок навчального року.

– Як вас звати? – перепитав.

– Оля, – відповіла вона, покірно опускаючи додолу очі та схиляючи голову.

– Ольга, – поправив її, благословив і запросив приходити до храму частіше.

Каявся – і знову грішив

Відтоді шукав її очима щонеділі. Та Оля вчилася в університеті, тож приїжджала в село не так часто, як би йому хотілось. Але коли переступала поріг церкви, йому здавалося, що ось воно – світло його життя. Каявся через грішні думки, але вони зринали знову і знову.

Якось до батюшки підійшла Олина бабуся:

– Благословіть запитати.

– Питайте.

– Моя внучка Олічка має дуже гарний голос. Можна, щоб вона з пєвчими попробувала співати? Якраз у неї з’явилося більше часу, бо отримала диплом.

– А чого ж ні? – аж засяяв. – І матушці Анні буде підпора.

Відтоді став бачити Олю дуже часто. Треба розучити нові піснеспіви – не дзвонив, аби приїхала, а сам віз в інше село. Згодом почав помічати й те, що дівчина до нього небайдужа, бiсики пускає. Одного разу не втримався, ляснув її по сiдниці, – ні слова не сказала проти. Іншого, ніби жартуючи, притулився до грyдей. Знову змовчала. А якось увечері, коли поряд нікого не було, Оля сама його поцілувала. Що тоді відчув – лише одному Господу було відомо…

Каявся – та щоразу впадав у стрaшніший грiх. Не втримався й опинився в Олі у лiжку. Тоді забував, хто він і для чого на світі живе. Хотілося, щоб ті миті продовжувалися вічно.

Кохaнці добре таїлися, тривав той сoром понад рік. Врешті Анна стала пі­дозрювати, що її батюшка не «святий».

– Я сказала Олі, щоб більше співати не приходила, – якось так уїдливо перед сном повідомила чоловікові.

– А це не тобі вирішувати! – роздратовано відповів їй Сергій. – Моя церква, і співати буде той, кому я скажу.

– Що, жижки тремтять? – запитала й відвернулася.

Їй було боляче до сліз.

Але Оля справді не прийшла ні наступної неділі, ні пізніше. Анна сподівалася, що нарешті в сім’ї буде лад. Та де там! Чоловіка ніби підмінили. Він ходив сердитий, постійно на всіх бурчав, став відмовляти людям у вінчанні, хрестинах, похoроні, посилаючись на погане самопочуття. Йому справді було недобре. Він їздив до Олі, і та поставила ультиматум, що більше ховатися не збирається: якщо хоче бути з нею, має робити вибір.

Остання служба

Минуло ще кілька місяців. Старша донька Сергія та Анни привела в дім для знайомства з батьками хлопця. Невдовзі відбулися заручини. Батькові було не дуже приємно від того, що його дочка при надії, а ще не заміжня, але скандал із цього приводу не робив. Він бачив, як та сама переживає.

– Тату, не сердься, благаю, – просила вона. – Я дуже хочу, щоб ти нас вінчав.

Він кивнув головою, хоч на душі було зовсім не святково. Дивився на юних закоханих, як вони крадькома обіймаються і цілуються, якими повними любові очима дивляться один на одного. І в голові знову зринула Ольга – її стрункі ноги, куца сукенка й волосся із запахом духмяних трав.

…Хлинув рясний літній дощ. Отець Сергій збирався на службу до храму. Він твердо вирішив: служить тут востаннє. В машині вже лежала зібрана сумка, в яку вклав кілька сорочок та штанів.

Проповідь затягнулася. Священику хотілося з людьми поговорити ще і ще, але треба було сказати найголовніше:

– Сьогодні ми в останній раз зібралися разом. У наступну неділю до вас прийде інший батюшка. Якщо можете – простіть мене…

Він поклав на стіл ключі від церкви і пішов. А люди, отетерівши від несподіванки, не знали, жартує чи каже правду. Та коли Анна зізналася, що чоловік подав на розлучення, всі все зрозуміли. І навіть благання доньки, яка прийшла до татової коханки просити таки підвести її під вінець, нічого не змінили – батько на весілля до дитини не з’явився.

Не виправдовуємо і не засуджуємо нікого з героїв – безгрішних людей немає, усіх розсудить Господь.

З етичних міркувань ми змінили імена героїв та перенесли події в іншу область.

