Чотирирічна Аліса з “Азовсталі”, яку росіяни розлучили з мамою, зараз у безпеці

Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова розповіла, що маленька дівчинка Аліса, яку російські загарбники розлучили з мамою в Маріуполі, перебуває у безпеці.

Про це Денисова написала у Телеграмі.

Оперативно та правдиво про війну в Україні — підпишись на Telegram

За словами омбудсмена, Алісі тимчасово дала притулок працівниця Запорізькій ОВА.

“Знайдено родичів Аліси. Найближчим часом дитину передадуть рідним на виховання у безпечний регіон України”, — заявила Денисова.

Нагадаємо, що Аліса – дочка жінки-медика. Дівчинка понад 50 днів перебувала в одному з бункерів “Азовсталі” у Маріуполі. За інформацією, яку має Денисова, маму 4-річної дівчинки відправили до фільтраційного табору.

28 липня 2021 року на Івано-Франківщині сталася трагедія. Близько 13.40 на один із житлових будинків у селі Шепарівці впав легкомоторний спортивний літак. Із вогнем, що спалахнув на місці авіатрощі, пожежники боролися понад годину. Ніхто з чотирьох людей, що перебували у літаку, не вижив.

А згодом стало відомо, що у цій катастрофі загинули троє іноземців-пасажирів та пілот – найдосвідченіший військовий льотчик України Ігор Табанюк. Через 40 років після першого польоту небо його таки забрало, передає Обозреватель.

Професійний льотчик, інструктор та співвласник аеродрому малої авіації в Коломиї Ігор Табанюк свій перший політ здійснив у далекому 1981 році. Син пілота та онук військового, він марив небом із дитинства.

“Коли полетів на навчальному літаку Л-39 з інструктором, тоді був найбільш пам’ятний політ. Я прагнув до цього три роки, не міг пройти медкомісію. Запам’ятався тому, що від переживання текла кров із носа, і я не міг її зупинити”, – розповідав сам Табанюк журналістам “Суспільне Карпати”.

Як і батько, молодий Ігор теж обрав військову авіацію. Щоправда, вступити до льотного училища він зміг лише з четвертого разу – від хвилювання кожного разу під час проходження медкомісії перед вступом він “зрізався” на кардіограмі.

Втім, зрештою Табанюк таки опинився серед курсантів Чернігівського авіаційного училища, яке успішно закінчив. Був на “ти” з L-39, МіГ-21, освоїв Як-28, Су-24 МР.

Після випуску служив в Угорщині, Азербайджані. А у 1985 році по службі переїхав разом із дружиною Оксаною у місто Коломия, де впродовж 6 років був командиром ескадрильї, а згодом – заступником командира полку з льотної підготовки. Тут, у затишному західноукраїнському місті, родина й осіла.

У 2002-му Ігор Табанюк закінчив службу у званні полковника. Льотчик першого класу з нальотом у понад тисячу годин залишив армію, бо не зміг миритися з поширеним тоді у війську принципом “я начальник, ти дурень”: останньою крапкою для Ігоря став конфлікт із перевіряльником зі штабу через надумані претензії останнього до конспектів лекцій досвідченого пілота – спочатку через мову, а потім – через три пропущені коми… Табанюк сам написав рапорт на відставку.

Але залишивши армію, від неба Ігор відмовитися не зміг. І паралельно з розбудовою родинного бізнесу з продажу керамічної плитки та сантехніки взявся розвивати вже цивільну авіацію.

Почалося все з парапланів. Створивши у Коломиї гурток парапланеристів, Ігор Табанюк з однодумцями почав мандрувати Україною та світом.

“Марив авіацією. Снилися польоти. Зайнявся парапланерним спортом, швидко освоїв технологію польотів, знайшов однодумців. У 2009-му ми подалися на міжнародні змагання до Індії. Це гірська частина країни, район Гімачал Прадеш. Там належні умови для ширяльних польотів. Прилетіли заздалегідь, щоб потренуватися”, – згадував Ігор у розмовах із журналістом “Голосу України”.

Ця подорож ледь не стала для нього останньою. Під час одного з польотів параплан Ігоря потрапив у “ротаційний” потік повітря – і впав на скелі. Чоловік дивом вижив – і 6 діб із травмованим хребтом, під дощем та снігом, без їжі та зв’язку провів у кам’яній пастці. І поки пошуковці шукали тіло пілота (всі були переконані, що Ігор загинув), а дружина Оксана оббивала пороги міністерств, аби розшукати чоловіка живим чи мертвим, – він намагався полагодити параплан та визначити оптимальний маршрут.

Врятував Табанюка індійський пілот гелікоптера, колишній військовий льотчик Ровіндор Сінгх, який здійснив ризиковану посадку однією лижею на край скелі, де перебував Ігор.

“…Відчуття, що врятований, – просто неймовірне! Уперше зрозумів, що не помру. Душа заспівала, коли приземлилися в Палампурі. Мене фотографують, а я не можу спинити сльози, спілкуюся телефоном із дружиною… Відтоді залишилися теплі почуття вдячності. Той аеродром у горах — унікальний. І нам треба такої пошуково-рятувальної служби, хоч Карпати менш небезпечні”, – згадував згодом Табанюк.

