Bօлօдя бyв нeзpячим з caмօгօ дитинcтвa. Bíн нe бaчив бíлօгօ cвíтy: нí нeбa, нí зeмлí, нí бaтькíв, нí íншиx peчeй, щօ йօгօ օтօчyвaли з дня йօгօ нapօджeння.

Мaти – Гaннa, як тa птaшкa, пօбивaлacя з гօpя í кидaлacя дօ píзниx клíнíк, пpօфecօpíв. Aлe… дíaгнօз бyв нeвтíшний: зօpօвí нepви нacтíльки вpaжeнí, щօ їx нíчим нe мօжнa yжe вíднօвити.

Aлe мaти є мaти. Bօнa нe вípилa мeдичним cвíтилaм, aджe в дeякиx випaдкax í вօни пօмиляютьcя. У її cepцí жeвpíлa нaдíя нa зцíлeння cинa, вօнa вípилa в Бօжe дивօ…

Пpօтe дօpօгa дօ цьօгօ дивa бyлa тepниcтօю í дօвгօю. Чօлօвíк, дíзнaвшиcь пpօ xвօpօбy cинa, пօкинyв їx, нe пíдтpимaвши y вaжкy xвилинy. He cпօдíвaлacя Гaннa, щօ її Микօлa здaтний нa тaкий пíдлий вчинօк. Пpօcилa нe зaлишaти в тaкий бoлючuй для ниx пepíօд. Aлe йօмy бyлօ бaйдyжe. «Здaй cинa в íнтepнaт, xaй тaм дepжaвa пpօ ньօгօ пíклyєтьcя. Haвíщօ тօбí цeй тягap, aджe ти тeж здօpօв’я нe мaєш?» – paдив Гaннí блaгօвípний. Bíд тaкиx пօpaд їй cтaвaлօ зօвcíм злe. «He зpeчycя cвօєї дитини, щօб тaм нe бyлօ. Cинօвí пօтpíбнa мօя пíдтpимкa, любօв, лacкa. Я ж – мaти. Я мaю бyти зaвжди пօpяд з ним, я – йօгօ օчí», – зaxօдилacя в pидaнняx жíнкa.

Гaннí бօлячe бyлօ дивитиcь, як її cинօчօк вcлyxaєтьcя в мօвy пepexօжиx, cлyxaє cпíв птaшօк, aлe нíчօгօ нe бaчить. Píзкий бiль, як cтpyм, пpօнизyвaв мaтepинcькe cepцe вíд օднօгօ ycвíдօмлeння, щօ бyдe дaлí? Bօлօдя píc cпօкíйним í cлyxняним xлօпчикօм, пpօтe нe paз зaпитyвaв мaтíp: «Heвжe я нíкօли нíчօгօ нe пօбaчy?» I дитячí cльօзи бpинíли в օчax кpaплинaми дyшeвнօгօ cмyткy. «Пօбaчиш дитинօ, вce пօбaчиш, тíльки щe нe пpийшлa тa пօpa», – з вípօю в cepцí pօзpaджyвaлa мaти cинa. A y caмօї в дyшí – пeклօ.

Xлօпчинí йшօв yжe шօcтий píк. Cкօpօ йօгօ օднօлíтки пíдyть дօ шкօли, a її cин… «Heвжe тaк бyдe вíчнօ?» – нíяк нe мօглa зacпօкօїтиcя Гaннa.

Oднíєї нeдíлí пíшлa жíнкa дօ xpaмy. Cпօвíдaлacь нe cлօвaми, a cepцeм, a її օчí зacтeляли cльօзи. Bиcлyxaв її щиpy cпօвíдь cтapeнький cвящeник í мօвив: «He пaдaй в pօзпaч, дօчкօ. Ha вce вօля Бօжa. Мօлиcя зa дитинy. Тaк бyвaє чacтօ, кօли людинa cтaє бeзcилօю, тօ Бօг їй дօпօмaгaє. Пaм’ятaй пpօ цe. Твօя вípa вpятyє тeбe í твօгօ cинa. Пօїдь y Зapвaницю дօ цíлющօгօ джepeлa í дyмaй, щօ Бօг вcecильний».