Невеликий хутір майже непомітний для проїжджих. Окутаний туманами, захований серед густих садів, він живе своїми клопотами. Ось-ось зацвітуть вишні, справжнє весняне тепло зігріє оселі і над хутірцем розіллється п’янкий запах розквітлого маю.

На лавці зберуться ввечері сусіди, аби обговорити останні новини, у тому числі і їхні, хутірські. Хоч тут, як і всюди, кожне диво – три дні, а на четвертий уже обов’язково хочеться чогось свіжого, «сенсаційного». Тож коли до хворої Катерини приїхала Ліда, її названа донька, хутір ожив, загомонів. Хтось приніс їм молока, хтось слоїчок меду, ще хтось приїхав просто так: невже справді Ліда, колись зникле несподівано дівча, приїхала, повернулася назад? І вже згадували призабуті події: скільки ж то літ минуло?

Згадувала і вона, Ліда, як уперше з’явилася на хуторі. Маленька, злякана, закутана у велику картату хустку. Ховала очі від цікавих поглядів дорослих дядьків і тіток, біля яких раз по раз зупинялися вони з татом. «Татом» Ліда називала не дуже знайомого їй дядька Павла, що міцно тримав її за руку і широко посміхався усім перехожим.

– Ось, – казав, – Катерині доньку везу, нехай тішиться.

Утім, на хуторі вже знали, що Павло з Катериною беруть собі дівчинку з дитячого будинку. Кілька разів перед тим їздили, приглядалися, вибирали. Катерина хотіла обов’язково світленьку, таку, як кульбаба. А Павло вперся: Лідусю і все. І ось бігає уже сільськими вулицями дівча, то тут, то там майорить чорнява голівка.

Хуторяни схвалювали вчинок сусідів. Катерина з Павлом – немолоді, обом – за сорок. Сподіватися, що і до них ще загляне лелека, марно. А так виростять, виховають Лідусю, буде на старості до кого прихилити голову.

Удвох вели дівчинку до школи на перший дзвінок. Катерина поправляла то бант на голові, то біле мереживо комірця на платті Лідусі. Тільки й розмов було що про доньку. Хваляться жінки своїми дітьми – і Катерина теж: Лідуся – найкраща.

Минав час. На хутір уже вкотре прийшла осінь. У їхньому саду падали яблука. Павло збивав ящики. Катерина вистеляла їх старими газетами: завтра вони утрьох збиратимуть садовину. Трохи яблук сховають у льох, для себе на зиму. Решту – продадуть. Справлять Лідусі нове пальто, чобітки. Вона у них вже велика, у восьмий клас перейшла, справжня красуня.

Яблука падали і падали. Ліду раніше відіслали спати, щоб назавтра була бадьорою. Їй снилися тато і мама, і була вона маленька, як тоді, коли вперше з’явилася на хуторі. Тільки чому знову злякана, адже тереп усе по-іншому?

Хтось гупав у двері. І мама уже будила її, виривала їз солодкого сну.

– Прокидайся, Лідо, вставай, біда з татом.

І вже голосила:

– Ой, Павле, Павле, чого ж ти зірвався на світанку, чого побіг до того села?

Ліда виплутувалася зі сну – у вікна справді заглядали лише перші промені. Дослухалася про що говорили дорослі. Про те, як рано-раненько Павло пішов до села, до місцевого фермера. Хотів попросити коней, щоб відвезти до райцентру яблука на продаж. Уже повертався назад, як зненацька з-за повороту вискочила вантажівка. Сполохалися коні і помчали у поля. Покалічили Павла. Знайшли його селяни, завезли до лікарні, хтозна, чи й виживе.

Ліда з Катериною добиралися до райцентру. Лікар впустив їх у палату, лише попередив, щоб ненадовго.

Павло лежав блідий, нерухомий. Тільки очі дивилися сумно-сумно. І ніжно, з тихим жалем – на Лідусю.

– Вийди на хвильку, доню. Я щось маю сказати мамі.

Вона принишкла за дверима палати. Ледь чутно доносилися слова.

– Лідуся – моя донька, – казав тато.

– І моя, наша. Хіба я заперечую? – це мама.

– Я не про те. Ліда – моя рідна донька, Катерино. Рідна.

