Українцям з інвалідністю запропонують допомогу
Як стало відомо, що українці, які мають інвалідність, можуть розраховувати на протезування. Про це йдеться у матеріалі Міністерства соціальної політики України.

Отже, у цьому матеріалі йдеться, що кожна людина, яка потребує забезпечення протезуванням, може розраховувати на підтримку держави. Протезування в Україні є безоплатним, а команда Міністерства працює над тим, щоб зробити цей процес зручним і максимально доступним.

Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю (ФСЗВД), який, у т.ч., відповідає за адміністрування процесу забезпечення громадян допоміжними засобами реабілітації, проводить проактивну комунікацію з українцями, які можуть потребувати протезування.

Наразі налагоджено співпрацю між медичними установами, Національною службою здоров’я та Фондом для отримання даних про людей з ампутаціями. Таким чином, працівники Фонду можуть звертатися по телефону до пацієнтів після ампутацій та уточнювати їх дані та потребу у наданні допомоги з протезування.

Це дозволить постраждалим отримати максимум інформації про державну програму протезування, з’ясувати алгоритм дій, перелік необхідних документів та обрати протезне підприємство.

“Прагнемо забезпечити швидке, доступне та якісне протезування, тому будемо вдячні за зворотний зв’язок зі спеціалістами ФСЗВД” – йдеться у матеріалі.

Важливо! Фахівці ФСЗВД не збирають персональних даних громадян. У жодному разі нікому не потрібно їх надавати, особливо дані фінансового характеру!

Президент України Володимир Зеленський розповів, як телефонував Путіну напередодні повномасштабного вторгнення РФ. Ось тільки Путін не вважав за потрібне відповісти хоча б на один із дзвінків.

Днями британська газета Financial Times назвала людиною року Президента України Володимира Зеленського. На думку читачів видання 44-річний український лідер за 285 днів війни став уособленням мужності та стійкості українського народу в його боротьбі проти російської агресії. Журналісти зазначили, що колишній комедійний актор знаходить у нинішні складні часи навіть моменти для гумору. А ще Володимир Зеленський в інтерв’ю виданню в дечому зізнався.

Так, Президент Володимир Зеленський заявив, що незадовго до повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну, що сталося 24 лютого, неодноразово намагався додзвонитися до кремлівського лідера Володимира Путіна. Він хотів сказати диктатору, що війна буде “великою помилкою та трагедією”. Ось тільки, за словами Зеленського, Путін не відповідав на його дзвінки.

Про це написав Обозреватель.

У цьому ж інтерв’ю президент зазначив, що Київ не отримував від Заходу розвідданих щодо майбутнього вторгнення Росії. Він наголосив, що, незважаючи на публічні попередження західних офіційних осіб, конкретних матеріалів ніхто не показав.

У листопаді гарант розповів, що отримував сигнали від західних партнерів, що російський диктатор хоче прямих переговорів з Україною. Український лідер у відповідь на це запропонував публічний формат переговорів з главою РФ.

Також він говорив, що не відмовляється від переговорів з російським диктатором, однак не бачить жодних передумов того, що Москва готова укласти мир на умовах Києва. Підписаний у жовтні указ про відмову переходити з Путіним до дипломатії не відкидає зміни риторики самої Росії.

Оленка знuкла на 4 дні, а потім пoдзвонила і скaзала, що вoна в Празі: “Не пеpеживайте, все бyде дoбре”

Дуже добре жилося Оленці. Закінчила інститут, працювала в банку. Мешкала у Львові у просторій квартирі. Тепер там поселився її рідний брат із сім’єю, бо батьки після виходу на пенсію переїхали до села. Джерело

— Працьовитою, скромною була, ніколи допізна не гуляла, в усьому знала міру, — пригадує мама Оленки, втираючи сльoзи. — Хіба зрідка натякала, що не проти поїхати за кордон на заробітки, бо в Україні зарплати невисокі. Але ніхто з нас не сприймав цього серйозно.