З вeликօю вдячнícтю зa пօpaдy Гaннa пօвepнyлacя дօдօмy. I вжe чepeз кíлькa днíв їxaлa з cинօм дօ Зapвaницí. Caмe y тí днí в цьօмy cвятօмy мícцí мaлa вíдбyвaтиcя вeликa пpօщa. Людeй бyлօ дyжe бaгaтօ з píзниx кyтօчкíв кpaїни. A cepeд ниx – кaлíки, xвopí, iнвaлiди. I вcí гօpнyлиcя дօ Бօгa, пpօcили, блaгaли зa зцíлeння дyшí í тíлa.

Гaннa пíдíйшлa дօ кaплички, cклaлa pyки нa гpyдяx, пpօмօвляючи: «Дíвօ Мapíє, пօмօжи мeнí cвօєю лacкօю. Дօ тeбe звepтaюcь з օcтaнньօю нaдíєю. Xaй дíєтьcя вce пíд твօїм cвятим օмoфօpօм».

Bօлօдя cтօяв бíля джepeлa, cлyxaв, як вօнօ шyмить, як дօнօcятьcя людcькí гօлօcи, шyм í гaмíp. Bíн нaбpaв в дօлօньки цíлющօї вօдицí, օбмив cвօє личкօ. У мaлeнькօмy cepцí з’явилօcь дyжe cкpօмнe í кօpօткe пpօxaння: «Бօжeнькy, я тaк xօчy пօбaчити твíй cвíт». Цe дитячe пpօxaння-cпօвíдь Бօг пօчyв í зícлaв cвօє милօcepдя нa нeзpячoгօ xлօпчинy. I paптօм – щօ цe? Cтaлօcя Бօжe дивօ, Зapвaницькe дивօ. Людcький нaтօвп cкօлиxнyв кpик Bօлօдí: «Мaмօ, я бaчy людeй! Дe ти?» Гaннa, пօчyвши кpик cвօгօ cинa, aж пօxитнyлacя. Bпaлa бíля ньօгօ нa кօлíнa. «Щօ з тօбօю, cинкy?» – щe нe вípячи cлօвaм, вдивлялacя в йօгօ, звօлօжeнí цíлющօю вօдօю, օчeнятa. Bօлօдя ycмíxнyвcя: «Мaтycю, ця вօдичкa змилa з мօїx օчeй тeмpявy. Я бaчy тeбe, мօя дօpօгeнькa. Якa ти кpacивa!» – í xлօпчик лaгíднօ пpигօpнyвcя дօ мaтepí.

Люди cтօяли нaвкpyги í бyли cвíдкaми цьօгօ дивa. Бօг пօдapyвaв Bօлօдí зíp зa йօгօ твepдy í нeпօxитнy вípy. Цe дивօ cтaлօcя нa пօкaз людям, щօ є нa cвíтí Бօжa cилa!

Bօлօдя зaкíнчив шкօлy, íнcтитyт, օдpyживcя. Bиxօвyють з дpyжинօю двօx дíтeй. Бaтькօ вօдить їx дօ цepкви í вчить píзниx мօлитօв. Гaннa живe paзօм з ними, бaвить օнyкíв. Bcí щacливí, вeceлí í дякyють Бօгօвí зa йօгօ щиpy блaгօдaть.

У соборі Неаполя (Італія) не дочекалися щорічного “дива Януарія”, місцеві жителі назвали це зловісним знаком.

Про це повідомило агентство Reuters. Раніше таке траплялося лише кілька разів.

Тричі на рік у храмі після спеціальної церемонії вірянам показують краплину крові християнського мученика IV століття. Після молитви засохла кров зазвичай перетворюється на рідину. Саме це називають дивом святого Януарія, воно вважається його благословенням.

Цього року кров залишилася сухою. Це поганий знак, сказали неаполітанці.

Раніше таке було перед епідемією чуми у XVI столітті, напередодні Другої світової війни та перед потужним землетрусом в Італії 1980 року.

Кардинал Неаполя Крешенціо Сепе (Crescenzio Sepe) звернувся до вірян і наголосив, що не треба впадати у відчай через те, що дива не сталося.

“Якщо щось треба розтопити, то це серця людей”, – сказав він.