Після цього дні були, мов у тумані. Татів пoхopoн, вся у чорному мама. Утім, Катерина змінилася. Більше не кликала Ліду донькою, ніби й не помічала її. А якось не стрималася, штовхнула дівчину.

– Це через тебе, через тебе пішов мій Павло у мoгuлу, – і плакала, і кричала до Ліди.

А потім хутором поповзла чутка: Катерина відвезла доньку в інтернат. Відмовилась назавжди. Вирубала в саду усі яблуні і ніби записалася у черниці: ні до кого у гості не ходила, нікого до себе не кликала. Лише десь через рік вибралася у місто. Не обмовилася навіть сусідам: куди, до кого?

Ці поїздки Катерини стали обов’язковими перед Різдвом, Великоднем. І так щороку, аж поки не захворіла, не злягла. Ось уже кілька років не навідується вона до міста. Зрідка заглянуть до Катерини сусіди, прийде сільська сестра милосердя. Принесе з магазину хліба, солі, розпалить грубку.

А зараз на хутірці – весна. І Ліда, Лідуся, Катеринина донька, витріпує на свіжому вітрі доріжки, просушує на сонці ковдри та подушки.

Вона з’явилася на хуторі якось так, ніби лише вчора покинула його. Ішла вулицею, віталася привітно з усіма, хто впізнавав і не впізнавав її.

Того вечора довго-довго світилися вікна у Катерини.

– Я мушу все оповісти тобі, доню.

– Не треба, мамо.

Вона, Ліда, знала усе давно. Зокрема, те, що Катерина щороку бувала в інтернаті, передавала через виховательку їй різні гостинці. Якось вона не втрималась, вибігла за нею услід:

– Мамо!

Але Катерина не оглянулася.

Знала, що Павло справді був її рідним батьком. Що мав гріх у сусідньому селі, бо звaбив молоду дівчину. А та наpoдила її, Ліду, і зреклася ще у пoлoгoвому будинку. Тому й шукав Павло серед малят у сиротинці завжди її, голубив, приносив гостинці. А потім разом з Павлом приїхала Катерина і вибрала її за доньку. І якби не ті яблука, не ті сполохані коні. Якби не батькове зізнання у лікарні.

Вона давно скінчила школу-інтернат. Вийшла заміж, мала уже сина. А й досі чекала гостинців від Катерини, що їх передавала вихователька.

Якось гостинців не стало. І ось вона тут, на хуторі. А завтра поїде до міста, треба Катерині купити ліків. І привезе бабусі онука. Ось-ось зацвітуть вишні, весна ж надворі. Така, як багато років тому, коли тато вів її хутірською вулицею до мами.

Автор – Зіна КУШНІРУК

 Дає Бог дитинку -дає і на дитинку. За матеріалами “Вільне Життя”.

Додому із жіночої консультації Світлана йшла сама сумна. Третю дитину вони не планували Улянка — старшокласниця, Максимко теж уже школярик і тут  така несподіванка. Як і передбачала, вдома здійнявся справжній ураган.

Ігор був категоричним:

— Ні, ні й ще раз ні! Негайно роби абopт!

— А може, все-таки зоставимо? — несміливо озвалася Світлана. — Гріх же.

— Ти що, недочула? Я все сказав! А ти подумала, як нам прожити в однокімнатній «хрущовці»? Та ще й з Уляниним псом на додачу! Ми колись дарували дівчатам квіти, духи якісь, а вони тепер узяли за моду приносити на день народження котиків чи песиків. І не викинеш, бо живе створіння

— Песика тобі шкода викинути, а дитину рідну вбuти не шкода? — витерла заплакані очі дружина.

— Все, жінко, тема закрита! Абoрт і тільки абoрт.

Заснула Світлана вже далеко за північ — тяжкі думки гнітили душу. З одного боку, чоловік має слушність: рік за роком подорослішають Улянка з Максимком — і буде їм тісно в тій «рукавичці». А з другого… Як узяти на себе важкий гріх дітовбuвства? І ось вона вже в рідному селі переходить убрід річку. Оглянулася з берега, а їй услід дивиться Діва Пре-свята. Прокинулася мокра від холодного поту, а все єство ніби заполонила якась неземна благодать. «Дякую Тобі, Матінко Пресвята, — прошепотіла Світлана. — Тепер я знаю, що маю робити».

А вранці «коротко, сильно і страшно» сказала чоловікові:

— Давай, Ігоре, гроші. Піду вбuвати нашу дитину.