Проте однієї ночі донька не прийшла додому ночувати. Батьки місця собі не знаходили. Телефонували подругам, співробітникам, але ніхто нічого не знав. Писати заяву в мiліцію поки не хотіли — соромилися розголосу. Надіялися, що прийде. Та де там.

Аж через чотири дні Оленка їм зателефонувала і випалила:

— Мамо, я в Празі.

— Ти що, чотири дні сидиш у «Празі»? — здивувалася матір, адже у Львові був ресторан із такою назвою.

— Ні, — відповіла. — Я в столиці Чехії. В місті Празі. Хочу знайти тут собі роботу. Не переживайте за мене, все буде добре.

Відлягло батькам від серця, хоча вони й не схвалювали такого вчинку доньки. Але дякували Богові, що жива, бо різне передумали за ці чотири дні, що видалися їм роками.

Незадовго Оленка й справді знайшла в Празі роботу. Заробляла значно більше, ніж у рідному місті, тож повертатися додому не хотіла. За два роки навідалася у відпустку й знову гайнула за кордон. А якось зателефонувала й повідомила:

— Мамо, я вже у Швейцарії!

З’ясувалося, що в Празі вона познайомилася з молодим швейцарцем, котрий нелегально перевів її пішки через кордон.

— Це мій наречений, мамо, — радісно розповідала Олена. — Ми живемо в будинку його батьків. У селі, але те село таке гарне й чисте! В Україні навіть схожих немає. І взагалі, нам іще дуже далеко до таких умов, як у Швейцарії. Не переживайте, все буде добре.

Згодом молоді люди побралися, але з України на їхньому весіллі нікого не було. Дивилася матір на весільне фото своєї доньки — й серце кpов’ю обливалось: як вона там, на чужині серед чужих людей?

Уперше мама приїхала до доньки майже через десять років, коли в тієї вже було троє дітей. Вона довго не могла завaгiтніти, а потім сталося диво: дітки почали наpоджуватися одне за одним. Дуже сподобалася Олениній мамі Швейцарія. Тільки не могла змиритися, що з внуками годі поговорити, бо ж української мови не знають. Оленка поволі вчила їх рoсійської. Вона, мовляв, легша.

Уже двадцять років минуло, як Олена у Швейцарії. У неї вже п’ятеро дітей. Відколи наpодила першого сина, перестала працювати. Чоловік заробляє добре, сім’я забезпечена, дім — повна чаша. Але почувається в ньому Оленка, наче пташка в золотій клітці. Нічого не бачить, крім дому. Повністю присвятила себе догляду за дітьми. Через постійні клопоти не може приїхати в Україну. Просить, аби батьки частіше їх провідували.

— Діти запитують в Оленки, — з плaчем каже її матір, — чому бабуся з України їй допомагає, а їхня бабуся тільки кyрить і їсть. Оленка пояснює, що бабуся з України теж їхня. А вони: «Тогда почему она с нами не живёт, если она наша?»

Жде не діждеться мама, коли її донька нарешті, вперше за двадцять років, ступить на рідний поріг. Та щойно наймолодший внук попросить телефоном приїхати — вкотре збирається в далеку дорогу. Бо дуже скучає за своїми найріднішими.

В уже немолодої мами бoлить сеpце за рідну дочку, вона хоч і живе добре, та в золотій клітці.

Президент України Петро Порошенко телефонував до музиканта, лідера групи “Океан Ельзи” Святослава Вакарчука. Під час розмови чоловіки не оминули і тему політики.

Про це розповідає журналістка Соня Кошкіна в своїй статті на LB.ua.

Вона зазначила, що розмова відбулася 14 травня, коли Порошенко зателефонував Вакарчуку, аби привітати його з Днем народження.

Нібито в телефонній розмові перший (Вакарчук, –”24″) дав чітко зрозуміти другому (Порошенку, – “24”), що висуватися не планує. Безумовно, дослівний зміст бесіди відомо лише їм двом, але джерела в АП переказують її суть саме так, – розповіла журналістка.

Окрім того, Кошкіна зауважила, що зараз “впало загострення пристрастей” щодо ймовірного висунення Вакарчука на виборах, адже він сам не має бажання йти у президенти України.

