На митних пунктах, через наплив українців, на огляд речей кожної особи змушені витрачати менше хвилини. Основною причиною поїздок є бажання влаштуватися на роботу або почати навчання в іншій країні.

Як написав на своїй сторінці у Facebook підприємець й екс-міністр транспорту і зв’язку Костянтин Єфименко, кількість виїжджаючих із України громадян досягає величезних масштабів.

“У неділю подорожував у Польщу. Катастрофа! Національна біда! Яка кількість людей залишає країну? Поїзд Київ — Перемишль, Одеса — Перемишль, поїзди з інших міст. Сотні машин і десятки українських автобусів”, — розповів Єфименко.

Він також пояснив, що його супутниками в подорожі були українці, які планували влаштуватися у Польщі на роботу.

“Митний контроль відбувається за 30 секунд. Жодної валізи ніхто не відкрив. У моєму вагоні люди зі всієї України — Київ, Херсон, Миколаїв, Харків, Дніпро, Львів. Хто вчитися, хто працювати. Мчать із України свідомо”, — поділився спостереженнями Єфименко.

Телеведучий Дмитро Карпачов пішов з телеканалу СТБ, оскільки виграв в лотерею Green Card і збирається емігрувати в США, передає Корупція.Інфо.

Про це повідомило джерело в оточенні ведучого. Сам же Карпачов в офіційному релізі заявив, що має намір присвятити свій час сім’ї і власній справі.

Дмитро Карпачов прийшов на СТБ у 2011-му році. Вів такі проекти: «Правила життя», «Кохана, ми вбиваємо дітей», «Детектор брехні», «Врятуйте нашу сім’ю», пост-шоу «Дочки-матері», «Вагітна у 16», «Один за всіх».

У 2013-му Дмитро виступив співавтором і ведучим документального циклу СТБ «Прощення», а в 2017-му році приєднався до команди романтичного реаліті «Холостяк» в якості експерта пост-шоу «Як вийти заміж».

Раніше стало відомо, що Дмитро Карпачов, який протягом 6 років був єдиним ведучим проекту «Один за всіх», йде з СТБ.

«Я гордий тим, що 6 років був частиною такого важливого для всієї країни проекту і допомагав в студії «Один за всіх »домагатися справедливості, – говорить Карпачов. – Я багато віддав цій програмі, і тепер хочу весь свій час присвятити родині й власну справу. Я вдячний команді проекту і знаю, що вона вже працює над тим, щоб в новому сезоні ви побачили не менш важливі і резонансні історії. І я впевнений, що ви приймете нового ведучого так само тепло, як колись прийняли мене»

Я живу за кордоном вже п’ять років. І, хоча мені тут добре, та все ж довелося попрощатись з багатьма ілюзіями на тему «закордону». На початку еміграції тих ілюзій дуже багато. А потім потроху фата-моргана розсіюється. Часом це розчаровує – і емігрант повертається з «прекрасного далека» без надій. А часом просто витверезвлює і позбавляє облуди – і людина рухається далі вже цілком свідомо. Які ж головні ілюзії живуть в головах майбутніх чи початкуючих емігрантів-українців?

За кордоном на мене чекає щастя.

О ні. Щастя довго не буде. Буде самотність, депресія, ностальгія. Будуть розчарування в мріях, в друзях, в родичах, в коханні. І головне – зневір’я в самому собі. Якщо не зможеш в цей час перебудуватись і прийняти все таким, як є – зламаєшся і розклеїшся. А якщо витримаєш – щастя буде обов’язково. Але не завжди таким, як ти уявляєш. І не завжди там, де його шукаєш.

За кордоном все так, як має бути в ідеалі. Вистачить року, щоб розвіяти цей міраж. І, хоч з Україною все ж Європу не порівняти, та і тут повно проколів і незручностей. Наприклад, служба охорони здоров’я. В багатьох країнах потрапити до лікаря-спеціаліста не так легко, як в Україні. Наприклад, на прийом до пульмонолога я чекала тут п’ять місяців. А, щоб зробити операцію на око – повинна чекати два роки. В приватного, платного лікаря, звичайно ж, буде швидше. Ноу комментс…

За кордоном щасливіші люди. Зовсім ні. Кожен чув про найвищий рівень самогубств і депресій у країнах з високим рівнем життя. Та й без таких уже крайнощів, в рядових родинах діються речі жахливі: насильство, маніпуляції, сльози. Тут так само зраджують, так само хворіють, вмирають, страждають.”Багаті також плачуть”. «Краще плакати в лімузині, аніж в «Запорожці», – скажете ви? Може й так. А, може й ні. Я вже й не знаю.