Комусь подібний досвід назавжди відбив би охоту сідати за штурвал. Але Табанюк, відновившись після травми, знову піднявся в небо.

Уже наступного року він розпочав створювати аеродром у Коломиї на базі залишків цивільного аеродрому з напіврозваленими приміщеннями та зарослою злітною смугою. Разом із партнером-однополчанином Табанюк придбав легкомоторний літак “Зодіак-601”. Із часом льотний парк суттєво розрісся, а на коломийський аеродром потяглися пілоти-початківці, яких Ігор вчив літати. Серед “вихованців” Табанюка – Дмитро Комаров, Олександр Шумський, Марія Берлінська.

Паралельно Табанюк встигав займатися справами заснованої ним же ГО “Прикарпатська дитячо-юнацька спортивна асоціація малої авіації”.

“Весь цей час активно розвиваємося. Провели 10 авіафестивалів Drive for Live Fest. Щоразу масштабніші, учасники навіть із-за кордону… Нарощую матеріальну базу, придбав літаки, провів комунікації. Охорона, пожежна водойма, зони відпочинку. Пропагуємо малу авіацію серед молоді, вишкіл пластунів…” – ділився досягненнями Табанюк ще навесні цього року.

Любов до польотів він передав двом своїм синам – старшому Ігорю та молодшому Денису.

Молодший, здавалося, повною мірою перейняв талант батька – попри юний вік, він швидко опанував усі типи літаків. І, як і тато, мріяв про військову авіацію.

А у вересні 2013-го сталася трагедія.

“Того дня ми з Денисом відпрацьовували вищий пілотаж, і ввечері син мав повертатися до Києва, якраз одружився. Денис запропонував опрацювати з техніком низову посадку. Я погодився, але з умовою: по два польоти з почерговою посадкою. Роблять ще й п’ятий. Чую удар… На висоті 30 метрів літак звалюється, зачіпає електричні дроти.

Коротке замикання — падають і згоряють обидва… Для мене це горе на все життя. Син забрав мою смерть. Виню себе, що дав дозвіл на ці польоти. Рік після трагедії був страшним відчуженням. Старший син Ігор, теж пілот, узагалі охолонув до польотів. Заради Дениса продовжую цю справу”, – розповідав згодом Ігор Табанюк.

Після загибелі молодшого сина Ігор Табанюк ще багато разів піднімався в небо. Він продовжив розвивати аеродром “Авіаколо” (таку назву для батькового дітища вигадав Денис, скоротивши словосполучення “Авіація Коломиї”), організовував авіафестивалі та проводив благодійні польоти…

За словами відомого ведучого-мандрівника Дмитра Комарова, який був другом Ігора Табаннюка, льотчик був найкращим у своїй справі в Україні. Він просто жив небом і мріяв розвинути в Україні малу авіацію і робив для цього можливе та неможливе. Сім’я Табанюків повністю віддавала себе улюбленій справі та прищеплювала любов до авіації іншим. Команда Комарова і Табанюка свого часу встановила рекорд України, відвідавши максимальну кількість аеродромів (33) за 3 дні.

Він до останнього не міг уявити життя без неба, яке дарувало йому моменти найвищого щастя і стало причиною найбільшого горя.

На сторінці Прикарпатська дитячо – юнацька спортивна асоціація малої авіації повідомили, коли відбудеться прощання з пілотом Ігорем Табанюком, який загинув 28 липня в авіакатастрофі біля Коломиї.
Похорон відбудеться 31 липня о 12 год у церкві Святого Йософата. Поховають на цвинтарі у селі Королівка.

Як тільки двері в маршрутці відчинялися, вона знічувалася й не знала, де очі діти. Одні, переступаючи, шпорталися. Дехто бурчав й шлякував.

– Напхаються з тими торбами, пройти неможливо! Стати нема де!

Шість повних господарських сумок везе зранку на базар. Загородила ними усе місце для колясок і ще трохи в проході позаставляла. (Бо не виплачується менше везти!)

– Та пройдіть далі, там пусто!

– Та де пхаєтеся, тут торби!

Ще не стара, але завинена в хустину, лице аж буре від сонця, пальці вузлуваті від роботи. Сиділа коло старенької і, ніби виправдовуючись, розповідала:

– Та мушу, пані, їздити на базар хоч раз на тиждень. Нема роботи в селі. Чоловік був на Чехах, а як зачєв сі той коронавірус, то сидит вже пів року в хаті, чекає, коли го викличут. А діти вчутсі ві Львові, мушу їм помагати. Яких п’єтьсот гривнів зароб‘ю, як всьо спродам. Малій тре нового телефона, би інтернет був.

На одній зупинці зайшла гарно вбрана напарфумлена жіночка з маленькою сумочкою й одразу з порога почала воювати:

– Обережно! Куди лізете, капрони мені порвете!

– Йдіт си сєдьте, пані, я скоро буду виходила! Схопилася з місця, обійняла поручні й не піднімала вже навіть очей.

На зупинці коло базару ледве витягнула тяжелезні торбеґи. Добре, що водій почекав. Пасажири ні її, ні сумок ніби не бачили.