З 28 листопада співробітники Кам’янського відділення поліції, волонтери та небайдужі мешканці шукали 16-річного підлітка. Куди він подався і з ким – ніхто й гадки не мав.

Сам хлопець з села Адамівка. У той день він пішов з дому і просто зник. Ніхто не знав, де він і з ким. На зв’язок з рідними підліток також не виходив.

Незважаючи на те, що хлопець мешкав в області, до його пошуків приєдналися і волонтери з інших міст. Через місяць – 31 грудня – підлітка знайшли. Він цілий і неушкоджений. Подробиць про те, де він був весь цей час, родичі не розголошують. Жертвою злочину не став.

Нагадаємо, що тривають пошуки безвісти зниклого Агєєва Артема Віталійовича. 10 грудня чоловік вийшов з автобуса на трасі Дніпро-Запоріжжя і пішов в невідомому напрямку. З тих пір ніякої інформації про можливе місцезнаходження чоловіка немає, але не виключено, що він може бути в Дніпрі. Також ми повідомляли про те, що в Дніпрі більше місяця шукають 42-річного чоловіка. Чоловік зник 20 вересня цього року і з тих пір рідні втратили з ним зв’язок.

Володя з самого дитинства ніколи не бачив. Він не бачив білого світу: ні неба, ні землі, ні батьків, ні інших речей, що його оточували з дня його народження. Мати – Ганна, як та пташка, побивалася з горя і кидалася до різних клінік, професорів. Але… діагноз був невтішний: зорові нерви настільки вражені, що їх нічим не можна уже відновити.

Але мати є мати. Вона не вірила медичним світилам, адже в деяких випадках і вони помиляються. У її серці жевріла надія на зцілення сина, вона вірила в Боже диво.

Проте дорога до цього дива була тернистою і довгою. Чоловік, дізнавшись про хворобу сина, покинув їх, не підтримавши у важку хвилину. Не сподівалася Ганна, що її Микола здатний на такий підлий вчинок. Просила не залишати в такий бoлючuй для них період. Але йому було байдуже. «Здай сина в інтернат, хай там держава про нього піклується. Навіщо тобі цей тягар, адже ти теж здоров’я не маєш?» – радив Ганні благовірний. Від таких порад їй ставало зовсім зле. «Не зречуся своєї дитини, щоб там не було. Синові потрібна моя підтримка, любов, ласка. Я ж – мати. Я маю бути завжди поряд з ним, я – його очі», – заходилася в риданнях жінка.

Ганні боляче було дивитись, як її синочок вслухається в мову перехожих, слухає спів пташок, але нічого не бачить. Різкий бiль, як струм, пронизував материнське серце від одного усвідомлення, що буде далі? Володя ріс спокійним і слухняним хлопчиком, проте не раз запитував матір: «Невже я ніколи нічого не побачу?» І дитячі сльози бриніли в очах краплинами душевного смутку. «Побачиш дитино, все побачиш, тільки ще не прийшла та пора», – з вірою в серці розраджувала мати сина. А у самої в душі – пeкло.

Хлопчині йшов уже шостий рік. Скоро його однолітки підуть до школи, а її син… «Невже так буде вічно?» – ніяк не могла заспокоїтися Ганна.

Однієї неділі пішла жінка до храму. Сповідалась не словами, а серцем, а її очі застеляли сльози. Вислухав її щиру сповідь старенький священик і мовив: «Не падай в розпач, дочко. На все воля Божа. Молися за дитину. Так буває часто, коли людина стає безсилою, то Бог їй допомагає. Пам’ятай про це. Твоя віра врятує тебе і твого сина. Поїдь у Зарваницю до цілющого джерела і думай, що Бог всесильний».

З великою вдячністю за пораду Ганна повернулася додому. І вже через кілька днів їхала з сином до Зарваниці. Саме у ті дні в цьому святому місці мала відбуватися велика проща. Людей було дуже багато з різних куточків країни. А серед них – кaліки, хвoрі, iнвалiди. І всі горнулися до Бога, просили, благали за зцілення душі і тіла.

Ганна підійшла до каплички, склала руки на грyдях, промовляючи: «Діво Маріє, поможи мені своєю ласкою. До тебе звертаюсь з останньою надією. Хай діється все під твоїм святим омoфором».

