Росіяни – не українці. Немає сенсу вимагати від “них” – нехай навіть найліберальніших та антипутінських – ставати “нами”.

Футбольний чемпіонат вивив це в усій красі. Часто зустрічаєш тих, хто засуджує росіян за підтримку національної збірної. Їхнє спортивне єднання сприймається як зрада. Їхній футбольний азарт – як солідарність із Кремлем. Їхня підтримка прапора-герба-гравців – як імперськість.

І в цей момент хочеться поставити ситуацію на паузу.

Російський обиватель – нехай навіть найбільш проукраїнський – буде збігатися з українцем лише в загальному етичному контурі. Він може погоджуватися в оцінках анексії Криму та вторгнення на Донбас. Бажати Європи та лібералізму. Мріяти про загибель імперії. Але він усе одно залишається громадянином своєї країни.

Тієї самої країни, у якої є прапор. Гімн. Герб. Національні спортивні збірні. Перемоги та поразки на стадіонах. Зрештою, у нього залишається країна – яку він до останнього намагатиметься відокремлювати від держави. І змусити його ставитися до всього перерахованого так, як до цього ставляться українці, було б дивно.

Оптика поглядів приречена бути різною саме тому, що йдеться про різні країни. Саме через те, що Україна – не Росія. Обпечене війною українське суспільство може хотіти, щоб сценарій Донбасу повторився десь у російській глибинці. Щоб російське суспільство пережило ту ж палітру емоцій, через яку довелося пройти Україні. Щоб кожен російський обиватель пройшов через страх і невпевненість, із якими довелося зіткнутися українцям.

Але чи зобов’язаний хотіти всього того ж і російський ліберал?

Українець може ототожнювати Кремль і Росію. Футбольну збірну та державну вертикаль. Спортивну перемогу та імперський піар. Але російський ліберал буде до останнього захищати зазор між усіма цими поняттями. Тому що в іншому випадку йому й зовсім ні на що буде спертися.

І йдеться зараз не про пошук спільного. Не про спробу знайти об’єднавче етичне. Навпаки. Ідеться про те, що формула “Україна ‒ не Росія” працює в обидві сторони. Якщо ми – не вони, то й вони ‒ не ми.