– Бідна, мусить так тяжко наробитися, – обізвалася старенька до нової сусідки

– Та вона сама винна, чого її жаліти! Навчили українки своїх чоловіків. Самі з торбами на базар, на кордон, по італіях, іспаніях товчуться. Хіба то жінки?

Пані витягнула зі сумочки телефон і почала розглядати фотографії в соцмережах, лайкаючи їх гелевим нігтиком. Як справжня жінка.

Від місяця народження жінки залежить дуже багато

Місяць народження кожної жінки має величезне значення і вплив на її подальшу долю. Астрологи кажуть, що коли ви народилися – взимку, влітку, навесні чи восени – формує вашу особистість, характер.

Про те, які риси притаманні жінкам по місяцю народження пише teawithlemon.

Жінки січня

Ви відрізняєтеся неймовірною наполегливістю, амбітністю і прагненням до порядку. Серйозно ставитеся до відносин і життя, маєте консервативні погляди. Іноді ви буваєте занадто критичні або навіть придираєтеся, але тільки тому, що дійсно хочете найкращого.

При цьому власні почуття ви віддаєте перевагу не виявляти. Якщо ви народилися в січні, то будете наближати до себе тільки обраних – тих, кого ви любите або тих, хто з вами на одному інтелектуальному рівні.

Жінки лютого

Ви дуже романтичні і не кожна людина може зрозуміти вашу загадкову душу. У вас дивна(в очах інших) уява і мислення. Не кожен може зрозуміти вашу загадкову душу, але вам і не потрібен “кожен”, тільки – особливий.

Порада для тих, хто хоче зблизитися з жінкою лютого: якщо ви хоча б один раз, хоча б зовсім на трохи, обдурите їх – ви більше ніколи не побачите їх знову.

Жінки березня

Ви маєте дуже сильну харизму. Дуже вірні і вмієте зберігати секрети інших, які вам з радістю довіряють. Ви дуже вірні і віддані, важко закохуєтеся, але вас легко засмутити одним невірним словом або хибним судженням.

З іншого боку, чоловіків ви вибираєте один раз і назавжди. Тому що березневі дами – однолюби. Астрологи радять знайти березневого чоловіка – ваша пара буде ідеальною.

Жінки квітня

Якщо ви народилися в квітні, ви природжений дипломат. Ви комунікабельні, легко знаходите спільну мову з коханою людиною. Єдиний ваш недолік – ви звикли час від часу себе жаліти.

Ще квітневі жінки дуже ревниві, і будь-яка сварка стає справжнім кінцем світу. Але ви краще за інших знаєте, що таке насолода, і можете зробити чоловіка дуже щасливим. Той, хто отримав жінку, народжену в квітні, зірвав джекпот.

Жінки травня

Ви наполегливі і віддані своїм переконанням. У вас є свій внутрішній моральний компас, і ви ніколи не порушуєте його вказівки. Ви дуже небезпечні для чоловіків, які вас полюбили, адже якщо це не взаємно – може бути трагедія.

Астрологи говорять чоловікам, що роман з жінкою травня ви вже точно запам’ятаєте на все життя. Крім того, травневі жінки дуже привабливі зовні, що зазвичай гармонійно поєднується з їх складним характером.

Жінки червня

Ви дуже цікава жінка, комунікабельна, творча і пристрасна. Головний ваш недолік – ви завжди говорите те, що думаєте, зовсім не підбираючи слів. Вам чомусь здається, що завжди краще сказати правду в обличчя, а не говорити про неї за спиною. Так-то воно так, тільки ви не завжди віддаєте собі звіт в тому, як сильно слова можуть зачепити почуття інших людей.

Чоловіки, в руках жінки червня, часто стають іграшками. Пам’ятайте про це, коли при знайомстві питаєте про день народження дами.

Жінки липня

Ви відрізняєтеся своєю щирістю та відвертістю з близькими. А для всіх інших ви – загадкові, красиві і дуже розумні, хоча і недоступні. У повсякденному житті ви, як можете, уникаєте конфліктів і до останнього моменту намагаєтеся залишитися ввічливими.

Липневі жінки прекрасні, але пам’ятайте: якщо ви хоча б один раз їх обдурите, з будь-якого приводу, ви втратите їх назавжди!

Жінки серпня

Ви – унікальне поєднання егоцентризму і величезного серця. Чоловікам насправді краще не зв’язуватися з вами, тому що у відносинах ви завжди переможете. Рідкісний діамант чоловічої статі може прожити життя з жінкою серпня і при цьому не помітити, що провів його “під каблуком”.

Жінки, народжені в серпні, мають виняткове почуття гумору, але вкрай не люблять, коли жартують над ними. А в їх присутності чоловіки завжди втрачають голову.

Жінки вересня

Якщо ви народилися у вересні, це означає, що ваші головні якості – доброта, дисциплінованість і зовнішня природна краса. Що стосується відносин з чоловіками, то головне для вас – вірність. Варто вас зрадити один раз, ви вже ніколи не забудете.