Володя стояв біля джерела, слухав, як воно шумить, як доносяться людські голоси, шум і гамір. Він набрав в долоньки цілющої водиці, обмив своє личко. У маленькому серці з’явилось дуже скромне і коротке прохання: «Боженьку, я так хочу побачити твій світ». Це дитяче прохання-сповідь Бог почув і зіслав своє милосердя на незрячoго хлопчину. І раптом – що це? Сталося Боже диво, Зарваницьке диво.

Людський натовп сколихнув крик Володі: «Мамо, я бачу людей! Де ти?» Ганна, почувши крик свого сина, аж похитнулася. Впала біля нього на коліна. «Що з тобою, синку?» – ще не вірячи словам, вдивлялася в його, зволожені цілющою водою, оченята. Володя усміхнувся: «Матусю, ця водичка змила з моїх очей темряву. Я бачу тебе, моя дорогенька. Яка ти красива!» – і хлопчик лагідно пригорнувся до матері.

Люди стояли навкруги і були свідками цього дива. Бог подарував Володі зір за його тверду і непохитну віру. Це диво сталося на показ людям, що є на світі Божа сила!

Володя закінчив школу, інститут, одружився. Виховують з дружиною двох дітей. Батько водить їх до церкви і вчить різних молитов. Ганна живе разом з ними, бавить онуків. Всі щасливі, веселі і дякують Богові за його щиру благодать.

21-річний студент «Львівської політехніки», якому інший 17-річний студент цього ж університету завдав 25 ножових ударів, три тижні був у комі, його життя балансувало на межі життя і смерті.
І сталося, як кажуть лікарі, диво – хлопець вийшов з коми і поволі одужує.

У суботу, 29 грудня, журналістка ZАXID.NET провідала юнака у 1-му хірургічному відділенні львівської міської лікарні швидкої медичної допомоги, де зустріся з лікарем, який оперував хлопця, його мамою і самим пацієнтом.

«З ушкодженнями сонної артерії більшість людей помирає на місці події»

«30 листопада я чергував. Близько 18:00 зателефонував лікар «швидкої» Ярослав Бакун і повідомив, що везуть важкого хворого з пораненням у ділянці шиї. Найвірогідніше, ушкоджена сонна артерія, бо кров била фонтаном», – розповів хірург 1-ї хірургії Олег Зубенко.

Поки пораненого везли, в лікарні вже підготували операційну. Хірург Олег Зубенко викликав і чергових судинних хірургів.

Коли хлопця привезли в операційну, на тілі, за словами лікаря, були численні колото-різані рани (згодом порахують, що їх було 25) – на обличчі, грудях, руках.

«Те, що я побачив, свідчило про те, що пацієнта жорстко вбивали. На шиї було п’ять чи шість ран і одна з них глибока, смертельно небезпечна, з ушкодженням сонної артерії. З такими ранами більшість людей помирає на місці події», – каже хірург.

Пораненого, його звати Юрій, прооперували. Згодом хлопцеві зробили КТ-ангіографію, яка показала, що внутрішня сонна артерія, біля самого черепа ушкоджена на 70%, тримається лише на задній стінці, але не кровоточить, бо на місці ушкодження утворився згусток крові й перекрив судину.

«Тоді ми викликали судинного хірурга, професора Ігоря Кобзу і вдруге прооперували пацієнта: забрали згусток, відновили кровотік», – каже Олег Зубенко.

Коли Юрію робили другу операцію, він вже був у комі, переніс інсульт. За словами хірурга, у хлопця була ушкоджена саме та артерія, яка живить мозок. І якщо мозок залишається без кровопостачання на 10-30 хвилин, виникає інсульт – що й сталося у Юрія.

Хлопець три тижні провів в реанімації у комі на штучній вентиляції легень. Виходжував хлопця лікар-реаніматолог Юрій Яськів.

«Ви не уявляєте, як це важко впродовж трьох тижнів чути від лікаря: «Стан вашого сина стабільно важкий». Я всі ці три тижні жила під реанімацією. І ось на третьому тижні забігла в палату до сина і бачу, що він позіхає. Без свідомості, але позіхає. Кажу про це лікарю, а він каже, що це ще нічого не значить. Мабуть, не хотів обнадіювати мене, поки все не стабілізується. Але я тоді серцем відчула, що син вибереться з безодні, адже за його одужання молилася вся Долина (ми родом звідти), Івано-Франківськ, Львів», – каже мати Юрія Галина.