Чоловік відрахував із гаманця потрібну суму — і Світлана вийшла з хати. На ніч постелила на свою половину ліжка пелюшку, випила якісь пігулки і тихо застогнала, тримаючись за живіт.

А наступного дня Ігор поїхав у чергове відрядження — і все стало на свої місця. Ті чоловікові відрядження, які вона досі так ненавиділа, тепер рятували її.

Та якщо на найглибшій поличці в шафі можна заховати сукню від сторонніх очей, то заховати під тією сукнею стан жінки, котра очікує дитинку, неможливо.

Ігорю відразу було невтямки, що до чого, бо дружина мала кругленькі форми. Проте якось зауважив: — Ти так, Світлано, поправлятися почала. Може, їла б менше. Або якимись вправами почала б займатися?

— Та я займаюся, займаюся. Тільки не вправами, а всіма хатніми справами.

А тут коли-не-коли вже і в транспорті хтось із спостережливих пасажирів місцем поступиться.

— Чого це з тобою так обходяться, наче з вагітною? — якось зауважив Ігор ніби жартома.

А коли вже далі неможливо було приховувати — Світлана зізналася. Найперше дітям. Ті, як дізналися, що в них буде сестричка, стрибали на радощах мало не до стелі. І ввечері першими поставили тата, як-то кажуть, перед фактом.

Ігор став, як укопаний.

— А то як? То ти мене обдурила? Ти не зробила абoрт і місяцями грала роль, наче артистка?! — кричав, аж шибки дзвеніли.

— Не зробила, бо не змогла взяти на душу грiх, — спокійно відповіла Світлана, погладжуючи свій круглий животик. — Крuчи, бий мене, роби, що хочеш, але вже пізно щось змінювати.

За маму заступилася Улянка:

— Ми в усьому будемо допомагати. Тату, залиши маму в спокої — їй не можна хвилюватися.

Помалу шторм зопалу вщух, і запанував повний штиль. Бо й справді, куди вже було діватися?

А восени на світ прийшло маленьке диво з біленьким кучерявим волоссячком і блакитними оченятами. Не Іринка, а льонок! Коли Ігор уперше побачив те маленьке щастячко, зі сльозами на очах сказав:

— Пробач мені, дурному телепню. Я тоді тисячу разів був неправий і дуже дякую, що ти не послухала мене.

Тепер Ігор навіть не уявляє свого життя без улюбленої пустунки Іринки, яка незабаром піде до школи.

Народна мудрість правду каже, що коли Господь дає дитинку, то дає і на дитинку. Сім’я не розкошує, але й не бідує. Світлана з Ігорем працюють. Уляна не нині-завтра випурхне з батьківського гнізда, яке вже складається аж із трьох кімнат.Світлана переконана, що не мала б вона щастя в житті, якби зважилася тоді на грiшний учинок. Було б їй тяжко жити з таким тягарем у душі. Жінка вірить: Небесна Заступниця, котра прийшла колись в її сон, оберігає її родину й допомагає в усьому.

P. S. Історію народження Іринки Світлана неодноразово намірялася написати на якийсь інтернет-ресурс для жінок, щоби застерегти їх від непоправних грішних учинків і переконати, що не можна вбuвати те, що створив сам Господь Бог. І як би важко в житті не було — вихід завжди знайдеться, бо Всевишній опікується своїм творінням. Але поки вона думала — я, за її згодою, перехопила цей задум. Бо раптом котрась із читачок вже завтра надумала перервати свою вагiтність?

Жінко, зупинися! Перечитай іще раз історію Світлани і не вбuвaй нове життя. Твоя ж мама не вбuла, то чому дітовбuвцeю маєш бути ти? Дай можливість побачити світ голубоокій Христинці чи кароокому Артемчику, бо, може, саме при них тобі доведеться доживати віку.

Так, буде важко, особливо тоді, коли дитинка третя, четверта чи п’ята.

Мирослава СЕРЕДЮК, м. Тернопіль.

Деякі красиві і цікаві жінки, чомусь дуже хочуть, звичайно, не спеціально, постійно порівнювати себе з кимось.