Нова афера може загрожувати вашим особистим даним на телефоні.

Більшість людей просто не відповідають на невідомі мобільні номери. Наприклад, щоб уникнути непотрібних пропозицій і всіляких знижкових систем, пише ShareTap.

Але трапляється не реальне – вам подзвонили з вашого власного номера телефону. Дивно звучить, чи не так?

Саме такий новий трюк придумали аферисти, щоб роздобути вашу особисту інформацію.

Такі випадки траплялися по всьому світу, наведемо приклад.

Енсон Мессі з Техасу був вражений, коли побачив, що йому дзвонить він сам. З протилежного боку голос повідомив Мессі, що його аккаунт під загрозою. Ще його попросили ввести останні чотири цифри номера соціального страхування. Яка наївність.

Сьогодні шахраї шукають все більш витончені способи обдурити своїх жертв. Найчастіше афери провертають через пуфінг – складний термін, який означає тільки одне, – ви залишитеся з порожніми кишенями.

Наприклад, вночі вам подзвонять з номера, який виявиться вашим власним! Не думайте, що ви дзвоните собі з далекого майбутнього, щоб продиктувати виграшні лотерейні номери. Це не жарт – вам телефонують шахраї. Їх мета – перевести в готівку рахунок вашого мобільного телефону.

Якщо ви вже відповіли на дзвінок, тоді швидше за кидайте трубку. Адже чим більше часу ви висите на лінії, тим жахливішими можуть бути наслідки. Хто знає, що вони можуть зробити з вашими грошима під час цього телефонного дзвінка.

Після цього потрібно негайно перевірити свій рахунок, робіть це частіше – після такого дзвінка ви можете виявити деякі сюрпризи. А ви вже чули про таку аферу? Обов’язково поділіться цією важливою інформацією з іншими!

Телефонний дзвінок у квартирі родини Костюків з Прикарпаття пролунав о 6 ранку. Невідомі, що представилися волонтерами, поклали край дев`ятиденним пошукам зниклого по дорозі до Києва добровольця Андрія Костюка.

Його понівечене тіло було знайдене біля залізничних колій неподалік від Жмеринки. Вже об одинадцятій страшну звістку дружині Андрія Марії підтвердили телефоном міліціонери…

Оунівець з 22-річним стажем, Андрій Костюк завжди ставив державу понад усе. Не дивно, що чоловік і під час Революції Гідності був в епіцентрі подій від першого до останнього дня. А коли почалася війна, не вагаючись, записався до добровольчого батальйону.

–

 Як не просила його – він твердо на своєму стояв. Каже: “Розумієш, що ти мене не спиниш? Я вирішив. А як всі будуть вдома сидіти, ніхто захищати не піде – що буде? До хати ж прийде ворог. Хіба буде краще?”… То я й заспокоювала себе. Он інші ж вертаються. Такого, як сталося, я навіть подумати не могла!..

9-річний син Марії та Андрія, якого батьки ласкаво звали Станіславчиком, змалку був кволою дитиною. Мав постійні проблеми з перепадами тиску та слабкий шлунок. Тож батьки за найменшої нагоди намагалися оздоровити малого.

Ось і перед від`їздом Андрія до Маріуполя, де той мав нести службу після місяця підготовки в Вінниці, Станіслав якраз відпочивав у санаторії. Тож батько вирушив до сина, аби попрощатися. Потім мав наздоганяти побратимів в дорозі.

– Поїхав він 8 жовтня 2014 року. Ми з ним разом купували квиток на потяг до Києва. Вже звідти мав їхати до Маріуполя. Пам`ятаю, ввечері я ще подзвонила до нього біля десятої  години, він ще взяв трубку, каже: не переживай, все добре, я в поїзді. Ось і все… Це була наша остання розмова.

Потім, скільки не дзвонила – “абонент недосяжний”, “абонент недосяжний”… Спершу думала, напевно, не можна йому говорити. Напевно, вже доїхав туди, на війну… Але непокоїлася.