Добробут – це головне. Так, добробут, фінансова свобода – це дуже важливо. І скрута зв’язує руки, це однозначно. Але точно гроші – не головне. Та й щастя вони дають ненадовго. Наситившись добробутом, починаєш все-одно шукати ще більших заробітків, ще дорожчих речей. Починаєш заглядати до ексклюзивних бутіків і салонів, а там виявляється, що твій достаток – не такий вже і достатній. І так по спіралі. Мрія кожної жінки – шопінг в торговій галереї, – стає доступною, але повертаючись додому з фірмовими пакетами щомісяця перестаєш відчувати жаданий кайф. Це – як наркотик. Купуючи колись омріяний пуховик на українському базарі, я почувалась щасливішою, ніж з пакетом від «Zara», в якому кілька не таких вже і потрібних блузок.

«Я стану за кордоном своїм». Не станеш. Тебе будуть приймати, любити, кохати. Але ти ніколи не станеш поляком, американцем, французом, італійцем… В тебе не навертатимуться сльози від звуків національного гімну країни, в яку емігрував. Особливо, коли його грають для переможців на олімпіадах. Не обсядуть спогади дитинства від старих мелодій чи запаху традиційних страв. Так, будеш старатись, але своїм «в дошку» не станеш ніколи. Думаю, це такий захист психіки від втрати національної свідомості. Не станеш своїм, зате залишишся українцем. І добре. А, якщо тобі з цим некомфортно – змирись, така вже доля іммігранта. Або навчись цим тішитись.

Нарешті хтось мене оцінить. Ха! Зазвичай хороших спеціалістів цінують і в Україні. Просто тут вони мають більше шляхів розвитку і їх «класність» оцінюється фінансово набагато вище. Якщо ти не хочеш вчитись, мінятись, дуже важко працювати – ніхто тебе не помітить і тут. Якщо ж ти справді цінний професіонал і хороша людина – успіх все-одно прийде не одразу.Дуже часто круті «психологи», «інженери», «вчителі» маде ін Україна за кордоном міняють діяльність, зрозумівши, що всі українські кваліфікаційні категорії і звання для європейців – пустий звук. І цінується тут щось зовсім інше.

Кілька днів тому я нарешті одержала дозвіл на постійне проживання в Польщі. Мені тут справді добре. Але мої уявлення про закордон змінились геть-чисто. Я хочу тут жити. Але зате тепер набагато краще розумію, чому саме того хочу.

Розбиті ілюзії – це не промах. Навпаки – це успіх. Бо тільки оглядаючи наш шлях без оманливих марень ми здатні планувати і йти далі без втрат. Тому не бійтесь розсіяних міражів. І нехай вам щастить!

А які ілюзії закордону були у вас?

Сьогодні міграційні процеси є буденним явищем. Чимало українців та українок бачать для себе більше перспектив розвитку, а розгалужена система каналів комунікації дозволяє дистанційно підготувати ґрунт для життя за кордоном. Проте наприкінці 90-х еміграція була справжньою трагедією та випробуванням для тисяч українських родин, які їхали в невідомість.

Сайт “24” пропонує інтерв’ю з львів’янкою пані Любою, яка у 40 років наважилась поїхати на заробітки в Італію у далекому 1998-му.

Коли стався той злам, що ви стали шукати варіанти життя в іншій країні? Це були внутрішні чи зовнішні причини (наприклад, політичні, соціально-економічні)?