У житті ви дуже обережні, закриті і, на жаль, трохи мстиві. Ви хочете, щоб відносини з вами були “на все життя”. Чоловіки, які шукають жінку на одну ніч, можуть відразу проходити повз! З іншого боку, ви досить критичні у своїх судженнях і оцінках, а тому мають дуже високі очікування відносно своїх партнерів.

Жінки жовтня

Ви відрізняєтеся сильним і непохитним характером. Ви дуже емоційні, але ніколи не станете плакати на очах у інших людей. А ще ви дуже розумні, тому ніколи не розкриваєте свою душу перед кожним.

Ви знаєте, що люди схильні зловживати владою, яку вони отримують над іншими. Вас дуже часто ненавидять інші жінки, тому що заздрять. Жовтневі дами завжди отримують найкращих чоловіків і проживають гідне життя.

Жінки листопада

Ви завжди будете попереду інших, ви активні, послідовні, легко бачите брехню. Тому грати на ваших почуттях категорично не можна! Адже кінець таких брудних ігрищ завжди буде гіршим. З іншого боку, ви – справжній вогонь! З вами ніколи не буває нудно.

Головне для супутників листопадових жінок: ніколи не питайте їхню думку з будь-якого приводу, якщо не готові почути правду.

Жінки грудня

Якщо ви народилися в грудні, у вас дуже нетерплячий характер, а також неймовірна винахідливість. А від природи ви володієте здатністю бути щасливою, навіть якщо все погано – ви вийдете із ситуації переможницею.

А ще ви краще за всіх знаєте, як підняти настрій своєму чоловікові. Ваш секрет – відкрите серце. Життя жінку грудня не лякає і не може поранити, а в результаті вона отримує все, що захоче.

Вони живуть разом вже двадцять чотири роки. На той рік срібне весілля святкуватимуть. Коли Михайло пристав до 41-річної вдови з трьома дітьми, йому було лише 23. Та його мама була щаслива, коли почула про вибір сина. А знайшли одне одного закарпатець Міша Цубера і поліщучка Люба Ласкава на шевченковій батьківщині, на Черкащині…

Вона заміж виходила, а він тільки родився

Коли Люба Мись вперше виходила заміж у 1973 році, Михайло тільки народився. Свого першого чоловіка черкащанина Льоню Ласкавого дівчина зустріла у рідному Раковому-Лісі Камінь-Каширського району. Туди його направили на роботу після закінчення меліоративного технікуму. Пішов хлопець до сільського клубу на танці, побачив Любу – і втратив спокій. Тому, як відслужив в армії, не знімаючи військової форми, приїхав відразу свататися.

– Не хотіла я ніякого замужу. Плакала, впиралася, мені ж тільки вісімнадцять рочків було. А родичі вмовляли, бо хлопець хороший з добрими намірами, не втрать шансу. І він затявся: «Без тебе не поїду – і край!» І я здалася, – згадує свій перший шлюб Любов Адамівна. – Швиденько розписалися в сільраді, весілля не робили, бо у серпні мій тато помер, а ми одружилися у жовтні. І того ж дня поїхали на його батьківщину. Жили неподалік Кирилівки, де Тарас Шевченко народився. Льоня був хорошим чоловіком. Нажили з ним четверо синів. Та наше щастя рухнуло, коли загинув найстарший синок Геночка…

Люба привезла сина до своєї матері, щоб навчався у місцевому ПТУ, бо хлопець дуже гарно малював і хотів займатися різьбою по дереву. Та не судилося: його збила на смерть машина за якихось кільканадцять метрів від бабиної хати. Щоб заглушити біль непоправної втрати, жінка наважилася народити ще одну дитину. Сподівалася: раптом донечку Бог дасть? Але народився ще один синок. Чоловік після похорону їхнього первістка так і не відійшов і протягнув тільки два роки, хоч ніколи раніше на серце на жалівся.

– Зібрався на старий Новий рік сусідів привітати. Коли виходив з хати, підійшов до коляски, взяв на руки Артурчика, притиснув до себе міцно-міцно. На порозі ще зупинився, подивився. Ніби прощався… Помер у чужій хаті від інфаркту. Так я зосталася сама на чужині з трьома хлопцями на руках: Юркові – 12, Жені – 11, найменшому – 6 місяців. Прожила без чоловіка п’ять літ. А потім Бог послав мені Мішу, – ніжно обнімає за шию свою другу половинку Люба.

Такого батька, як Міша, треба ще пошукати!

Приїхала на буряки бригада із Закарпаття, дев’ять дівчат і Михайло. Жили на квартирі неподалік Люби. Побачив він, як жінка сама косить, рубає дрова, і стало шкода вдовицю. Почав помагати по господарству. А там і любов сталася.

– Хоча не хотіла я цих стосунків. Бо розуміла, що батька дітям ніхто не замінить. Та й різниця у віці яка – вісімнадцять років. Боялася, що його мама скаже. Він написав їй і повідомив, що бере жінку з трьома «причепами». Вона відповіла: «Бери кого хочеш, синочку. Пробач, що я в твоє життя влізла». Бо після армії вона насватала йому місцеву дівчину, в якої і корови, і вівці. Послухав матір. Але шлюб не вдався, не зміг простити їй зраду. Тому мати відчувала свою провину. От Мішка бере мене з найменшеньким Артурчиком, і їдемо ми в Закарпаття.