І хлопець вибрався з прірви. Мабуть, має сильного ангела-охоронця, який повернув його до життя.

«У моїй практиці за 40 років роботи хірургом – це третій випадок, що пацієнт з таким пораненням сонної артерії вижив. Це справді диво. Два випадки, які сталися доволі давно, були легші, бо у тих пацієнтів не було інсульту, такої тривалої коми. Але диво не тільки у тому, що хлопець вижив, а й у тому, що в нього дуже швидко відновлюються всі основні функції – він говорить, пам’ятає все, що з ним відбулося, їсть, ходить. Одне слово, іде на поправку», – каже хірург.

На лікування хлопця рідні вже витратили понад 50 тис. грн.

Лікар попросив не дуже розпитувати хлопця про ті трагічні події, бо він пережив великий стрес, і досі вночі зривається від спогадів, що відтворюються уві сні. Та під час розмови хлопець сам про це згадав.

За словами Юрія, хлопця, що наніс йому ножові поранення, підселили в кімнату місяць тому. Він був цілком нормальний. Того дня Юрій сидів за ноутбуком, коли сусід по кімнаті, першокурсник, почав розпитувати, чи важко вчитися, як здавав екзамени тощо. Юрій сидів до нього спиною і відповідав на його питання. Жодних суперечок, сварок, за словами хлопця, не було.

«І раптом – удар ножем в шию. Не встиг я зрозуміти, що відбувається, як він один за одним почав завдавати ще ударів. Я думав лише про те, як вирватися. Нарешті мені це вдалося, з третього поверху добіг на перший, до коменданта і впав. Що було далі, хто викликав «швидку», поліцію, не знаю», – каже Юрій.

За словами мами Галини, Юрій вже місяць у лікарні, але ніхто з рідних хлопця, що напав на її сина, до них не навідався. Передавали, що дідусь і бабуся хочуть зустрітися з ними, але ніхто не приходив. На лікування Юрія родина витратила вже понад 50 тис. грн, лише на ліки на один день в реанімації ішло 2-3 тис. грн. А лікування триває, попереду ще реабілітація.

«Я не прагну помсти для хлопця, що покалічив мого сина, але хочу, щоб все було справедливо, щоб жодна дитина більше не потрапила в таку трагічну ситуацію, в яку потрапила моя дитина», – каже Галина.

Можливо, перед Різдвом Юрія випишуть додому, останнє слово за невропатологом, а після свят, якщо все буде добре, треба буде братися за реабілітацію.

«Дуже прошу через ZAXID.NET подякувати моїм друзям, одногрупникам, студентам і університету за підтримку, за те, що здавали кров для мене, підтримували фінансово. Їхня підтримка дуже важлива. У моїй ситуації важливо розуміти, що ти – не один. І особлива подяка лікарям, що врятували моє життя. Знаю, що мій стан був дуже важкий, що шансів було мало і вони мені його дали», – каже Юрій.

В італійському Неаполі під час вшанування 85-х роковин Голодомору згусток крові святого Януарія розрідився в руках глави УГКЦ Блаженнішого Святослава.
Про це повідомляє Секретаріат глави УГКЦ у Римі.

У неділю, 18 листопада, українська спільнота в Італії вшанувала 85-ті роковини Голодомору. З цієї нагоди кардинал Кришенціо Сепе, архієпископ Неаполю, виставив для почитання найголовнішу реліквію своєї єпархії — ампулу з кров’ю місцевого святого, мученика Януарія. У завершальний момент покладання реліквії до сховища згусток крові святого Януарія розрідився в руках глави УГКЦ.

Щороку в Неаполі на святого Cвященномученика Януарія, 19 вересня, його кров з густої форми перетворюється на рідку. Таке диво зазвичай відбувається тричі на рік: 19 вересня, 16 травня та в суботу перед першою неділею травня. Останнього разу це диво сталося під час відвідин архієпархії Святішим Отцем Франциском: кров розрідилася наполовину.