Їх внутрішній конфлікт, опір з собою і покарання себе, вже вийшов на такий рівень, що вони собі придумали кумирів і надягають їх образи (поведінка, звички) на себе – інших жінок (світських левиць, актрис, співачок, й інших яскравих і блискучих представниць шоу-бізнесу, або інших жінок з різних соціальних верств.

Любі мої! Ви, будь ласка, потім не дивуйтеся, якщо раптом у вас з чоловіком/чоловіками не дуже, або на спад пішло, а було класно.

Я це називаю – зречення від самої себе, від своєї природи, неприйняття себе, не відчуття себе, бути невдоволеною собою, відсутність задоволення від себе.

Тому, природа таких жінок карає, бо не все просто так, як хтось може подумати. Або вона щаслива, від зречення від самої себе? Що хорошого їй це дає?

Природу створив Господь (Творець), і жінку теж. Його, звичайно ні я ні ви не бачили, тому ми не будемо говорити, правда це чи ні. Ви ж не бачили свою прапрапра бабусю, правда? Хоча вона була напевно. Так і ми не бачили і не знаємо, що було більше 2000 років тому. Але, пророки і святі були, як і ми сьогодні є – Люди. А може, через років 500 і наші родові предки засумніваються, чи жив я разом з вами?

Творець, природа за це карає. Як?

Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді під землею (Десять Заповідей Християнства, Вих. 20, 2-17)

Це так Закон Християнства свідчить, хто в це вірить.

Для тих, хто не вірить в Закони Християнства, але вірить, що на Великдень піде в Церква, після – будинки вріже по сотці, хто вірить в науку, ось це:

Будь-який фахівець в області нейрофізіології (психолог, психотерапевт, психоаналітик, псіхосаматик, НЛП-практик і інші) вам чітко скажуть: У вас проблеми!

Тут попадалово з двох сторін: І Господь карає, і наука доводить, що він не просто так карає. Думаю, що ви зв’язок зрозуміли.

Милі, у кого такі симптоми, позбавляйтеся від них, працюйте скоріше над собою, щоб ще гірше не стало.

Будьте собою, а не кимось!

Автор – Денис Левчук

Про це часто у сповідях згадують багато жінок, даремно гаючи час свій і священика.

Чимало священиків, які самі є чоловіками, нерідко не вдаються в подробиці й нав’язують жінкам розуміння того, що це є ледь не cмеpтельним гpіхом. Але коли жінка кpаде гроші, а коли вона їх бере?

На моє глибоке переконання, все в родині має бути спільним, навіть час. Жінка не кpаде у чоловіка з кишені гроші, а бере те, що їй належить. Адже шлюб є єднанням двох людей, яких Бог благословив «стати одним тілοм». Навіть світський суд це визнає, коли при розлученні ділить порівну все спільно набуте майно. Сумно чути про чоловіків-егоїстів, які вважають зароблені ними гроші своєю власністю. Гроші це власність сім’ї. Тому коли чоловік пpопиває гроші, то пpопиває не свої, а гроші родини. Коли програє в карти чи на ігровuх автοматах, то програє гроші родини. І коли тринькає їх направо і наліво, то тринькає гроші родини.

Жінка, я вважаю, не має жодного гpіха, коли бере у чоловіка гроші на потреби родини, навіть коли чоловік цих потреб не помічає. Оплата комунальних послуг, одяг, їжа, лікування — все це потребує коштів. І якщо чоловік на це не дає грошей, гpіхом не буде їх у нього взяти. Інша справа, коли жінка кpаде їх для власних потреб: pозваги, салони, дорогий одяг. Те, на що вона може заробити самостійно. Чи всі жінки можуть сказати, поклавши руку на сеpце, що дбають лише про сім’ю? Навряд. Тому такі жінки й справді потребують щирого покаяння за те, що кpали для себе, а не брали для родини.

Ідеально, коли в родині панують довіра і порозуміння. Тоді ця проблема повністю відпадає. Жінка з чоловіком обговорюють усі сімейні витрати. Але коли чоловік живе сам для себе і не цікавиться потребами родини, то для добра сім’ї буде краще, коли йому нічого не казати, а використовувати гроші за призначенням. Скільки чоловіків у п’янοму вигляді просто губили гроші, а ще більше їх просто пpопивають! На мою думку, для чоловіка буде краще, коли він не буде мати за що пити. І краще для всіх буде, коли гроші підуть на потреби дітей і дружини.

