У четвер, 27 лютого, у Києві з дитячого будинку по вулиці Кубанської України пропала 3-річна Анжела Туманян.

Про це пише Інформатор з посиланням на джерела в правоохоронних органах. Зазначається, що дівчинку з дитбудинку могла викрасти її біологічна мати Євгенія Туманян.

Відомо, що вона віддала доньку в дитячий будинок відразу після її народження. Правоохоронці займаються пошуком дівчинки та жінки. Анжела була одягнена в сіру кофту з білим флісом, джинсовий сарафан. Була без верхнього одягу.

Євгенія була одягнена в темну куртку і чорну шапку з бубоном. Носить окуляри для зору.

Працівниця поліції, яка зі скандалом звільнилася з правоохоронних органів, розповіла страшні деталі знущань над дітьми в притулку “Світанок” в Одесі.

Про страждання неповнолітніх жінка написала у своєму Фейсбуці, передає “Вголос”.

У повідомленні йдеться, що вихователі притулку регулярно викликали охоронну фірму, яка жорстоко била дітей і знущалася з них.

Так, поліцейська повідомила, що 13-річну вихованку змушували жувати використаний презерватив, який перед тим дістали зі смітника. Відбувалося це перед очима інших дітей та самих вихователів.

Також повідомляється, що дітей били, обливали холодною водою, били електрошокерами і ременем.

“Зараз важливо залучити максимальну увагу. Надія на резонанс і розголос. Громадськість і центральна влада повинні виникнути в ситуацію. Всі події будуть відправлені до міжнародних правозахисних організацій і в міждержавні інстанції. Дуже прошу репост”, – коментує поліцейська.

Стара довідка. Та не старіє те, що розвіяв вітер

Леся б ніколи не дізналася, що вона з дитбудинку, якби не ці документи. Стільки років вони пролежали у шафі. У шухляді, між маминими речами. І ось тепер, після смepті батька.

Мати ніяк не хотіла повірити, що залишилася одна. Так, у неї є донька, зять, внуки. Але ж вони живуть у місті. І хоч Леся приїжджає майже щонеділі, це не те, коли вони з батьком могли щодня порадитися, поговорити, пожалітися одне одному, навіть помовчати – удвох. Тому й вирішила Леся з чоловіком продати у селі батьківську хату. А матір забрати до себе.

Шукали проект забудови.

– Може, у шухляді? – згадала мати. – Там багато різних паперів. Ще батько документи складав.

Леся перегортала різні квитанції, повідомлення про сплату податку на присадибну ділянку, про страхування будівель і худоби. Багато що було застаріле, зайве. Викидала непотрібні папірці у смітник. І раптом ця довідка. Завірена печатками, усе, як треба.

Не вірила своїм очам. Чорним по білому було написано, що її, Лесю, усиновили. Вона з дитячого будинку?!

Аж присіла. Майже тридцять років минуло. Мама, як вона могла? Не обмовилася ніколи жодним словом. І в селі ніяка «добра» дyша не донесла. Виходить вона не рідна. Чужа?

Заховала папір у сумочку. Який смисл казати зараз щось матері? Тpивoжити її і без того зболене серце. Тривожити чоловіка, дітей, які мають бабусю за рідну. Врешті, а хіба не так? Простіше, мабуть, викинути цей папірець, ніби і не було.

Натомість заховала папірець у потаємну кишеню у сумочці. Вдома, наодинці, детально вивчала документ. Скупі відомості, тільки назва будинку та рік, коли її звідти забрали. Тоді Леся була зовсім маленькою.

Намагалася про все забути. Як і раніше, вела уроки літератури та мови у школі – працювала учителькою. І раптом зауважувала, що думає зовсім не про фактичний матеріал. А про те, хто з її школяриків, так, як вона, усиновлений, узятий з дитячого будинку? Напевне, у класі такі є.

Звичайно, їм добре у сім’ї, ліпше, ніж в інтернаті. Вони, напевне, щасливі, як була щасливою у дитинстві вона, Леся. Коли завжди поруч – люблячі мама і тато.

І все-таки, хто вона, та жінка, яка наpoдила і зреклася її?

Леся не могла спати. Ходила розгублена, пригнічена. Уже чоловік почав допитуватися: що сталося?

– Нічого, – усміхалася Леся, але усмішка виходила не щира, ображена, як у малої дитини. Ще й мати туди ж: може, у тебе щось болить, доню?

Леся сердилася: нічого у неї не болить. Взагалі, чого усі до неї чіпляються з якимось розпитуваннями? Не треба за неї хвилюватися.

– А хто ж за тебе буде хвилюватися, доню? – зітхала мати. – Ти ж моя рідна дитина.

– А чи рідна, мамо? – якось не стрималася Леся. – Чи, справді, рідна?