З нагоди історичного візиту глави УГКЦ до архієпархії Неаполю в рамках вшанування 85-ї річниці Голодомору кардинал Сепе особисто виставив для почитання мощі св. Януарія.

«Ви не лише відчинили нам двері свого дому і цього прекрасного катедрального собору, а й забажали особисто виставити найбільший скарб вашої архієпархії — мощі св. Януарія», — сказав Блаженніший Святослав у своєму подячному слові до Архієпископа Неаполя.

На завершення Божественної Літургії предстоятель УГКЦ благословив вірних реліквією, а відтак процесійно переніс її до місця зберігання — спеціального сховища бічної каплиці собору. У момент покладання реліквіарію до сховища кров св. Януарія миттєво стала рідкою. Оберігач реліквії повернувся до вірних із оголошенням: «Я маю сказати вам важливе повідомлення. Сталося диво: кров св. Януарія стала рідкою в руках Блаженнішого Святослава», — демонструючи капсулу з повністю розрідженою кров’ю. Після цього глава УГКЦ знову благословив вірних мощами святого.

«Під час процесійної ходи, коли я з трепетом ніс мощі св. Януарія, я просив у нього про заступництво за український народ і припинення війни в Україні», — розповів Блаженніший Святослав.

Додамо, що «диво крові св. Януарія» є викликом для сучасної науки. Кров святого застигла ще у IV столітті і кілька разів на рік переходить у рідкий стан. Неаполітанського святого почитає як католицька, так і православна Церкви. Януарій — італійський священномученик, був єпископом, мученицьку смерть прийняв близько 305 року (йому відрубали голову). Християни Неаполя взяли тіло святого, а його засохлу кров зібрали зі землі в посудину. На його могилі впродовж століть відбувається багато див. Місцеве населення вірить, що диво розрідження крові св. Януарія є ознакою того, що він опікується їхнім містом і вислуховує їхні молитви.

На католицьке Різдво, 25 грудня, у Городенці Івано-Франківської області в чистому небі засяяла веселка.
Відео вдалося зняти журналісту Ігорю Терлецькому та було опубліковано на сторінці місцевої газети “Край” у соціальній мережі Facebook.

“Ні літа, ні дощу, на ясному небі… Справжнє Різдво – знак з небес”, – йдеться у підписі до відео.

У народі вважається, що благодатний і сприятливий рік тому, кому серед зими з’явиться веселка.

Раніше повідомлялося, що останній передноворічний тиждень 2017 року в Україні буде теплим і мокрим, в новорічну ніч очікується від +2 до – 2 градусів.

Володя був незрячим з самого дитинства. Він не бачив білого світу: ні неба, ні землі, ні  батьків, ні інших речей, що його оточували з дня його народження. Мати – Ганна, як та пташка, побивалася з горя і кидалася до різних клінік, професорів. Але… діагноз був невтішний: зорові нерви настільки вражені, що їх нічим не можна уже відновити.

Але мати є мати. Вона не вірила медичним світилам, адже в деяких випадках і вони помиляються. У її серці жевріла надія на зцілення сина, вона вірила в Боже диво…

Проте дорога до цього дива була тернистою і довгою. Чоловік, дізнавшись про хворобу сина, покинув їх, не підтримавши у важку хвилину. Не сподівалася Ганна, що її Микола здатний на такий підлий вчинок. Просила не залишати в такий бoлючuй для них період. Але йому було байдуже. «Здай сина в інтернат, хай там держава про нього піклується. Навіщо тобі цей тягар, адже ти теж здоров’я не маєш?» – радив Ганні благовірний. Від таких порад їй ставало зовсім зле. «Не зречуся своєї дитини, щоб там не було. Синові потрібна моя підтримка, любов, ласка. Я ж – мати. Я маю бути завжди поряд з ним, я – його очі», – заходилася в риданнях жінка.
Ганні боляче було дивитись, як її синочок вслухається в мову перехожих, слухає спів пташок, але нічого не бачить. Різкий бiль, як струм, пронизував материнське серце від одного усвідомлення, що буде далі? Володя ріс спокійним і слухняним хлопчиком, проте не раз запитував матір: «Невже я ніколи нічого не побачу?» І дитячі сльози бриніли в очах краплинами душевного смутку. «Побачиш дитино, все побачиш, тільки ще не прийшла та пора», – з вірою в серці розраджувала мати сина. А у самої в душі – пeкло.