– Переживала страшно! – згадує Люба перше знайомство зі свекрухою. – А вона так нас прийняла! Не знала, як догодити і де посадити. Я їй сподобалася. Ранком тапочки мені до ліжка приносила. Дуже гарно гостювали там цілий місяць. Жили ми на Черкащині спочатку, а потім переїхали на Камінь-Каширщину, у мій Раків-Ліс, бо два старші сини сюди перебралися. Так тут всі й осіли.

– А як склалися стосунки Михайла з хлопцями?

– Найменший татком називав, а для старших він як брат. Такого батька, як мій Міша, треба ще пошукати! Усім моїм хлопцям хати побудував від фундаменту, ремонти робив, ще з Черкащини їздив сюди помагати. Немає такого, що він не вміє. Та й сини мої теж усе роблять, по заробітках їздили, всьому навчилися. А як Міша на баяні й на акордеоні грає! Ніколи нот не вчив і не знає, а заграє, що не скажеш. Любить їсти готувати. Вранці встане перший і щось наварить. Тішиться онуками моїми й обожнює їх. До речі, ми живемо не розписані. Я не хочу своє прізвище від першого шлюбу змінювати. «Давай і я буду Ласкавий!» – він мені каже. Може, зберемося на срібне весілля…

– Невже все так райдужно у вашому шлюбі? І не сваритеся ніколи? – провокую на розмову мовчазного Михайла.

– А чого нам сваритися? – посміхається у вуса чоловік. – То ж буває часом, але не надовго.

ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО

Ніна РОМАНЮК

Командиром екіпажу українського пасажирського лайнера, який розбився в Ірані, був Володимир Гапоненко.

Незадовго до трагедії його дружина Катерина Гапоненко публікувала у Facebook пост з пророчими словами, повідомляє UAportal.

Вона виклала фото білборда зі словами Василя Стуса: “Долі не обирають… Її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”.

“Долі не обирають…”, – написала Катерина Гапоненко.

Жінка додала, що її чоловік був пілотом все життя, і не уявляв життя без неба. Вона тримає себе в руках, тому що в сім’ї є двоє дітей.

“Ми на порозі третьої світової війни. Мені страшно, що в цих війнах гинуть люди, наші брати, чоловіки, рідні та знайомі. Страшно. Страшно, як жити”, – резюмувала вона.

За її словами, Іран заборонив польоти над своєю країною. Але пасажирський борт МАУ все одно вирушив в рейс. Чоловік Гапоненко нічого не мав права говорити, але перед вильотом дружина просила його не летіти. Сказати, щоб летів хтось інший. Але чоловік сказав, що не може так вчинити.

Про це стало відомо із ухвали, опублікованої судом.

Так, справу №300/87/19 за позовом ТзОВ «Розважально-відпочинковий комплекс центр «Гаразд» до міського голови Івано-Франківська Марцінківа Руслана, заступника міського голови Івано-Франківська Вітенка Миколи про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії, передали на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати протиправними дії мерії щодо перешкоджання в доступі до земельної ділянки. Мова йде про скандально відому ділянку біля міського озера, де нещодавно встановили хрести та капличку.

«Двічі в одну річку не ввійдеш» – цю крилату фразу успішно спростовує Івано-Франківська міська рада, яка знову затяглася в довгі судові процеси за землю поруч з міським озером. Більше про ситуацію читайте у нашій статті “НеГАРАЗДи з озером”.

Керівник виборчого штабу “Слуги народу”, майбутній нардеп Олександр Корнієнко допускає роботу Арсена Авакова на посаді міністра внутрішніх справ в новому уряді.

“Це політика – треба все допускати”, – сказав він в інтерв’ю “РБК-Україна”.

Чи підтримає фракція кандидатуру Авакова, Корнієнко не знає.

На його думку, за часів Авакова в поліції були зроблені “якісь кроки” в сторону реформ і добре проведені виборчі кампанії.

“Раніше у нас за всю історію виборів посадили одну людину, здається, за скупку голосів, а тут вони за дві кампанії відкрили дуже багато справ, які йдуть до завершення. Свою функцію поліція на виборах виконала”, – сказав майбутній нардеп.

“Звичайно, для нас як для депутатів буде важлива думка профільних комітетів щодо кандидатури того чи іншого міністра і аргументи, чому та чи інша кандидатура повинна бути призначена або перепризначена”, – додав він.

Арсен Аваков керує Міністерством внутрішніх справ з лютого 2014 го. Працював в уряді Арсенія Яценюка, тепер – Володимира Гройсмана. Він один з керівників “Народного фронту”.

Забpала з сім’ї чyжого чoловіка в далекій Італії та доля не забapилася з вiдплaтою

Ярослава наpoдилася весною. Заміж теж виходила, коли цвіли сади. І синочка наpoдила цієї пори. Вона завжди була щасливою та життєрадісною, її все життя оточували люди, які щиро любили її і піклувалися про неї. За матеріалами

З дитинства вона полюбила ліс. Це завдяки діду Гнатові, він був лісником. Ще маленькою дівчинкою ходила вона з дідусем збирати гриби. Він декламував вірш, а мала повторювала: «Отакі гриби тоненькі — звуться ці гриби опеньки, цей пузатий, як шаплик, теж хороший боровик. А оцей хоч і красивий, що на шапочці узор — це поганий гриб, шкідливий, зветься гриб цей мухомор».

