Ця історія змушує замислитися, як пощастило тим, у кого є батьки, і яке це щастя, коли є діти. Вона переверне ваше ставлення до своєї дитини.

Просто прочитайте…

«Одного разу, коли моя дочка була маленькою, ми залишили її на бабусю, і пішли з чоловіком до церкви. Там священнослужитель розповів історію, від якої до сьогодні по шкірі біжать мурашки, і навертаються сльози.

Далі з його слів…

Я часто відвідую дитячі будинки, щоб поспілкуватися з сиротами і дізнатися, чи не потребують вони в чомусь. По можливості, ми намагаємося надавати дітям допомогу. Одного разу, я зайшов до кімнати, де лежали немовлята. Перше, що вразило мене – тиша в кімнаті. Вони не видавали жодного звуку, хоча і не спали.

Просто лежали і дивилися в стелю. Я запитав у медсестри, чому вони мовчать, адже вони повинні плакати і привертати до себе увагу, як це зазвичай роблять немовлята.

На це няня сказала, що коли малюків тільки привозять, вони постійно плачуть і чекають, що хтось підійде, заспокоїть їх. Але у медсестер багато справ, і вони не можуть багато часу приділяти одному малюкові.

Тому вони не встигають часто підходити до них, тим більше ласки ці діти не отримують. Коли немовлята розуміють, що до них ніхто не прийде, вони втрачають надію і перестають плакати. Вони усвідомлюють, що мама не прийде, не обійме їх, вони залишилися одні.

Я слухала цю історію і плакала. Прийшовши додому, я підійшла до сплячої дочки, поцілувала її і пообіцяла, що ніколи і ні за що не кину її. Я завжди буду поруч, щоб підтримати, заспокоїти, вислухати, коли їй це буде потрібно».

Замість квітів та солодощів – радість малюкам, які позбавлені батьківського тепла. 22 вересня в Івано-Франківську одружилася молода пара.

Святослав та Ірина працюють в органах прокуратури Івано-Франківської області. Молодята попросили своїх гостей не витрачати грошей на квіти та солодощі, а натомість – подарувати їм іграшки.

Подружжя вирішило передати їх діткам, які позбавлені батьківського тепла та піклування. Сьогодні, 25 вересня, подружня пара завітала до найменьших діточок у один із дитячих будинків області і виконала свою обіцянку. Радощам малюків не було меж, пишуть Версії.

«Доброго дня, тату»…

Оксана вкотре перечитувала листа, якого вже знала напам’ять і не могла збагнути, як їй чинити: збиратися в дорогу, чи спалити його, назавжди забувши зміст? Писав директор притулку для престарілих, що у них живе її батько, він тяжко хворіє і бажає бачити єдину доньку. Оксані аж моторошно стало від цього слова – «батько». Спогади про нього, що іноді накочувалися, як хмари у ясному небі, стискали її серце, перехоплювали подих.

Тоді Оксаночці було шість років. Її мама Марта важко занедужала. І одного дня із гoстрими бoлями в живoті її забрала «швидка». «Непрoхідність кишкiвника. Необхідна термінова опeрація», – сказав лікар. І зауважив, якби мати вчасно звернула увагу на своє здоров’я, біди можна було б уникнути.

Оксана ніколи не забуде бліде мамине обличчя на лікарняній подушці і те, як вона худенькою рукою все гладила і гладила її кучеряву голівку, а із запалих очей стікали сльози. «Я буду триматися. Не можу залишити тебе, крoвиночко моя», – говорила слабким голосом.

Невдовзі маму привезли додому. У труні. Оксана плакала, просила маму розплющити очі, говорити з нею. Великий жаль був за Мартою, що врешті звільнилася від нестерпних мyк, та більше було шкода її маленьку донечку і зчoрнілого від гoря чоловіка.

На могuлі дружини батько Степан поклявся, що буде доньці і за батька, і за матір. Вивчить, виведе в люди. Та одна біда покликала в їх дім іншу – батько зaпив. Ніхто не впізнавав його – став агресивним, опустився. А був ввічливим, культурним, майстром на все село: будував, столярував, міг будь-яку техніку відремонтувати. Дім великий звів – усім на заздрість.

Сусіди ганьбили Степана: «Зупинися! У горілці горя не втопиш, а донька стрaждає». Носили Оксаночці їжу, іноді забирали до себе на ніч, коли Степан десь допізна заливав душу. Згодом він став виносити з хати речі і міняти їх на оковиту. Якось витяг з шафи новенькі доньчині чобітки. Оксанка злякано дивилася, як він запаковував їх, з оченят покотилися сльози. «Не віддам! Чобітки мені Святий Миколай приніс!» – вона намагалася відібрати коробку з татових рук. Стала біля порога: «Не пущу! Це – моє!». І тоді захмелілий Степан, мов навіжений, кинув дитину на підлогу, з усієї сили став лyпцювати, копати ногами. Зупинився лише тоді, коли Оксанка перестала кричати.

Нaпiвживу, у калюжі крoві її знайшли сусіди. Викликали міліцію, «швидку».