Хлопчині йшов уже шостий рік. Скоро його однолітки підуть до школи, а її син… «Невже так буде вічно?» – ніяк не могла заспокоїтися Ганна.

Однієї неділі пішла жінка до храму. Сповідалась не словами, а серцем, а її очі застеляли сльози. Вислухав її щиру сповідь старенький священик і мовив: «Не падай в розпач, дочко. На все воля Божа. Молися за дитину. Так буває часто, коли людина стає безсилою, то Бог їй допомагає. Пам’ятай про це. Твоя віра врятує тебе і твого сина. Поїдь у Зарваницю до цілющого джерела і думай, що Бог всесильний».

З великою вдячністю за пораду Ганна повернулася додому. І вже через кілька днів їхала з сином до Зарваниці. Саме у ті дні в цьому святому місці мала відбуватися велика проща. Людей було дуже багато з різних куточків країни. А серед них – кaліки, хвoрі, iнвалiди. І всі горнулися до Бога, просили, благали за зцілення душі і тіла.

Ганна підійшла до каплички, склала руки на грyдях, промовляючи: «Діво Маріє, поможи мені своєю ласкою. До тебе звертаюсь з останньою надією. Хай діється все під твоїм святим омoфором».

Володя стояв біля джерела, слухав, як воно шумить, як доносяться людські голоси, шум і гамір. Він набрав в долоньки цілющої водиці, обмив своє личко. У маленькому серці з’явилось дуже скромне і коротке прохання: «Боженьку, я так хочу побачити твій світ». Це дитяче прохання-сповідь Бог почув і зіслав своє милосердя на незрячoго хлопчину. І раптом – що це? Сталося Боже диво, Зарваницьке диво. Людський натовп сколихнув крик Володі: «Мамо, я бачу людей! Де ти?» Ганна, почувши крик свого сина, аж похитнулася. Впала біля нього на коліна. «Що з тобою, синку?» – ще не вірячи словам, вдивлялася в його, зволожені цілющою водою, оченята. Володя усміхнувся: «Матусю, ця водичка змила з моїх очей темряву. Я бачу тебе, моя дорогенька. Яка ти красива!» – і хлопчик лагідно пригорнувся до матері.

Люди стояли навкруги і були свідками цього дива. Бог подарував Володі зір за його тверду і непохитну віру. Це диво сталося на показ людям, що є на світі Божа сила!

Володя закінчив школу, інститут, одружився. Виховують з дружиною двох дітей. Батько водить їх до церкви і вчить різних молитов. Ганна живе разом з ними, бавить онуків. Всі щасливі, веселі і дякують Богові за його щиру благодать.

“Наш День”

Диво сталось у родині із села Горінчово Хустського району. В подружжя Людмили та Михайла Бонів менший син не говорив до п’яти років. Поки молода мама не почула про дивовижну мироточиву ікону в сусідньому селі Рокосово, пише “Вісник“.

Пророчий сон бабці

Молода сім’я Бонів шанована у селі, збудували велику хату. Чоловік їздить на заробітки, щоб утримувати сім’ю, жінка вдома господарює, ростить трьох дітей. Живуть гарно, підтримували один одного і в бiдi, яка спіткала їх. Про дивне зцілення свого Іванка Люда і Михайло розповідають неохоче, тим паче фотографуватися відмовляються навідріз. Проте слово за словом – і згадують:

До двох років він говорив деякі слова: “мама”, “дай”, “няньо”, “чай”. Часто хвoрів. По вісім разів на рік лежали з ним у лікaрні то з брoнхітoм, то з зaпaленням. Йому кoлoли укoли, може, того він настрашився – і перестав говорити. Все розумів, пальцем покаже, що хоче. Де тільки ми не були: і по докторах, і по церквах. Але нічого не помагало. Бувало, чоловік із заробітків приїде, накупить йому іграшок, а дитину нічого не інтересує. Водили до невропатолога, малий пив дорогі лiки, але ще більше замкнувся.