До початку 90-х років у мене було непогане життя. Я працювала на залізниці, мала хорошу зарплатню. Але після отримання Україною незалежності настали часи політичної та економічної скрути. Хоча ми дуже раділи здобутій нашою країною незалежності, як і багато хто, я тоді втратила роботу. Нас з залізниці звільнили майже всіх. Люди повально почали виїжджати за кордон на заробітки. Я цього не хотіла. У мене було двоє дітей. І мені було страшно. Але годувати дітей треба. Крім того, дітям потрібно було дати належну освіту. Старша донька вчилась на контракті в університеті, молодша закінчувала школу. Я була розлучена, і коли вже не мала що продавати, довелось пригледітись і до варіанту роботи за кордоном. Я продала все, що могла. Я ходила пішки, бо навіть не мала грошей на тролейбус. Хоча я довго шукала можливості залишитись в Україні. Але їхати довелось. Я не думала про своє майбутнє. Я думала про майбутнє своїх дітей.

Чому Італія? За яким принципом шукали країну для заробітків?

Перш ніж їхати в Італію, я побувала в Польщі у 1997 році. Я поїхала туди на три місяці. Працювала на парниках зранку до вечора, а в неділю я йшла прибирати в магазин. Після того повернулась до Львова, і мені вистачило грошей лише на те, щоб сплатити півроку навчання в університеті своєї доньки. Не більше. Тому хочеш-не хочеш, довелось думати про те, щоб їхати ще далі.

Тодішня еміграція була хвилями, і люди їхали в різні країни, а не одну. Спочатку їхали в Грецію, проте згодом почалися розмови, що їхати туди немає чого. Тож почали їхати в Італію. Але одна країна не може витримати такий наплив заробітчан/заробітчанок. І коли почалися схожі розмови про Італію, то люди поїхали в Іспанію.

Для всіх то була одна трагедія – відсутність роботи. Коли обирали країну для заробітків, то намагались їхати туди, де були знайомі або родичі, щоб не їхати у зовсім невідомість. На той час у Грецію поїхали мій брат з дружиною. Тож і я вирішила їхати туди. Але так вийшло, що я попала на аферистів в Україні, які мали зробити мені документи. Ті гроші, які я їм заплатила, пропали. Але я була щаслива, що це трапилось в Україні і я не втрапила у халепу за кордоном. Тоді почала шукати варіанти, як виїхати в Італію. А як шукали варіанти? Питалися в знайомих. Я знайшла таку людину, яка за оплату обіцяла знайти жінкам роботу в Італії – роботу на дому, наприклад, догляд за літніми людьми. Гарантій жодних не було. Але ця людина, принаймні, мене не підвела і дійсно знайшла мені там роботу. Так я вперше поїхала в Італію. Це був 1998 рік.

Італійську встигли опанувати перед від’їздом?

Я зовсім не знала мови. Я купила собі розмовник, намагалась щось вивчити. Але коли сіла в автобус, то зрозуміла – я нічого не знаю. Та й коли приїжджаєш в країну, наживо чуєш італійську, це дуже відрізняється від того, що ти там собі вчиш.

Я їхала в автобусі з 30-ма іншими людьми, і ніхто з них не знав мови. До слова, серед них було лише 3-4 чоловіки. Решта – жінки. Чоловіки на заробітки майже не їхали, бо для них набагато важче було знайти роботу. Бо жінки їхали доглядати дітей або літніх людей, або на роботу прибиральниці. А чоловіки, якщо їм пощастить, могли влаштуватись на будівництво або вантажником. Пізніше наших чоловіків за кордоном побільшало, коли жінки розвідали обстановку. Останні тоді вже викликали родичів на роботу, бо вже з’явилися на місці певні знайомства.

Які спогади з першого дня в Італії зринають у пам’яті?

По приїзду нас поселили в готель. Після обіду до нас прийшов гід і сказав, що за нами по черзі приїжджатимуть. За мною і ще однією молодою дівчиною приїхав італієць. Ця дівчина мала 25 років і теж була зі Львова. Чоловік посадив нас в машину і везе. Їдемо-їдемо, вже вечір, а ми все їдемо. З-за вікна бачили красу італійських пейзажів, море. Але ця краса тебе не тішила, тому що тобі було страшно. Ти навіть не знаєш, куди тебе везуть. Раптом чоловік вигукує моє ім’я. Я відповідаю, що це я. І він мені став говорити слова українською і перекладати їх на італійську. Так я вивчила свої перші 4-5 слів італійською. Потім нас кудись привезли, машина зупинилась, чоловік вийшов на вулицю. Я побачила, що він розмовляє з якоюсь жінкою. Тоді мене покликали, дали слухавку, і жінка, з якою я домовлялась про роботу в Італії, сказала мені, що це кінцева точка. Мовляв, у будинку, до якого ми під’їхали, живуть батьки однієї родини. І я маю за ними доглядати і прибирати, а сеньйора навчить мене мови.