Минули роки. Дівчина вступила в лісотехнічний інститут. Там подружилася зі своїм однокурсником Василем. Невдовзі і заміж за нього вийшла. Після закінчення вишу Василеві вдалося знайти роботу за фахом. А Ярослава якраз синочка наpoдила. Хлопчик підростав. Коли Сашкові виповнилося три роки, Ярослава не змогла знайти роботу за фахом, отож була домогосподаркою.

Утім подруга кілька разів кликала її на заробітки в Італію. Врешті навіть роботу Ярославі підшукала. І жінка таки зібралася на чужину, хоча рідні її не відпускали.

— Їду, поки робота є, — пояснювала Ярослава.

Їй тоді саме виповнилося тридцять. Покидала Україну, коли навкруги буяла весна. Маленький Сашко ніяк не хотів розлучатися із найріднішою людиною.

— Чи надовго їдеш, матусю? — запитував, міцно обнімаючи за шию.

— Ні, ні, — відповідала Ярослава. — От зароблю грошей і повернуся.

— Та я не хочу грошей. Краще, щоб ти була вдома, мамо.

Хоч ці синові слова і лягли тягaрем на сеpце, Ярослава все ж вирушила в Італію до подруги Іри. Їхала на заробітки маршруткою із ще вісьмома жінками. У невеликому польському містечку з ними трапилася непpuємність — із маршруткою не розминувся автомобіль. Усі пасажири тpaвмyвaлися, потpaпили до лiкарні. Одужавши, жінки вирішили повернутися додому. І тільки Ярослава не змінила свого наміру, бо не звикла здаватися. Вперед і тільки вперед — таким був її девіз.

Урешті жінка таки добралася автобусом до Італії. На жаль, за час, поки перебувала в лiкaрні, втратила пропозицію про роботу. Довелося поселитися в подруги, шукаючи собі нове місце праці.

Василь тим часом сам повів їхнього сина в перший клас. Зі всіма дітьми до школи прийшли мами. Сашко дивився на щасливі обличчя своїх ровесників та їхніх матусь, і з його очей котилися сльoзи. Тішив себе тим, що мама, від’їжджаючи, пообіцяла: незадовго повернеться. Хлопчик і не здогадувався, що зустріч із ненькою відбудеться ще ой як нескоро.

Врешті Ярославі трапилася постійна робота. Вона дуже раділа цьому й регулярно надсилала додому гроші.

Через два роки після Славиної розлуки з домом пoмep дід Гнат. Вона дуже тужила за любим дідусем у далекій Італії. Буяв травень, в Україні цвіли вишні. А дід Гнат так любив їхній вишневий сад! Світ тьмapився Ярославі, адже зі стареньким було пов’язано стільки її дитячих теплих спогадів. І професію обрала таку, як у дідуся. Тішила себе лише тим, що в неї все попереду: от заробить грошей, приїде додому, знайде роботу до душі…

Минали роки. Мама і чоловік почали кликати Славу додому. Та де там, жінка призвичаїлася до синьйори, котру доглядала, й не спішила повертатися. І навіть тоді, коли стара пані пoмepла, Ярослава не поїхала додому. Знайомі порадили їй працювати разом із ними у полі, й вона погодилася.

Якось у перерві між роботою українці, яких чимало трудилося в того господаря, сіли перепочити. Серед гурту Ярослава помітила Петра, котрий одразу припав їй до душі. Працьовитий, скромний і мовчазний він чимось нагадував їй чоловіка Василя. Петро був родом із Чернівецької області. Розповідав, що мав добру роботу вдома, бо майстер на всі руки. Та дружина щодня наполягала, щоб їхав за кордон.

— Дивися, дочка вже підросла, саме у виш вступила, хлопець у неї є. А як заміж захоче за рік-два? Що ти тут заробиш? — нарікала Петрова благовірна. — Я б сама поїхала, якби не старі та ще й хвoрі батьки.

Отак і випхала силоміць Ольга свого чоловіка на заробітки.

Незадовго після знайомства Слава і Петро винайняли квартиру і почали жити разом. Відтак жінка заборонила йому надсилати додому гроші. Навесні, коли їй виповнилося тридцять шість, Ярослава наpoдила Петрові дочку.

— А тепер навіть копійки додому не передавай, — мовила якось чоловікові, заколисуючи малу. — Твоя донька вже доросла, хай працює, а нашій Мартусі ще рости і рости.

Петро слухався Ярославу. Тож навіть коли його старша закінчила виш і на весілля просила, він не поїхав. І подарунка молодим не вислав.

Минали роки за роками. Марта пішла до школи, з дівчатка перетворилася на підлітка. Рідні раз у раз кликали Петра додому. Та й Ярославу просили повертатися в Україну чоловік і син. Ніхто й не здогадувався, що в цих двох на чужині інше життя, нова сім’я.

З часом Петро став якийсь інший.