Зрештою не витримала, подзвонила до його друга Дениса, прошу, щоб він набрав – може, чоловік зі мною не хоче говорити… Але й Денис додзвонитися не зміг. Каже, будемо дзвонити до хлопців. Подзвонили – ті кажуть, що Андрій так і не приїхав…

Тоді почали бити на сполох. Я ще спершу втішала себе – може, чогось йому так треба десь було затриматися. Може, й правда щось сталося. Це ж війна, що далі говорити…

І Андрієва мама на мене кричала, що я на порожньому місці паніку розводжу. Що все має бути добре. Щоб не брала дурного в голову. І  головне – щоб нічого не казала Станіславчику, не лякала. Най дитина добуде спокійно в санаторії…

Станіславчик теж не раз дзвонив до татка. Марія каже, хлопчик дуже ображався, що той не відповідає. І все допитувався у матері, чому, прощаючись, батько наказував йому шануватися, бо ж лишається в родині за чоловіка.

А за півтора тижні Марії подзвонили. Сказали, що в Вінницькій області знайшли тіло. Запросили приїхати на впізнання. Жінка у страшну звістку не повірила. Каже, спочатку навіть подумала, що хтось вирішив так страшно з нею пожартувати. Або випробовує на міцність.

Але до Вінниці поїхала – в компанії з другом родини Денисом і чоловіком сестри Андрія.

– Тіло не можна було пізнати. Але, щойно побачивши, я вже знала: то мій чоловік… Він був страшно побитий. У него не було на тілі жодної цілої кістки, вони аж тако стирчали назовні. Лиш руки неушкоджені лишилися.

Ми в труну його ледве вклали. Щоб одягти на нього сорочку і штани, довелося їх повністю розпорювати…Неможу згадувати те страхіття, що з ним сталося… Навіть судмедексперт, який розтин робив, сказав, що за 20 років, що працює, такого жаху ще не бачив…

Дуже мені важко… Тільки коли сходжу до церкви – тільки тоді спокій. Отак у хаті лежу, тільки очі заплющу – і бачу понівечене тіло чоловік.

І голова… У Андрія не було півголови. Міліція все казала: то лиси з`їли. Але вони мені показували фотографії, як його знайшли. У Андрія на голові була кепка. То як – лиси її зняли? Чи зсунули?..

Вони так всі кажуть, що Андрій стрибнув з поїзда. Перше казали, що тягнувся за ним. Але хто це бачив? Чого у него весь одяг цілий? Чого, як він так страшно побитий, ні на одязі, ні на землі, де його знайшли, не було жодної краплі крові? Чого всі його документи і гроші, які при ньому були, виявилися залиті чимось чорним?

Чого на його окулярах від сонця і на мобільному (повністю зарядженому) не було жодної подряпини? І хто повидаляв з телефона всі фото, навіть Станіславчика, і забрав карту пам`яті? Значить, не був він один, правильно?..

Обставини загибелі Андрія Костюка і дійсно викликають аж надто багато питань. Слідчі сказали вбитій горем дружині загиблого добровольця, що смерть настала 16 чи 17 жовтня. Де ж був весь цей час чоловік, який виїхав з дому ще 8 жовтня? Чому він опинився в день смерті в поїзді, якщо ще 9 жовтня мав бути в столиці і повертатися додому не мусив? Куди, зрештою, поділася його відзнака від УНА-УНСО – хрест, з яким він ніколи не розлучався?

Якщо мав місце нещасний випадок – чому ніхто так і не заявив про те, що з поїзда зник пасажир і не приніс Андріїв військовий рюкзак, який йому збирали побратими і який, якщо трапився нещасний випадок, мав лишитися в купе?..

На жодне з цих питань слідство відповіді не дало. Принаймні, ніхто не вважав за потрібне пояснити жінці, що трапилося з її чоловіком. Коли зверталася до міліції – у відповідь чула сухе “чекайте”.

Лише після того, як про трагедію родини Костюків дізналися місцеві волонтери, які допомогли Марії знайти адвоката, вона змогла добитися від міліції хоч якоїсь відповіді.