Дівчину, з якою я їхала, повезли далі. Коли машина від’їжджала, то за нею я плакала, як за рідною донькою. Я собі думала: “Дитино, куди ж він тебе везе? Вже ніч надворі”.

Мені пощастило. Я потрапила в адекватну сім’ю, яка жила в містечку неподалік Неаполя. Вони мене не ображали. Але робота була надзвичайно важкою фізично. Це була величезна триповерхова вілла з двома терасами, чотирма собаками, чотирма кішками і чотирма людьми.

І я вже не говорю про моральний аспект. Бо це неможливо описати. Я кожного дня писала до родини листи, і коли мала можливість, відправляла їх.

У цьому всьому мене заспокоювала порядність людей. Крім того, сеньйора дійсно вчила мене італійської. Але того часу було замало. Спочатку обсяг роботи, яку я мала виконати, мені показували жестами. Також мову вчила самостійно після роботи. Ще мені дозволяли дивитись на кухні телевізор. Це дуже допомогло у вивченні іноземної.

Ви планували повертатись в Україну?

Звичайно. Я думала, що попрацюю рік-два, повернусь і більше нікуди не поїду. Але коли через 2,5 роки я приїхала до Львова (більше я не витримала), то зрозуміла, що хочеш-не хочеш до Італії мені доведеться вертатись. Бо, на жаль, у нашій країні нічого не змінювалось на краще.

Ви 2,5 роки пропрацювали на одній і тій самій роботі?

Ні, я її змінила тричі. Роботу ми шукали на привокзальній площі у Неаполі. І українці/українки, і італійці/італійки знали, що там стоять безробітні люди. І коли місцевим потрібні були badante (ті, хто доглядає за літніми людьми), вони йшли на площу.

Як відбувався процес адаптації?

Жінкам, які в Україні були економістками або лікарками, було нелегко. Коли вони радили тим людям, за якими наглядали, зробити грамотно певні речі, то їм відповідали: “Ми тебе не питаємо. Ти тут для того, аби слухати і робити те, що тобі кажуть”. Дуже важко. Так само з дітьми. Якщо жінка лікарка і вона знає, що робити при хворобі дитини, як їй допомогти, то їй не дозволяють цього робити. Від того ти себе почуваєш дуже приниженою.

У мене були інші труднощі. Наглядаючи за літніми людьми, я не спала і терпіла примхи старих людей. Так ставалось не від того, що вони погані, вони просто були старими.

Ви працювали цілодобово?

Звичайно! Коли ми приїхали в Італію, то роботи по годинах для заробітчан і заробітчанок не було. Та її ніхто й не шукав. Бо де ти будеш жити? Ти приїжджаєш туди без копійки.

У вас було з ким спілкуватись? Як організовували дозвілля?

Коли українці та українки чули рідну мову, то вони просто бігли одне до одного, починали дружити. Ти підходиш до чужої людини і розмовляєш з нею так, наче ти знаєш її все життя. Коли я перебралась до Неаполя, то всі наші збирались на площі Гарібальді, бо туди кожної неділі приїздили невеличкі буси з України. Ними привозили листи від рідних, газети, а ми, у свою чергу, могли передати якусь посилку. Але зараз люди там вже не збираються.

З часом самі ж італійці/італійки почали організовувати безкоштовні школи для нас. Переважно, щоб вчити мову.

А потім нам стали давати церкви. Це було щастя. Коли я почула службу Божу українською, почула спів, у мене сльози потекли градом. Для мене це був маленький острівець порятунку. Мені здавалось, що я знову потрапила в Україну.

Багато хто через тугу за рідним домом починав писати вірші. Їх просто неможливо було читати через той крик відчаю, який їх пронизував.

З якими стереотипами та образами про українців ви зіткнулися в Італії? Чи відчували утиск в правах?