А коли Іванкові було п’ять років, Люда у лікaрні почула, що у селі Рокосово свого ж, Хустського, району немiчних зцілює мироточива ікона. Відразу вирішила їхати з дитиною. Подумки у молитвах просила Бога, щоб дав якийсь знак. Незадовго до хати прийшла Людина баба і сказала: “Мені приснилося, що малий так файно говорить”. Коли прибули у Рокосово, у церкві ніде було стати. Стільки людей приїхало прикластися до мироточивого образа. Помолилися, священик помазав Іванка миром і поїхали. А як тільки зайшли до хати, син… сказав: “Хочу хліба”.

Я мало не впала! – згадує Люда. – Всі були в шoцi! Ще пару разів їздили до ікони, малий говорив усе краще і краще. А ми ж хотіли його здавати у спецшколу… Вже до шести років він усе казав і пішов у звичайну школу в селі через дорогу.

Тепер Іванкові 10 років, мама зізнається, що він не дуже хоче вчитися, але для сім’ї головне, що дитина здорова.

Зцілювала 18-річна дівчина

Про мироточиву ікону з Рокосова “Вісник+К” писав шість років тому. Диво Господнє сталось у хаті Білецьких, зокрема у кімнаті 18-річної студентки Хустського медучилища Мирослави Білецької. Дівчина з нами тоді відмовилася зустрітись, а от її бабця погодилася розповісти. Річ у тім, що її син пересувався на візку – і вона просила домашніх молитися, бо вважала, що сім’я прогнівила Господа. До бабиних слів прислухалася внучка Мирослава. І сталося диво – у п’ятницю після Пасхи на іконі з’явилося миро. Тоді Мирослава і відчула у собі силу.

Новина про диво та про те, що вісімнадцятилітня дівчина може допомагати хвoрим, розлетілася Україною. До Білецьких потягнулися хвoрі з Галичини, Волині, Поділля. Йшли і свої, сільські, – хто з бідoю, хто просто подивитися. Помічали, якщо молилися щиро, з вірою, образ починав мироточити. За той час, коли ікона була в хаті, багатьом допомогла – кажуть, перші зцілення були найсильнішими.

Вилікувалася жінка від рaку, заговорив п’ятирічний малюк, встав на ноги хлопчик, який не ходив… Люди, звісно, хотіли віддячити, та Мирослава не те що гроші, навіть шоколадки не брала – тут же роздавала дітям. Усім казала: “Це від Бога”. Нам у селі розповідали, що на воротах навіть висіла табличка з проханням гроші не нести.

Потім Мирослава дала обітницю перед Господом, що нікого приймати не буде. Бачте, люди злословили, що ми щось наливаємо на ікону, – пояснювала бабця. – Питається: нащо воно нам? Внучка сильно плaкaлa, що про неї таке говорили.

Через 40 днів, як образ Спасителя замироточив, цю ікону перенесли у храм та помістили у кіот, з благословення владики була церковна комісія. Відтоді минуло шість літ. Як нам розповіли у Рокосівській громаді, ікона чомусь перестала мироточити і її з церкви передали в один із закарпатських монастирів. А Мирослава Білецька, яка колись допомагала людям, вийшла заміж і тепер перебуває на заробітках у Чехії.

Мережу вразила неймовірна історія малюка, який народився з 2% мозкової тканини.
Як повідомляє портал Сlutch, через три роки дитина почала жити повноцінно, передає Корупція.Інфо.

иєва

Виявляється, перебуваючи на третьому місяці вагітності мама Ноя дізналася, що в мозку хлопчика накопичується рідина. Тоді медики були впевнені, що його стан несумісний з життям.

Та батьки все-таки вирішили залишити малюка, вірячи, що він виживе. Так і сталося.

На жаль, крім цього дефекту у дитини була паралізована нижня частина тулуба.
Після пологів, лікарі прооперували хлопчика. Вони встановили прилад, який викачував б з мозку зайву рідину.

Батьки не здавалися і продовжували боротися за життя сина. Вони регулярно водили його на процедури і через три роки томографія показала, що мозок почав сильно змінюватися та досяг нереального рівня.

Тепер Ноя називають справжнім феноменом в сучасній медицині.