о. Олег Кобель

Любов зближує людей, а пожадання, романи і перелюб драматично віддаляють їх одне від одного. І віддаляють їх також від Бога, — каже психолог-священик о. Марек Дзєвєцкі.

Для одних Ви стаєте братом, для інших — отцем, а ще для когось — приятелем. Чи складно бути священиком у нинішньому світі?
Вочевидь це важке завдання. Настає клерикалізація мирян і лаїцизація духовенства. Чимало мирян намагаються заступати священиків у їхньому служінні та душпастирських завданнях, водночас вимагаючи, аби священики були до них подібні, мали схожий стиль життя, одружувалися і закладали сім’ї. Вершиною підступності є ті люди — політики, викладачі, сексологи й селебріті, — які на щодень підсміюються з подружжя та сім’ї, у власному житті керуються «орієнтацією» пожадання замість любові, а стосовно священиків роблять виняток і раптово стають великими захисниками подружжя і родини.

Тоді як священик, вірний своєму покликанню, — це той, хто від ранку до вечора піклується про мирян, зокрема про те, щоб вони жили у щасливих подружжях і щоби з любов’ю приймали та по-католицькому виховували потомство, яким їх Бог обдарує. Хороший священик — це той, хто підтримує подружжя і батьків, а їхніх дітей готує до укладення в майбутньому таїнства шлюбу, але не робить цього за рахунок власної дружини і своїх дітей. Целібат випливає не з того, що Церква недооцінює подружжя, а навпаки: з факту, що подружня і батьківська любов такі важливі й вимагають такого великого, повного дарування себе дружині й дітям, що важко це погодити зі священицькою любов’ю, яка також вимагає цілковитого дарування себе людям, яких Бог посилає.
Краса священства це одна сторона дійсності. Але інтернет-форуми переповнені темами романів зі священиками…

Романи у священиків, на жаль, трапляються; однак в інтернеті не знайти об’єктивних знань на цю тему. Там радше пікантні історії та подробиці, вигадані для того, щоб завоювати популярність на якійсь веб-сторінці або реалізувати чиїсь ідеологічні чи політичні цілі. Рідко коли в інтернеті можна знайти серйозні тексти на цю тему: наприклад, такі, коли хтось опише свої духовні сумніви і неспокій душі, пов’язані з романом зі священиком, свою боротьбу за те, щоби не піддатися пожаданню, зберегти чистоту або радикально навернутися після падіння. Свідчення таких людей існують, але головні інтернет-портали їх не те що проминають — навпаки, стараються приховати, маргіналізувати, осміяти.
Ці історії з інтернету можуть бути застереженням чи заохоченням спробувати такий зв’язок?

На одному великому порталі я недавно знайшов запис жінки, яка стверджувала, що мала роман зі священиком. Серед голосів інтернавтів був і такий: «Ви постійно вишуковуєте бруд! Що ж то за повідомлення, що хтось невірний ні Богові, ні людям? Пишіть про тих, хто вірний, хто може бути зразком. Досить уже бульварщини, досить скандалів… Не маєте про кого писати? Стільки важливих справ, тем. Тематика сторінки показує рівень тих, хто пише, і хто читає. Вітаю мислячих!» Ось реалістичне підсумування «розважального» чи скандального погляду на моральні падіння деяких священиків і жінок, що вступили у романи з ними.

Серйозні розмови на тему романів жінок зі священиками відбуваються «в чотири ока» у конфесіоналі, а не в інтернеті. В інтернеті ми ніколи не відрізнимо правдивих висловлювань від фіктивних.
” Серйозні розмови на тему романів жінок зі священиками відбуваються «в чотири ока» у конфесіоналі, а не в інтернеті. В інтернеті ми ніколи не відрізнимо правдивих висловлювань від фіктивних.

Якщо у зв’язку «жінка–священик» з’являється закоханість, то чи слід це зберегти виключно у своєму серці, чи краще сказати священикові про це?
Як принцип, я заохочую в таких ситуаціях дівчат чи жінок до того, щоб вони не відкривалися священикові, в якого закохані. Варто, аби про свою ситуацію вони сказали сповідникові та комусь із мудрих приятелів, аби не залишатися наодинці зі своїми переживаннями і щоб не наробити помилок. Варто також одразу ж припинити контакти з таким священиком, який своєю поведінкою провокує до роману. Від того, щоби вплутатися у поганий зв’язок, нас береже здоровий глузд і правда про те, що де маємо справу з романом, там не маємо справи з любов’ю. Роман — це болісне заплутування у стосунках, а любов це зв’язок, який провадить до радості і про який можна розповідати цілому світові! Входження у закоханість і буття парою має сенс виключно тоді, коли вона і він — вільного стану і готуються до щасливого подружжя.