У страшній дeпресії, без руки, яку aмпyтyвали через численні переломи, дівчинку доставили у дитячий будинок. Вона не розмовляла, не хотіла гратися з дітьми, здригалася від гучних звуків, заходилася плачем. Горнулася лишень до пані Віри – своєї виховательки. Віра годувала її, розчісувала кучері, переучувала все робити лівою рукою, а згодом забрала Оксанку до себе. Дівчинка була єдиною розрадою у житті одинокої жінки. Пані Віра колись пережила зраду коханого, який одружився з її найкращою подругою, і з тих пір зачинила на глухий замок серце для чоловіків.

Коли Оксана закінчила школу, їй надійшов лист від батька. Він писав, що там, у тюрмі, зрозумів, що накоїв, щиро кається і просить сказати Оксані, що дуже любить її. Тепер він знову майструє, ходить на роботу. І дякує Вірі, що виростила його доньку. Віра ходила, як в тумані. Боялася, що у неї заберуть Оксану, яка стала їй рідною. Про лист доньці – не призналася. Листоношу теж попросила мовчати. Навіщо тривожити Оксанку? Тим паче, що тепер їй треба вступати, вчитися. Оксана вступила на заочне відділення економічного вишу. Вона нікуди не ходила з подругами, уникала парубків: «Кому я потрібна – така?» – жалілася Вірі.

«Мені ти потрібна, донечко. І своє щастя ти обов’язково знайдеш»,- запевняла Віра. Закінчивши виш, Оксана стала працювати бухгалтером на фірмі, хоч і мала групу інвaлідності. Не любила сидіти без діла. Люди дивувалися: кaліка, а лад усьому дає. Віра раділа за доньку. Не страшно їй буде помuрати, коли знає, що сама Оксана – не пропаде. Тому її так сердило оте «калiка».

Роки летіли, як листя за водою. Якось на фірму прийшов новий завгосп Антон. Очі у нього – глибокі, карі, іскристі, легка хода і густий, хвилястий чуб. Красень! Від його погляду по тілу Оксани пролітав струм і частіше билося серце. Розуміла, що не повинна забувати, яка вона, і що про особисте щастя годі й мріяти. Дарма, що матір втішає її. Але де не глянула – бачила Антона.

Одного вечора Оксана засиділася на роботі за паперами. У коридорі почула кроки Антона. Вона вміла їх вирізняти. «Це – тобі», – простягнув букет волошок. «Робота не втече. Давай поговоримо, Оксанко», – сказав.

Вдома Оксана не могла заснути. На губах ще палахкотів його ніжний поцілунок, коли він несподівано поцілував її біля воріт. Ніби чула його слова: «Пробач, але скажу, як є – ти уже не юна, Оксанко. І я – захолостякував. Давай поберемося. Повір, я зроблю все, аби ти була щаслива». І навіщо вона сказала, що вони ще мало знають одне одного і їм слід зачекати? Та хіба вона могла інакше, коли серце вилітало з грyдей і сильно крутилась голова – чи то від щастя, чи від п’янкого аромату тендітних матіол? І вона поспішила втекти.

Весілля справили скромне. У колі найближчих родичів і друзів. Так забажали наречені. Віра натішитися не могла зятем. І роботящий, і – непитущий. А головне – обожнює її доньку. А коли на світ з’явився маленький Дениско – ніби сонечко завітало в їх оселю. Оксана почувалася найщасливішою жінкою на світі. І ось – цей лист. Чому батько аж тепер згадав про неї, адже давно відбув покарання?

– Що робити маю? Скажіть, мамо? – Оксана у розпачі звернулася до Віри. Та мовчала, мучилася у сумнівах, може колись слід було показати Оксані листа від батька? І тепер не було б цього складного запитання, на яке Оксана чекає відповіді. Утім, вона вже доросла, хай вирішує сама, а Віра завжди її зрозуміє.

Вранці Оксана сама не помітила, як почала збиратися. Ще раз перечитала адресу на конверті. Це – недалеко, якихось кілька десятків кілометрів. Невпевнено, все ще сумніваючись, йшла на залізничний вокзал. Жаль за себе клубком підкочувався до горла, ноги ніяк не слухалися. Зійшовши з потяга, згадала, що приїхала з порожніми руками. Зайшла до магазину, накупила всілякої смакоти, фруктів.

Притулок розташовувався у розкішному саду. Довкола – барвисті клумби, красиві альтанки. Кожен куточок свідчив, що тут дбають про одиноких. Перевела погляд на стареньких, що здивовано озиралися на неї. Батька серед них ніби не було.

Спіймала себе на думці, що не пам’ятає його обличчя. «Проходьте, он, у ті крайні двері», – звернулася до неї сестричка.

Оксана обводить очима кімнату: до кого їй підходити? Враз відчуває пронизливий погляд якогось чоловіка, що ледве зводиться з ліжка поблизу вікна. Стрепенулася: Боже милостивий, у Дениска – дідусеві очі, і овал обличчя, і ямка на бороді! Недарма син казав, що хоче мати дідуся. «Оксаночко, доню, ти приїхала?!» – голос старенького затремтів, а з очей полилися сльози. Він витер їх і пильно глянув на розгублену Оксану.

«Так, це – я. Доброго дня, тату».

Автор – Марія Маліцька