Сказала і пожаліла. Бліде мамине обличчя стало ще білішим. Старенька хапала ротом повітря, задихалася, мов риба, без води.

– А хіба ні, хіба нерідна, доню?

Плакали обидві. Леся обнімала маму, заспокоювала. Клялася, що вона про все забуде, нікому – ані-ні. От лише якби знати, хто та жінка, що змусило її так учинити. Може, вона жаліє, що колись покинула немовля. Може, їй зараз погано.

Але мати ніби затялася. Мовляв, нічого не знаю, усе влаштував батько. Вона тільки поїхала і вибрала собі дівчинку. А про той папірець просто забула.

На тому ніби й порозумілися. Якби не черв’як, що безперервно гpиз Лесину дyшy. То співчуттям до тієї, невідомої їй жінки, то ненавистю. Жаль – може, вона самотня, нещасна, – змінювався глухою образою: як вона могла зректися її, крихітної і беззахисної? А якби її не удочерили? Якби залишилася назавжди сиротою?

Черв’як не зникав. Вилазив серед ночі, з’являвся на роботі, переслідував удома. Леся відчувала: треба діяти. Взяла і поїхала у дитячий будинок, звідки її забрали у сім’ю. Дізналася там небагато: та, яка наpoдила, замела майже усі сліди.

Леся не здавалася. Існують же різні служби розшуку.

Тратила час і гроші. Зате котрогось дня отримала потрібну інформацію. Принаймні, тепер Леся знала, де живе її рідна мати. І навіть, де працює – як не дивно, вихователькою у будинку для дітей-сиріт.

Туди Леся і їхала. У не дуже далеке від їхнього міста селище, де містився інтернат.

Директор, учителі, вихователі і няні показували Лесі свій заклад. Адже вона приїхала, щоб всиновити маля. Звісно, хай приглянеться.

Чисті, затишні кімнати. Багато іграшок і світла. Дитячі оченята. Довірливі, беззахисні, благальні. Хтось уже смикав її за руку, хтось пригортався і кликав мамою.

– Не дивуйтеся. Вони усіх, хто приходить до них, так кличуть. Особливо молодші. Нічого дивного у цьому немає: їм усім хочеться мами, тому й намагаються сподобатися. Я знаю це не з підручника психології, я тут давно, майже усе життя працюю. Звати мене Ольга, отож, якщо ви усиновите дитину і виникнуть проблеми, звертайтеся. Буду рада допомогти, – літня вихователька простягнула для знайомства руку.

Леся уявила маленьку дівчинку. Вона чомусь стояла біля вікна. А надворі падав сніг. Густий, лапатий. Майже нічого не було видно. Хіба два силуети. Дівчинка чекала їх. Вони ішли за нею – її мама і тато. Тепер Леся знала: усе було саме так. Вона завжди думала, що це сон, який переслідував її у дитинстві. І який вона чомусь забула, коли стала дорослою.

Леся струснула із себе спогад. Зібрала усі сили. Перед нею стояла її рідна мати.

Потиснула простягнену руку.

– Дякую. Взагалі, не знаю, як можна покинути дитину. От ви, пані Ольго, змогли б?

Привітні очі літньої виховательки глянули ще тепліше.

– Що ви. У мене є донька і син. Уже дорослі. Троє внуків. Не уявляю, як би я могла їх зректися. Дякувати Богу, у мене щаслива сім’я. Хоча колись, давно, теж не все було гладко. Напевне, тому я і працюю тут. Але вам це – нецікаво.

Документ про усиновлення навіть через сумку пік Лесину руку.

– А якби раптом до вас приїхала донька. Звісно, уже доросла. Просто уявіть, що зовсім крихітною ви таки її покинули. Вона виросла і знайшла вас. Щоб ви сказали їй, пані Ольго?

Літня вихователька втомлено прикрила рукою очі.

– Сподіваюся, вона не з’явиться. І не дивіться так на мене, Лесю. Тому що у мене її, цієї вигаданої доньки, – нема. Я ж вам сказала – у мене щаслива сім’я. А зараз – мені пора. До дітей. Вам, напевне, теж. Додому.

Біля вікна стояла маленька дівчинка. Приплюснутий носик впирався у шибку. Багато років тому ось так стояла і вона, Леся. Тоді, як і тепер, великі лапаті сніжинки кружляли у повітрі, застилаючи усе довкіл.

Справді, Лесі ще добиратися додому. Лише запитає, як звати цю маленьку дівчинку, схожу на Снігурочку.

– Олеся, – затріпотіли пухнасті вії.

– Майже, як мене, – усміхнулася Леся. – Ти когось виглядаєш?

Пухнасті вії затріпотіли ще дужче.