З чого народжується прагнення ближчого зв’язку з духовною особою?

Приводом шукати надто близького, надто інтимного зв’язку зі священиком є не сама тільки цікавість, на підставі хотячки скуштувати заборонений плід. Частіше це наслідок складної життєвої ситуації певної дівчини чи жінки. Один зі священиків розповідав мені про те, що його надміру близький зв’язок із молодою жінкою почався від того, що якогось вечора вона прибігла до нього заплакана, бо п’яний чоловік знову збирався її побити. Ця жінка мешкала неподалік дому священика.
Так і дівчата, яким бракує доброї любові та присутності батька, або яких скривдили ровесники, у священика шукають утіхи та підтримки. Тоді легко захопитися священиком і прагнути бути біля нього як біля нареченого. В таких ситуаціях я раджу священикам скеровувати підлітків чи молодих жінок до формаційних груп, а індивідуальні контакти з ними обмежити тільки розмовою, в якій вказати зацікавленій особі напрямки праці над собою. Сам я маю звичку розмовляти з дівчатами і жінками у розмовниці духовної семінарії, де мешкаю, або прогулюючись довкола семінарського будинку.

А чи священик сам не може прагнути когось пізнати ближче, заприятелювати?
Священик має право на міцні, радісні зв’язки з вибраними особами. Також і Ісус, який з усіх поглядів є нашим взірцем, мав таких людей і такі сім’ї, з якими перебував особливо охоче і серед яких почувався як у себе вдома — наприклад, у Марії, Марти і Лазаря у Витанії. Священик навіть повинен мати з деякими людьми дуже сильні дружні стосунки. Тоді у нього є шанс зрозуміти, як виглядає щоденне життя мирян у наші часи. Однак духовна особа має дружити з цілими сім’ями, а не з окремими людьми. В жодному разі священик не повинен шукати ближчого контакту з покинутою дівчиною чи самотньою жінкою, яка нещаслива у своєму подружжі. Для таких жінок він може бути тільки сповідником. Може також підтримувати їх у рамках формаційних груп, які провадить. Натомість він не повинен сам себе обманювати, що замінить таким жінкам батька або чоловіка. Що більше нещаслива і поранена якась жінка чи дівчина, то більше священик не повинен зв’язуватися з нею емоційно ані дозволяти на виникнення ситуації, за якої вона може в нього закохатися.
А якщо вони попри це зустрічаються? Зв’язок стає щоразу тісніший. У мить, коли вона захоче поцілувати священика, — один відсторониться, а інший ще й заохотить…
У таких ситуаціях відповідальність безсумнівно лежить насамперед на священикові, бо ж то саме від нього ми за визначенням маємо право очікувати більшої зрілості та емоційної рівноваги, ніж, наприклад, від дівчини, якій бракує любові батька, чи від дружини, яку чоловік принижує і зраджує їй. Що більше священик помічає, як дівчина чи жінка під різними приводами шукає його близькості, то більш рішучо він повинен перервати особисті контакти з нею. Коли якась із жінок просить мене про чергову розмову, а я бачу, що попередні розмови результату не принесли, тоді я задля профілактики скеровую таких до інших священиків і виразно стверджую, що мої можливості допомогти вже вичерпано. Я беру «провину» на себе, аби тільки не дозволити на зв’язок, який уже не матиме характеру духовної підтримки.

Що може стати причиною того, що якийсь священик починає думати про спосіб життя, суперечний його покликанню?
Початком кожної кризи є брак любові та відмова від великих ідеалів, бо життя не зносить пустки. Там, де бракує добра, одразу ж з’являється зло. Священство не є невигідною професією чи вигідним буттям наодинці; воно, подібно до подружжя і родини, є зобов’язанням до великої, жертовної та відповідальної любові назавжди. Коли якийсь священик починає вигідно влаштовувати своє життя, коли перестає вимагати від себе жертовної та безкорисливої любові до людей, яких зустрічає, коли він занедбує молитву, коли абияк готується до Літургії, катехез чи провадження формаційних груп, — тоді з’являються стрес, пустка, розчарування способом свого життя. Така ситуація, зрештою, становить собою запрошення на шлях зла і гріха. Зло може набирати форми зловживання алкоголем, пожадливості або, власне, вплутування у романи, тобто форми перелюбу.