Виявилося, що справу про загибель Андрія Костюка було закрито. Слідчі не побачили в його смерті ознак кримінального правопорушення і кваліфікували її як “порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного транспорту, яке призвело до смерті”…

Коли Андрія ховали, малий Станіслав все ще був у санаторії. Марія так і не зважилась сказати синові, що він став сиротою.

– Син на похороні не був. Не змогла йому сказати, що тата вже нема. Він тоді захворів дуже, ми боялися, як він відреагує. Але Станіславчик наче відчував. Все дзвонив мені у той день. Ми Андрія оце ховаємо, а дитина мені дзвонить і дзвонить… Я трубку не брала. Взяв друг. Каже: “Станіславчику, не дзвони, бо мама зайнята”…

А коли ми малого забрали і привезли додому – якраз було дев’ять день. Станіславчик питає: мамо, а чого це в нас вся родина зібралась? Та, дитино, – кажу, – просто приїхали відвідати… А він каже: не може бути. До нас родина ніколи не приїжджає просто щоб провідати. Хіба на свято. А зараз – ні свята, нічого…

Він був один час замкнув сі. І казав мені: “Я не вірю вам більш… Ви мене обманули. Ви мені не сказали. Ви по мене не приїхали”. А я й кажу: Станіславчику, коли підростеш, все зрозумієш

На другий день знов питає: мамо, чого гості не їдуть? Не змогла йому нічого відповісти. Він тоді до чоловікової мами. Питає: бабусю, чого в тебе на шиї чорна шаль пов`язана? А ми, хоч і в чорному були вдягнуті, жалобні хустки намагалися не одягати.

То бабуся повела його на кухню, розповіла, що тата в нього нема вже. Не повірив. Прибіг до мене. А я й кажу: Стаску, я не могла тобі, дитино, нічого сказати… Винуватиш мене – най так, най мама буде у всьому винна… Він збілів весь, на оченятах сльози виступили. Зуби зціпив, кулаки стис – і вибіг…

Днів з десять взагалі ні слова не казав. Не розпитував, нічого. А тоді каже: відвезіть мене на цвинтар. Коли приїхали, побачив багато вінків – аж тоді в нього істерика почалась. Плакав, кричав на мене. І на бабусю кричав, що не хоче її знати… Але після того вже хоч розмовляти почав. І все питає: мамо, а може, не тато там похований? Це в него постійне питання…

Марія розповідає: після потрясіння, викликаного смертю батька, Станіслав так повністю і не відійшов. Час від часу його давні проблеми зі здоров`ям виливаються в напади з кровотечею і втратою свідомості. А ще в малого з`явився непереборний страх темряви.

– Він не боявся у нас у хаті після похорону, нічого – всьо так добре було. А цього року після свят оце зайшов у хату – і світло одразу скрізь включає. Він заходив – у нас постійно подушка була тепла, там, де чоловік спав…

Тепер він боїться темноти. Чому – не хоче розказувати. Чи він щось побачив, чи, може, хтось гримнув, а його страх узяв…  Не буду казати, бо не знаю. Але він дуже боїться темноти…

Дуже складно прийняв. Каже: я не вірю. Мені ото кажуть, треба було труну відкрити, сфотографувати – може, побачив би, і легше б йому було… Але там не було що відкривати, що фотографувати. То дуже страшно…

Він був один час замкнув сі. І казав мені: “Я не вірю вам більш… Ви мене обманули. Ви мені не сказали. Ви по мене не приїхали”. А я й кажу: Станіславчику, коли підростеш, все зрозумієш… Зараз він наче й розуміє, але підсвідомо, відчуваю, винуватить мене. Деколи каже мені: я в свого тата рідного навіть на похороні не був, розумієте?..