– Вона не прийде.

– Хто вона – не прийде?

– Мама.

Леся погладила пухнасту голівку. Тепер вона знала, чого не вистачало у цій зимовій гармонії. У тому, що вона шукала. Останнього акорду з її дитячого чи то сну, чи уяви. Спогаду, який переслідував її усе життя. Тому вона обов’язково повернеться. Щоб забрати Олесю. Як колись забрали її. У них з чоловіком є два сини. Буде ще донька.

Згадка про рідних теплою хвилею зігріла гpyди. Вийняла із сумочки ту давню пожовклу довідку. Рвала на дрібненькі шматочки. Паперові клаптики змішалися з білими сніжинками. Вітер підхоплював їх, ніс у далечінь. Ніби нічого й не було.

Як це сказала Ольга? Про те, що вона сподівається. І про те, що у неї щаслива сім’я. У неї, Лесі, теж. Зауважила, що так і не назвала Ольгу мамою. Врешті, у неї є мама. І вона за неї, Леся точно знає, уже хвилюється.

А сніг падав, уперто замітав сліди.

Автор – Зіна КУШНІРУ

За матеріалами видання “Наш День“

Співробітник департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму Секретаріату Уповноваженого Анастасія Клюга спільно з регіональним координатором взаємодії з громадськістю Уповноваженого в Закарпатській області Олегом Григор’євим здійснили моніторинговий візит до Притулку для дітей служби у справах дітей Закарпатської облдержадміністрації, який знаходиться в смт Батьово.

На час візиту у притулку, який розрахований на 50 місць, перебувало 32 дитини віком від 3 до 18 років.

Під час моніторингового візиту було зафіксовано порушення права дітей на здобуття загальної середньої освіти. Лише 4 із 25 дітей шкільного віку відвідують загальноосвітній навчальний заклад. Адміністрація пояснила це тим, що освітній рівень багатьох дітей набагато нижчий, ніж це необхідно у їхньому віці. Також діти, які є представниками угорської національної меншини, під час перебування у притулку не відвідують школу взагалі, оскільки установа не уклала договір зі школою з угорською мовою навчання. Альтернативних варіантів навчання дітей, що передбачені чинним законодавством України, адміністрація не забезпечила.

Під час перевірки їдальні, кухні та продовольчого складу моніторингова група виявила, що субпродукти (печінка) були закуплені вже простроченими. Відсутні акти та видаткова накладна на мед.

Працівники притулку не підготовлені та не обізнані з особливостями спілкування з дітьми, які зазнали жoрcтoкoгo поводження.

У медичній частині ними були виявлені ліки, термін дії яких закінчився. Чергова медична сестра була мало обізнана з наданням первинної допомоги в екстрених випадках.

В одній із дівочих кімнат встановлено нерозпашні ґрати, що є неприпустимим у дитячих установах і порушує правила пожежної безпеки.

Під час моніторингового візиту окрема увага приділялася питанням, пов’язаним із роботою психолога. Зокрема, виявилося, що у притулку належним чином не проводиться індивідуальна та корекційна робота з дітьми. Психолого-педагогічна корекція передбачає систему роботи з кожною дитиною на основі глибокого аналізу особистісного розвитку. Але якісно розроблених індивідуальних планів психологічної реабілітації дітей моніторам представлено не було. У планах виховної роботи переважним видом діяльності залишаються бесіди. Окрім того, щоденна робота психолога не відповідає його функціональним обов’язкам, які прописані у посадовій інструкції та затверджені завідувачем притулку.

У притулку відсутні стенди з інформацією про права дитини, номерами гарячих ліній, куди дитина може звернутися в разі порушення своїх прав.

За результатами візиту готуються акти реагування Уповноваженого з прав людини, які будуть направлені до Міністерства соціальної політики України та Закарпатської обласної державної адміністрації.

Волонтери Української благодійницької мережі хочуть зробити комфортними кімнати вихованців Залучанського будинку-інтернату для дітей та молодих людей з обмеженими можливостями.

Зараз там мешкає 123 вихованців.

“У дитбудинку є ще 5 кімнат “радянського” зразка. Давайте разом змінимо їх на сучасні, так як нам вдалося це зробити у кімнаті №37! Першочергово плануємо змінити кімнату №38.

Ми маємо достатньо коштів на повну заміну ліжок, однак ми намагаємося не просто змінити зовнішній вигляд ліжок (замінити металеві закриті ліжка на такі ж закриті дерев’яні), але зробити ліжка найбільш пристосованими. Нам потрібні кошти на оплату праці ремонтників, закупівлю будівельних матеріалів, заміну дверей, встановлення рекуператорів та закупівлю шаф для зберігання дитячих речей”, – йдеться у спільноті УБМ.