Відчувається, що до тебе ставляться інакше. Я вже 20 років в Італії, але я ніколи не звикну, що на мене дивляться “не так”. Я не відчуваю там себе “своєю”. Відчуваєш тугу всередині і біль. Там, де я працювала, до мене добре ставилися, не ображали. Пощастило. Тому що мені відомі випадки, коли у заробітчанок забирали паспорти, закривали в кімнатах навіть без можливості вийти в туалет, давали їм їжу без виделок. Я особисто знаю тих людей, вони з мого міста. Були випадки і насильства, зґвалтування.

На вашу думку, чи мають українці та українки можливість реалізувались у цій країні?

Наші лікарі/лікарки там ніколи б не могли працювати лікарями/лікарками. Особливо, в такому віці, як я. Інша справа – молоді люди. У них, принаймні, є час отримати освіту в Італії. Наші дипломи там не працюють. До того ж, в Італії злі на емігрантів/емігранток, бо там вважають, що у місцевих відбирають роботу. Разом з тим, сидіти з літніми людьми або прибирати будинки італійці та італійки не хочуть. Бо там треба повністю забути про власне життя.

З якого боку вам відкрилась Італія?

Італія – прекрасна країна. Якщо ти збираєшся кудись їхати і працювати, ти маєш любити цю країну. Інакше ти не виживеш. Зараз морально там жити легше, бо ти знаєш, куди себе подіти (в плані різних засобів комунікації). А тоді була тільки та площа Гарібальді. Раніше було якось дружніше. А зараз всі самі по собі.

Проте тебе ані тут немає, ані там. Тому що в Італії ти сумуєш за домівкою, а в Україні тобі вже хочеться їхати назад. Бо ти вже звикла отримувати певну зарплатню, яка змушує тебе почуватись інакше, аніж з українською зарплатнею.

Ви живете в Італії і в Україну час від часу тільки навідуєтесь. Коли ви зрозуміли, що з звідти вам більше їхати не хочеться?

Коли я вийшла там заміж. Це було непросте рішення, бо розуміла, що все моє життя тепер буде сконцентроване в Італії. Але, зрештою, мої діти та онуки вже виросли. І у них своє життя. Я вже не бачу своєї необхідності у реальній, фізичній присутності у їхньому житті. З рішення 6 років тому вийти заміж в Італії у мене почалося життя для себе. Але майже 15 років я була badante, закритою в чотирьох стінах.

Якою Україна виглядає з-за кордону? Почуття до неї “вивітрюються”?

Ніхто, думаю, не хотів їхати від рідних. Нас життя примусило їхати в іншу країну. Їхати у чужий світ доглядати старших людей, у той час коли твоя ж мама в роках і лишається сама – це зовсім не те, чого хотілось. Не було можливості залишитись в Україні. Це був такий хаос, ніхто нічого не розумів, роботи не було, треба було якось виживати. Я не знаю, чи було правильно, що ми виїжджали з країни. Можливо, якби ніхто не їхав, то й Україна зараз була б іншою і вже міцно стояла б на ногах. Я не знаю. Але тоді склалося саме так. Думаю, зараз могло б бути в Україні і краще. Я не політична людина, але вважаю, що зараз в нашій країні багато чого робиться неправильно. Але чомусь за кордоном любов до України все одно збільшується.

Ви отримали італійське громадянство?

У мене його немає. Але якби було, то від українського не відмовилась би. Я – українка.

* Прізвище не вказане на прохання героїні інтерв’ю.

Автор: Наталія Печерська

Найбільшою перешкодою для повернення поляків з еміграції є великий розрив в оплаті праці в Польщі та інших країнах, пише svitua.

За даними Головного статистичного управління Польщі (GUS) в кінці 2016 року за межами Польщі тимчасово перебувало понад 2 500 000 польських громадян, що на 5% більше, ніж в 2015 році.

Найбільшою популярністю у польських емігрантів користуються Великобританія, Німеччина, Голландія і Ірландія.

Останнім часом поляки стали все частіше їздити на заробітки в сусідню Чехію.