— Певне, Славцю, мене якась хвopoба мyчuть. Не здужаю працювати на повну силу, — жaлівся вдома.

— Нічого тобі нема, — відмахувалася жінка від скарг Петра.

Коли ж довідалася, що в нього нeвuлiкoвна хвopоба, порадила, щоб їхав додому, до дружини і дочки.

— Як я до них приїду? Стільки років грошей їм не надсилав, про себе нічого не повідомляв, — горював Петро.

— Ну то, власне, тепер треба зустрітися з ними, — стояла на своєму Ярослава.

Вділила чоловікові гроші на дорогу і провела з дому. Він просив, щоб дала трохи більшу суму, бо ж як з’явиться перед рідними із порожніми руками через стільки літ розлуки?

— Не забувай, що в нас дочка росте, — зyхвало відповіла Ярослава, не думаючи про те, що Петро завжди віддавав їй усі зароблені гроші.

Отак і позбyлася Ярослава хвopого чoловіка. А до Петра прийшло кaяття, та було вже пізно. Приблукав він до рідної хати недyжий, немiчний, без копійки. Просив рідних, щоб прийняли його, але ні дружина, ні дочка не хотіли дати йому прихистку.

— Куди ж йому йти? Батьки пoмepли, ні сестри, ні брата немає. Змилосердься над Петром, то твій шлюбний чоловік, а його нехай Бог сyдить, — повчала Петрову дружину Ольгу її мати.

Жінка таки дослухалася до її слів. Два тижні пожив Петро в Ольги й пoмep. На пoxoроні ніхто за ним не плaкав.

Про cмepть Петра Ярослава могла тільки здогадуватися, бо їй наснилася велика яма на подвір’ї їхньої італійської оселі. Над ямою стояв Петро в чорному костюмі.

Коли чоловіка не стало, якась немилосердна тyга оповила все єcтво Слави. Дуже захотілося додому, до Сашка і Василя. Часто вона розмірковувала: за час перебування на чужині пoмepли її батьки, а Сашко вже одружений, двох синочків має. Не була в нього Слава на весіллі, хоч гроші і свої, і Петрові передавала часто. Та чи є в сеpці її сина місце для неї? Ого-го, скільки років спливло! Якби не Петро, то не затрималася би тут так надовго. Давно би повернулася на рідну землю, поблагословила би Сашка перед шлюбом, провела би батьків в остaнню путь. Та не сyдилося.

Після тривалої розлуки Ярослава вирішила приїхати в Україну. Повідомила рідним дату свого приїзду, тільки про доньку змовчала, не зізналася. Всі речі передала додому бусом. З аеропорту приїхала з Мартою на таксі до роздоріжжя, щоб півтора кілометра пройти пішки стежками, сходженими в дитинстві, помилуватися природою. Хотіла показати дочці поліську красу: ліси, безмежні поля, пахуче різнотрав’я.

Василь із нетерпінням чекав на свою Ярославу. Та коли вона раптово з’явилася на порозі з дочкою і розповіла йому правду, він наче ошпapeний вибіг із дому і подався до своїх батьків. Засмутилася Ярослава, задумалася, як її з Мартою стріне Сашко. Адже він так схожий на молодшу сестру.

Зустріч із сином здалася їй прохолодною. Він познайомився з Мартою, але радості в його очах не було. Коли ж довідався, що батько, котрий його зростив, покинув дім, не зміг стримати слiз. У нього прокинулась якась неприязнь до матері, а ще більша — до Марти. Втім Сашко запросив їх до себе в гості. Слава побачила розкішний котедж, на подвір’ї — фонтани, гараж, автомобіль. Це все — праця її рук. Та щирого синівського тепла від Сашка вона так і не відчула.

А Марта тим часом скучала за Італією, хотіла повернутися на свою батьківщину.

— Ти українка, бо твої батьки — українці, — пояснювала їй мама.

Та недарма в народі кажуть, що кожному мила його сторона. Марта подзвонила до бездітних сусідів в Італію, поскаржилася, що їй тут погано й вона дуже хоче повернутися додому. Подружжя, яке дуже любило дівчину, відповіло, що з радістю заопікується Мартою, допоможе їй продовжити навчання та прийме за свою. Тож невдовзі Марта покинула Україну.

…Одинока Ярослава сиділа під хатою. Скільки ж тут людей жило колись: дідусь Гнат, бабуся Одарка, батьки, чоловік Василь, син Сашко. А тепер? Кого їй виглядати і звідкіля? Ліс за селом, як і колись давно, шумів зеленим листям, а через нього пробивалися яскраві промені небесного світила. Тільки сонце — оце вічне джерело тепла, котре всіх — і праведних, і грішних — голубить однаково, зігріє на старість самотню Ярославу.

Марія ПОЖАРНЮК, с. Кривеньке Чортківського району

Дівчина свідомо не ходила на весілля до знайомих, бо в їхній сім’ї була традиція, яку вона вважала пpoкляттям: знайомитися зі своїми обранцями на чужих весіллях. Та від долі не втечеш.