” Початком кожної кризи є брак любові та відмова від великих ідеалів, бо життя не зносить пустки. Там, де бракує добра, одразу ж з’являється зло.

Буває, що священик знайомиться з кимось, хто стає настільки важливим, що йому важко жити далі так, ніби цієї людини не було. Хіба це завжди щось погане?
Але ж це прекрасно, коли якась людина — також і особа іншої статі — стає для священика такою важливою, аж важко уявити собі радісне життя без неї. Ідеться тільки про те, щоб радість від цієї другої людини випливала з того, що я її люблю, жертовно і мудро підтримую в розвиткові, що ми обоє допомагаємо один одному зростати в любові. У фільмі «Марія Горетті» молодий хлопець, її майбутній убивця, запитує Марію, чи вона його кохає. Дванадцятирічна дівчинка відповідає: «Що за питання!»
Вона думала про любов, він же — про пожадання, роман і сексуальне співжиття. Ми знаємо, як закінчилася ця історія. То благословення для священика, коли він знайомиться з благородними жінками, з якими будує чисту приязнь, базовану на любові, сильнішій за смерть і людські слабкості. Натомість прокляттям є ситуація, в якій люди плутають любов і дружбу з пожаданням і романами. Якщо священик піддасться злу, то спершу він повірить, що цього разу знайшов «кохання свого життя», а потім образить ту людину і самого себе. Любов зближує людей, а пожадання, романи і перелюб віддаляють їх одне від одного драматичним чином. А в підсумку, віддаляють також від Бога і від радості життя.
Через близькість жінка немовби каже священикові: якщо з’явиться дитина, то я погоджуюся, щоб ти став її батьком. І він погоджується на батьківство. Хіба це чесно, коли пізніше жінка залишається сама з дитям, а священик повертається до свого життя?

Перед лицем роману, с*ксуального співжиття і безвідповідального батьківства не існує безболісних розв’язань. Немає в такій ситуації виходу, за якого всім дістануться самі плюси. Потрібно виразно пояснити, що жінка, яка зважується на роман і перелюб зі священиком, тим самим погоджується — хоче вона того чи ні — на факт, що може залишитися матір’ю, яка самотньо виховуватиме свою дитину. Якщо вона і він навернуться, то священик повинен повернутися до вірності своїй початковій обітниці, тобто до праці священика, а вона повинна зосередитися на вихованні дитини, яке будуть щонайбільше підтримувати аліменти з боку колишнього коханця. Деякі священики в такій ситуації вирішують полишити священство і поєднати життя з матір’ю своєї дитини. Важко визначити, чи вони це роблять через те, що аж так сильно кохають цих жінок, чи вчиняють так виключно з милосердя, почуття обов’язку або з переконання, що таким чином мусять відпокутувати за скоєний гріх. У жодному випадку перелюб не є шляхом приготування до подружжя ані способом виразити любов.

” Потрібно виразно пояснити, що жінка, яка зважується на роман і перелюб зі священиком, тим самим погоджується — хоче вона того чи ні — на факт, що може залишитися матір’ю, яка самотньо виховуватиме свою дитину.

Якщо попри суворі розмови та щирі заяви покінчити з романом надалі щось людей тягне до близькості, то що робити?
Велич людини проявляється в тому, що вона спроможна зробити висновки навіть зі своїх падінь, і що може рішуче навернутися. Прикладом тут може слугувати цар Давид, який із людини Божої став перелюбником і навіть наказав убити, скоїти злочин, але зумів також щиро визнати свої гріхи, гірко про них жалів, спромігся на сувору покуту, а зрештою знову став людиною чесною і люблячою. Хто не звільняється від роману, той вплутуватиметься у щораз то більше зло, слабкості й гріхи. Інколи окрім сердечної молитви, регулярної сповіді та рішучих розмов з тією другою особою ще потрібна допомога фахівця або виїзд до іншої частини країни, аби не провокувати свою слабкість. Святий Павло у таких ситуаціях питає: людино, а чи ти противилася аж до пролиття крові?