А якось Станіславчику сон наснився. Ніби йому вже 13 років, як тато вернувся. І купив йому дуже багато морозива (він у нас дуже любить морозиво). Простягає йому те морозиво – і мовчить. Лиш починає листа писати. “Станіславчику, вибач мені за всьо. Я не можу тобі усно сказати – мушу листа писати. Ти до мене прийдеш. А я до тебе вже не прийду”…

Лиш після того сну син якось наче змирився зі смертю батька. Але все ще не повністю. Десь вірить, що батько живий. Ходить сам до нього на цвинтар щонеділі. І чекає, що колись тато верне до його…

Нині хлопчик вже майже відійшов від страшного удару. Нормально спілкується з однолітками. Вчителі хвалять його за успіхи в навчанні. Дякуючи франківським волонтерам Станіслав навіть здійснив давню мрію – почав вивчати китайську мову. І готується записатися до журналістського гуртка. Якби не його не по-дитячому сумні очі і не ірраціональний страх перед темрявою – можна було би сказати, що дитина забула про те горе, яке звалилося на їхню родину півтора роки тому.

Зараз же, як розповіла “Обозревателю” франківчанка Віра Гаврильців, яка опікується родиною, волонтери кинули клич на збір коштів для того, аби відправити Станіслава в санаторій до Моршина, оскільки хлопчик має проблеми зі шлунком.

Слідчі, як уже згадувалося, вирішили закрити справу, бо не побачили в смерті здорового молодого чоловіка, що їхав в зону АТО, нічого дивного. Щоправда, це рішення ще можна оскаржити в прокуратурі, що Марія, певно, і зробить. Хоча й каже, що вже страшенно стомилася комусь щось доводити.

З іншого боку, Андрій загинув, лиш їдучи на війну. А значить, його родина не може розраховувати ні на визнання його учасником бойових дій з боку держави, ні на жодну матеріальну підтримку. З точки зору закону ніби й справедливо. Але чи так само справедливо з точки зору моралі?

Нині Марія зі Станіславом, якому нещодавно виповнилося 11 років, мешкають удвох в невеличкій квартирці. Живуть скрутно, бо лікування Станіслава потребує немало коштів, тож мізерної зарплати жінки, яка працює прибиральницею, не вистачає майже ні на що. Втім, сама Марія скаржитись на долю не звикла. Каже, і чоловікова родина дуже підтримує, і навіть сторонні люди.

“Живемо як живемо… Здається, інші й гірше живуть… Ну, що я зроблю?  Я й не надіюся на розкішне життя.  Треба жити – та й усе”, – знизує плечима жінка. І все дякує за небайдужість волонтерам, місцевій владі, простим людям, які допомагають родині, як можуть. Єдине, що просить – молитися за неї з сином.

– То лиш зовні здається, що хтось сильний… Важко… Дуже мені важко… Тільки коли сходжу до церкви – тільки тоді спокій. Отак у хаті лежу, тільки очі заплющу – і бачу понівечене тіло чоловіка. Може, воно пройде колись. Хоча здається, що це ніколи не закінчиться…

Мені здається, мені би полегшало, якби я знала, що тоді сталося. Якби знала, за що хтось так познущався над моїм Андрієм. Якби могла подивитися в очі тому, хто це з ним зробив… Я ніколи і подумати не могла, що є люди, які здатні так вчинити з людиною. Може, я би й простила. Але я мушу подивитися вбивці мого чоловіка в очі.

А Андрій… Хоч би приснився мені, сказав що – але ж ні… Страшно жалкую, що не зможу йому вже сказати, як сильно ми його зі Станіславчиком любимо, як пишаємося ним і що він назавжди лишиться в наших серцях… Казали священики служби наймати, я наймала. І нічого. Не сниться ні мені, ні свекрусі. Так пішов…

Що з ним сталося – ніхто не знає. Хіба лиш Бог один. Але я вірю: рано чи пізно правда викриється. Скільки років тому Гонгадзе вбили – а все ж поховали його зрештою… Я дуже Богові дякую, що дав можливість хоча б поховати чоловіка. Хоча б за це…

P.S. Бажаючі підтримати родину Костюків морально чи матеріально можуть звертатися до волонтера Віри Гаврильців.

Джерело obozrevatel.com