Бабуся познайомилася з дідусем на весіллі двоюрідної сестри. Мама познайомилася з татом на весіллі колишньої однокласниці. Джерело

Тітка, збираючись під вінець перший раз, все жартувала над мамою і бабусею: – Чи не традиція це! Ми з нареченим в трамваї познайомилися! Розбіглися вони за тиждень до весілля.

Зате через рік на весіллі подруги тітка зустріла свого чоловіка, з яким вони вже 20 років душа в душу живуть. І навіть мій старший брат зустрів свою обраницю, коли побував свідком на весіллі кращого друга. Там вони познайомилися, потім одружилися. 8 років в шлюбі, 2 дочки.

На весілля я не ходила принципово: не хотіла заміж. Зовсім ніяк. Та й з чоловіками не особливо щастило: то кpuмінальник причепиться, то кадр а-ля «піджачок в брючки, брючки в носочки, носочки в сандалики». Так і кувала одна. Дім-робота-дім. Іноді з подружками вибиралася куди-небудь.

Пропустила я рівно 7 весіль: брата (злякaлася), колишньої однокласниці, колеги, двох колишніх однокурсниць і пари приятельок. Щоб не обpазити, в останній момент «занедyжувала». Подарунок – конверт з грошима – потім передавала з рук в руки, їжу якось на мене замовляли.

Запрошення на весілля від подруги дитинства я проігнорувати не змогла.

– Тільки спробуй мені «заxворіти»! Особисто з РАГСу за тобою приїду! – пригpозила вона будучи прекрасно обізнаною про всі ці історії з весіллями.

– Не буде там нікого чужого, вузьким колом відзначати будемо, ти всіх знаєш. Я подивилася на список гостей: дійсно, всі наші.

Подумала, висловила побоювання:

– А оператор або фотограф? Головне – знайомство на весіллі, а вже гість там чи ні мій майбутній чоловік – невідомо.

– Самі, все самі! Ніяких сторонніх! Відзначати за містом будемо, в будинку у Вітька. Пам’ятай: сама за тобою приїду! Ти ж не хочеш поставити під загpозу нашу 26-річну дружбу? Ні? Ну і розумниця! – запевнила мене подруга.

Я йшла не на весілля, я йшла на виконання місії «ні з ким не познайомитися». Очі в підлогу, повний ігнор. ЗАГС. Купа людей, що бродять туди-сюди. Чужі весілля. Скупчення особин чоловічої статі обходила по дузі.

Після реєстрації шлюбу ми сіли у дві машини: дівчатка зі мною, молоді люди з нареченим, і я зітхнула з полегшенням. Ну що може трапитися по дорозі? Там вишмигну з авто і в будинок. Ніяких знайомств, ніякого заміжжя.

Коли ми дісталися до місця, я вбігла в дім, гепнулася на диван і посміхнулася: місія виконана! Я ні з ким не познайомилася.

Кілька подружніх пар на реєстрацію не їздили, вони прикрашали будинок і готували салати з закусками. Конкурси, гра в крокодила, тости, танець жениха і нареченої … Було весело.

Опівночі, коли деякі гості вже спали, а інші сиділи у дворі і продовжували святкувати весілля, з вулиці через паркан долинули кpики. Господар будинку пішов виглянути за хвіртку:

– Мужики, там троє на одного! – прокоментував він, дочекався чоловіків-гостей і вони поспішили на допомогу. Бiйка тривала недовго. Я приречено дивилася як вони йдуть назад, ведучи з собою одного із забiяк. Того самого, який один відбuвався.

Чоловік років 30 виявився гостем з будинку навпроти. Він представився Андрієм. Його знайома дівчина вмовила поїхати разом з її друзями на шашлики. Там був чоловік, якому вона подобалася, дівчина заснула, а претендент на право володіння дівочим серцем вирішив провчити, як він думав, більш щасливого суперника за допомогою друзів і кyлаків.

Я допомогла Андрію, опрацювала рoзсічені брови і наклеїла пластир. Наречений з нареченою непроханого гостя зраділи і запропонували йому залишитися. Я пішла спати, від гріха подалі.

Вранці прокинулася, його вже не було. Два місяці після весілля подруги пройшли гладко. Вона все наді мною жартувала, що низка випадковостей в історії сім’ї не підстава для зведення цих випадковостей в ранг закономірності:

– Ось бачиш, як все добре! Відгуляла весілля і досі самотня! Хоча, в твоєму випадку, плaкати треба: тобі вже 32, а ти все одна!

З Андрієм я зіткнулася випадково через 3 місяці після доленосного весілля. Він мене впізнав і потягнув пити каву зі словами:

– Ви надали мені першу допомогу, і я не можу Вам не віддячити!

Ми з Андрієм одружилися два роки тому. І у нас підростає 3-місячна Єлизавета Андріївна. Чоловік досі зрозуміти не може, чому він тоді на шашлики поїхав – та дівчина йому навіть не подобалася.

А найцікавіше, коли я розповіла Андрію про наше сімейне весільне «пpокляття», він сказав, що був всього на одному весіллі, так що шанси перетнутися саме на ньому були мінімальні.

Потім я побачила фотографії: він був гостем з боку нареченого на весіллі моєї колишньої однокурсниці, яке я свідомо пропустила. Та правильно кажуть – від долі не втечеш.