Згідно з даними останнього звіту Wоrk Sеrvіce, присвяченого трудової міграції поляків, 56% опитаних польських емігрантів сказали, що не збираються повертатися додому, незважаючи на явне поліпшення на ринку праці в Польщі.

Наскільки швидко школярі освоюють польську мову і адаптуються в новій країні? 36% опитаних заявили, що мають намір повернутися в Польщу.

Як вагомої причини для того, щоб залишитися в еміграції, поляки називають значний розрив в оплаті праці в Польщі та інших країнах. Наприклад, в Німеччині мінімальна годинна ставка в 3 рази вище, ніж в Польщі.

Найнижчі зарплати у Південно-Африканській Республіці отримують прибиральники. Мінімальна – близько $200, тоді як в Україні – $120.

Про це розповідає Gazeta.ua українка Тетяна Герн, яка живе в цій країні 4 роки.

“ПАР – одна з лідерів за розривом між найбіднішими та найбагатшими верствами. Рівень безробіття починається від 25 процентів, але мінімальна зарплата більша за українську. Середній клас у ПАР – це основа процвітання країни. Зарплата спеціаліста коливається від 700 до 1200 доларів. Якщо в сім’ї працюють двоє, цієї зарплати достатньо, щоб узяти будинок чи машину в кредит. До речі, машина в ПАР – не розкіш, а життєва необхідність. Люди проживають в одноповерхових будинках у районах, розтягнутих на десятки кілометрів. Громадський транспорт є лише у центрі великих міст”.

Польський телеканал tvn24.pl розповів про масовий виїзд

жителів із Росії, які втікають з цієї приреченої на крах країни від кремлівсько-путінського режиму:

– “Активні люди, молоді й освічені, не згодні з правлінням Путлера. Тому вони вирішили покинути свою батьківщину і шукати кращого життя за межами Росії.

Як інформує ТВН Fakty, число людей, що покинули Росію торік, збільшилася майже на 40 відсотків.

– Я не бачу свого життя в Росії. Я її дуже люблю, але я не знаю, як тут можна жити, коли на вулицях вбивають людей, а телебачення бреше, – пояснює адвокат Поліна Азаркина польському ТБ.

– У нашій історії таке бувало багато разів. Вороги вже під прицілом. Влада говорить, що багато НУО є іноземними агентами. Таким чином, є бази даних, готові списки людей, які співпрацювали з ними, – додає Максим Блант, економічний експерт, який зі своєю сім’єю планує переїхати в Латвію.

Росію збирається залишити в першу чергу середній клас, добре освічені фахівці в 30-річному віці.

У минулому році з Росії емігрували 300 тисяч чоловік. Ніколи раніше так багато людей не покидало цю країну за такий короткий період часу“, передає tvn24.pl.

Джерело – http://wpolityce.pl/swiat/255294-rosjanie-masowo-opuszczaja-swoj-kraj-emigrantom-nie-podobaja-sie-rzady-wladimira-putina

Заслужений артист України повідомив про своє рішення на сторінці в соціальній мережі Facebook.

Український співак, композитор та лідер гурту “Юркеш” Юрко Юрченко прийняв рішення змінити місце проживання і перебратися до Канади. Про це артист повідомив на своїй сторінці в соціальній мережі.

Кількість українців за кордоном збільшилася в 1,5 рази

Юрко Юрченко, справжнє ім’я якого Юрій Нечистяк, написав, що не зміг реалізувати себе в Україні, а його творча діяльність останніх 10 років зайшла в глухий кут. Артист повідомив, що другу хвилю невизначеності, незатребуваність і бідності він може не пережити.

Юрко Юрченко – український співак, композитор, лідер гурту “Юркеш”, заслужений артист України. Спочатку грав у рок-групах “Імпульс” і “Нечиста сила”, які сам і заснував. Відомим став, виконуючи самостійно, без групи. Отримав багато нагород, став лауреатом “Червоної Рути”, “Золотий струм”, “Пані + Пан”.

Наприкінці 2004 року створив і очолив групу “Юркеш”, який охарактеризував як “інтелектуально-інтелігентний панк-рок з елементами гумору та сатири”.

У 2014 році через події на сході України Юрко Юрченко повністю відмовився від гастролей. Музикант неодноразово бував в зоні АТО, підтримуючи українських бійців.